Освіта в парадигмі української дійсності і філософії

Історія української філософії є органічним складником історії все­світньої філософії. Вона відбиває особливості і закономірності розвитку філософської думки українського народу. Значного розвитку вітчизня­на філософська думка за часів Київської Русі.

Сполучення любові до Бога з любов’ю до ближнього в «Повчан­ні» Володимира Мономаха. Володимир Мономах виступає як високо­освічена, ерудована людина, яка знається на літературі, політиці, пси­хології — це дає їй право давати низку моральних настанов: не забувати Бога, поважати старих людей, не лінуватися, не брехати, діли­тися з нужденними, захищати слабких і знедолених. Перед нами істо­ричні настанови, моральні заповіти, які мають актуальне значення й сьогодні. Ми замислюємося над взаєминами між людьми, моральними та етичними принципами. Але «Повчання» — це не тільки звід мораль­них порад, але й політичний заповіт князя, який виходить за вузькі межі сімейного документа й здобуває великого суспільного значення.

Мономах ставить завдання загальнодержавного порядку, вважаючи головним обов’язком турботу про благо держави, про єдність та народ. Негаразди і розбрат підривають могутність держави, її цілісність, тіль­ки збереження миру дасть можливість росту та процвітанню. Це не тільки воїн, державний діяч, але, що й почуває, страждає, гостро пере­живає життєві події людей. Для нього важливо, щоб діти й інші люди, до яких звернені його слова, прийняли князівське слово «у серце своє». Його турбує проблема етичної відповідальності людини, проблема збе­реження таких почуттів і якостей як: справедливість, честь, працьови­тість. Князь звертається не тільки до синів — але й до своїх «сродни- ків», яким доведеться після нього «тримати» Російську землю й опікуватися про її спокій і процвітання. І в цьому змісті його «Повчан­ня» являє собою і батьківський заповіт дітям, і звід моральних правил, якими він закликав керуватися всіх, і політичну програму в широкому сенсі цього слова.

Виконання християнського обов’язку, проходження шляхом загаль­новідомих християнських чеснот і є, на переконання князя, єдиний спо­сіб уникнути надалі міжусобних війн і добитися миру й згоди між кня­зями. Ми занадто звикли відокремлювати політику від моралі. У розумінні князя Мономаха це було нероздільне

Іван Вишенський про роль церковно-богослужбових книг у на­вчанні. І.Вишенський мав радикальні погляди, а його максималізм не завжди був прийнятний для тодішнього українського суспільноста, що й стало причиною його життєвої драми. Вишенський активно цікавився справами української церкви, він написав значну кількість трактатів на захист православ’я проти католицизму і відсилав їх на батьківщину — внутрішньо упевнений, що його місія заступника рідної землі не тільки висока, але й дієва. Вишенський писав: «Сміливо кажу правду і прав­дою вас досягаю не тому, що далеко від вас, але знайте, що можу за правду й померти» [8, 23]. Він створює «Книжку» — зібрання своїх творів; сподіваючись на значний від неї ефект. Але йому довелося гли­боко розчаруватися — його загальної позитивної програми не було сприйнято, оскільки вона мала утопічний характер. Не дивлячись на те, що мала чітку побудову: суспільство, основу якого становить соціальна рівність, об’єднане в громади, має певний рівень освіченості, який не виходив би за Псалтир, Часослов, з єдиним мірилом істинності — від­повідністю букві й духу святого письма — цього практичні міщани прийняти не могли тим більше, що на той час уже поставала загроза основам національного існування. Гнівно засуджуючи паразитизм духі­вництва автор проповідує аскетизм та відчуженість, консервативні по­гляди освіту і суспільний прогрес, надаючи важливого значення церко­вно-богослужбовій літературі яка постава спасінням від вакууму де людина звільняється від оман і помилок поступово, стає на шлях істини на шлях очищення від неправдивості. Саме на цій основі автор будує апологію і мріє про створення книги книг, котра була б, у першу чергу, захистом благочестивих помислів, оберегом православної думки і ра­дить назвати цю книгу «Соборником».

Загальна характеристика розвитку шкільництва. Київська Русь втра­тила свою могутність через монголо-татарське поневолення, а україн­ські землі стали легкою здобиччю польських, литовських феодалів, які активно насаджували католицьку віру. Освіта так само зазнала значного удару, оскільки у польських навчальних закладах ставлення до україн­ської мови було негативне.

