Політична системи суспільства та її основні елементи

Політичне життя - важлива підсистема життєдіяльності суспільства. Воно досліджується багатьма науками, зокрема, політологією, політичною соціологією, політичною психологією, а також філософією.

Філософію політики цікавлять причинно-паслідкові зв'язки політики і влади. їх соціальний сенс, проблеми держави, громадянського суспільства, політичної свідомості тощо.

Слід зауважити, що протягом всієї історії політичних вчень проходить думка про те, що політика являє собою багатомірне явище. По-перше, політика — це особлива сфера діяльності індивідів та соціальних груп, де має місце боротьба за здобуття і здійснення влади в своїх інтересах. По-друге, політика - це галузь взаємодії індивідів та соціальних груп, де суперничають і

змагаються їх майнові, правові, моральні й інші інтереси, відповідні їм погляди, життєві позиції. По-третє, політика (греи. politika) — мистецтво управління державою і країною.

Політика - явище історичне. Вона виокремлюється разом із сімейною, майновою, територіальною, етнічною, класовою диференціацією суспільства. Економічні, класові, національні та інші інтереси спонукають людей до політичної діяльності, що утворює надзвичайно розгалужену систему політичних відносин. В залежності від об'єкта спрямованості політичної діяльності державних органів чи політичних організацій виділяють економічну, наукову, господарську, правову, молодіжну, освітню та інші види політики.

На думку відомого німецького соціолога М.Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов’язувати передовсім з владою і державою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади між державами або всередині держави між групами людей, наділених владою.

Співвідношення політики і влади носить діалектичний характер. З одного боку, влада є засобом здійснення політики, з другого — є підґрунтям і метою політики, головним об’єктом прагнень соціальних спільнот, груп і організацій. Значить, влада і політика пов’язані круговою причинно-наслідковою залежністю. Влада існує всюди, де є сталі об’єднання людей, бо соціальними передумовами влади можна вважати групові, класові відмінності між людьми, зумовлені розподілом праці, відносинами власності тощо.

Вивчення феномена влади та пов'язаних з нею проблем мас давню історію. В історії влади у XYIiI ст. видатний французький просвітитель Шарль де Монтеск’є створив теорію розподілу влади, яка функціонує і в сучасних суспільствах. Структурно влада, за Монтеск’є, поділяється на три “‘гілки’’:

-законодавча влада (парламент, місцеві органи самоуправління);

- виконавча влада (уряд і його установи, виконавчі органи на місцях);

- судова влада (судова система, органи нагляду тощо).

Зауважимо, що кількість гілок влади, що взаємодіють і конкурують між собою, може і не обмежуватися зазначеною триадою. Останнім часом все частіше четвертою владою називають засоби масової інформації.

Політична влада реалізується через політичну систему суспільства, яка визначається як реальний складний механізм формування і функціонування влади в суспільстві. Цей механізм, за Холодом В. В., включає чотири підсистеми: інституціональну, нормативну, комунікативну і культурну.

Інституціональна підсистема - це сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), які виражають і представляють різні за значущістю інтереси - від загальнозначущих до групових і приватних.

До політичних інститутів відносяться організації, які знаходяться в тісній взаємодії з політичним управлінням. Найважливішим інструментом реалізації загальнозначущих соціальних інтересів є держава. Максимальна концентрація влади і ресурсів дозволяє їй розподіляти цінності і спонукати населення до обов'язкового виконання своїх рішень. Крім держави, в цю підсистему входять як політичні (партії, групи тиску), так і неполітичні організації (профспілки, засоби масової інформації, церква). Вони мають значні можливості впливу на владу, хоча для них політична функція не є головною. Соціальна якість цієї підсистеми визначається ступенем диференціації і спеціалізації ролей і функцій її політичних і неполітичних структур.

Інститути влади і впливу самореалізуються на базі політичних, правових, моральних норм. Сукупність норм, що регулюють політичні відносини, створює нормативну підсистему. Норми виконують роль правил, на основі яких відбуваються політичні взаємодії. Політичні норми є сукупністю принципів і настанов, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політики. Правові норми визначені і санкціоновані державою як загальнообов’язкові правила поведінки.

дотримання яких забезпечується засобами державного впливу. Моральні норми інтегровані в різних віросповіданнях, традиціях, символах тощо.

Слідуючи цим формалізованим і неформалізованим правилам, суб’єкти політики вступають у взаємодію (політичні відносини). Форми таких взаємодій, що грунтуються на консенсусі чи конфлікті, їх спрямованість та інтенсивність складають комунікативну підсистему. В ній реалізуються відносини між індивідами, соціальними спільнотами, інститутами з приводу організації і функціонування влади та в зв’язку з виробленням і здійсненням певного політичного курсу. В цій підсистемі можлива перевага згоди чи конфронтації, але саме тут знаходяться джерела інформації, які формують політичну проблематику, концентруються вимоги, забезпечується підтримка (чи не підтримка), кристалізуються політичні рішення.

Якість політичних взаємодій зумовлена характером соціокультурного середовища. Сукупність субкультур, політичний менталітет, конфесіональні системи, що визначають пріоритетні цінності і переконання, стереотипи політичної поведінки тощо, створюють культурну підсистему. Вона надає загальнозначу іцого змісту державній політиці, відносинам співпрацюючих чи конкуруючих суб’єктів політики, сприяє гармонізації суспільства (в міру' збільшення культурної однорідності), стабілізує відносини пари “держава — громадянське суспільство”, вводить людей у політику. В ній інтегровані як одні з основних елементів політична свідомість і політична культура В політичній свідомості фокусуються усвідомлення індивідами сфери політичного, а в політичній культурі фіксуються уявлення, інформація і знання суб’єктів політики про владу, призначення політики, соціальні ролі і статуси громадян. В ній реалізується орієнтація громадян на політичну систему.

Політична підсистема є однією з підсистем суспільства поряд з економічною, духовною і власне соціальною. Але вона істотно відрізняється від цих підсистем. Ці відмінності є суттєвими, об’єктивними, змістовними і постійними.

По-перше, верховенство політичної системи', це означає, що в її межах здійснюється політична державна влада в суспільстві,

рішення якої є безумовно обов'язковими для всього суспільства і кожної його підсистеми.

По-друге, зумовленість політичної системи соціальним середовищем (соціальною та економічною структурами суспільства); як комплексний засіб здійснення влади, вона є своєрідною надбудовою над економічним і соціальним базисом суспільсіва.

По-третє, відносна самостійність політичної системи. вона зумовлена наявністю спеціальною механізму влади, в інших підсистемах такий механізм відсутній.

Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Розв'язання цього комплексного завдання передбачає виконання нею ряду функцій.

Регулятивна функція виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою і судовою владою.

Екстракційна функція полягає в здатності системи брати із навколишнього середовища (суспільсіва і міжнародного оточення) ресурси, необхідні для функціонування системи; до них відносяться демографічні, матеріально-фінансові, культурно-інформаційні ресурси, доповнені політичною летітимністю режиму.

Розподіл ьннцька (дистрибутивна) функція передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам та індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління одержуються з економіки через оподаткування.

Функція реагування відбивається в здатності системи сприймати імпульси, що надходять з навколишнього середовища. Вони набувають форми вимог, шо висуваються до влади різними соціальними групами. Ефективність і соціальна результативність політичної системи визначається її розвинутою реагуючою здатністю. Головне для системи - забезпечення стану динамічної рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів, що надходять на її “вхід”, в збалансовані рішення і відповідні до них дії на її

"виході". Ця функція є Ліялънісною основою політичної життєздатності системи.

2.