§ 7. Два «образи Модерну» у вітчизняній філософії права

Узагальнення філософських пошуків ІІ половини ХІХ - початку ХХ століття дозволяє представити пріоритети та вектори розвитку вітчиз­няної філософсько-правової думки у двох «образах» Модерну.

Перший образ пов’язаний із розвитком суб’єкта як втілення свобо-

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу ди і творчості. Християнський світ домодерної епохи продовжує себе у Модерні через теорію активно-творчого розумного суб’єкта, здатного здійснювати контроль над своїми діями і життям. Суб’єкт осмислює свої дії як процес відповідального творення власного неповторного життя. Тріумф інструментального раціонального дійства, наукового ро­зуму, що пробуджує світ від сну, тісно пов’язаний із християнською те­орією суб’єкта, що утверджувала віддзеркалення божественної Персони в особистості людини.

Історія Модерну - це, в першу чергу, розвиток ідеї вільного розум­ного суб’єкта. Ця ідея стала джерелом науково-технічного прогресу, со­ціальної й економічної модернізації світу, гуманістичної раціоналізації суспільного життя, демократії й індивідуальної свободи, і водночас, во­на створила підґрунтя для опору владі, соціальному апарату, які приг­ноблювали людину, відкидаючи її право на особистісну свободу. Траге­дія європейського Модерну й полягає в його суперечливому характері, адже поряд із вище зазначеними здобутками, відбувається відторгнення персонального суб’єкта, заперечення онтології суб’єктності в ім’я при­марного ідеального суспільства хіліастичного зразка. Модерн також по­значений ігноруванням внеску християнства до європейської інтелекту­альної скарбниці, знищенням християнського онтологічного дуалізму і теорії природного права, розчиненням суб’єкта в безликому порядку природи або натуралістично осмисленій історії.

Другий образ Модерну розкривається у практиках тоталітаризму. Він уособлює прагнення створити природний раціональний світ, у яко­му людина мала виступити в якості Бога, натомість усвідомила себе бранцем залізної клітки, сконструйованою тоталітарною владою.

У пошуку відповідної «природної» моделі суспільства і особистості абсолютизується радикальна детрадиціоналізація, заперечується хрис­тиянський образ людини, утверджується його натуралістичне бачення. Така модель мала на меті облаштування соціально-політичного порядку без допомоги християнських релігійних принципів. Об’єднання людини і природи протиставлялося ідеї творіння, виконуючи антихристиянську функцію. Так звана «неязичницька» модерністська думка представляє людину у світі, що керується природними законами. Ці закони відкри­ває розум, і він же цим законам підпорядковується. Відбувається отото­жнення суспільства із соціальним тілом, яке функціонує у відповідності із усталеними законами, і яке має позбавитись від «нерозумних» форм організації, що апелюють до трансцендентного.

Таким чином, виникає суперечність між двома різними типами сві­торозуміння. Християнська персонологія базується на виділенні особис-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА тості у контексті її свободи, творчості, етичної діяльності, моральної оцінки світу, виходячи з того що вона віддзеркалює Абсолютну Особис­тість, а Царство Боже - реальність, укорінена в трансцендентному, а не в іманентному. Водночас прибічники «природної» моделі суспільства мали чітко виражені натуралістичні пріоритети. Зіткнення ідеї персона­льної свободи, пан-етичного бачення світу, християнського світорозу­міння із натуралістичним світорозумінням приводить до нездоланних протиріч. Обидві позиції могли бути узгоджені лише за умови радика­льних змін, що стали гаслом так званого неязичницького Модерну.

Неоязичницький Модерн проголосив ідеалом людського існування повернення до природного колективізму, розчинення у безликій матерії. Подібна філософія у ході її ідеологічної трансформації привела до поя­ви тоталітарних диктатур і утвердження влади міжнародних рухів, що стали прокляттям ХХ століття.

