Західна парадигма (досократівська Доба еллінської філософії)

На відміну від східної парадигми філософії, яка витлумачує світ реальних речей і явищ у дусі химерно-фіктивного «серпанкового покривала Майї», західна філософська парадигма пильна саме до речово-предметної буттєвості світу, розглядаючи останній під кутом зору його руху від первісної нерозчленованості («змішаності») — Ха­осу — до стану чіткої розмежованості його елементів (речей, предме­тів, явищ), гармонійно упорядкованих в універсальному світопорядку

—  Космосі.

Український філософ М. Шлемкевич, змальовуючи риси мента­літету давніх еллінів («грецьку душу», як він висловлювався), писав: «Абстрактне число для грека — це щось невиразне, і він підставляє під одиницю — точку, під двійку — пряму лінію, під трійку — трикут­ник, під четвірку — квадрат. Для такої уяви найдосконалішою лінією є коло, замкнуте, з однаковим віддаленням кожної точки від осеред­ка. Коло в обороті створює кулю, найдосконалішу форму тіла. І в тих формах бачить грек всесвіт. Безконечність всесвіту, для нас звичайна і кінцева мисль, для класичного грека була б естетично осоружною. Те саме в мистецтві. Дуже здібний нарід особливу увагу зосереджує на різьбі, найбільш, речовому, пластичному, обозначеному мистецтві. В ньому створює символ свого духа — Афродиту з Мілосу. Учені ес­тети і історики мистецтва доповнюють поламані рамена богині так, неначе вона мала б тримати дзеркало й приглядатися на себе. Краса, вдоволена собою! Жодна думка, жодне бажання не виходить поза неї, вона цілком заспокоєна собою. Знову мотив кола, і коли від культури звернемося до життя, знайдемо те саме.

Таким чином, для давньогрецьких мислителів світ є живим, гармо­нійно упорядкованим (досконалим, подібним у цьому геометричній досконалості кола або кулі), предметно-речовим цілим — Космосом. У давньогрецькій мові слово «космос» спершу означало «військова шеренга, ряд», потім було переосмислено як «порядок взагалі» і, на­решті, стало означати «упорядкований світ», «світопорядок».

Представники однієї з перших у давній Елладі філософських шкіл — мілетської, що виникла наприкінці VII ст. до н. е. на західно­му узбережжі Малої Азії в місті Мілеті, Фалес (бл. 625—547 до н. е.), Анаксімандр (бл. 610—546 до н. е.) і Анаксімен (бл. 585— бл. 525 до н. е.) уявляли першоречовину буття в конкретно-речовій формі води (Фалес), повітря (Анаксімен), «апейрона» (Анаксімандр).

Ідея «апейрона» (в перекладі з давньогрецької мови «невизна- чене», «безмежне») не є відходом від конкретно-речових уявлень про першоречовину світу, як іноді вважають, бо ця ідея є конкретно- речовим уявленням про первісний стан буття — хаос, «змішане», ще неупорядковане, догармонійне буття.

Вирізнення саме названих конкретних речовин як втілення «пер- шоречовини» світу не є випадковим. Саме вода своїми наочними

перетвореннями на лід або пару вказує на можливість нескінченної кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної (першої) форми цілої множини якісно відмінних форм.

Речово-тілесний характер універсального світопорядку буття, наочно представлений водою, повітрям, «апейроном», особливої ви­разності набуває у вченні Геракліта (бл. 544/540 —бл. 483 до н. е.), який вбачав першооснову світу у вогні. Світ єдиний з усього, твердив Геракліт, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Цей конкретно-чуттєвий гераклітівський вогонь як першоречовина світу є одночасно законом «спалахування» і «згасання» світу — лого­сом, універсальною закономірністю світу. Вогонь як чуттєва речови­на «видимий» і цілком відчутний, але водночас, будучи законом роз­ходження, боротьби і з’єднання протилежностей (а саме їх і втілює речовість вогню), виходить за почуттєві межі.

Якщо для представників Мілетської школи рух і взаємоперетво­рення у світі є чимось само собою зрозумілим, просто фактом, який вони констатують, то Геракліт робить цей факт предметом спеціаль­ного дослідження. Вважаючи світ породженням вогню, він показує, що на вогонь «обмінюється» все, і вогонь теж «обмінюється» на все, як на золото — товари і на товари — золото. Рух, розвиток, наголошує Геракліт, здійснюються через зіткнення протилежностей, які в ході боротьби переходять одна в одну, зберігаючи тим самим свою єдність, гармонію космосу. Водночас Геракліт указує і на відносність характе­ристик і властивостей навколишнього світу, тим самим розрізняючи всередині космічну цілісність і виявляючи поступово центральне для філософії відношення «людина — світ».

На відміну від іонійської філософії (Фалес, Геракліт та ін.), для якої першоречовина світу — «архе» (грец.

