Просвітництво - це важливий етап розвитку європейської ідеології та культури кінця XVII - початку XIX століття

Етимологія слова «про­світництво» (від «світло») вказує на магістральний напрямок діяльності представників цього ідейно-естетичного руху - розвіювати темряву не­знання і невігластва, навчати, виховувати людину, озброювати її науко­вими знаннями.

Ключовою ознакою західноєвропейської філософської думки ХVІІ століття стає її раціоналізм. Оцінюючи культурно-історичну своєрід­ність епохи Просвітництва, В. Стьопін зауважує, що техногенна цивілі­зація почала набирати обертів у Х^І-Х^ІІ століттях, в епоху підготов­ки і розгортання першої промислової революції, становлення науки Но­вого часу, ранніх буржуазних революцій... Наука відвойовує собі право на формування самостійної цілісної картини людини і природи як ре­зультату об’єктивного дослідження світу. Тим самим наука окреслює свої світоглядні функції, а наукова раціональність вже розглядається як одна із найбільших цінностей людської діяльності... Людина у цей час осмислюється як сила, що протистоїть природі, втручається у перебіг її процесів, перетворює об’єкти природи на необхідні для неї предметні форми. Природа осмислюється у цій системі цінностей як місце засто­сування людської сили^[35].

Основоположник раціоналістичного напрямку у філософії Рене Де­карт (1596-1650 рр.), виклав свої ідеї щодо ефективних засобів пізнання основ світу у праці «Міркування про метод». Свою методологію він бу­дує на принципах раціоналістичної дедукції. Її суть сформульована Де­картом у чотирьох правилах: 1) усе піддавати сумніву, обираючи тільки найбільш ясне і зрозуміле; 2) складну проблему необхідно розкласти на частини і послідовно розв’язувати кожну із них; 3) думки треба розта­шовувати у певному порядку, починаючи з найпростіших і послідовно переходячи до більш складних; 4) важливо уміти систематизувати і уза­гальнювати усю суму подій, явищ і фактів, що потребує максимально повних образів і даних^[36].

Започатковане Декартом механістичне сприйняття природи перед­бачало пріоритет наочного досвіду і теоретичного моделювання.

Початок доби просвітництва пов’язують ще із працею Дж. Локка «Дослід щодо людського розуму», яка побачила світ у 1691 році. Рево­люційною на той час стала така думка з цієї роботи: «Віра не може мати силу авторитету перед ясними і очевидними приписами розуму». Зако­номірною з огляду на такий інтерес до пізнавальної діяльності людсько­го розуму є друга назва епохи Просвітництва - доба Розуму. Вже саме це слово стало ключовим у назвах наукових, передусім філософських праць цього часу - «Нові досліди про людський розум» Г. Лейбніца (1710 р.), «Про розум» К. Гельвеція (1758 р.), а також «Критика чистого розуму» (1781 р.) і «Критика практичного розуму» (1788 р.) І. Канта.

Отже, підґрунтям та визначальною ознакою ідеології Просвітництва була безмежна та щира віра в перетворюючу і всеперемагаючу силу людського розуму й освіти, у неминучість настання так званого «царст­ва розуму». Саме у цій вірі коріниться і домінуючий настрій тієї доби - оптимістичне, засноване на принципах раціонального розуму, сприй­няття реальності, у тому числі і правової.