Тлумачення світу з позицій природної всеєдності, універсальної монолітної свідомості роду, в якому індивідуальне буття позбавлене ре­ального змісту, закономірно переросло в апологетику тоталітаризму, концепцію маніпулювання людьми-речами від імені партій і держав. Концепція людської свідомості як єдиного природного і досконалого цілого обернулася формуванням анонімного і всеоб’єктивуючого «ми» у державах тоталітарного типу.

Модернізм тоталітарного зразка сформулював утопію «природно­го» раціонального суспільства, у якому розум не обмежується сферою наукової і технічної діяльності, а стає сакральним принципом маніпу­лювання людьми, коли абсолютна раціоналізація сприймається як єдино правильний спосіб організації життєдіяльності. Втілюючи утопію абсо­лютної раціоналізації й натуралістичної соціології, Модерн виявляє себе як епоха контролю, тоталітарної інтеграції і репресій.

Перша стратегія розвитку вітчизняної філософсько-правової думки в основі своїй мала модель християнського Просвітництва. Важливу роль у реалізації цієї стратегії відіграли досягнення українських філосо- Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу фів з Київської духовної академії у першій половині XIX століття. На той час її вихованці мали більш високий рівень професійної філософсь­кої культури порівняно зі своїми колегами із світських академічних за­кладів.

Представники духовно-релігійної філософії прагнули розробити те­орію філософського синтезу, яка мала на меті обґрунтування творчого розвитку християнського Просвітництва на теренах Російської імперії. Ця концепція, що поєднувала православний персоналізм із досягнення­ми західноєвропейського «раціо», була покликана здійснити рецепцію базових дефініцій європейського філософського дискурсу і встановити їх автентичний зміст.

Таким чином, оформлення першого образу Модерну відбувається у вітчизняній релігійно-філософській думці, яка зазнає бурхливого розви­тку у другій половині ХІХ - початку ХХ століття. Цей період по праву отримав назву релігійно-філософського ренесансу або срібного віку української культури. Він пов’язується із діяльністю філософських гур­тків, які групувалися навколо Київської духовної академії та універси­тету Св. Володимира. У проблемному полі філософських досліджень, здійснюваних у цих осередках, - гносеологічні, морально-етичні аспек­ти життя людини і суспільства. Провісниками даного напряму філософ­ської думки в Україні стають такі знані мислителі, як професор Київсь­кого університету О. Козлов, представники духовної академії П. Ліни- цький, С. Булгаков, Д. Богдашевський, В. Певницький, В. Завітневич.

Із середини 90-х років ХІХ століття філософські розвідки набува­ють більш світського характеру, що пов’язано із діяльністю професорів О. Гілярова, Є. Трубецького, Г. Челпанова. У цей час у Києві видавало­ся багато різнопланової філософської літератури, організовувалися ре­лігійно-філософські зібрання, диспути, публічні лекції, у яких брали участь не лише духовні, а й світські особи. Так, у 1906 році члени філо­софського гуртка, започаткованого С. Булгаковим, видають у Києві єдину на той час в Російській імперії релігійно-філософську щоденну газету «Народ», що була спрямована на християнське відродження, по­глиблення релігійно-філософської свідомості, висвітлення релігійних потреб тогочасного суспільства.

Отже, на теренах вітчизняної культури сформувалося релігійна фі­лософія, в межах якої розроблялися нові підходи до розуміння сутності

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА релігійного погляду на право і правові відносини у суспільстві, розкри­валися багатогранні можливості духовного відродження людини і сус­пільства в цілому.

6.1. Життя і творчість мислителя. Петро Іванович Ліницький (1839-1906 рр.) - талановитий український філософ, учений і викладач. Майже все своє життя присвятив Київській духовній академії, в якій навчався, а потім викладав. Ординарний, а потім заслужений професор, він плідно поєднував педагогічну діяльність з науковою і критично- публіцистичною. Майже двадцять років він очолював кафедру історії філософії (з 1869 p.), а з 1887 р. - кафедру логіки та метафізики. В окремі роки за дорученням ради Академії викладав логіку, педагогіку, патристику те метафізику.

