Схожість та відмінність: метод навчання

Схожість та відмінність зустрічаємо і в методах нав­чання. У трьох школах, які, як ми щойно говорили, по­ходили із сократичної традиції - платонівській, аристо- телівській та стоїчній, незважаючи на зміни політичних обставин, навчання завжди мало подвійне призначення, яке воно мало за доби Платона та Аристотеля: прямим чи непрямим чином формувати громадян, а ще краще, коли це було можливим, політичних керівників, а також формувати філософів.

Ця форма дискурсу [дискусія щодо «тез» - П.А.] була звичною для давніх, і саме таким чином вони давали свої уроки, не коментуючи книги як це роблять сьогодні (насправді, в ту добу не було подібних книг); висунувши певну тезу, вони пропонували аргументи за чи проти неї, щоб застосувати свою здатність винаходити аргу­ментацію, спираючись на засновки, прийняті усіма'.

¹ Alexandre d’Aphrodise, In Aristotelis Topica comment., P. 27,13 Wallies // CAG. - Т. II, 2. - Berlin, 1892.

Аргументація, про яку говорить Олександр, є суто діалектичною вправою в аристотелевому сенсі слова. Але насправді, дискусія щодо тези могла набувати діа­лектичної чи риторичної форми, а також форми догма­тичної або ж апоретичної. За діалектичної аргументації дискусія щодо тези відбувається шляхом запитань та відповідей, а отже, у формі діалогу. Наприклад Арке- сілай, який розглядав філософський дискурс як суто критичний, вимагав від слухача запропонувати тезу і спростовував її, ставлячи запитання, які поступово під­водили співрозмовника до прийняття тези, супротивної тій, яку він запропонував^{[259] [260]. Так, стоїки, хоча і були догма­тиками, також практикували у своєму навчанні діалек­тичний метод гри запитань та відповідей. А Цицерон за­кидає їм те, що вони не надавали достатнього значення ораторським та риторичним вправам - єдиним, на його думку, вправам, здатним схвилювати та переконати:}

Вони колють вас, наче голками, короткими точними запитаннями.

Аргументація могла бути також риторичною, і тоді якийсь слухач пропонував запитання, висуваючи та­ким чином тезу, тобто тему дискусії, а учитель від­повідав довгою та розгорнутою промовою, послідовно розглядаючи аргументи за і проти - отже, це була або чиста шкільна вправа, або бажання продемонструвати неможливість будь-якого догматичного твердження, або ж підтвердження чи спростування тези, залежно від того, відповідала вона вченню школи чи ні; в ос­танньому випадку йшлося про догматичне навчання, що викладає догми школи. Оскільки практикувалося вправляння у «тезах», а отже педагогічний метод був заснований на схемі запитання-відповідь, філософсь­ке навчання не могло полягати у викладі самих по собі теорій, незалежних від потреб аудиторії, оскільки дискурс був змушений розгортатися в обмеженому полі запитання, поставленого певним слухачем. Звич­ний хід думки полягав, таким чином, у просуванні до загальних логічних чи метафізичних принципів, на основі яких можна було розв’язати певне питання.

Однак, в епікуреїзмі та стоїцизмі існував інший хід думки: дедуктивний та систематичний. Так, в епіку­рейській школі технічне вправляння у діалектиці не відігравало жодної ролі. Філософський дискурс набу­вав тут абсолютно дедуктивної форми, тобто він від­штовхувався від засад щоб дійти до висновків з цих засад: це видно, наприклад, у «Листі до Геродота»; від­так, певні дискурси були доступні учневі у письмовій формі для того, щоб він міг вивчити їх напам’ять. Як продемонструвала І. Адо¹, епікурейське навчання по­чиналося, насправді, з читання та запам’ятовування коротких викладів вчення Епікура, що подавалось у формі дуже коротких сентенцій, а потім учень знайо­мився з більш розгорнутими викладами, такими як

¹ Див.: Hadot І.

«Лист до Геродота» і, зрештою, якщо він бажав, то міг братися за великий твір Епікура «Про природу», що складався із тридцяти семи книг. Але він завжди мав повертатися до короткого викладу, щоб не загубитися в деталях і увесь час утримувати в голові цілісне вчен­ня. А отже, існував постійний зворотно-поступальний рух від розширення знання до зосередження на сут- нісному первні і так далі.

Хоча стоїки, як ми щойно бачили, використовували діалектичний метод у своєму навчанні, це не заважало тому, що вони намагалися також викладати свою до­ктрину у вигляді строгої систематичної послідовності, а це викликало у згадану добу захоплення; вони також вимагали від своїх учнів, щоб ті постійно зберігали в умі шляхом безперервного зусилля пам’яті найсут­тєвіші з догм школи.

Тут ми бачимо значення того, що позначають по­няттям системи. Йдеться не про концептуальну конс­трукцію, яка була б метою в собі і яка наче випадково передбачала б етичні висновки стосовно стоїчного чи епі­курейського способу життя. Система має своєю метою підсумувати засадничі догми у стислій формі, пов’язати їх між собою шляхом строгої аргументації, з метою сформувати дуже концентрований систематичний пер- вінь, іноді навіть підсумований у короткій сентенції, яка внаслідок цього матиме найбільшу силу переконання, найкращу мнемотехнічну ефективність. А отже, систе­ма має передусім психагогічну цінність: вона покликана вплинути на душу слухача чи читача. Це не означає, що такий теорійний дискурс не відповідає вимогам логічної зв’язності: зовсім навпаки, саме ця зв’язність забезпечує його силу. Бо будучи виразом вибору життя, система має на меті спонукати до такого вибору.

Сучасного читача, безперечно, здивує надзвичай­на стабільність методологічних принципів чи догм у більшості філософських шкіл Античності з IV століт­тя до Різдва Христового і аж до II чи III століття на­шої ери.

Ось чому догматичні філософії, такі як епікуреїзм та стоїцизм, мали популярний та місіонерський харак­тер, бо оскільки технічні та теоретичні дискусії були справою спеціалістів, то вони могли і для початківців, і для тих, хто просунувся у вченні, підсумовуватися у невеликій кількості тісно пов’язаних між собою фор­мул, які головним чином були правилами практично­го життя. Ці філософії поверталися, таким чином, до «місіонерського» та «народного» духу Сократа. Якщо платонізм та аристотелізм залишалися справою еліти, яка мала «дозвілля», щоб вивчати, досліджувати та споглядати, епікуреїзм та стоїцизм зверталися до усіх людей, багатих чи бідних, чоловіків чи жінок, вільних чи рабів^[262]. Хто б не прийняв епікурейський чи стоїч­ний спосіб життя, застосовуючи його на практиці, він буде вважатися філософом, навіть якщо не розвиває філософського дискурсу, письмового чи усного. У певному сенсі школа кініків також пропонує попу­лярну та місіонерську філософію. Починаючи з Діо- гена, кініки були переконаними пропагандистами, що зверталися до всіх класів суспільства, проповідуючи своїм власним прикладом спростування соціальних умовностей і пропонуючи повернення до простоти життя, відповідно до природи.