ОСНОВНІ РИСИ АНТРОПОЦЕНТРИЗМУ РЕНЕСАНСУ

• Поняття «Відродження» виникло як найменування пошуків діячів цьо­го періоду стосовно відродження цінностей та ідеалів античності. Епоха Відродження припадає на XIV-XVI ст. Це період ранньої кризи феода­лізму і зародження буржуазних відносин.

Відродження означало не реставрацію старого, повернення знову до антич­ності, а пошук нового, адже в історії просто відхід у минулу епоху неможли­вий. Здобутий, нагромаджений культурний потенціал у будь-якому разі здійс­нюватиме свій вплив, відкинути його неможливо, позаяк це є економічне і куль­турне середовище, в якому діють орієнтовані на нього люди. Цим набутим по­тенціалом, спадщиною для діячів і мислителів Відродження було середньовіччя.

За своєю суттю Відродження протиставляє себе схематичним догматам церкви, але воно виникло як результат розвитку середньовічної культури і тому несе в собі багато її рис. Найголовніше для мислення епохи Відро­дження — постановка проблеми світу і Бога, з якими пов’язано все інше: проблема істини, в якій виявився глибокий конфлікт між натурфіло­софією й ортодоксальною католицькою теологією; проблема знання світу і містичного використання цього знання; проблема ставлення натурфілософів цього періоду до релігії і церкви, адже жили вони в бурхливу епоху релігійних конфліктів та війн.

Саме в цю епоху закладаються основи буржуазних суспільних відносин, дістає розвиток нове, експериментально-математичне природознавство, змі­нюються відносини між церквою і державою, формується ідеологія секуля­ризму та гуманізму, створюються передумови для виникнення філософії Нового часу.

• Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на людину. Якщо в центрі уваги античної філософії було природно-космічне життя, середньовічної — релігійне життя і в його основі проблема «осмислення», то з XV ст. на перший план виходить світське життя, набуває значення діяльність людини в цьому світі та досягнення щастя. Інтерес до античної літератури, з точки зору гуманізму, оцінюється як стимул і форма виявлення особистого відродження. Філософія ж по­винна допомогти людині знайти місце в житті

Підсумком розвитку античної філософії був неоплатонізм з його схе­мою світу: Єдине — Благо, Світовий Розум, Світова Душа, Космос. У середньовічній філософії неоплатонізм суттєво трансформується: на місце Єдиного — Блага було поставлено Бога, відповідно до цього під змістом Світового Розуму стали розуміти Христа, Світової Душі — Святого Духа, Космосу — взагалі всього природного. В античному світогляді панує універсалізм, космоцентризм і політеїзм, у середньовічному — геоцент­ризм і монотеїзм. В епоху Відродження було зроблено рішучий крок у бік суб’єктивного, і в центр світобудови було поставлено людину (антропос). Використовуючи методологію неоплатонізму, філософи епохи Відродження формально в центр світобудови ставили Бога, але по суті головну увагу звертали на людину. Тобто філософською основою ренесансного мислення стає антропоцентричный неоплатонізм.

«По суті, індивідуальність кожної людини значно важливі­ша за національність і в тисячу разів більше, ніж остання, заслу­говує на те, щоб її брали до уваги».

А. Шопенгауер

• Філософське мислення цього періоду характеризується як антропо- центричне. У центрі - не Бог, а людина. Якщо Бог - начало світу, то лю­дина - його центр. Вона у своїй діяльності та помислах нічим не обмежена, спроможна на все саме завдяки власним зусиллям. Формується певний рівень самосвідомості; визначальними є такі якості, як гордість, самоствер­дження, усвідомлення власної си­ли і таланту, життєрадісності та вільнодумства.

Гуманістичний характер світогляду епохи Відродження проявляється в розумінні людини як вільної істоти. Бог, на думку мислителів того часу, створивши світ і людину, дав їй свободу волі, і тепер вона повинна діяти сама, визначати свою долю та відвойовувати своє місце у світі. Філо­софія цієї епохи орієнтує людину не на божественну «благодать», а на власні сили. Звідси - оптимізм, віра в свої безмежні можливості.

• Гуманізм - погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження гуманізм стає широким суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді. Одна з форм цього перевороту - критика схолас­тики. Суперечка була принциповою — про новий моральний ідеал і шляхи його втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину моральної досконалості в належності до Бога, в зв’язку з чим пропагується аскетизм, пригнічення природних прагнень людини.

На думку італійських гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, Л. Валла та ін.), природа людини є найвищим критерієм для оцінки людських при­страстей. На першому плані — світське життя, діяльність людини і досягнення нею щастя. Відроджуються ідеали античних епікурейців, але замість пасивності стверджується активність, благородство, доблесність духу, культ творчої діяльності. Все це потрібно не тільки для задоволення земних потреб, а й для самовдосконалення, створення нового світу.

