§ 6. Філософія права М. Бердяева

Життя і творчість мислителя. Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948 рр.) - релігійний і політичний філософ, філософ-містик, за­сновник «нового християнства», розвивав ідеї персоналізму, один з осно­воположників екзистенціалізму, публіцист.

Народився у Києві. Як потомок старовинного дворянського роду, був відданий на навчання у кадетський корпус, де і відбулося його зна­йомство із філософією та зародилося захоплення цієї наукою на все життя. Надалі навчався одночасно на двох факультетах Київського уні­верситету - природничому і юридичному. За участь у студентських протестних рухах був відрахований з університету і засланий у Вологду у 1898 році. Незважаючи на це, активно продовжував займатися філо­софією. Повернувшись додому, захопився ідеями православ’я. З 1902 року він один із редакторів релігійно-філософського журналу «Новий

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА путь». У 1908 році переїжджає до Москви, де невдовзі вийшла у світ йо­го перша масштабна праця «Філософія свободи». У 1908 році ним була заснована Вільна академія духовної культури, яка проіснувала до 1922 року. У 1920 році стає професором Московського університету. Проте вже у 1922 році змушений емігрувати - спочатку у Німеччину, потім - у Францію, де і прожив до кінця життя. Весь цей час був активним учас­ником усіх філософських процесів, що мали місце у Західній Європі.

З 1926 року і до кінця свого життя М. Бердяєв був незмінним редак­тором релігійно-філософського журналу «Шлях». 24 березня 1948 року він раптово помер за своїм письмовим столом під час роботи над черго­вим номером, що побачив світ після смерті редактора. «Люди, подібні Бердяєву, - писав про філософа М. Лоський, - виявляють сильну підт­римку справі збереження і розвитку цивілізації, яка захищає абсолютну цінність особистості; за все це - честь і хвала їм!»1 (

Основні праці: «Суб'єктивізм та індивідуалізм у суспільній філосо­фії.

Думки:

• Витоки людини лише частково можуть бути зрозумілими і раціо­налізованими. Таїнство особистості, її одиничності нікому незрозумілі до кінця. Особистість людини більш таємнича, ніж світ. Вона і є цілий світ.

• Держава існує не для того, щоб перетворити земне життя на рай, а для того, щоб завадити його остаточному перетворенню на пекло.

• Творчість - це перехід із небуття у буття через акт свободи.

• Свобода - це право на нерівність.

• Основна думка людини - це думка про Бога, основна думка Бога нерозривно пов’язана із людиною.

• Знання - примусове, віра - вільна.

Філософське осмислення правової реальності. Чільне місце у вченні Бердяєва про людину і суспільство посідає протистояння особис­тості та об'єктивації. Трактуючи особистість не як людину соціального типу чи емпірично зафіксовану особу, а як своєрідне екзистенційне ядро

¹ Лосский Н.О. История русской философии. - М., 1991. - С. 319. Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу людини, осердя її душевних і особливо духовних здатностей, що забез­печують можливість свободи і творчості, Бердяев вважав, що об'єктива­ція справляє знеособлюючий вплив на людину. Подолання ж цього впливу, аж ніяк не означає індивідуалізм, оскільки особистість за самим єством єдина з іншими, а суспільство є частиною особистості і потре­бує, за Бердяєвим, послідовної пріоритетності особистісного у будь- яких виявах і формах безособового.

Мислитель розрізняв примусову соціальність, представлену поро­дженими об'єктивацією соціальними інститутами (церквою, націями, класами тощо) і соціальність, вільно сповідувану особистістю, яку він називає «соборністю».

Розглядаючи історію як процес і результат дій суб'єкта, Бердяєв ба­чив її сенс у звільненні від об'єктивації. Оскільки ж вона нерозривно по­в'язана з атрибутивними характеристиками історичного процесу, то до­сягнення цього сенсу можливе тільки з кінцем історії й переходом у світ вільного духу, ототожнюваний філософом з царством Божим.