Основні праці: «Ідеалізм і реалізм. Історико-критичний погляд» (1887 р.), «Посібник до вивчення питань з філософії (елементи філософ­ського світоспоглядання)» (1892 p.), «Красне письменство та філософія» (1893 p.), «Мислення наукове та ненаукове» (1894 p.), «Про форми та закони мислення» (1895 p.), «Основні питання філософії. Досвід систе­матичного викладу філософії» (1901 p.), «Нариси історії філософії древ­ньої та нової» (1902 p.).

Думки:

• Ніколи з такою енергією і з такою силою і гідністю не проявляла вона (філософія - Авт.) своєї діяльності, як це було у древній грецькій філософії... якщо ми хочемо пізнати сутність філософії, що для неї дос­тупне і до чого істинна філософія приводить, - то краще за все для цьо­го звернутися до вивчення грецької філософії.

• Саме мислення є діяльністю, яка полягає в утворенні понять, де розум не потребує для себе ніяких пояснень, оскільки він власне й є знаряддям пояснення, і з цієї причини нашому мисленню необхідна упевненість у тому, що існуючий у світі порядок узгоджений із закона­ми розуму.

Філософське осмислення правової реальності. Своєрідність фі­лософського осмислення П.

Петро Ліницький - типовий представник української духовно- академічної філософії другої половини XIX - початку XX ст. Як і біль­шість її представників, він дотримувався ідеалістичних поглядів, які ха­рактеризувались різко антипозитивістською спрямованістю та витлума­ченням багатьох гносеологічних проблем у дусі неокантіанства. При цьому матеріалізм і позитивізм не просто відкидались філософом, а грунтовно аналізувались.

У поглядах Ліницького простежується прагнення використати ідеї новітніх течій сучасної йому філософії для неортодоксального витлума­чення ряду світоглядних проблем. Обґрунтовував необхідність релігій­ної віри, але був противником всякого релігійного фанатизму.

Його богословсько-філософська система мала раціоналістичний ха­рактер, і тому філософ виступав рішучим противником емпіричних ме­тодів в богослов’ї, які ґрунтувалися на психологічному та історичному досвіді. Наполягав на важливій ролі розуму в релігійному житті люди­ни, бо підвалина релігійної віри міститься в єстві людського розуму. Лі- ницький завжди підкреслював світоглядне значення філософської нау­ки, яка надає сенс розрізненому людському знанню, вносить в наше життя єдність, цілісність та гармонійність. У цілому український мисли­тель продовжував традиції західноєвропейської філософії в розумінні суті та предмета філософії як такого світоглядного знання, яке відрізня­ється насамперед системністю, ясністю та логічною завершеністю. Всі ірраціональні типи філософствування відкидалися філософом тому, що їх не можна вважати суто філософськими. З позицій раціоналізму підда­вав нещадній критиці емпіричний метод пізнання, яким керувались представники позитивізму.

Про державу і право. Досліджуючи питання суспільного благоуст­рою, філософ зосереджується на розумінні людини як діяльнісної істо­ти. Її найперше призначення - праця, що лежить в основі всієї людської гідності, щастя, блаженства, матеріального і морального добробуту. «Людина розумна - це по загальному смислу перш за все людина діяль- нісна, тобто така, що володіє мистецтвом найкращим чином виконувати відому справу, а також здатна пристосовуватися легко до того чи іншо­го заняття»^[55].

Діяльність він поділяє на практичну і теоретичну. Практична - це діяльність, спрямована на зовнішні зміни у речах (власність, культура) й самих людях (різні види суспільного управління). Теоретична — внут­рішня діяльність, яка полягає у змінювані самої діяльності, преважно розумової. Ці види діяльності є специфічними, відрізняються один від одного, однак на практиці дуже тісно пов'язані між собою.

