Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії - православ­ної грецької держави, що утворилася на Балканському півост­рові після розпаду Римської імперії (Стародавня Греція входи­ла у склад Римськоїімперії із 146 р.

набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого харак­теру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Старо­давньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебува­ли класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із христи­янством та книжковою премудрістю вони стали елементом ду­ховної культури Київської Русі.

Історик В. О.Ключевський писав: "Коли серед нас стало набувати розпов­сюдження мистецтво читання і писання, разом з ним з'явилися і книги, а ра­зом із книгами прийшла до нас книжна мудрість ... Тоді руський розум жад­ібно припав до книжок, до цих "річок, що населюють всесвіт, цих сходищ мудрості”". Від тої пори розумною і тямущою людиною почала у нас вважа­тися людина "книжна", тобто така, яка має науково-літературну освіту, і самою глибокою рисою в характері цього книжника стала смиренномудрісгь особиста і національна".

• Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість, набули особливого соціального ста­тусу.

Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні вра­ховувати й традиції попередньої язичницької культури. Давні історичні дже­рела, особливо грецькі, повідомляють про те, що звичаї наших пращурів були досить гуманними, сповненими щирими почуттями до різних людей та шануванням природних сил і багатств. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, що до певної міри такий стан речей зберігається і по сьогодні.

Коли виникни на Русі писані твори, - невідомо. Напріікінці 860 - на початку 861 р. (за один рік до винайдення слов’янської абет­ки - "глаголиці") святий Кирило - апостол слов’ян - бачив у Хер­сонесі "Євангеліє" і "Псалтир", писані “руськими письменами". "Літопис Аскольда"прагнув визначити місце Київської держа­ви у великому християнському світі. Запроваджено було “русь­ку еру" - літочислення, за яким відлік років вели від 860-го - часу прилучення Русі до християнства.

Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис - "Повість врем 'яних літ": тут містилися не лише історичні відомості, а й опи-

сувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, що цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); це свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті загальної все­світньої (та, навіть, - світової!) історії. В цьому літописі пере­повідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містять­ся надзвичайно цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром.

Посланці князя до різних народів розповіли наступне: "Найперше ходи­ли до болгар і дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше сказати в ме­четі, стоячи там без пояса. А поклониться, сяде й дивиться сюди й туди, як божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий. І недо­бра віра їх. І прийшли до німців і бачили, як відправляють службу божу, а краси не бачили ніякої.

І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є до­сить красномовним: вш, власне, засвідчує давні корені ук­раїнського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.

У відомому зібрадиі текстів "Ізборник Святослава1073р." вміщений вик-лад твору Арістотеля "Категорії” із коментарем неошіатоніка Порфірія, що, знову- таки, засвідчує про шанування κιп^жової (філософської) муу^^фс оскільки із цією збіркою князь не дише проводив своє дозвіля, а й їздив у військові походи.

Твір "Слово про закон та благодать" Київського митрополита Ілларіона ( 1030-1050) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У цьому творі митрополит також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес. Він звертаєтьсядо положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благо­даті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей своїми зовнішніми на­становами, через закон, а надругому, керуючись безмежною любов’юдо лю­дини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп’яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов’ю. Митрополит оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з’явлення благодаті на землях Київських; вітає він також культуро- творчу діяльність Ярослава Мудрого.

Із першої третини Х ст. дійшов до нас "Шестидень"Іоанна, екзарха Бол­гарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови. Остання поділяється на чуттєве та духовне, а в духов­ному проходить поділ на живе та розумне. Людина знаходиться в центрі світу, тому що включає у свою природу всі складові світу.

"Повчання" Володимира Мономаха,вельми вшанований твір давньої Русі (кінець ХІ ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, по­стає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям - буду­вати своє життя у злагоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злаго­ди, не втрачаючи свого обличчя.

У "Посланні Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру Все- володичу (Мономаху)"(ХІІ ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині - це душа, що складається із розуму, по­чуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю (ба­жання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі. Цікаво відзначити, що найкращим почуттям Никифор вважаєзір (а не слух, всупереч типовим середньовічним уявленням).

У "Посланні пресвітеру Формі"Климента Смолятича чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим

людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. Проте найважливі­шим у справі застосування філософії постає необхідність приходити до повчаль­них моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо по­лягає не в багатстві і не у владі, а у "стяжанні мудрості".

"Слово Данила Заточеника”- наступний популярний твір давньоруської книжкової мудрості. Автора цього послання досі не встановлено, як залиша­ється невідомим і ім’я князя, до якого звертається творець "Слова" - твору, що засвідчує появу в Київській Русі думки про важливу роль в суспільному житті світської інтелігенції.

У творі "Житіє Кирила філософа ” привертає до себе увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського імператора: "Філо­софе, хотів би я дізнатися, що є філософія?", Кирило відповідає: "Божим і людсь­ким речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога...". До цьо­го Кирило додає, що філософія - це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.

Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою “Бджошш” (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогет, Сократа, Піфагора, Епікура) та інші джерела. Але при цьому слід вра­ховувати те, що за підрахунками фахівців серед всієї літератури Київської Русі оригінальні твори складали всього лише один відсоток; це пов’яза­не із загальною установкою християнської думки на коментування, ек­зегетику, а також тим, що основне завдання книжники Київської Русі вба­чали у засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.

і· Отже, філософська думка часів Київської Русі була пе­реважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оціни­ти значення розуму та духовного начала в людині. При цьо­му людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.