§ 7. Доба Ренесансу у розвитку української філософії права

Якщо за часів Київської Русі проблема поведінки людини осмислю­валася у дусі патристики, то вже у добу Відродження у розвитку вітчиз­няної філософсько-правової думки з’являються гуманістичні тенденції.

У ренесансній українській філософії, а отже, в тому її аспекті, що Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу стосувався ідеї права і правовідносин, виокремлюються два види став­лення до дійсності: філософія пасивного споглядання (Іван Вишенсь- кий, Йов Княгиницький та ін.) і філософія активного перетворення світу (Юрій Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизанії, Петро Могила, Герасим Смотрицький).

Представники першого напряму розвивали вітчизняну традицію у зв’язку з її витоками у культурі Київської Русі та грековізантійським світом, ідеями неоплатонізму. Людина осмислювалася як духовно недо­сконала, гріховна істота, а її призначення полягало у постійному духов­ному зростанні, підсумком якого було посмертне злиття із Богом. А от­же, людина мала за життя зректися матеріальних благ і присвятити себе духовному очищенню. Вище благо людини вбачалося у пізнанні Бога, а умовою досягнення абсолютної істини - чисте споглядання. Така світо­глядна позиція позбавляла людину прагнення активно змінювати своє життя, бути господарем своєї долі.

Представники другого напряму підтримували реформаційні тенде­нції у православній церкві, традиції раннього гуманізму та культурно- освітню діяльність братств. Людина представниками цього напряму сприймалася як фізично і духовно досконала, здатна насолоджуватися радощами земного буття, красою землі, тілесними відчуттями.

7.1. Життя і творчість мислителя. Іван Вишенський (між 1545/1550-1620 рр.) - знаний український мислитель-гуманіст, який присвятив життя служінню своєму народу. Народився він на Львівщи­ні, у місті Судова Вишня; походив з дрібношляхетського роду. На жаль, про дитячі і юнацькі роки Вишенського збереглося небагато свідчень. Відомо, що він здобував початкову освіту у Перемишльській єпархії. У віці тридцяти п’яти років Вишенський залишає Україну й відправляєть­ся на святу гору Афон, де приймає чернечий постриг і стає монахом. У 1603 - 1605 рр. - повертався на Україну. Останні роки свого земного життя Вишенський проводить у самотності, перебуваючи у скиті посе­ред лісу, дотримуючись ісихазму (від давньогрецьк. συχία, що означає «спокій, тиша»- давня традиція духовної практики, що передбачає уса­мітнення).

До нас дійшли близько сімнадцяти його творів, серед яких: «Пос­лання до всіх, що живуть на лядській землі», «Послання до князя Остро­зького»; «Послання єпископам», в якому автор викриває «противний Богу» спосіб життя духовенства, українських та польських панів, висло­влює співчуття обездоленому українському народу.

Думки:

• Істини неправдою перебороти не зможете, і самі щезнете й заги­нете, а істина живе і житиме вовіки!

• Спасайтеся законом отецьким.

• Онімій і будь безголосий, доки не схочеш отямитися!

• Не ганьби, бо оганьблений будеш!..

• Всяка жертва нечестивих бридка перед Богом.

• Диявол тілу пособляє і супроти душі бореться

Філософське осмислення правової реальності. Основним у світо­гляді І.

Послідовність демократизму І. Вишенського проявилася в тому, що він не милував і православної церковної ієрархії. У своїх творах мисли­тель проголошував ідею демократичної безпастирськоі церкви. На його думку, люди повинні бути рівними, в однаковій мірі мати можливість брати участь у справах церкви, на принципах рівності вирішувати навіть догматичні питання. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту.

Вишенський наголошував, що, одержавши владу від Бога, прави­тель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов щодо рівності усіх людей. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чи­нити беззаконня.

Але помилковим було б вважати, що Вишенський закликав до соціальної боротьби. На його думку, перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є «царство Божеє», де всі люди рівні й не мають власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та одне з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську гро­маду, всі члени якої жили в братерстві й рівності, відмовившись від вла­сності, сім'ї та земних благ.

Питання нерівності між людьми він переносить знову-таки у сферу чисто духовну: «А хто ж є хлоп та невольник? Тільки той, котрий цьому світові, як мужик, як хлоп, як невільник служить, котрого образ і подобу ви, панове, носите тому, що ви є невольники і хлопи світу цього, і йому в службі вік свій аж до смерті погубляєте і самі з ним гинете. А хто шляхтич? Той, котрий з неволі мирської до Бога вийде і вищою волею од духа святого народиться...»^[33].

Мислитель обстоював ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. У кон­тексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, да­леку від ідеалів раннього християнства. На його думку, слід скасувати привілеї світської влади, оперти світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму. Він був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм і тиранія є наслідка­ми світського життя, багатства й розкоші, прагнення до необмеженої влади.

Обґрунтування свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав із ви­криття узурпованого права абсолютної влади папи Римського. Мисли­тель дійшов висновку, що Папа ігнорує природні права, задекларовані у Святому Письмі. Загалом же своє покликання вбачав у захисті природ­ної рівності людей.

На думку Івана Вишенського, успіх у визволенні від гніту й побу­дови процвітаючої держави залежить від вирішення трьох взаємо­пов’язаних проблем:

- очищення релігії від католицизму, повернення до ранньохристи­янських демократичних істин православного християнства;

- відновлення освіти й науки, відмови від схоластичної католицької науки та абсолютної влади папи Римського;

- відродження української мови, відмови від нав’язаної католиць­кою церквою латини.

Особливість правового світогляду Вишенського добре простежу­ється у його посланнях - своєрідних листах, що вважалися на той час найбільш оперативним жанром полемічної літератури. Багато з них

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА спрямовані проти католицької церкви, Папи римського, духовенства, що намагається схилитися на сторону католицизму.