Для усіх видів практичної діяльності визначальною метою є ко­ристь або так зване суспільне благо чи благо приватне. Практична дія­льність покликана забезпечити матеріальний добробут, підвищення рів- ня якого пов'язане з удосконаленням знарядь і засобів діяльності, що власне й зумовлюють зміни її історичних форм. Досягнення матеріаль­ного добробуту і достатку потребує також розподілу праці між людьми, тому що одна людина не в змозі сама добувати і виробляти все необхід­не для життя, а потребує сприяння інших, організації людей в суспільс­тво. Відносини між людьми у суспільстві оформлюються, на думку Лі- ницького, як у вигляді простого об'єднання, де усі рівні одне одному, так і на засадах підпорядкування і панування, де останнє є характерною ознакою всякого співжиття.

Із спільноти людей постає держава, основним принципом існування якої є ідея права, або справедливість. Все несправедливе має бути чу­жим державній ідеї.

Справедливість, як запорука існування держави за законом, полягає в забезпеченні сукупності інтересів громадян - матеріальних, мораль­них, релігійних тощо. Відповідно, чим більше потреба суспільства в якомусь із цих інтересів, тим більше зусиль має докласти держава для його забезпечення. У свою чергу, громадяни повинні служити державі. За цю службу держава віддячує тим, що гарантує безпеку життя для всіх громадян та їх благополуччя у такій мірі, щоб вони могли повністю пос­вятити себе завданням та інтересам служіння державі^[56].

Якщо основою практичної діяльності є ідея користі, вигоди, то тео­ретичної - ідея істини. Для П. Ліницького істина є те, що пізнається, і тому вона лежить у царині пізнання і призначена для того, хто пізнає світ. Вона існує об'єктивно, не залежить від нашої свідомості, але даєть­ся нам тільки в уявленнях, поняттях, ідеях, тобто постає як єдність об'є­ктивного і суб'єктивного. При цьому істина не є чимось незмінним. Во­на - процес розвитку наших уявлень про світ, предмети і явища світу, де істинне - це все дійсне, але зрозуміле і пізнане у своєму справжньо­му значенні.

Спираючись на два види діяльності, Ліницький виділяє відповідно дві теорії походження держави:

(1) економічна (держава виникає, коли люди не в змозі поодинці за­довольнити свої потреби і, об’єднуючись у певні спільноти й працюючи разом, приходять до усвідомлення пріоритетності суспільних інтересів порівняно з особистими);

(2) юридична (яка спирається на принцип справедливості, і згідно з якою окремі частини об’єднуються в єдине ціле з допомогою влади, за­конодавства та інститутів, що здійснюють державне управління).

Оскільки кожна людина має від природи егоїстичні нахили й пе­реймається матеріальними проблемами та водночас не позбавлена сові­сті, яка є голосом Божим в душі, то саме релігія може стати цементую­чою основою суспільного життя. Вона виховує людей й підтримує в них любов до істини, очищає від пороків та пристрастей, розвиває естетичні почуття, а найголовніше - об’єднує теоретичну і практичну діяльність для досягнення єдиної цілі (морального вдосконалення), для служіння вищим інтересам суспільства.

Висновок. Для Ліницького характерне творче осмислення кантівсь­ких філософських принципів у межах християнської духовної традиції. У його творчості думки представників німецької філософської культури трансформувалися через призму української філософської традиції, на­бували самобутності завдяки своєрідному синтезу з теїзмом, сповіду­ванню ідеї співвідношення віри і розуму як одного з вирішальних прин­ципів у побудові власної філософської системи. Зовнішні форми раціо­налістичної системи мислителя пройняті світоглядним змістом, сповне­ним духовністю. Все, що зараховував П. Ліницький до сфери філософ­ського осмислення, зорієнтоване на пошуки й осмислення насамперед проблем людини, з'ясування її морально-духовних начал.