Мрії про справедливе влаштування суспільно-державного життя (для яких не було на той час відповідних соціально-політичних умов) приводять до утопій (від англ. Utopia - неіснуюче місце). З утопічними теоріями виступають Т. Mop (1478—1535 рр.) і Т. Кампанелла (1568—1639 рр.).

Орієнтації гуманістів·, критика догматизму і поклоніння авторитетам; доказ права людини на пошук істини; послідовний захист приватного індивідуалізму, відстоювання ідеалів помірного утилітаризму (вчення, в якому мета життя і доброчинність ототожнюються з корисністю); пропа­ганда любові та доброти як основи людських стосунків.

Важливим складником гуманістичного світогляду є культ творчої діяльності. В античності панував елітарний підхід до людської діяльнос­ті, найвищою формою якої вважалися теоретичні пошуки - роздуми і спо­глядання, оскільки вони залучали людину до вічного, до сутності Космосу, а матеріальна діяльність (у тому числі мистецька) нібито занурювала в мін­ливий світ уявлень. Християнство вважало найвищою формою ту діяль­ність, яка веде до «спасіння» душі: молитву, богослужбові ритуали, читан- ня Святого письма та ін. Усі види такої діяльності мали пасивний, спогля­дальний характер, що в результаті робило людину одномірною. В епоху Відродження особистість переважно є творчою, вона немовби переймає на себе творчу функцію Бога, уособлює творче начало в мистецтві, політиці, релігії, науці. Свої творіння людина реалізує в єдності духовного і ті­лесного. Людина епохи Ренесансу - це не просто творець, але й художник (живописець, музикант) і творець в естетичному розумінні. Так, Леонардо да Війні (1452-1519 рр.) був художником і винахідником, Мікеланджело (1475-1564 рр.) - художником і поетом. Разом з тим обидва зробили сут­тєвий внесок у розвиток філософії.

• Домінуючим аспектом філософії Відродження стає естетичне, оскіль­ки прекрасне висувається на перший план. Причому на чільне місце ста­виться не наслідування природи, а сама творчість художника. Об’єктом цієї творчості стає краса людського тіла. Для естетики Ренесансу харак­терне злиття духовного і особистісно-тілесного. Максимального естетич­ного ефекту можна досягнути двома шляхами: опорою на біблійні сюжети; зображенням самого себе, оскільки автопортрет найбільш яскраво виражає духовність художника, його ставлення до епохи.

Вчителем для художника передусім повинен бути він сам, а для цього потрібно бути освіченим у богослов’ї, філософії, математиці. У мистецтві Від­родження математика оформляє суб’єктивне, що особливо яскраво виявля­ється у виробленні геометричної концепції лінійної перспективи.

Творча, матеріально-чуттєва діяльність людини в епоху Відродження дає не просто задоволення земних потреб, а веде до створення нового світу, самовдосконалення. Важливим моментом переорієнтації світогляду стала реабілітація людської плоті: надавалося значення не тільки духовному життю, а й гармонійності тіла. Це не «ланцюги душі», які тягнуть униз, зумовлюють гріховні думки і прагнення. Тілесне життя саме по собі є само- цінністю. З цим пов’язується поширений в епоху Відродження культ краси. Живописці зображують насамперед людське обличчя і людське тіло. Краса, досконалість перестали бути виключно божественним привілеєм, - вони «олюднилися» і стали притаманні всім. З точки зору творців Відродження світ, з його красою і насолодами, не потребує докорінних змін, слід лише глибоко його пізнавати і щиро любити його людей, які не є грішними. Натурфілософські погляди цього періоду були «поезією мислення», яка стосувалася природи, нерозривно пов’язаної з мінливістю світу, з пошуком нових понять, з емоційними імпульсами таких пошуків. Це дало поштовх, зокрема, виникненню й усвідомленню «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі як енциклопедії рухливого, багатобарвного, динамічного світу.

Поняття естетичного, краси не існує поза визначенням істини. Тобто через поняття гармонії, краси відбувається поглиблення філософського зміс­ту гуманістичного світогляду, який протягом кількох століть був визначаль­ним для європейської культури (якщо не брати до уваги широких онтоло­гічних проблем). Розвинувши в першу чергу вчення про людину, висвітлю­ючи питання моралі, політики, естетики, гуманісти з необхідністю підійшли до проблеми ставлення людини до світу. Метафізичний дуалізм середньо­вічної свідомості було замінено завдяки ствердженню ворожого аскетиз­мові принципу поєднання природи і людини.

5.2.