§ 1. Джерела, ознаки і напрями розвитку середньовічної філософії права

На зміну античному світосприйняттю приходить християнство, що стало визначальним для розвитку філософії права в епоху Середньовіч­чя. Християнство стає тією духовною силою, що відкриває перед Євро­пою перспективи культурного розвитку.

У цей час філософія втрачає провідну роль, яку мала в Античному світі, і поступається релігії. Отже, світогляду «серединного тисячоліття» притаманний геоцентризм. Центральне місце відводиться Богу, Творцю усього сущого, а кожен крок людини сприймається з позицій божест­венного промислу.

Антична міфологія також наповнена образами божеств, проте у християнському світогляді змінюється сам статус Бога - це абсолют, який перебуває поза простором і часом, він сам творить їх за допомогою свого великого Слова.

Відповідним чином змінюється і середньовічна антропологія, що має кардинальні відмінності від античної. Формується нове уявлення про ідеал людини. Дослідник середньовічної культури А. Гуревич підк­реслює, що культ тіла, зовнішньої краси, оспіваний в Античності, не має нічого спільного із замилуванням муками Бога, який прийшов на землю у подобі звичайної людини. Якщо вести мову про фізичний ідеал хрис­тиянського Середньовіччя, то це може бути лише розп’яте на хресті ме­ртве тіло із страшними слідами тортур і перенесених заради спасіння роду людського страждань. Схилялися не перед тілесною силою і гар-

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу монійними пропорціями атлета, а перед убогим хворим, укритим гній­никами^[30].

Розп’ятий, стікаючий кров’ю Христос руйнує у свідомості серед­ньовічної людини культ тіла. Вищою і незаперечною цінністю вважа­ється душа, спасіння якої стає центральною ідеєю християнської куль­тури. Християнська антропологія ототожнює людину не з космосом, як це було в Античності, а з Богом, за образом і подобою якого створена людина.

Космос вже не сприймається як щось подібне до людського тіла, адже сама людина вже не трактується як частина космосу. Християнсь­ка концепція особистості є досить суперечливою: уподібнюючи людину Богові, вона водночас підкреслює її гріховну сутність, обіцяючи про­щення гріхів за умови покаяння. Ця суперечність призводить до певного дисонансу в осмисленні людиною себе і свого місця у світі: вона відчу­ває себе одночасно рабом і подобою Бога, прагне до самообмеження і смирення.

Самовдосконалення особистості у християнстві - це не її різнобіч­ний розвиток, не гармонізація інтелекту й емоцій, а відокремлення ду­ховного начала від приземлених інтересів тлінного фізичного єства лю­дини. Провідними у культурі Середньовіччя стають мотиви боротьби між духом (Богом) і плоттю (Дияволом), яку приречена вести кожна людина. Таким чином, відбувається остаточне нівелювання тілесно- антропологічного характеру античного світогляду.

Символічність стає для людини першочерговою умовою дотриман­ня світопорядку. Світ, який її оточує, сповнений таємного смислу, а то­му треба уміти розкрити істинне значення звичайних, на перший пог­ляд, речей, предметів, явищ, «розшифрувати» світ як таємничі письме­на. Природа видавалась середньовічній людині сповненою містичних абстракцій, недоступних людському розуму.

Людина цієї епохи більше довіряла знакам і символам, містичним видінням, ніж самостійному критичному мисленню. Віра у слово, зо­браження, символи була, на думку А. Гуревича^[31] безмежною і не зустрі­чала опору. Культ розуму, характерний для Античності, змінився недо­вірою до нього, розквітом ірраціоналізму і містики. Пізнання осмислю­валося як одкровення, як таємне знання містичного коду, яке відкрива­ється небагатьом.

Середньовічна культура - це культура тексту, символом якої була

Біблія. Людина Середньовіччя постійно ототожнювала себе із певною біблійною моделлю життя або образом, взятими із релігійних текстів. Таким чином, вона ідентифікувала себе за допомогою «фрагментів» ін­ших, як правило, містичних особистостей.

