Філософські школи

Ми вже описували способи життя, характерні для шкіл Платона та Аристотеля. Однак, тут нам ще раз по­трібно повернутися до такого дуже своєрідного феноме­ну, як філософські школи Античності, та не забути, що ситуація навчання філософії була тоді глибоко відмін­ною від системи, що існує в наш час.

¹ Див.: Badry Н.-С. The Idea of the Unity of Mankind // Schwab H., Diller H. Grecs et Barbares, Entretiens sur PAntiquite classique. - Geneve: Fondation Hardt, 1962. - T. VII. - P. 169-204; MolesJ. Le Cosmopolitisme cynique // Ie cynisme ancient et ses prolongements... - P. 259-280. марксизму. У нас, сучасних людей, поняття філософсь­кої школи пов’язане винятково з уявленням про якесь спрямування вчення, якусь теорійну позицію.

Зовсім інакше було в Античності. Жоден універси­тетський примус не спрямовував майбутнього філо­софа до якоїсь школи, він приходив на уроки до тієї шкільної інституції (schole), яку обирав, з огляду на спосіб життя, що його там дотримувалися^[251]. Навіть якщо випадок приводив його до лекційної зали, він не навертався до певної філософії несподіваним чином, просто слухаючи учителя. Подібне розповідають про Полемона, який після ночі гуляння, вранці увійшов через браваду з компанією гуляк у школу платоніка Ксенократа і, захоплений промовою останнього, вирі­шив стати філософом, а пізніше сам став керівником школи: це, безперечно, повчальна вигадка, яка, втім, виглядає цілком правдоподібною^[252].

Наприкінці IV століття до Різдва Христового майже вся філософська активність концентрувалася в Афінах, у чотирьох школах, заснованих, відповідно, Платоном (Академія), Аристотелем (Ліцей), Епікуром (Сад) та Зеноном (Стоя). Ці інституції залишатимуться живи­ми десь упродовж трьох століть. Насправді, на відміну від тимчасових груп, що формувалися довкола софістів, вони були постійними інституціями не лише за життя їхніх засновників, але й довгий час після їхньої смерті. Різні керівники шкіл, які приходили на зміну їх заснов­никам, обиралися найчастіше голосуванням членів шко­ли чи призначалися своїми попередниками. Інституція трималася на керівникові школи, і в правовому сенсі школа ніколи не мала статусу юридичної особи^[253]. Цей факт чітко проступає у таких цікавих документах як за­повіти філософів: ми маємо заповіти Платона, Аристо­теля, Теофраста, Стратона, Лікона та Епікура^[254], і можемо констатувати, що в цих текстах немає жодного слова про власність школи як такої. Книги, так само як і земельна власність, вважалися власністю керівника школи. Від­так, немає жодних підстав вважати, як це було раніше, що філософські школи задля здобуття статусу юридич­ної особи повинні були організовуватися як релігійні братства на честь Муз. Насправді, афінське законодавс­тво у галузі прав спілок не вимагало особливого статусу для навчальних інституцій.

Діяльність цих шкіл здійснювалася найчастіше у таких комплексах різноманітного призначення як гімназіуми: Академія, Ліцей, або ж у інших публічних місцях, таких як Stoa Poikile (Портик), де можна було зібратися, щоб послухати лекцію чи посперечатися. Школа отримувала свою назву від місця зібрання.

Отож, майже завжди, щонайменше до елліністичної доби, існувала єдність школи як напряму вчення, шко­ли як місця, де навчають, та школи як постійної інсти­туції, організованої засновником, з яким пов’язували виникнення як способу життя, що його дотримували­ся у школі, так і напряму вчення, пов’язаного з цим способом життя.

