Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі

Неповторну діалогічно-гармонійну цілісність українська філософсь­ка думка набула в усній народній культурі, в билинному епосі, у вітчи­зняних хроніках та літописах, а також у творчості давньоруських книж­ників.

З діяльністю давньоруських книжників безпосередньо пов’язане за­родження і розвиток філософської думки Київської Русі. У філософі вбачали розумну та освічену людину, вченого (вченого книжника). їх цінували за те, що вони свої знання втілювали в життя, використовува­ли їх у процесі життєдіяльності. На цьому тлі визначилися постаті ви­датних давньоруських книжників: Іларіона Київського, Нестора, Воло­димира Мономаха, Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін.

Доречним буде згадати про такий твір як «Слово про Закон і Благо­дать» Іларіона Київського (поч. XII ст.) — одного з перших давньору­ських філософів. Про життя Іларіона відомостей дуже мало, але відомо, що він митрополитим Київським і був наближений до Ярослава Мудро­го. Іларіон під «законом» розуміє віру, що передувала християнству і мала риси поганства.

Під «благодаттю» автор розуміє — засадниче поняття християнсь­кого віровчення, яке було покладено в основу Нового Заповіту і Біблії. Крім того, «благодать», на думку Іларіона, — це щось дуже особливе, послана Богом людству, для того, щоб останні мали можливість споку­тувати всі свої гріхи.

Юрій Олександрович Федів зазначає, що у своєму творі Іларіон пра­гнув показати зростання божественної участі в людській історії, яка, на його думку, розподіляється на: період «язичницький», період іудей­ського «закону», і період панування безпосередньої християнської «благодаті та істини».

Природна ницість людини має змінитися на розуміння та слідування благодатним божественним істинам, які дав Господь для того, щоб лю-

ди увірували в єдиного Бога, позбулися мирських спокус і сьогоденної скверни. Цікавий та неординарний підхід мав мислитель Іларіон щодо процесу християнізації, який розглядав крізь складний процес хрещен­ня язичницької Русі, до речі, хрещення він сприймав як благодатне роз­повсюдження Божого закону і Божих заповідей, які здатні підживлюва­ти своєю потужною силою людство.

Можемо спостерігати і певний кордоцентризм у «Слові...», коли йдеться про те, що князь Володимир своїм задумом щодо християнства прилучився до мудрості, тим самим в його серці «засяяв розум». Дав­ньоруський мислитель і книжник Іларіон, міркуючи над взаємодією Бо­га і людства, прийшов до висновку, що християнство надає особливого значення останньому суду Бога над людьми і над майбутнім життям, де благодать подарує всім людям рівність перед Богом. Крім того, значну увагу автор «Слова...» надавав патріотизму. На подальше становлення філософської думки, суттєво вплинули філософські здобутки Іларіона на ідейний процес Київської Русі.

Друга половина XI — поч. XII ст. відзначилася діяльністю відомого ченця-літописця Нестора (бл. 1056—1113 рр.), який є автором «Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печорського», а також інших творів, серед яких особливої уваги заслуговує, створена ним ре­дакція «Повісті временних літ», що стала об’єднуючою ланкою між роздрібненими літописними творами. «Повість временних літ» цікаво висвітлює цілу низку історіософських поглядів, що формувалися на тлі порівняльно-історичних першопричин і наслідків, котрі повинні були давати відповідь на актуальні питання.

Осторонь від релігійних аспектів посів місце твір давньоруського письменника XI — поч. XII ст. Володимир Мономах (1053—1125 рр.) — видатний державний і політичний діяч, талановитий письменник і князь, зусиллями якого було відновленно князівську владу на руських землях.

З філософської точки зору для нас привабливим є відомий його твір «Повчання», який став зразком тогочасної світської філософської дум­ки. Цей твір є своєрідним духовним заповітом не тільки своїм дітям, не тільки всім сучасникам, але й майбутнім нащадкам. У творі провідною ідеєю є ідея утвердження справжнього князівського правління, яке по­вністю повинно було відповідати і захищати інтереси Київської Русі. Крім того, цікавою виявляється його думка про те, що Бог є постійно присутнім у людських справах, а стосунки «Людина-Бог», підкреслюю­чи велич і могутність Бога, який створив багато «великих чудес і благ», будуються на особливому ставленні Бога до свого створіння, тобто до людини.

Основними питаннями у творі Мономаха є питання про світобудову, моральність людини, пошук шляхів до гармонії і злагоди. Крім того, Володимир Мономах вчив шанувати і поважати старших, застерігав від накопичення матеріальних багатств, які спустошують духовне багатст­во людини. Основою життя людини вважав працю, не принижував ані фізичну, ані розумову працю. Провідну роль Мономах надавав світсь­кому знанню, світській мудрості, якими повинні користуватися князі, що мають на меті керувати своїм народом, відстоювати та захищати йо­го інтереси, ідеали і потреби.

Домінуючого статусу набуває моральний інтерес, оскільки важли­вим для Мономаха було розглянути людину як багатоаспектну соціаль­ну одиницю, яка благочестиво будує своє життя.

Творчість Климентія Смолятича (невід. — бл. 1154 рр.) — письмен­ника, філософа, митрополита київського, припадає на занепад київської державності. У творі «Послання, написане Климом митрополитом ру­ським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом» Смолятич виступає за доцільне використання здобутків античної спадщини, при цьому створює особистий тип мислення.

Мислитель переосмислює проблеми віри, походження та сутності знань, віддаючи перевагу і звеличуючи Бога. У зазначеному творі він тор­кається проблеми пізнання, надаючи переваги саме розуму, за допомогою якого люди здатні зрозуміти премудрість Бога і пізнати істину.

Головне питання, яке хвилює Смолятича — на що перетворюється людина, коли нею керують марнославство та славолюбство. Він віддає перевагу виконанню обов’язку любові до Бога і ближнього.

Друга половина XII ст. відзначилася творчістю Кирила Туровського (1130—бл. 1182 рр.) — видатного діяча культури, який натхненно про­повідував духовну красу, філософа, майстра красномовства, через що його було названо «Златоустом».

Кирило Туровський написав значну кількість творів — повчань, по­слань, молитов тощо, це свідчить про те, що єпископ був дуже освітле­ною і грамотною людиною. Для нащадків дійшли деякі з його творів: «Притча про сліпця та кульгавого», «Слово про премудрість», «Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню...», «Повість про білориз- ця» та інші

Він не протиставляв світ Божий світові земному, а говорив про ор­ганічний їхній зв’язок.

Цікавим було вирішення ним проблеми душі та тіла, де вони пови­нні, на його думку, існувати у гармонійному зв’язку, проте, провідне місце повинна посідати душа. Далі він акцентує увагу на людському розумі, оскільки той надається небесним покровителем. Правильно ко­ристуючись такою перевагою як розум, людина здатна розуміти та ус­відомлювати, що Бог причетний до її світського життя, позбавляє її від «духовних недуг», «просвітлює», а людина, в свою чергу, повинна по­стійно перебувати у розумових пошуках, свою мудрість спрямовувати на благо.

Отже, філософська думка часів Київської Русі як історичне явище мала свій духовний досвід, вона була спрямована на етичну, культурну, політичну, соціально-історичну проблематику. Філософська спадщина того періоду містила непереборне бажання осмислити природу людини, оцінити значення її розуму, мудрості та духовної краси. У сфері соціа­льних питань переважали загальнолюдські ідеали краси, мужності, щи­рості, вірності та простоти.

2.