Символізм породжує ієрархічність, що забезпечує упорядкованість і єдність Всесвіту у світогляді людини. Все суще перебуває у певних зв’язках, чи то панування, чи то підкорення. Так, навіть природні стихії можна розташувати по висхідній, залежно від їхньої близькості до Бога. Ієрархічність визначала життя не лише природи, але і суспільства. Воно являло собою певну піраміду, де соціальні ролі розташовувалися від менш значущої, до більш вагомої із станової точки зору. Суспільна іє­рархія співвідносилася із ієрархією небесною, а тому вважалася вічною і була освячена Богом.

Визначальним для Середньовіччя стає і принцип синкретизму, тя­жіння до універсальності. Яскраво виражена поляризація на матерію і дух, небесне і земне не заважала людині цієї епохи прагнути до осмис­лення світу у цілому, до розуміння його як завершеної всеєдності.

Ідея єдності набуває магічного значення і проявляється у ключових категоріях християнства, зокрема таких як «католицька церква», що є єдиною, істинною, «Свята Трійця» як символ зв’язку людини із певною божественною цілісністю та ін. Зосереджений, «замкнений» на христи­янській вірі світ земний ніби розчинявся у бік небес, стираючи перепони між реальністю і тонким духовним простором. Космографія, або як її ще називають космічна аскеза, утверджувала складність і водночас велич шляху, що веде до Бога.

Ставлення до часу також віддзеркалювало релігійні орієнтири сере­дньовічної людини. Так, рік осмислювався як низка подій із життя Хри­ста та знаменних дат життя святих. Людське життя розглядалося як час­тина космічного, індивідуальна історія розчинялася у всезагальній.

Таким чином, визначальними для характеристики середньовічного світогляду стають такі ознаки:

(1) релігійність як основа світорозуміння і способу життя, теоцент- ризм;

(2) поєднання в людині двох полярних сутностей - богоподібності і гріховності;

(3) символічність світогляду, прагнення осягнути «таємні письме­на» природи і суспільства;

(4) прагнення до універсальності, всеєдності світу;

(5) чітка ієрархічність, що пронизувала усі сфери земного і небесно­го життя.

Змінилося ставлення і до освіти людини: якщо антична освіта була спрямована на формування гармонійної особистості, то у Середньовіччі провідною освітньою метою стає засвоєння християнського віровчення задля спасіння душі. Водночас релігійна домінанта не виключала мож­ливості співіснування шкіл різного типу. Греко-римська система освіти була настілки досконалою, що діячі християнської церкви змушені були прийняти її як основний освітній інститут. Фактично школи античного зразка проіснували майже до VH століття.

Відлунням античного способу мислення стало лицарство. «Трьома китами», на яких трималася підготовка лицаря у Середньовіччі були Бог, війна і кохання. Завдяки лицарству розвивається куртуазна культу­ра, що виступала на той час альтернативою церковній, і мала на меті формування гармонійної особистості.

Визначальною для становлення християнського світогляду стала «патристика» - філософія і теологія «батьків церкви» у Ш-VIII ст.

Найбільш вагомий внесок у розвиток західної патристики зробив Аврелій Августин (354-430 рр.) - один з видатних ідеологів християн­ської церкви, фундатор основоположних засад християнської філософії. Його політичні і правові погляди викладені в роботах «Про град Бо­жий», «Про вільну волю» і ряді інших творів.

Він народився в місті Тагасті в Північній Африці в сім’ї язичника і християнки. Отримавши освіту, Августин мав намір стати ритором і ад­вокатом. Але під впливом Амвросія, єпископа із міста Медіолан (суч. Мілан), Августин стає християнином. Переїхавши до Африки, він при­йняв сан священика і з 395 року та до кінця життя був єпископом в при­морському місті Гіппоні.