лософії (мислителі грецьких колоній на узбережжі Апеннінського півострова) втрачають безпосередньо чуттєвий характер, чуттєво сприйманими лишаються тільки її конкретні трансформації (проя­ви). Так близько 532 р. до н. е. в Кротоні виникає впливова релігійно- філософська група — Піфагорейський союз, засновником якого був виходець із острова Самоса Піфагор (бл. 580—500 до н. е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша речовина, а кіль­кісне відношення — число. За свідченням Арістотеля, піфагорейці, захопившись математикою, почали вважати її начала началами всьо­го сущого. Оскільки серед цих начал число від природи є першим, а в числах піфагорейці вбачали багато схожого з тим, що існує і виникає, вони нерідко ототожнювали числа з тими чи іншими явищами, на­приклад, певна властивість чисел є справедливістю, а інша — душею і розумом, ще інша — удачею тощо. Оскільки піфагорейці бачили, що притаманні гармонії властивості та співвідношення можна виразити числами, вони вважали, що і все інше за своєю природою уподібню­ється числам, які є першими в усій природі. Елементи ж чисел поста­ли елементами всього існуючого, котре є гармонією та числом.

Взагалі піфагорейці не заперечували таких природних «стихій», як вода, вогонь і т. п. (у цьому вони, до речі, зазнали певного впливу іонійської філософії). Водночас, витлумачуючи цей особливий статус «стихій» як результат кількісних (геометричних) характеристик, а не якості їх речовинного субстрату, піфагорейці асоціювали специфічні риси природних «стихій» з формою п’яти правильних багатогранни­ків. Земля, за їхнім ученням, складається з частинок кубічної форми, вогонь — з тетраедрів (чотиригранних пірамід), повітря — з октаедрів (восьмигранників), ефір — з додекаедрів (дванадцятигранників).

Число, на відміну від першоелемента іонійської філософії, є перв- нем нечуттєвим, але предметним.

Гармонія космосу мислиться піфагорейцями як чисельно- кількісна упорядкованість світу (мислиться предметно, однак не речово-предметно, а геометрично-предметно). Втім спирається ця гармонія не на саму лише математичну «узгодженість» геометричної структури природи. Справжньою (сказати б, всеосяжною) гармоні­єю вона стає лише внаслідок доповнення цієї узгодженості такими далеко не природними характеристиками реальності, як «справед­ливість», «душа», «добро», «зло» та ін. Таке поєднання в космічній гармонії буття природних і людських характеристик має в контексті піфагореїзму дещо містичний характер, що загалом зумовлювалося істотним впливом на піфагореїзм різноманітних релігійно-містичних течій і культів, наприклад, діонісійського культу, що набув своєї, так би мовити, класичної форми у так званому орфізмі.

Значні міфологічні елементи взагалі були притаманні раннім філософським ученням, але в піфагореїзмі вони стали особливо зна­чущими. (Піфагор багато подорожував країнами Сходу і, вочевидь, зазнав серйозного впливу східної філософської парадигми). Серйозні математичні дослідження химерно поєднуються у піфагорейському вченні з міфологічними та містичними сюжетами. Одним із принци­пових моментів піфагорового вчення була віра в «переселення» душ після смерті людини з одного тіла в інше. Переказують, що сам Піфа- гор нібито пам’ятав свої попередні «втілення» — «як мандрувала його душа, в яких тваринах і рослинах вона перебувала» тощо.

У VI ст.

У міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототож­нення буття з мисленням. «Одне й те саме думка і те, про що думка існує», «одне й те саме мислиме і суще» — такі твердження неоднора­зово трапляються в тих фрагментах з творів Парменіда, які дійшли до нас. Вважаючи істинно існуючим єдиний світ, який відкривається мисленням, Парменід говорить про фіктивність «світу гадки», який «нав’язується» людям їх чуттями, — світ множини різноманітних ре­чей, світ мінливий, світ плинності та постійного руху. Проте мислен­ня настільки, за Парменідом, переважає чуття, що єдино сущим слід визнати лише мислиме буття на противагу почуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який «існує» лише як ілюзія почуттєвого світу гадки і тому не може визна­ватися справді існуючим.

Учень Парменіда Зенон Елейський висунув п’ять спростувань істинного руху, так звані «апорії» (грец. «апорія» — відсутність ви­ходу, спантеличеність). Перша апорія формулюється просто: рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає. Друга (так звана дихотомія) твердить, що рух не може закінчитися, оскіль­ки, перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «по­ловину половини», і так нескінченно.

За такою «логікою» рух не може не тільки закінчитися, а й по­чатися. Третя апорія («Ахілл і черепаха») формулюється так: пруд­коногий Ахілл ніколи не дожене черепаху, оскільки перш ніж він по­долає шлях до черепахи, вона проповзе якусь, хай невелику, відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться певний, хай уже й менший, час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.

Четверта апорія («стріла, що летить») формулюється так: ви­пущена з лука стріла непорушна, оскільки в будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з непорушних положень стріли в різних місцях простору, але ж хіба можливо отримати рух із суми станів спокою? І, нарешті, п’ята апорія («стадіон»): якщо два різних тіла рухаються назустріч одне одному, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження мимо по­ловини того, що не рухається; тоді половина дорівнюватиме цілому, а це абсурдно.

