Громадянське суспільство як соціальна спільнота Т. Парсонса

Непопулярність поняття громадянського суспільства в першій половині ХХ ст. частково пояснюється неприйняттям його в соціології як наукової категорії, яка дедалі ширше витісняла традиційну пробле­матику соціальної філософії, переповненої "метафізичними" категорія­ми, часто марксистського спрямування.

Парсонс звертається до концепту громадянського суспільства в контексті моделі соціальної диференціації й інтеграції. Він свідомо за­стосовує геґелівську ідею Sittlichkeit, вперше реабілітуючи її в ХХ ст. Запроваджуючи власний концепт "соціальної спільноти" (societal community), Парсонс визначає його у вимірах "нормативності" і "коле­ктивності". Згідно. з Парсонсом, соціетальна спільнота розрізняється від економічної та політичної, однак вона просякнута культурними ва­ртостями. Саме останні зумовлюють систему леґітимного порядку, пе­ретворюючись в інституалізовані нормативні основи суспільних взає­модій. Водночас колективність є вияв взаємопов'язаності, організова­ної соціальної єдності. Необхідним чинником соціальної цілості для Парсонса, подібно до Геґеля, є політична сфера. Проте основою соціе- тальної спільноти, на відміну від Геґеля, виступає нормативний поря­док, підтримуваний громадянами у вигляді консенсусних відношень^[556]. Легітимність, на основі якої розгортається соціальний порядок, спри­чинюється інституалізацією цінностей культури. Істотною рисою моде­рного суспільства, вважає Парсонс, є вимога рівності, що спрацьовує тепер як міжкультурна вимога. Соціетальна спільнота модерності складається як "колектив колективностей", у середині якого відбува­ються протистояння й конфлікти, що урівноважуються спільним праг­ненням рівності, яке має культурне значення.

Парсонс визначає чотири основні субсистеми або функції суспі­льства: соціальну (соціетальну), культурну, політичну, економічну. Всі вони існують через відповідні інститути і взаємодіють на рівні соціета- льної спільноти, яка виступає інтеґративною щодо інших. Соціетальна спільнота існує як деяка сукупність законів та асоціацій; вона дифере­нційована від держави і є фактично втіленням принципу і природи громадянства. Диференціація соціетальної спільноти від політичної, економічної і культурної систем здійснювалася під впливом трьох мо­дерних революцій: індустріальної, демократичної, освітньої. Кожна з них посилювала унезалежнення соціетальності (чи соціальності) від державної влади.

У контексті пропонованого дослідження важливо підкреслити принаймні дві ідеї Парсонса. По-перше, формування відносно само­стійної соціальної сфери має солідаристське значення нового типу. Со­лідарність тут вже не є простим відбитком колективної емоційності, пов'язаної з концептами й уявленнями "общинного" ґатунку. Йдеться про раціоналізовані норми стосунків, які продукуються радше на сти­ках міжгрупових, міжконфесійних та міжетнічних зустрічей. Набуваю­чи нового, зокрема правового, значення і стаючи нейтральними в сен­сі неконфліктності, вони все ж таки не перетворюються в культурно- стерильні форми стосунків. Навпаки, інституалізовані соціетальні нор­ми набувають оновленого культурного значення під впливом освітньої революції. Подібну думку, до речі, висловлював раніше А. де Токвіль, пропонуючи американцям замість емоційного надавати перевагу осві­ченому патріотизму. Згідно з Парсонсом, освітня революція в Америці викликала звільнення соціальних структур з усіх стримувальних "ле­щат" стратифікації. Останні утворювалися надмірністю інтересів прива­тної власності та вільного ринку або ж бюрократичними формами вря- дування. Головним інституційним утворенням освітньої революції є університет як самоврядна культурно-наукова громада.

