ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО У ФІЛОСОФІЇ ФРАНКФУРТСЬКОЇ школи

У 30-х роках XX ст. група німецьких філософів - Af. Горкгаймер (1895-1973 рр.), Т. Адорно (1903-1969 pp.), Г. Маркузе (1898-1979 рр.) у пошуках відповідей на питання, пов’язані з глибокою кризою суспіль­ства того періоду, звернулась до вчення К.

—

«Гегелівське розуміння супе­речності як рушійної сили роз­витку навряд чи для чогось мож­на застосувати, оскільки воно пов­ністю ігнорує можливість будь- якої завершеності та передбачає нескінченний прогрес».

Б. Кроче

В основі вчення Франкфуртсь­кої школи лежить концепція «не­гативної діалектики». Її голов­ний теоретик Т. Адорно висло­вив своє ставлення до філософсь­ких поглядів Гегеля, К’єркегора, Ніцше, Гайдеггера, Маркса. Він поділяє категорії на діалектич­ні та «антидіалектичні». Вихід­ним пунктом побудови «негатив­ної діалектики» стала критика категорії «тотожності». Адорно вважає, що гегелівське розуміння то­тожності буття та мислення як «примирення протилежностей» непра­вильне, оскільки між ними є відмінність, «нетотожність».

Тільки «нетотожність» допомагає зрозуміти «негативність» ціло­го, його конкретність. Він критикує Маркса за його розуміння «за­перечення заперечення» як збереження, утримання в бутті (пізнанні) старого. Революція — не перетворення, а загибель (ці поняття - синоніми), тому Адорно висуває шлях реформ і просвітництва для тотального вирішення всіх суперечностей. Для врятування людської ци­вілізації від екологічної катастрофи потрібно примиритися з при­родою на основі усвідомлення цієї катастрофи.

На противагу Марксу, який виводив відчуження із соціально-еко­номічних умов розвитку суспільства, представники Франкфуртської школи шукали його в самій людині.

«Людина пізнає себе як про­дукт історії, що бере свій поча­ток в архаїчному минулому, яке вона не здатна засвідчити, хоча воно зі свого боку вказує на ав­торство діючої людини. Перию- початки тим далі відступають від модерної думки, чим більш енергійно вона їх переслідує».

Ю. Габермас

Центральне місце в системі соціальних ідей Франкфуртсь­кої школи займає «критична теорія суспільства». Її ініціа­тор Μ. Г оркгаймер ставить два основних завдання: відмовитись від ідеалістичного розуміння істо­рії і відмовитись від «економічного детермінізму» історичного матеріалізму; орієнтуючись на антропологічну філософію, завер­шити розроблення концепції передісторії людства.

Автори «критичної теорії суспільства» вбачають вихід із суспіль­них суперечностей у соціально-технологічному реформуванні сус­пільства, заснованому на «інтелектуальній технології». Відмежо­вуючись від екстремізму, Ю. Габермас розробляє ідеї свободи особис­тості та комунікативної діяльності. Умова звільнення людини - досягнення раціонального співвідношення науково-технічних можли­востей суспільства і ціннісних орієнтацій особистості, відроджен­ня єдності знання та інтересу, інтелекту та дії.

У «Діалектиці Просвітництва» Μ. Горкгаймер і Т. Адорно виявля­ють апорію: розум епохи Просвітництва несе свободу, але разом з

тим поневолює людей і приносить нову форму міфічного осліплення, регресію мас. Науковий розум лише на перший погляд життєвий, а насправді він є лише інстру­ментом.

«Давайте скажемо так: «Вхо­дячи у філософію, потрібно по­стійно мати на увазі, що єдність розуму постає перед нами лише у розмаїтті його голосів».

Ю. Габермас

Пізніше М. Горкгаймер поба­чив звільнення людини від усіх лих у релігії, а Т. Адорно — в мистецтві. Традиційні діалекти­ка і філософські теорії розгля­дають тотожне й ідентичне. Негативна діалектика і критич­на теорія є досвідом осягнення індивідуального, нетотожного, неідентичного. В цьому відношенні показовим є твір мистецтва: він створюється за законами раціонального конструювання, але в есте­тичному досвіді немовби переступає свої матеріальні межі і стає не- співмірним з ним. Неспівмірність твору мистецтва долає («поїдає») його власну раціональність.

16.2.