АНТРОПОЛОГІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Розуміння місця і ролі людини в сучасному світі постмодернізм формує не тільки в контексті наукової революції і внутрішньої форми культури. Постмодерністська антропологія є самосвідомістю сучасної цивілізації.

«Усім тим, хто ще хоче го­ворити про людину, хто ще ста­вить питання про те, що таке людина за своєю суттю, всім тим, хто не згодний на форма­лізацію без антропологізації, на міфологізацію без містифікації, хто взагалі не бажає думати без думки про те, що думає тільки людина, - усім цим безглуздим і дурним формам рефлексії можна протиставити лише філософіч­ний сміх, тобто, інакше кажучи, безмовний сміх».

М. Фуко

ного «Я». У постмодерні будь-яка спільність, не виправдана внутрішньо таким (свавільним) індивідом, будь-яка колективна норма і правило висту­пають щодо нього як насилля, репресія, від яких він повинен звільнитися.

На філософському рівні такими репресивними силами визнаються логіка і раціональність. Самовідчуття індивіда, невловні стани, культура повсякденності - предмети постійної уваги постмодерну. З огляду на це у людині цікавим є тільки неповторно індивідуальне, нездійснене, неоформ- лене, більш людське, ніж структура. «Немає нічого більш антилюдського, ніж пряма лінія». «Забудьте все, чого вас учили, - починайте з мрії». Людина - це «культ безпосеред­нього», «чарівність тривіально­го» - такі заклики постмодерніс- тів стосовно розуміння людини і людського буття.

Постмодернізм руйнує антро­пологічну доктрину модерну - ве­ликого часу визволення людства, зосереджуючи увагу на «профан­ному гуманізмі», на самовдоволе­ності розуму, на розкладі цілісної людини релігійних епох. Але з часом виявилася й друга ідея - недостатності розкладу первісної цілісності людини. К. Маркс усупереч тезі про всебічний роз­виток і визволення індивіда звів його до економічної природи.

Створення інтегральної антропологічної картини, до чого завжди праг­нула філософія, є питанням збереження основи розуміння світу й адекват­ної відповіді людини на виклики світу. Постмодернізм відмовляється від цього завдання, оскільки не може зібрати докупи «вислизаючий» світ, скрі­пити його смисловим стрижнем і цілісною системою цінностей.

Акцентуючи активне зростан­ня претензій до життя, постмо­дернізм заперечує універсалізм у людині. Розвінчати добро - мета постмодерністської етики·, це процес розмивання реальних людських відношень. Дерріда, на­приклад, вважає, що людина не може діяти безкорисливо. Дар, подарунок, служіння, любов — «фальшиві монети», оскільки той,

«Мова можлива тільки тому, що кожний, хто говорить, є суб єктом, який вказує на самого себе як на «Я» в своїй промові. Через це «Я» конституює іншу особу, яка, будучи абсолютно зовнішньою щодо мого «Я», стає моїм ехом, якому я кажу «Ти».

Е. Бенвеніст

кому дарують, має почуття вдяч­ності до того, хто дарує, який у свою чергу дістає задоволення від дарування. Виходить, що подарунка в чистому вигляді не існує: «сутність подарунка анулює подарунок».

У постмодернізмі людина нескінченно плюральна (множинне); відсут­ність єдиної системи цінностей веде до такої множини позицій, яка не здатна стати єдністю. Несубстанційна, «густа» людина має тільки один вектор - гру і рух образів, які перетворюють її на подібність симулякра. Антропологічний тип, на який орієнтовано постмодернізм, - це космополіт, вільний від догматів будь-яких традицій і норм, який чудово розуміє їх умовність. Це абсолютно щирий стосовно своїх природних інстинктів «шизоїд» (Дельоз), котрий цінує насамперед споживання.

Вістря своєї критики постмодерністи спрямовують проти свідомості, оскільки філософія свідомості репрезентує її як особливий феномен внут­рішнього світу суб'єкта. Відмова від «внутрішнього» — головне у філосо­фії свідомості постмодернізму. Тим самим базова установка філософії - свідомість - змінюється на «віру в свідомість», а сутність людини - на лінгвістичну поведінку організмів, яким приписується свідомість. У тра­диції Декарта, Брентано, Гуссерля свідомість містить «Я», котре як са- мість спостерігає і сортує потік ментальних образів (які проходять перед нею), перетворюючи їх на усвідомлені образи. Головне в цій традиції - уявлення про безпосередню даність свідомості тому, що усвідомлюєть­ся, та внутрішньої достовірності свідомості.

У постмодернізмі існує інший підхід до свідомості: він будується за допомогою комп’ютерних аналогій. Картина свідомості в цьому разі постає у вигляді інтегрованої системи психологічних станів індивіда, кожний елемент якої співвідноситься з іншими елементами, а введення нової інфор­мації — з інформацією, одержаною в минулому. В результаті «за дужки» виводяться онтологічні проблеми, які належать до природи свідомості і природи самості - «Я». Приймається методологічна передумова, що люди­на — це деперсоналізований індивід (зомбі), «обернений» шизофренік, а сама шизофренія оголошується «творчою нормою» суспільного життя лю­дей. Мова йде про шизофренію як різновид деконструктивізму в антропо­логії. Такий хід думки деконструює не тільки свідомість, але й структури несвідомого. Тим самим природа людини остаточно релятивізуєпіься

18.4.