6.2. Життя і творчість мислителя. Іван Якович Франко (1856­1916 рр.) - геніальний український поет, філософ, літературний критик, фольклорист, громадський діяч. Народився на Галичині, в родині кова­ля. Змалку виявляв неабияку допитливість, тому батьки влаштували си­на до найкращої школи - Дрогобицької гімназії. Мав надзвичайну па­м'ять, про що засвідчують відомості з його автобіографічного листа: «Шевченка я вивчив майже всього напам'ять (а пам'ять у мене була така, що лекцію з історії, котру вчитель цілу годину читав, я міг опісля про­диктувати товаришам майже слово в слово!)». І. Франко захоплювався збиранням книжок: його бібліотека за часів навчання у гімназії нарахо­вувала більше 500 книжок. Іван рано залишився сиротою: батько помер, коли хлопчикові було одинадцять років, а шістнадцятирічним він утра­тив матір.

На етапі вступу до Львівського університету мав вже досить знач­ний творчий доробок: збірку віршів, поеми кількома мовами, переклади давньогрецьких творів, давньоруського «Слова про Ігорів похід». Зго­дом захистив дисертацію у Віденському університеті (Австрія), дістав­ши науковий ступінь доктора філософії..Сучасники називали Івана Франка «академією в одній особі», відзначаючи, зокрема, вільне воло­діння чотирнадцятьма мовами.

На початку XX ст. його обирають членом Чеського наукового това-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА риства; Харківський університет присвоює йому ступінь доктора слове­сності, а Російська академія присуджує премію за працю «Студії над українською народною піснею». Результатом діяльності Івана Франка як ученого, філософа, письменника і публіциста є понад п'ять тисяч праць. Випущений у світ п'ятдесятитомник - це лише третина створено­го українським генієм. Помер письменник у Львові. На могилі встанов­лено скульптуру Каменяра, який невтомно б'є молотом скелю.

Основні праці: «Що таке поступ?»(1903 р.), «Соціалізм і соціал- демократизм» (1897 р.), «Соціальна акція, соціальне питання і соціа­лізм» (1904 р.), «Поза межами можливого» (1907 р.).

Думки:

• Іноді поступ людський виростає на могилах, як пшениця на зора­ній ниві!

• Одне лише вічне без початку і кінця

Живе і сильне - се є матерія.

•... ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації.

• Братерство ситих з голодними - се попросту фраза, гірка насміш­ка та й годі.

• Вічний революціонер -

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, -

Він живе, він ще не вмер.

Філософське осмислення правової реальності. На творчому до­робку І. Франка, як і інших мислителів того часу, позначилися складні суперечності ідейно-політичної боротьби різних класів, партій і суспі­льно-політичних течій переломного періоду в історичному поступі люд­ства. Світогляд І. Франка формувався в умовах наростання руху трудя­щого селянства проти соціального й національного гніту. Стимулом для його кипучої й різнобічної діяльності була любов до свого народу, за кращу долю якого поет боровся все своє життя.

Про державу і владу. Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження держави він, як і Карл Маркс, пов’язував із появою приватної власності й розшаруванням сус­пільства на класи.

Найважливішою ознакою держави Франко вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильст­ва й тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу І. Франко підкреслював, що всі експлуататорські держави з їх установа­ми та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка про­тистояла й протистоїть народові, панує над ним. Із цих позицій мисли­тель розглядав і Австро-Угорську, і Російську держави. Російська імпе­рія, де панувала абсолютна монархія, була для нього «темним царст­вом», знаряддям якого був поліцейсько-бюрократичний апарат, що ке­рував та контролював і справи, і думки, і прагнення кожної людини.

Гострій критиці піддавав Франко буржуазну державу, яка, на його думку, спиралася на міцну армію як оплот існуючого політичного ладу, і на міцний бюрократичний апарат. При цьому посилювалася роль ви­конавчих адміністративних органів і нівелювалася роль органів вибор­чих. Усі багатства зосереджувалися у нечисленної панівної верхівки, якій було байдуже до найелементарніших потреб мільйонів.