Ці школи були широко відкриті для публіки. Біль­шість із філософів, хоча не всі, вважали справою честі навчати, не отримуючи гонорарів. Що відрізняло їх від софістів. Матеріальні ресурси були особистими, або ж отримувалися від благодійників, таких як Ідоменей для Епікура. Потреби школи покривалися щоденним вне­ском у два оболи; два оболи дорівнювали «заробітній платні раба, який працював цілий день, і їх ледве вис­тачало, говорив Менандр, щоб він міг заплатити за пор­цію юшки»^[255]. Загалом, серед тих, хто відвідував школи, розрізняли простих слухачів та групу справжніх учнів, яких називали «своїми», «друзями» чи «супутниками», і які самі ділилися на молодших та старших. Ці справж­ні учні іноді жили разом з учителем в його будинку чи біля нього. Про учнів Полемона - того учня Ксенокра- та, якого ми вже згадували, говорили, що вони побуду­вали курені, щоб жити поруч із ним^[256]. Втім в Академії, в Ліцеї, так само як і у школі Епікура, ми віднаходимо той самий звичай регулярно харчуватися разом. Мож­ливо, саме для організації подібних зібрань в Академії та Ліцеї існувала посада відповідального, яку, згідно з чергою, повинен був посідати кожен із членів школи упродовж кількох днів^[257].

Менше деталей ми знаємо про школу стоїків, за­сновану біля 300 року до P. X. Зеноном із Кітіона, який навчав у Портику, що називався Stoa Poikile. Ан­тичні історики розповідають, що він мав багато учнів і що навіть македонський цар Антигон Гонат приходив його послухати, перебуваючи в Афінах. Як і у інших школах, у школі Зенона існувала відмінність між про­стими слухачами та справжніми учнями, такими як, наприклад, Персей, котрий жив у будинку Зенона і якого той посилав до двору Антигона Гоната¹. Еволю­ція ставлення афінської громади до філософів, почи­наючи з часів, коли вона засудила Анаксагора та Сок­рата, чітко простежується в тексті декрету, ухваленого афінянами в 261 році до Різдва Христового на честь Зенона, щоправда під тиском, якщо бути відвертим, Антигона Гоната. Цей декрет вшановував Зенона зо­лотим вінком і передбачав побудову для нього гроб­ниці за кошти громади.

Враховуючи, що Зенон, син Мнасея з Кітіона, довгі роки жив у нашій громаді як філософ і не лише зареко­мендував себе як добру в усіх відношеннях людину, але своїм заохоченням до доброчесності і до тверезості особливо спонукав до найкращої поведінки тих моло­дих людей, хто приходив у його школу, даючи усім при­клад життя, яке завжди узгоджувалося із принципа­ми, яких він навчав¹.

Тут Зенона хвалять не за його теорії, а за те вихо­вання, яке він давав молоді, за спосіб життя, який він вів, за відповідність його життя його словам. Комедії доби натякають на суворість його життя:

Хліб, смокви, трохи води. Ось «філософ» нової філо­софії: він навчає голодові і знаходить собі учнів³.

¹ Діоген Лаертський, Про життя філософів, VII, 5-6, 36.

² Пер. Фюстіжьєра (La Revelation d’Hermes Trismegiste. - Paris, 1949. - Т. II. - P. 269, 292-305).

³ Діоген Лаертський, Про життя філософів, VII, 27.

Зауважимо, що тут слово «філософія» означає спосіб життя. Шкільна інституція стоїків не настіль­ки монолітна, як епікурейська школа. Після смерті Зенона змінюються її місця навчання, а головне - змі­нюється спрямування її вчення: Аристон з Xioca, Кле- ант, Xpicinn у багатьох питаннях дотримуються дуже різних позицій. Відмінності вчення зберігатимуться впродовж усього існування школи стоїків, тобто аж до II та III століть після Різдва Христового. Ми знає­мо дуже мало деталей про атмосферу, яка панувала у різних школах стоїків.