Августин мав філософський склад розуму і завжди у всьому праг­нув дійти до істини. Усе своє життя він намагався вирішити проблему співіснування в цьому світі добра і зла. Дуалістичний підхід не міг його задовольнити, адже призводив до багатобожжя і до неприйнятних етич­них висновків. Читання філософів-платоніків і неоплатоніків (у латин­ському перекладі) сприяло тому, що услід за Платоном Августин пові­рив в монізм Добра і відмежувався від будь-якого дуалізму: Бог - єди­ний, і все, що з Ним пов'язано, - є добро.

У своїй творчості він зумів дати оригінальні відповіді на багато ін­ших питань християнського віровчення, починаючи з космології і за­кінчуючи облаштуванням церковної організації. Саме Августин обґрун­тував у своєму творі «Про град Божий» необхідність церкви як посеред­ника між Богом і вірянами. Він же проголосив, що церква є найвищою

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА інстанцією у справі тлумачення божественної істини. А тому зміст бо­жественного одкровення, доводив Августин, не можна відшукати без підтримки церковників.

«Град Божий» розуміється Августином як спільнота людей, засно­вана на «любові до Бога». «Град Земний», на противагу «Граду Божо­му», заснований на «любові до себе». Саме цим, на думку Августина, церква відрізняється від держави.

Християнсько-правова концепція Августина спиралася на біблійні положення про те, що усі соціальні, державні і правові установи з'явля­ються внаслідок гріховності людини. Мислитель доводив, що «великий злочин» Адама і Єви, від яких походить увесь людський рід, призвів до руйнування святості людської природи і неминучої загибелі.

Водночас ця гріховність не суперечить задуму бога-творця, що на­ділив людину вільною волею, тобто здатністю жити по-своєму, «по- людські», а не по-божому. Гріховність державно-правового устрою життя (законів і правил «земного граду») проявляється, на думку Авгус­тина, у пануванні «людини над людиною», в існуючих стосунках влада­рювання і рабства. Такий правопорядок, що склався внаслідок перворо­дного гріха і зберігається через гріховність природи людини, Августин називає «природним порядком» людського життя.

Августин вважав людину істотою немічною і слабкою, нездатною своїми власними силами ні уникнути гріха, ні створити на землі доско­нале суспільство. Добро і справедливість повинні запанувати на землі завдяки встановленому Богом вічному порядку, що є найвищим благом, абсолютною нормою всього, що існує на цьому світі.

Августин розрізняє в людській душі такі здібності як воля, розум і пам'ять. Вольове начало штовхає людину у світ пристрастей і плотських бажань. Але та ж сама воля, ставши справді вільною, перетворюється на акт віри. Отже, віру Августин пов’язував з вольовою здатністю людини. Віра - це вищий акт волі. Але віра потребує допомоги розуму, що під­німає нас до розуміння Божественної суті. Таким чином, Августин ви­ступає з позиції гармонії віри і розуму. Його формула «Вірую, щоб ро­зуміти» відкриває шлях середньовічному раціоналізму.

Неодноразово звертається мислитель і до питання свободи волі. У християнстві ця проблема загострюється тією обставиною, що свобода волі людини суперечить догмату про всемогутність Бога, згідно з яким все відбувається з його повеління. Августин у цьому питанні приєдну- Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу ється до стоїків. Людина, на його думку, може відхилятися від істинно­го шляху, коли по своїй власній волі робить хибний вибір. Таким чином, свобода волі, якою людину наділив Господь, здатна привести його як до справжньої свободи, так і до загибелі.

Заслуговує на увагу ставлення Августина до добра і зла. Зло, на йо­го думку, є відсутністю або неповнотою Добра, порушенням встановле­ного Богом порядку. Фізичне зло виглядає як вада, а моральне зло має форму гріха. Але в усіх проявах воно виникає з того, що Бог творив світ «з нічого», тобто з небуття. А тому без постійної опіки з боку Всевиш­нього все їм створене, включаючи людину і янголів, один з яких, як ві­домо, і став Сатаною, має тенденцію до руйнування, іншими словами до повернення в небуття.