По-друге, соціетальну сферу Парсонс теж відокремлює від еко­номічної. З цього приводу досі точаться дискусії. Наприклад, Е. Арато й Дж. Коген вважають, що думка Парсонса не має під собою "історич­ної і соціальної правди" і демократична революція не викликає дифе­ренціації соціальної спільноти і вільного ринку^[557]. Не вдаючись у дета­лі дискусії, яка носить здебільшого політологічний характер, хочу зве­рнути увагу на реалії, що виникли в посткомуністичному просторі в аспекті надій на ринкову економіку як основний чинник демократиза­ції. З практики соціальних перетворень стало зрозуміло, що ідеологія й політика "шокової терапії”, заснована єдино на механізмах вільного ринку, виявилася неефективною щодо демократизації і економічного розвитку. Пересторога Парсонса здається слушною. Якщо суспільство підпорядковується винятково до ідеології економічної свободи, то при­наймні на перехідному етапі розвитку переважна частина населення стає заручником так званої тіньової чи криміналізованої, але далеко не ринкової економіки. Ба більше, комуністичне минуле виказує здатність поєднуватися з "ринковою свободою” на рівні політичної номенклату­ри, використовуючи ідеологію необмеженого вільного ринку для пере­творення державної влади на джерело монопольного олігархічного збагачення. Такий "вільний ринок” зовсім не стає підставою "економі­чного розвитку країни загалом, хоча слугує приросту валового проду­кту на окремо взятих підприємствах. Надмірні сподівання на механізми вільного ринку як головний і єдиний чинник демократизації й економі­чного розвитку в посткомуністичних країнах виявилися фактично іде­ологічною формою ринкового фундаменталізму, коріння якого похо­дить з превалювання в суспільній свідомості економічного де термі­нізму.

Очевидно, є рація в тому, що Парсонс не зводить "соціетальної спільноти” ні до політичної організації з її бюрократичними механізма­ми, ні до ринкової чи економічної організацій.

Солідаризм членів громадянського суспільства виступає осно­вою пов'язаності традиції і модерності, індивідуалізму й колективізму, "гезельшафт” і "гемайншафт”. Соціальна сфера визначається соліда- ристськими стосунками, що зумовлюються консенсусним підходом членів суспільства до "спільної нормативної структури”. Соціальний компонент громадянства полягає не в правах, формально проголоше­них конституцією, а визначається наявністю солідарних ресурсів і мо­жливостей суспільства. До них зокрема належать форми визнання престижу й репутації громадян; вони мають справжню вагу, коли зу­мовлюються не бюрократичними структурами держави, а підносяться "знизу”, за принципами визнання свободи й добровільності соціальних ролей чи громадських взаємин. Відтак основою соціетальної спільноти може бути лише довіра між людьми і пов'язані з нею солідаристські форми взаємовизнання. Останньому Парсонс надає значення консен­сусу як найважливішій формі існування солідарності в соціетальній громаді. Варто зауважити, що хід думки Парсонса близький до того, щоб солідаристські стосунки визнати "соціальним капіталом", подібно до А. Росміні чи до Р. Патнема. Значення солідарності він також не зводить до раціональної дії. Навпаки, важливе місце залишається за культурними цінностями або за "гемайншафт - принципом". На його переконання, існує дві форми чи моделі солідарності: та, що встанов­люється в ході дискусії й раціональної аргументації, й та, що викликає консенсус на основі норм і цінностей, які не завжди є прозорими й очевидними. Він застерігає від надмірної раціоналізації консенсусних дій, які вилучаються з-під впливу культурних чинників. Коли згода не має під собою жодної соціокультурної компоненти, то на консенсус найбільше впливають гроші і влада, позбавляючи дії людей свободи й добровільності. Як наголошує Н. Черниш, розмежування особи і куль­тури на відносно автономні підсистеми дозволяє Парсонсу "уникнути уявлень про цілком незалежну особу, з одного боку, і уявлень про ін­дивідів, жорстко запрограмованих пануючою культурою і залежних від її цінностей, - з другого.

Загалом соціетальна спільнота людей складається навколо "ве­ликої модерної тріади зі свободи, рівності і солідарності". За своєю сут­тю така спільнота є громадянським суспільством, яке не зводиться до його державної організації.

Підсумовуючи концепцію Парсонса в сенсі його навернення до актуальності громадянського суспільства, варто зауважити, що він, подібно як і всі попередники, надавав першочергового значення сво­боді людини. Однак він інтерпретував її в контексті пов'язаності інди­відуальної приватної свободи з соціокультурними формами асоціацій­ного, громадського життя певної спільноти. Він не виводить свободи з універсалій на зразок гегелівської абсолютної ідеї чи з "родової сутно­сті" індивіда. Свобода - це передусім умова самовизначення індивіда, що перебуває під впливом культурних норм і вартостей та раціональ­них процедурних форм відносин. Надаючи перевагу громадянському суспільству перед державою, Парсонс розглядає його сутність крізь призму поняття соціетальної спільноти, виокремивши таким чином її з суспільства загалом. До останнього належить багато чого такого, що має антисолідаристські чи "несоціетальні" впливи, не слугує соціальній інтеграції й не може бути підтримкою для індивідуальної свободи. Де­що в іншому сенсі, але близьку ідею про зміст соціальності раніше зу­стрічали в А. Росміні.

9.3.