З 1596 р. (Берестейський собор) стало можливим відроджувати слов’янську мову. Цікаво, що уніати, орієнтуючись на західну педагогі­ку, мали можливість зберегти в умовах латинізації мову у богослужінні, що, в свою чергу, стало захистом української мови та інтелігенції.

Говорячи про розвиток братських шкіл в Україні, можна відмітити, що важливу роль у визволенні українського народу від національного і релігійного гніту відіграли братства, які були розповсюджені в Україні у XVI — XVII ст. В основі їх діяльності — ідеологія просвітництва, а головний засіб боротьби — будівництво шкіл, шпиталів, православних церков, друкарень.

У 1586 році була відкрита перша братська школа підвищеного типу. У школах такого типу вивчали предмети тривіуму: риторику, грамати­ку, діалектику; на нижчому рівні вивчалися предмети квадривіуму, крім музики, оскільки вона була одним із основних навчальних предметів.

У братських школах був цілком демократичний устрій: серед тих, хто навчався були діти різних станів, ставлення до них визначалося лише за показниками та успіхами у навчанні, а не за походження, сам учитель по­винен був відповідати своїй високій посаді. Навчання у школі було плат­ним, проте, найбіднішим учням надавалася допомога. Навчальний рік по­чинався з вересня, були літні канікули (липень-серпень). День у школі розпочинався молитвою, далі кожний учень відповідав вчорашній урок і показував виконане домашнє завдання, потім вивчався новий матеріал. У школі використовувалася класна система навчальних занять.

Говорячи про зародження вищої освіти в Україні, потрібно звернути увагу на те, що перші вищі навчальні заклади з’явилися в Острозі і Ки­єві.

Києво-Могилянська академія виникла у 1632 року в результаті злит­тя Київської братської та Лаврської шкіл з високим рівнем викладання європейських викладачів. Об’єднаний навчальний заклад під назвою Києво-братська колегія розпочав свою роботу в 1632 році на території братської школи. П.Могила був опікуном цього навчального закладу, і саме на його честь заклад згодом став називатися Києво-Могилянською колегією.

Києво-Могилянська колегія дуже скоро стала відомим освітнім і культурним закладом у Європі. У навчальному закладі не було поділу на факультети, курс навчання так само не був однаковим, існував поділ на класи. Існувало 8 класів: підготовчий, три молодші, два середніх, два старших. Повний термін навчання в Києво-Могилянській колегії нара­ховував 12 років, у всіх класах навчалися 1 рік, у класі філософії — 2 роки, богослов’я — 4 роки.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний українсь­кий філософ Г. С. Сковорода. Центральною проблемою етики Григорія Сковороди стала проблема самопізнання, що має виражений моральний зміст. У діалозі «Розмова про те: знай себе» він пише: Людиною є гли­боке серце чи думка її» (Сковорода Г. Пізнай в собі людину. — Львів: Світ, 1995. — 527 с, с. 69). У характеристиці «серця», наявними є якісні ознаки моральної людини, Сковорода говорить про її подвійну приро­ду. Маючи на увазі не традиційне для християнства протиставлення ду­ховного і тілесного, а подвійність тілесного і духовного начал — як іс­нує тіло «земляне» і тіло духовне, так можуть існувати і «два серця». Під тілом духовним філософ мав на увазі «істинне тіло, приховане у Христі» (Сковорода Г. Пізнай в собі людину. — Львів: Світ, 1995. — 527с, с.82). Мандрівний філософ спромігся обґрунтувати поняття «двох натур»: видимої і невидимої, філософ наголошує на тому, що основним у людині є «божественний дух», а для того, щоб «знайти у собі люди­ну», необхідно самозаглибитися, проникнути в своє серце і душу. Лю­дина повинна пізнати в собі істинну людину, це дасть їй змогу уникну­ти смерті.

Актуальною є думка про духовну силу особистостей, здатних нести у собі істину та утверджувати її власною діяльністю.