Своїми апоріями Зенон зафіксував об’єктивну суперечність руху. Заперечення руху базується тут на прийнятті головної тези елейської філософії про єдиність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується неіснуючим.

Заперечення руху елеатами, послідовно проведене, приводить до заперечення часу і взагалі будь-яких відмінностей. А це заводить філософію у стан кризи. Якщо доксичне (чуттєве) пізнання малює спотворену картину реальності, то мислительне пізнання насправді не може дати не тільки істинної картини буття, а й робить принципо­во неможливим будь-яке знання взагалі. І справді, що можна знати про буття, позбавлене будь-яких відмінностей? Адже всяке знання зводиться до встановлення відмінності предмета пізнання від решти існуючого. Але від чого можна відрізнити буття взагалі? Тільки від його заперечення — небуття. Але і його існування, як вже було сказа­но, заперечується Парменідом. Апорії Зенона заперечують не тільки рух, а й будь-які відмінності, а значить, і саме пізнання. Якщо ж немає пізнання, то стає неможливою (і непотрібною) й сама філософія.

«Логіка» (послідовність міркувань елеатів) базується на ідеї необхідного існування лише єдиної першоречовини («архе») світу. Послідовне розгортання цієї «логіки» і приводить елейців до само­заперечення філософії. Врятувати філософію стає можливим лише змінивши сам вихідний принцип цієї «логіки» — ідею єдиності першо- речовини світу.

Іонійці, проголошуючи першоелементами або воду, або повітря, або вогонь, по суті висунули тезу єдності світу, зводячи його джерело до єдиного елемента. Елеати цілком логічно довели: якщо суще єди­не, то рух неможливий, оскільки єдність сущого передбачає «суціль­ну заповненість» ним усього буття. Чуттєво сприйманий людьми рух оголошувався однією з «видимостей» нашої чуттєвості, чимось на зразок «злому» палиці, опущеної у воду, своєрідною «псевдореаль- ністю» побугового рівня.

Логіка елеатів виявилася неспростовною, і захистити реальність руху можна було лише змінивши сам вихідний принцип, тобто ідею єдності сущого. Першими на цей шлях стали Емпедокл (бл. 490—430 до н. е.) з сицилійського міста Агрігента й Анаксагор (бл. 500—428 до н. е.) з малоазійського міста Клазомени. Емпедокл заперечив існу­вання єдиного першоелемента світу, проголосивши натомість такими першоелементами одразу чотири основні «стихії» іонійців — вогонь, землю, повітря й воду, які він називав «коренями всіх речей».

Самі по собі «корені» незмінні й вічні, але саме внаслідок від­мінності одне від одного вони дістають змогу взаємно обмінюватися місцями, а такий «обмін» і є не чим іншим, як рухом, що стає ре­ально можливим унаслідок множинного (чотириелементного, а не одноелементного) фундаменту буття. З’єднання і роз’єднання цих коренів і дає картину народження та руйнування всіх речей і про­цесів навколишнього світу. На жаль, ці «з’єднання» і «роз’єднання» мисляться механічно. З’єднання і роз’єднання «коренів» спричиню­ються дією двох космічних сил — Любові та Розбрату. Коли перева­жає Любов, усе виявляється «з’єднаним». Проте таке переважання не вічне, з периферії світу починає свій наступ Розбрат і призводить до нового роз’єднання всіх «коренів». Потім знову приходить Лю­бов — і так без упину.

Продовжуючи «логіку» Емпедокла, Анаксагор так само обстоює позицію принципової множинності фундаменту світу, але фундамент цей складається в нього вже не з чотирьох елементів, а з нескінченного розмаїття різноманітних часточок усяких (майже всіх існуючих у сві­ті) речовин, що є своєрідним «сім’ям» речей (Арістотель пізніше на­звав їх «гомеомеріями» — «часткоподібними»). Як і «корені» Емпедо- кла, «сім’я» Анаксагора самі в собі незмінні й непорушні (як «буття» елеатів), але, постійно «змішуючись», вони механічно з’єднуються та роз’єднуються, утворюючи все багатство навколишнього світу.

Рекомендована література

Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. — К., 1955. Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976 (гл. I—II).

Богомолов А. С. Античная философия. — М., 1985 (ч. I, гл. I—IV). Вернан Ж. Происхождение древнегреческой мысли. — М., 1988.

Древнекитайская философия. Собр. текстов : в 2 т. — М., 1973. — Т. 1—2.

История философии. Запад—Россия—Восток. — кн. 1. Запад, ч. I / разд. I, II, IV. Восток, гл. 1—5. — М., 1955.

Конфуций. Уроки мудрости. — Харьков, 1998.

Радхакришнан С. Индийская философия : в 2 т. — М., 1956—1957. — Т. 1—2.

Рассел Б. Історія західної філософії. — К., 1995 (ч. 1).

Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней : в 4 кн. — СПб., 1994. — Кн. 1 (ч. I—II).

Тихолаз А. Г. Геракліт. — К., 1995.

Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. — М., 1981.