У буржуазному суспільстві, на думку І. Франка, політична влада перетворилася також на капіталіста. Конституційність буржуазних дер­жав, стверджував він, не ліквідує соціальної й національної нерівності, фактичного безправ’я мільйонів. Отже, й буржуазний парламентаризм є досить чужим для трудящих, бо парламент насправді представляє інте­реси насамперед шляхти, буржуазної інтелігенції, що плекають одну мету - «брати й драти парламентарно».

Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвердження со­ціалізму, І. Франко водночас стояв за соціалізм. Сама «народна револю­ція» асоціювалася І. Франком із докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Він був переконаний, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, побудувати справді гуманне суспільство.

Франко беззастережно вірив у те, що тільки соціалізм може забез­печити кожному з народів свободу й соціальну справедливість. Віддаю­чи данину Великій французькій революції, яка проголосила гасла Сво­боди, Рівності й Братерства, І. Франко вважав, що ці гасла були «вели­ким засівом і на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі». Проте, уявлення І. Фра­нка про майбутнє «царство праці» відрізнялися від марксистських, хоч він і зазначав, що саме М. Маркс підніс теорію соціалізму до значення позитивної науки. Марксизм наголошував на ключовій ролі держави в організації нового суспільства. За І. Франком, новий соціально справед­ливий устрій базуватиметься на якнайширшім самоуправлінні общин і спілок, створених з вільних людей і об’єднаних у федерацію, що ґрун­тується на солідарності інтересів і вільній праці.

Франко один із перших всебічно розробляє тему праці, трудової

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА моралі, яка оформлюється пізніше в узагальнену систему якостей ідеа­льної людини цієї епохи.

У своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство є злочином проти гуманності. В його філософській концепції сформульовано головний за­кон людяності: неробство - зло, а праця - добро. Праця, у розумінні фі­лософа, - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Однак, на таку духовну силу може обертатися лише праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Адже жити лише для праці неможливо, окрім неї існує внут­рішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на пев­ний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день^[57].

У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні си­ли, які визначають сутність людини і суспільства в цілому. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Одна з його основних філософських ідей - утвердження як найбільшої цінності «правдивого живого чолові­ка», бо така людина - носій духу, «що тіло рве до бою», а той дух є «ві­чний революціонер». Його філософія замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу.

Виступаючи прихильником революційного шляху оновлення дійс­ності, І. Франко висловлює категоричні твердження про необхідність знищення класового гніту. Він пише про неминучість соціальної рево­люції, підкреслюючи, разом з тим, що революційний переворот в суспі­льному житті не зводиться лишень до насильства, але означає й цілу си­стему культурних, наукових і політичних перетворень.

У своїх філософських працях та програмних документах І. Франко визначає найважливіші принципи побудови держави на демократичних засадах. Так, у новому, вільному суспільстві не буде гнобителів і приг­ноблених, а будуть тільки освічені, розумні, всебічно розвинені праців­ники. Соціалізм знищить безодню між наукою і працею, забезпечить усім реальну можливість здобувати освіту, опановувати скарби культу­ри і знання: «... наука і освіта, дотепер плекані тільки немногими оди­ницями, тоді увійдуть в маси народу, стануться правдивим добром усієї людськості»^[58].

Для цього, вказував письменник, будуть створені, насамперед, не­обхідні економічні передумови; принцип економічної рівності стане ви­значальним для розбудови суспільних відносин. Соціалістичний лад за­безпечить повну рівність прав між чоловіками і жінками; діти обох ста­тей будуть одержувати однакову освіту. Завдяки знищенню соціальної нерівності ліквідований буде і національний гніт: усі народи зможуть вільно розвивати свою національну культуру і мистецтво, навчатимуть­ся рідною мовою.