К.Д. Ушинський про народність освіти. У педагогічній системі, К. Д. Ушинського значне місце і значення відводилося принципу на­родності. Принцип народності був важливим принципів організації ви­ховання та освіти. На думку автора, народне виховання — це вихован­ня, яке проникає в побут, характер та життя народу. Відомий педагог наголошував на тому що реальна освіта повинна надаватися усім дітям в незалежності від їхнього віку, матеріального становища батьків, не залежно від статі, а також приділяти особливу увагу, на його думку, слід фізичному, розумовому і моральному вихованню, навчанню рід­ною мовою. В принципі, така освіта коштує недешево, але це витрати є доцільними оскільки розвинені діти — це в подальшому енергійний, працьовитий, освічений, продуктивний і багатий народ: «Добре насіння освіти дороге, зате й родить воно сторицею», [24, 31-32]. Відкриваючи школи, в яких безкоштовно викладали студенти духовної академії, ви­трачаючи власні кошти на освіту, педагог надавав перевагу гуманітар­ному напряму, вивченню рідної мови, стояв на засадах гуманної освіти. К. Д. Ушинський також надавав перевагу, підкреслював цінність мора­льного виховання, ставив його вище за розумове. Видатний педагог ре­тельно вивчав різні моделі освіти в різних країнах і зазначав, що вітчи­зняна школа повинна брати з досвіду шкіл інших країн найкраще.

К. Д. Ушинський — один із найвидатніших дидактиків, творець те­орії навчання в загальноосвітній школі. Його дидактична спадщина є актуальною й на сьогоднішній день. Надаючи перевагу класно-урочній системі і розцінюючи урок як головний елемент у навчально- виховному процесі, педагог міцно пов’язував його з метою та завдан­нями, які ставив учитель перед учнями. Доцільна вимога до педагога — пізнавальний, цікавий, захоплюючий урок. У К. Ушинського є ще одна цінна вимога до педагогів — навчаючи учнів, навчатися самим. Основ­ним завданням вчителя педагог вбачав повноцінно забезпечення учнів знаннями, що тісно перепліталося з розвивальним навчанням.

Ушинський розробив чимало передових наукових засад виховання та початкового навчання дітей. Він відкрив метод пояснювального чи­тання, відстоював активне використання природи, принципів наочності, систематичності, послідовності, усвідомленості навчання, зв’язку з життям тощо. В процесі навчання, в його змісті, формах та методах він шукав систему. Підручники, за якими навчаються діти, повинні бути простими, містити цікавий та багатий матеріал, корисні вправи, поєд­нані з навчальними та виховними завданнями. Для того, щоб утримува­ти увагу учнів, потрібно у старому матеріалі знаходити нове, а в новому — нові елементи старого. Учні, на думку педагога, повинні багато пра­цювати самостійно, а вчитель — керувати цією працею. Обов’язковим елементом навчального процесу є систематичне повторення матеріалу. Поради і вказівки видатного педагога не втратили своєї цінності та ак­туальності для нас і нині.

Отже, можна стверджувати, що українська філософія є оригіналь­ним явищем і визначається моральним спрямуванням. У вітчизняній філософії в центрі постає людина з її внутрішнім світом.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Освітні ідеї у філософських вченнях мислителів Стародавнього Сходу.

2. Евдемоністична спрямованість освітніх ідей Аристотеля.

3. Вчення Августина про роль держави і церкви у формуванні людини.

4. Філософія К.Гельвеція та Дж. Локка про соціальне середовище та його роль у вихованні.

5. Сутність та актуальність філософії Г.Сковороди у сучасній освітній практиці

Теми для написання рефератів

1. Освітні ідеї у філософських вченнях мислителів Стародавнього Сходу.

2. Платон та його філософське вчення про пайдею.

3. Евдемоністична спрямованість філософських поглядів Аристотеля на освіту.

4. Августин про роль держави і церкви у формуванні людини і суспі­льства.

5. Християнська теологія Фоми Аквінського і система освіти й вихо­вання в середньовічному суспільстві.

6. Філософія Дж. Локка та К.А.Гельвеція про соціальне середовище та його роль у вихованні.

7. Натуралістична теорія вільного розвитку людини у філософії Ж.- Ж. Руссо.

8. Освіта та її роль у розвитку братських шкіл.

9. «Повчання» Володимира Мономаха як політичний і моральний за­повіт.

10. Етичний характер філософії Григорія Сковороди.\

11. Освіта та її роль у розвитку Києво-Могилянської академії.