Марксистська соціально-філософська доктрина, на думку М. Бердя- єва, не має майбутнього саме тому, що неспроможна перемогти й вико- рінити із суспільного життя ненависть. Класова боротьба з самого поча­тку «запліднена» пошуками образу ворога. Людина, охоплена ненавис­тю, не може бути спрямованою в майбутнє. З таким висновком важко не погодитися. Заперечення викликає лише пропозиція М. Бердяєва замі­нити марксизм «новим християнством». Чому й навіщо одну крайність (абсолютизацію економічно-класових детермінант суспільного розвит­ку) людство повинно замінювати на іншу (абсолютизацію духовно- моральних засад)? А чи не краще, відмовившись від крайнощів, зберег­ти їхній раціональний зміст і залучити здобутий в їхньому лоні теорети­чний досвід до аналізу нашого суперечливого сьогодення?

Головну ваду марксистської соціальної філософії М. Бердяєв вбачав у зневажливості її до особистості, загальнолюдських традицій та куль­тури. «Ідеологи комунізму, - писав М. Бердяєв, - не помітили радика­льного протиріччя, яке є визначальним для всіх їхніх помислів. Вони прагнули до звільнення особистості, вони оголосили повстання проти всіх вірувань, усіх норм, усіх абстрактних ідей задля цієї емансипації. В ім'я звільнення особистості вони повалили релігію, філософію, мистецт­во, мораль, заперечували дух і духовне життя. Проте цим вони пригні­чували її внутрішнє життя, заперечували право особистості на творчість і на духовне збагачення... Емпірична особистість виявилася вилученою

із системи прав на творчу повноту життя»1.

Філософська спадщина М. Бердяева, дотична до проблем філософії права, пройшла у своєму розвитку такі етапи:

(1) Марксистський період творчості (1900-1901 рр.). Засвоєння мар­ксистського світобачення визначило методологію, предмет і зміст пер­ших бердяєвських творів. У праці «Суб’єктивізм й індивідуалізм у соці­альній філософії...» М. Бердяєвим обстоюються усі принципові маркси­стські положення: об’єктивізм, первинність буття щодо свідомості, про­гресизм, класова зумовленість суспільно-політичних суперечностей то­що. Згадана праця спрямовувалась проти сформульованого народником М. Михайловським «суб’єктивного методу у соціології». Позитивна спрямованість книги - доведення об’єктивності, а відтак і необхідності суспільно-політичного прогресу, що і зумовлює доцільність організації соціальної діяльності з метою сприяння цьому поступу.

Правомірно стверджувати, що персоналістичні світоорієнтації, ха­рактерні для усієї бердяєвської спадщини, в основі своїй зазнали впливу марксизму. Персоналістичні за змістом цінності у даний період обстою­вались як вимога соціальної рівності, в основі якої перебуває непересіч­не значення кожної особи, якій властиві трансцендентальні уявлення про суспільне благо та невід’ємні «природні права» на самоактуаліза- цію, що має втілюватись у суспільно-політичній, об’єктивно визначеній і прогресивно спрямованій діяльності.

Загалом же М. Бердяєв вбачав у рівності шлях до всезагальної без­ликості і загибелі. Рівність - зло в ім’я якого відкидається велич індиві­дуального. Нова суспільність, на думку філософа, - це рух не в площи­ні, а по вертикалі. Не можна покладати надії ні на який суспільний устрій чи клас, ні на яку історичну силу, а лише на особистість, відро­джену у Дусі. Лишень духовне зростання кожної особистості може ста­ти запорукою суспільного розвитку в цілому. У його творах знаходимо твердження про хибність протиставлення індивідуалізму та колективіз­му, адже вони прекрасно поєднувані. Вся гострота проблеми не в тому, чи треба йти від суспільства, чи від особистості і за чим треба визнати першість, а в тому, що потрібно і суспільство і особистість сприйняти онтологічно-космічно.

Входження людини у суспільство пов’язувалося із розвитком по­чуття приналежності певній релігії, нації, державі, людству; усвідом­ленням іманентно притаманного людині почуття світової солідарності; формуванням моральних зв’язків із людьми на засадах Добра; прийнят-

¹ Бердяєв Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 46-47.

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу тям цілей і цінностей суспільства (але не тільки і не стільки раціональ­не, як почуттєве, за участю «серця»); пізнанням себе через інших, через спілкування, в якому особистість зберігає або прагне зберегти свою уні­кальність, не перетворюючись при цьому в щось «раціонально- загальне». Стверджувалося, що спільне світоспоглядання, яке стало ре­зультатом такого спілкування і одночасно його умовою, якісно по- різному, у відповідності з індивідуальним розвитком, проявляється в людях.