У дусі метафізичної філософії мислитель пояснює, що є правдою, а що - кривдою. Великою спокусою Вишенський називає віровчення ка­толицької церкви, що суперечить православним догматам. Завдання ка­толицької теологічної науки полягає у перекручуванні божественної іс­тини й натомість у проповідуванні неправди. Вишенський гнівно ви­криває дії представників влади, які насамперед спрямовані на окатоли­чення українців.

7.2. Життя і творчість мислителя. Петро Могила (1597 - 1647 рр.) - видатний богослов, просвітник, гуманіст, фундатор національно- культурного відродження на Україні. Народився у сім'ї молдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Маргарет. У 1607 році внаслідок боротьби за владу, батько хлопця загинув, після чого княжна разом з сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі - князі Стефан Потоцький та Михайло Вишневецький. Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі. Надалі вчився у європейських уні­верситетах, зокрема Польській академії в Замості, а згодом у різних на­вчальних закладах Голландії та в Парижі. Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить швидко опанував богословсь­ку науку. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво- Печерському монастирі. Подальша богословська кар’єра розвивалася стрімко: у 1633 Петро Могила вже став митрополитом Київським і Ва­ршавським. Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування богослужбової практики і видавнича діяльність.

З іменем Петра Могили пов’язане розгортання системи вищої і се­редньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвро­пейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він був фундатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу - Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Ака­демії та Київського університету.

Думки:

• Без згоди та спільної любові народжується в домі постійна поже­жа смутку й печалі, а втіха не приноситься.

• Ті грішать, котрі обітниць своїх не виконують.

• Зверхник повинен через свої повчання і поради увесь бути в кож­ному з йому довірених.

• Щаслива є та душа, яка сама себе судить.

Філософське осмислення правової реальності. У полемічних, Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу теолого-філософських творах Петро Могила обстоював ідею верховенс­тва у суспільстві духовної влади православної церкви. Показово, що ми­слителем обґрунтовується існування Української православної церкви, незалежної від Папи Римського і польського короля, а також необхід­ність збереження ідентичності українського народу. Петро Могила вва­жав головним для світської влади благо людей, а домінантою його гу­маністичного світогляду була ідея людини, цінність якої визначалася не знатністю походження чи багатством, а її відвагою, доблестю, благо­родством, великим творчим потенціалом.

Про державу, владу і значення государя. Акцентуючи увагу на доб­рих справах людини, П. Могила усвідомлював самоцінність духовної спільності, яка б об'єднувала людей різних станів, статків і походження.

Погляди мислителя були скеровані на те, що верховна влада має ді­яти в трьох напрямах: політичному, світському і духовному.

Сповідуючи гуманістичні принципи у розрізі християнського вчен­ня (рівність перед Богом, справедливість, свобода, братерство), Петро Могила у своїх численних філософсько-полемічних творах намагався вирішити проблеми співвідношення релігії і світського життя, влади ду­ховної і світської, їхнього впливу на суспільну свідомість. Людина у християнському світі вже не залишена сам-на-сам із силами природи, вона відчуває опіку Бога-Отця і Бога-Сина і завжди може розраховувати на Божу любов, ласку, розуміння. Таке відчуття зумовлювало духовну працю над собою, людина відчувала себе особистістю, котра повинна духовно зростати, вдосконалювати свій духовний світ і розум як Божий дар, примножувати добрі справи на славу Бога. Християнське вчення, по своїй суті, звернене до вільного волевиявлення людини, відкриває їй шляхи до вдосконалення, усвідомлення значення свого вибору. Ідея свободи та відносної індивідуалізації людини в християнській релігії за­клала основи вчення про права людини.

Ідеальним правителем П. Могила вважав глибоко віруючу людину, що одержує владу від Бога. Правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правдивість, спра­ведливість, піклуватися про благо підданих. Розвиваючи платонівську концепцію «філософа на троні», П. Могила мріє про той час, «когда или философи царствовати будут, или царие філософствувати», сила яких ґрунтуватиметься не на насильстві, а на розумі, освіченості, законі^[34].

Про закон і право. Закон, на думку П. Могили - це дар Божий, який потрібно берегти. Закони мислитель поділяв на природні, людські та

божественні. Людські, в яких мають утілюватися приписи природних законів, обов'язкові для всіх, зокрема і для правителя.

Упродовж всього свого життя Петро Могила обстоював толерант­ність у стосунках між людьми та народами, а також свободу совісті. Поняття совісті в тогочасній свідомості й моральних ученнях гуманістів було пов'язане з емансипацією індивіда, збагаченням його духовного світу. Вчення про совість - це наука про належне, тобто про обов'язко­вість, про те, що повинно бути у відповідності із даним Богом природ­ним законом, який за часів Могили сприймався як такий, що належить внутрішньому Я особистості й роду людському загалом» [Там же, С. 232]. Петро Могила розглядає совість як актуалізацію природного закону, як щабель самопізнання, необхідний для очищення душі та її спасіння. Во­на є немовби осередком, що поєднує сенс життя людини, її моральність та раціональність. Водночас совість - це сторож, що охороняє людину від неправди на шляху піднесення до Бога.

Висновок. Мислителі епохи українського Ренесансу обстоювали необхідність піднесення і розробки ідеї людини, цінності її життя, захи­сту гідності людської особистості, утвердження принципів рівності, братства, справедливості. У цей активно розвивається ідея захисту прав людини, і хоча розуміння її мало теологічне забарвлення, адже утвер­джувалася, наприклад, рівність усіх перед Богом-Творцем, все ж твор­чість видатних представників філософської думки того часу стала сут­тєвим кроком до розбудови вітчизняної філософії права.