ПРИНЦИП ДЕКОНСТРУКЦІЇ

Постмодернізм виник у лоні гуманітарного знання й аналітичної захід­ної філософії, виявивши глибинні риси кризи класичного раціоналізму, сцієнтизму і гуманізму. Філософські джерела постмодернізму - феномено­логія, структуралізм, герменевтика.

Основними засобами реалізації задуму виступають текст/ контекст (нова мова філософії) і принцип деконструкції. Автор деконструкції Ж. Дерріда починає ревізію філософського раціоналізму зі зруйнування типології та ієрархії філософських проблем, які узвичаїлись і через те стали догмами, розмиває межі між філософією, літературою і критикою, урівнює (уподібнює) філософію і поетичну рефлексію. Постмодерністи вва­жають, що письменники, логіки, фізики, моралісти роблять одне і те ж - створюють і перетворюють системи опису об’єктів. Результатом цієї ді­яльності є нескінченні розмови всередині локальної спільноти відповідно до її традицій.

Деконструкція — найбільш радикальний метод філософської критики, для якої попередня філософія - це писемність. «Тільки те, що написано, дає мені існування, бо воно називає мене». Обґрунтовуючи свій аналіз роману «Мобі Дік» Г. Мелвілла, постмодерніст Р. Сальдівар заявляє: «Деконструкція не означає деструкції структури твору, не має на увазі вона також і відмову від наявних структур (у даному разі структур особистості і причинності), які вона піддає розчленуванню.

Смисл деконструкції як специфічної методології дослідження літера­турного (філософського) тексту полягає у виявленні внутрішньої супереч­ності тексту, прихованих і непомітних не лише для недосвідченого, «наїв­ного» читача, але й «вислизаючих» від самого автора «залишкових смис­лів», що перейшли у спадок від мовних, інакше — дискурсивних, практик минулого. Вони «закріпилися» у мові у формі неусвідомлених мисленнєвих стереотипів, які в свою чергу так само несвідомо і незалежно від автора тексту трансформуються під впливом мовних кліше його епохи.

«Відповідно до законів своєї логіки деконструкція критикує не тільки внутрішню будову фі­лософем, одночасно семантичне і формальне, але й те, що їй по­милково приписується ним як їхнє зовнішнє існування, їхні зов­нішні умови реалізації: історич­ні форми педагогіки, економічні або політичні структури цієї інституції. Саме тому, що вона зачіпає основоположні структу­ри, «матеріальні» інституції, а не лише дискурси, деконструкція відрізняється завжди від просто­го аналізу або критики».

Ж. Дерріда

Все це веде до виникнення в тексті так званих «невирішува- ностей», тобто внутрішньо логіч­них тупиків, немовби первісно властивих природі мовного текс­ту, коли його автор думає, що відстоює одне, а насправді вихо­дить щось інше. Виявити ці «не- вирішуваності », зробити їх пред­метом ретельного аналізу і є за­вданням критика-деконстпрукти- віста. Сама по собі деконструкція ніколи не виступає як суто тех­нічний засіб аналізу, а завжди постає як своєрідний деконструк- тивно-негативний пізнавальний імператив постмодерністпської чуттєвості (як способу ставлен­ня до світу і його розуміння).

Результатом погляду на філо­софію-ях-на-літературу є глибока деконструкція історії філософії, котра виступає у вигляді дезорганізації, рекомпозиції і навіть «четверту­вання» (передусім гегелівської діалектики). Постмодернізм критикує ро­зум (раціоналізм) за інструменталізм і недостатню комунікатив- ність. «Новий» філософський розум, на відміну від раціонального, ствер­джує парадигму лінгвістичної поведінки (P. Popmi), для якої характер­на загальна установка на «розмивання контурів», «переломи, отвори, вирізи, краї, тріщини, обриви». «Найглибше — це шкіра». Нова раціо­нальність — це сформований на основі інформаційної культури ірраціо­налізм, який виріс із визнання символічних і віртуальних реальностей третім, поряд з матеріальним та ідеальним, типом реальності. На відміну від проекту модерну, який включає вектор трансцендентнос­ті (метафізики, ідеалу вічного гармонійного буття), постмодерн реалізував «пейзаж без неба» (Ф. Ніцше). Для постмодерну таїна (суть) речей полягає у тому, що в них немає сутності.

«Деконструкція - це не де­монтаж структури тексту, а демонстрація того, що вже де­монтовано».

Дж. Міллер

Постмодерністський текст характеризується такими рисами: інтер- текстуальність, іронія, метамовна гра, «переказ у квадраті». Дерріда і Aiomap утворюють «країну дискурсів», яка є суцільною метафориза­цією та інтерпретацією тексту, що веде до втрати межі, котра відокрем­лює серйозну теоретичну роботу від естетично екстравагантних мовних ігор. Мова філософії наближається до естетичної мови, знищує міф про категоріальний центр і формує багатовимірний смисловий простір - «текст без меж». Постмодерністи відмовляються від фіксованої значущості тексту, вважаючи, що актом створення смислу є читання. Головне - «не що сказав автор, а чого не сказав і чому» (Ж. Дерріда).

Найважливіше питання для філософії — бути чи не бути їй теоретичною раціональною діяльністю — безпосередньо пов’язується з питанням про уні­версальність західної раціональності. Позбавлення онтологічного статусу світу знань і знань про світ приводить постмодерністів до деконструкції іс­тини і об’єктивності.

Модель пізнання реальності, запропонована постмодернізмом, - безпе­рервна варіативність. У ній сублімовано «детериторизацію», безмежну і примхливу рухливість, блукання по степу, яке не знає дороги, відразу до лісу (адже він є кореневищем нерухомої реальності, яка «вросла» в землю) (Дельоз, Гваттарі). Постмодерністський текст характеризують імпресіо­нізм, неверифікованість, елімінація (виключення) суб’єкт-об’єктивних відно­шень Проте не слід забувати, що він спрямовується до вироблення альтер­нативних філософських процедур, здатних «схопити» повноту життя.

18.3.