Що стосується власне філософської сторони питання, то, намагаю­чись поєднати свободу волі і призначення, Августин першим заговорив про суб'єктивний момент людського вибору і про той внутрішній пси­хологічний вимір душі, феномен якого актуалізувався в епоху христи­янства. Визначальні в житті людини істини, включаючи переконаність в існуванні Бога, людина у Августина осягає в акті самопізнання. І перш ніж дійти цих істин, вона повинна пережити ситуацію тотального сум­ніву у всьому і вся, яку Августин охарактеризував за допомогою фор­мули «Я сумніваюся, отже, існую». Тим самим він випередив методоло­гію раціоналіста XVII століття Р. Декарта, у якого з тотального сумніву народжується умовивід «Я мислю, отже існую».

Середньовічна філософія права в Західній Європі має більш ніж ти­сячолітню історію (V - XVI ст.). Політичні і правові вчення в цей період постійно видозмінювалися. Зміни ці були цілком закономірними, з огляду на еволюцію соціально-економічних і політичних систем феода­льного суспільства в країнах Західної Європи.

Три великі історичні етапи включає ця еволюція.

Перший - ранньофеодальний (кінець V - середина XI ст.), коли фе­одалізм тільки ще консолідується і зміцнюється як нова суспільно- економічна формація. У рамках цього етапу державність спочатку орга­нізовується у великі, але слабко інтегровані в єдине ціле монархії, а по­тім розпадається на конгломерати роздроблених політичних утворень.

Другий етап - розквіт феодалізму (середина XI - кінець XV ст.). Для цього періоду типові централізовані станово-представницькі мона­рхії.

Третій - пізнє Середньовіччя (кінець XV - початок XVI ст.). Це пе­ріод занепаду феодалізму і зародження капіталістичних відносин. Дер­жавність на цьому останньому етапі феодальної формації будується

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА здебільшого як абсолютна монархія. Поетапний характер розвитку фео­дального суспільства багато в чому визначав особливості і динаміку се­редньовічної західноєвропейської правової думки.

Своєрідність останній надавав також факт надзвичайно сильного впливу на неї християнської релігії і римсько-католицької церкви, яка практично неподільно панувала у сфері духовного життя упродовж майже усіх Середніх віків. У руках священнослужителів політика і юриспруденція, як і усі інші науки, залишалися прикладними галузями богослов'я. Упродовж усієї політичної історії західноєвропейського Се­редньовіччя йшла запекла боротьба між римсько-католицькою церквою, папством і світськими феодалами (в першу чергу монархами) за головну роль в суспільстві. Відповідно одним із центральних питань тодішнього політико-юридичного знання стало питання про пріоритет духовної (це­рква) або світської (держава) влади.

Ідеологи церкви стверджували, що могутність государів походить від Бога, звідси безумовний обов'язок християнських государів корити­ся верховному владиці християнської церкви. Зауважимо, що різні ідей­ні течії, в яких виражався протест проти гніту офіційної церкви, а також експлуатації і свавілля світських феодалів в цілому не виходили за рам­ки релігійного світогляду. Щоправда, соціально-політичні програми, що народжувалися в лоні цих опозиційних рухів, різко відрізнялися від су­спільно-класових установок ідеологів феодалізму.

Висновок. У соціокультурному, а отже і правовому, просторі Сере­дньовіччя відбувається остаточне нівелювання тілесно-

антропологічного характеру античного світогляду. Суспільний ідеал цієї епохи - всезагальна духовна гармонія, яку людина знаходить лише у єднанні з Богом - дає підстави для висновку про існування особливого типу середньовічної свідомості. Людина цієї епохи осмислювала світ як книгу, а життя - як неперервний процес її освоєння. Вона більше дові­ряла знакам і символам, містичним видінням, ніж самостійному крити­чному мисленню. Водночас Серединні століття стали благодатним ґру­нтом для розвитку своєрідних політичних і правових вчень на основі кращих здобутків християнської філософії.