Громадянське суспільство як політичне спільнотворення

Отже, йдеться передусім про утворення такої держави, що ви­никає, так би мовити, знизу, природним чином, а не засобом примусо­вого політичного об'єднання. Термін "спільнотворення” буде тут доре­чнішим за звичний термін "держава”, значення якого пов'язане з рол­лю уряду та урядовців.

Суспільство “родинне", з одного боку, складається на основі „добровільної угоди між чоловіком та жінкою", а з другого - до нього залучаються стосунки між господарем і слугою. Хоча всі стосунки тут започатковуються на основі природного права, рівень свободи обме­жений станом людей. Усі відносини в родині підлягають встановленому порядкові і складаються за принципом покори: дітей - батькам, слуг - господарям. Підкорення і підлеглість є основним правилом і спонукою поведінки в першому соціальному зв'язку, вони, проте, складаються навколо початково добровільної угоди між чоловіком - жінкою, госпо­дарем - наймитом. Тому господар за таких відносин дістає, як вважає Лок, лише тимчасову владу, не більшу ніж обумовлену договором між ними. У первинній соціальній структурі існують слуги, особливого ґа­тунку раби, які "згідно з правом природи підкорені абсолютному пану­ванню й деспотичній владі своїх господарів"^[132]. Раби, за означенням, є людьми, що втратили своє право на життя, а з ним і право на свободу та майно.

Зауважмо, що в теорії Лока йдеться фактично про два типи со­ціальності, які складаються навколо різних типів відносин і стосунків між людьми. Перший тип стосунків, що може бути названий також звичаєвістю, носить характер взаємопідлеглості і формує сенс покори як норми взаєморозуміння і соціального самозбереження, хоча навіть тут ядро природних стосунків між людьми утворюється навколо мож­ливостей здійснення "добровільних угод" між чоловіком - жінкою, гос­подарем - наймитом.

Суттю відносин взаємопідлеглості і впокорення, проте, є пану­вання волі однієї людини, що пов'язана з обмеженням природної сво- боди іншої. Той, хто намагається підкорити іншого своїй абсолютній волі, зазіхає на його свободу, а отже, й на можливості володіння реча­ми і майном, тобто зазіхає на право власності.

Іншого типу звичаєвість складається навколо вільних людей, які в змозі володіти власністю.

Право на власність має для Лока принципове значення і стає каузальною основою його теорії громадянського і політичного суспіль­ства. Він розмежовує два роди відносин: право на батьківство і право на власність, розглядаючи їх як історичні і соціальні першоджерела врядування. Перше має природний характер і зумовлює ієрархію від­носин за принципом підданства; друге ж має суто людське походжен­ня і конституюється в приватності особи, що пов'язана з її винятково особистим внеском, необумовленим нічим стороннім. Як пише Дж. Лок, "хоч би навіть Бог дав Адамові "право на приватне володіння", однак... Бог не давав йому ніякого "приватного володіння"^[134]. Такий дуже важливий висновок стає для Лока підставою заперечення вродженого (батьківського) походження абсолютної монархічної влади: "царська влада заснована на земельній власності і походить з приватної облади, а не з батьківської влади чи з природної облади, і це кладе кінець ба­тьківській владі як джерелу царської влади, і відтак батьківство, зве­личене над усяку міру, щезає зовсім"^[135].

Так, відносини, засновані на приватній власності, не є детермі­новані природою, а самі стають самостійним джерелом влади і визна­чають сенси і досвід громадянських стосунків, які своєю чергою засно­вуються як "свобода людей чинити за власною волею в усіх діяннях", що не суперечать загально встановленим правилам добровільності і визнання гідності^[136] особи.

Природа власності є основним джерелом формування новітніх суспільств, на думку Лока. На початках свого природного існування людина не має "анічогісінького в своєму приватному володінні". Не ви­знаючи вигоду первинним принципом взаємин, Лок вважає, що попе­редньо, аніж взагалі власність буде являти собою вигоду і об'єкт кори­сті, має існувати природний засіб привласнювати те, що спочатку не належало нікому. Він обґрунтовує, що людина породжує власність своєю власною особою. Суть визначає "труд її тіла і праця її рук", які належать лише людині. "Саме труд визначив різницю між тим, що було спільним, і тим, що [зробила людина]"^{[137] [138].}

Труд є основою створення та закріплення приватної власності і тим джерелом, що надає людям права на приватне володіння, бо "саме труд створює різницю у вартості кожної речі"¹³³. Також труд "надає землі найбільшу частину вартості"^[139], - тема, що перебувала на той час у центрі уваги і суперечок особливо в зв'язку з колонізацією зе­мель Америки. Своїм трудом людина відокремлює землю в приватну власність, а міра останньої має бути відповідною до трудових затрат людини і поліпшення нею природного стану землі.

Умови забезпечення приросту вартості є водночас умовами пе­ретворення родинного чи "батьківського" суспільства на суспільство громадянське чи політичне. Воно складається як таке "спільнотворен- ня", що здатне утворити врядування задля забезпечення й оберігання власності. Це передбачає утворити відносини і стосунки, члени яких здатні відмовитися від перебування в "стані природи" та від своєї "природної влади", передавши останню до спільноти. У свою чергу, перетворення первісного суспільства в політичне, чи громадянське, спільнотворення надає "певній кількості людей" стану творення "одно­го народу, одного політичного тіла під владою одного верховного уря- ду..."^[140] Спільнотворення - це соціальність, єдність якої забезпечуєть­ся здатністю народу створювати владу таких законів, яких вимагатиме суспільне благо.

2.2.5.