12. Постать Івана Вишенського на тлі української педагогічної дум­ки.

13. Завдання та основи освіти за K Д.Ушинським

14. Головні проблеми сучасної освіти. Перспективи розвитку.

15. Роль самоорганізації та творчого підходу у вітчизняній освіті.

Література

1. Августин. Исповедь (отдельные главы из книг 1-7, 10, 12-13) // Августин. Творения. Т.1. Спб., 1998.

2. Августин. Об учителе. //Августин. Творения. Т.1. Спб.,1998.

3. Амонашвілі Ш. До школи у шість років // Педагогічний пошук. — К., 1990.

4. Андрущенко В.П. Духовна сутність освіти // Вища освіта України: теоретичний та науково-методичний часопис / Інститут вищої освіти АПН України. — K., 2007. — №1. — 5-10.

5. Андрущенко В.П. Критичне осмислення освітнього досвіду як чин­ник трансформації педагогічного мислення // Науковий вісник Хар­ківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Сер. Філософія. — Харків: ХНПУ, 2006. — Вип. 21, 4.1. — С.10—14.

6. Аристотель. Политика. Книга 2, Книга 7, Книга 8. //Аристотель. Соч. в 4-х тт. Т.4. М.,1984.

7. Базалук О.O., Юхименко Н.Ф. Філософія освіти. Навчально- методичний посібник. — Київ: Кондор, 2010. — 164с.

8. Баландін P. К. І. Вишенський: Кн. для учащихся. — K., 1990. — 96 с.

9. Виндельбанд В. Платон. Гл. 2. //Виндельбанд В. Избранное Дух и история. М.,1995.

10. Гельвеций К. Об уме. Рассуждение 3, гл 1, Рассуждение 4, гл.

17. //Гельвеций. Сочинения. В 2-х тт. Т. 1.М., 1974.

11. Гельвеций К. О человеке. Разд.1,гл. 1-10; Разд. 5, гл. 1-9; Разд.

10, гл. 1,11. //Гельвеций Сочинения. В 2-х тт. Т.2. М.,1974.

12. Дидро Д. Последовательное опровержение книги Гельвеция «О человеке». // Дидро Д. Сочинения. В 2-х тт. Т.2. M., 1991.

13. Історія філософії в її зв'язку з освітою: Підручник за ред. Г.Волинки. — K.: Каравела, 2006.

14. Коменский Я. Панавгия. Гл. 14-16. //Коменский Я. Соч. М.,1997. (доп. «Великая дидактика». избр. гл.)

15. Коменский Ян Амос. Антология гуманной педагогики. M., изд-во Шалвы Амонашвили, 1996.

16. Локк Д. Мысли о воспитании; Мысли о том, что читать и изучать джентльмену. //Локк Д. Соч. в 3-х тт. Т.3. М.,1988.

17. Монтень М. Опыты. В 3-х книгах. Книга 1, гл. 26; Книга 2, гл. 8. M., 1992.

18. Монтескье Ш. О духе законов. Книга 4. М.,1999.Платон. Госу­дарство. //Платон. Соч. в 4-х тт. Т.3. M., 1994.∏oππep К. Открытое общество и его враги. Т.1.ГЛ.4 (4), гл. 8 (6-7). M., 1992.

19. Платон. Государство. //Платон. Соч. в 4-х тт. Т.3. M., 1994.

20. Поппер К. Открытое общество и его враги. Т.1.Гл.4 (4), гл. 8 (6­7). M., 1992.

21. Руссо Ж.-Ж. Эмиль, или о воспитании. // Руссо Ж-Ж. Избранные сочинения. Т.1. M., 1961.

22. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. — Львів: Світ, 1995. — 527 с.

23. Творчество и педагогика. АН СССР. Сб. тезисов Всесоюзной кон­ференции в 6-ти т. — M., 1989.

24. Ушинський К. Д. Твори : M., 1989. — Т. 2. — С. 31—32.

25. Фома Аквинский. Сумма теологии. 4.1, вопрос 1; вопросы 75-83, 93,115-117. Киев,2005.

26. Гайдеґґер М. Учение Платона об истине. // Гайдеґґер М. Время и бытие. M., 1993.

27. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — M., 1991.