(2) Неокантіанський період творчості (1901-1907 рр.). Вже у праці присвяченій соціології М. К. Михайловського, Бердяєв звертається до поняття трансцендентального. Одначе, повернення до неокантіанства не було беззастережним, а включало і положення ніцшеанської етики й ан­тропології. Прагнення поєднати такі різнорідні філософські традиції бу­ло невипадковим. Це у повній мірі продовження наявної на той час у суспільній свідомості суперечності між марксизмом і кантіанством.

У той час як кантіанська етика випливала із антропологічного вчен­ня про первісну гріховність людини, її природну деструктивність, а ні- цшеанська етика, у свою чергу, ґрунтувалась на не менш визначеній ан­тропології належності нерівності й ієрархічності, соціальне втілення якої є етично належним, бердяєвська етика, включаючи й ідею соціаль­ної зобов’язувальності й вільної особистості, була позбавлена цілісної антропологічної основи, відтак згадана суперечність не вирішувалась. Саме тому правомірним є висновок, що бердяєвський перехід від ідеалі­зму трансцендентального до ідеалізму трансцендентного був цілком за­кономірним і зумовлювався логікою філософських пошуків.

(3) Неохристиянський період творчості (1907-1917 рр.). Звернув­шись до неохристиянства, Бердяєв нарешті обґрунтовує таке потрібне йому цілісне антропологічне вчення. На відміну від суперечливості ме­тодологічних принципів попередніх творчих періодів, у рамках неохри- стиянства сформувалася органічна й антропологічно обґрунтована ме­тодологія. Вона включала наступні аспекти:

а) ідея об’єктивації, представлена як легенда про первісну гріхов­ність й історичну безглуздість, зумовлену втратою зв’язку з Абсолютом і соціальною пасивністю;

б) теодицея - в історії відсутній Божий промисел, зв’язком між людством і Богом є лише Новий Завіт, відтак людство відповідальне за власні переступи;

в) антроподицея - оскільки людина подібна своєму Творцеві, то володіє і подібними можливостями й обов’язками - подолання зла і по­вернення у творчій діяльності до єдності з Абсолютом.

Найвищою цінністю Бердяев проголошував свободу, що тлумачи­лася ним як меонічна, тобто первинніша за Бога, і його творінь, і життя взагалі. Оскільки свобода вважається первинною, то вона може бути не метою діяльності, а тільки її передумовою - «до свободи не можна при­йти, із свободи можна тільки вийти». Відтак соціальне життя є вільним самовиявленням особистостей. Звідси виводиться культ героїчності та геніальності. Однак Бердяєв не відкидав і значення етики закону. Забо­ронні соціальні норми мають значення як умова становлення самодис- циплінованої особистості, взірцем якої є середньовічний лицар і святий.

Про право і закон. Закон у Бердяєва має тільки відносне значення. Вільна особистість, якщо і приймає (чи відкидає) якусь норму, то не за соціальним велінням, а за власним вибором. Політична площина етики розгортається як вчення про належну суспільну організацію. У цій якос­ті виступає теократія. В основу цього устрою покладається ідея собор­ності. Остання може мати лише загальнолюдський характер - «людство соборно відпало від Бога, соборно має і повернутися». Шлях до теокра­тії - творчість соціальна (утвердження «правди хліба», подолання об’єктивованості родини, держави, утворення незалежних громад) і ду­ховна (містицизм - безпосереднє пізнання Абсолюту). Держава (в усіх її проявах) мислиться Бердяєвим як необхідний атрибут етики закону, во­на вбирає неминуче зло, присутнє в об’єктивованому світі. В етиці сво­боди держава постає стороннім явищем. Особистість захищена від неї власним законом.

Висновок. Творчість М. Бердяєва - яскрава сторінка в історії украї­нської, російської та французької культур. Ім'я філософа широко відоме у світі. Доля людини у часі та вічності, її свобода, гідність, творча акти­вність - головна тема його роздумів. Бердяєв знаний як філософ- екзистенціаліст, містик, метафізик, але особливе місце в його доробку посідає соціальна, суспільно-політична проблематика з характерним етико-релігійним баченням.