Відтак, у Афінах десь від IV до І століття до P. X. існували чотири філософських школи, які так чи інакше мали форму інституції і які, в цілому, мали аналогічні методи навчання. Це не означає, що не було філософських шкіл в інших містах, але останні не користувались таким престижем, як афінські шко­ли. Потрібно додати сюди дві інші течії, які, здаєть­ся, надзвичайно відрізнялися від чотирьох названих шкіл - скептицизм (чи, скоріше, піронізм, оскільки скептицизм як такий є відносно пізнім феноменом) та кінізм.

Якщо хтось говорить, що школа (hairesis) визна­чається прийняттям численних догм, які узгоджу­ються між собою [...], то ми скажемо, що скептик не має школи. Натомість коли скажуть, що школа

(hairesis) є способом життя, який випливає з певно­го раціонального принципу, який відповідає тому, що постає перед нами [...], то ми скажемо, що у скептика є школа'.

Скептики працювали над аргументацією, щоб по­казати, що потрібно утриматись від оцінок, відмови­тися від прийняття будь-якої догми і таким чином віднайти спокій душі. Кініки, зі свого боку, не перей­малися аргументами і не пропонували жодного нав­чання. їхній спосіб життя мав сенс сам по собі та міс­тив всю доктрину.

Схожість та відмінність: пріоритет вибору способу життя

Насправді, як ми вже бачили у випадку Сократа, Платона та Аристотеля, і як ми побачимо з приводу елліністичних шкіл, кожна школа визначається та ха­рактеризується своїм життєвим вибором, своїм спосо­бом існування. Філософія є любов’ю до мудрості та її пошуком, а мудрість якраз і є певним способом життя. Засадничий вибір, властивий кожній школі, є, таким чином, вибором певного типу мудрості.

На перший погляд, звичайно, можна було б запита­ти себе, чи були концепції мудрості настільки від­мінними в різних школах. Здається, всі елліністичні школи, насправді, визначали її в однакових термінах, передусім як стан повного спокою душі. Під таким ку­том огляду філософія постає як терапія турбот, тривог та злиденності людини, спричинених, згідно з кініка-

¹ Секст Емпірик, Піронові тези, І, 16-17, пер. М.-О. Ґуле-Казе (Le cynisme est-il une philosophic? // Contre Platon, S. Le Platonisme devoile / Ed. M. Dixsaut.

ми, соціальними умовностями та примусами, згідно з епікурейцями - пошуком хибних задоволень, згідно зі стоїками - пошуком задоволень та егоїстичного інтересу, а згідно зі скептиками - хибними думками. Незалежно від того, вважають вони себе спадкоєм­цями Сократа чи ні, усі елліністичні філософії разом із Сократом приймають, що люди занурені у злиден­ність, тривоги та зло, оскільки перебувають у стані не­знання: зло не в речах, а в ціннісних судженнях людей стосовно цих речей. Відтак, йдеться про те, щоб допо­магати людям, змінюючи їхні ціннісні судження: усі ці філософії вважають себе терапевтичними^[258]. Але щоб змінити ціннісні судження, людина повинна зробити радикальний вибір: змінити увесь свій спосіб мислен­ня та свій спосіб буття. Цей вибір і є філософією, тому саме завдяки філософії можна очікувати внутрішньо­го миру і спокою душі.

Однак, за цими видимими схожостями окреслюють­ся глибокі відмінності. Потрібно розрізняти передусім догматичні* школи, для яких терапія полягає у транс­формації ціннісних суджень, та скептиків, для яких йдеться лише про те, щоб від них утримуватися. Окрім того, хоча всі догматичні школи однаково визнають, що засадничий філософський вибір повинен відповідати вродженій схильності людини, але між ними є відмін­ність у цьому питанні, оскільки, з одного боку, згідно з епікурейцями, всю діяльність людини мотивує пошук задоволення, а з іншого - згідно з платоніками, аристо- теліками та стоїками, які дотримуються тут сократичної традиції, любов до Добра є визначальним інстинктом людської істоти. Проте, незважаючи на тотожність цієї основоположної тези, всі три школи засновані все-таки на радикально відмінних способах існування.