Щоб докорінно змінити умови життя трудящих, необхідно готувати нових людей, глибоко переконаних у справедливості своєї справи і зда­тних самовіддано боротися за інтереси народу. Письменник щиро вірив, що передова молодь і краща частина інтелігенції з’єднаються з народом, подолають вплив прогнилого оточення і мужньо стануть до боротьби за свободу. Відповідно виховання у соціалістичному суспільстві матиме своєю метою всебічний розвиток духовних і фізичних сил кожної лю­дини. В «Катехізисі економічного соціалізму» І. Франко писав, що соці­алізм забезпечить, зокрема, «...безупинний розвиток усіх природжених здібностей кожного громадянина». За соціалізму, роз’яснював він, в ін­тересах справжньої соціальної рівності і свободи всі чоловіки і жінки «мусять одержати належне і всестороннє образовання, мусять виробити всі свої тілесні і духовні сили»^[59].

Франко утверджує значущість праці для формування ідеалу люди­ни. У суспільстві майбутнього всі будуть працювати розумово і фізич­но: «В добре облаштованому суспільстві кожен поперемінно повинен займатися то фізичною, то розумовою працею і мати достатньо часу для відпочинку, лише при таких умовах можна всесторонньо розвиватись і вчитись, і стати справді гідним звання людини»^[60].

Як атеїст, Франко категорично твердив, що наукова освіта і релігія несполучні, і боровся за надання всій справі виховання й навчання світ­ського характеру. Він розумів, що визволення від релігійних вірувань - справа надзвичайно складна, що подолати релігійні забобони можна тільки шляхом переконання і всебічного розвитку мислення людей: «Розуміється о вихованню в яких-небудь пересудах, релігійних, мора­льних, суспільних - не повинно бути й бесіди»^[61].

Про закон і право. У наукових і публіцистичних працях І. Франка найбільш повно розкриваються його погляди на право і закон.

На теоретичні аспекти звичаєвого права, конкретні випадки його за­стосування в минулому та в сучасних цивільно-правових, сімейних і зе­мельних відносинах, І. Франко звернув увагу під впливом М. Драгома- нова. Письменник висловлював думку про те, що у звичаях виражені іс­тинні народні прагнення, вказував на тісний зв’язок між нормами звича­євого права і морально-етичними нормами. І. Франко розглядав право­вий звичай не як фіксовану норму, а як модель поведінки, яка відобра­жає усвідомлення народу про «праве» і «неправе». Разом з тим, у мис­лителя відсутня ідеалізація звичаєвого права. Він вказував на перетво­рення звичаїв у допоміжне джерело права, до якого звертаються у разі відсутності потрібних норм письмових джерел права.

Закони в державах Західної Європи і Росії, до складу яких входили українські землі, І. Франко визнавав провідним джерелом права, вказу­вав на ієрархію нормативно-правових актів, підпорядкованість законам актів нижчої юридичної сили. При цьому закони він оцінював з точки зору їх відповідності інтересам суспільства і правам людини, вважав, що закони повинні репродукувати «волю та компетенцію одиниці», оскільки усі люди рівні у правах від природи. Мислитель неодноразово констатував, що почуття формального права, в якому закріплені узго­джені індивідуальні потреби, здатне перетворити безладну масу в циві­лізоване суспільство, підтримувати законність і правопорядок.

Для І. Франка історія виникнення права, принципи його розвитку слугували відправним пунктом для з’ясування сутності самого права. Учений визнавав, що право не залишається незмінним у своєму розвит­ку, а підпорядковується прогресу історичної еволюції. Кожній епосі властиве, як зазначав І. Франко, характерне тільки для неї розуміння права. Зміна соціальних традицій та пануючих у суспільстві уявлень про справедливість, рівність і свободу впливають на зміну ціннісної сутнос­ті права. Учений розглядав право як одне із складних явищ об’єктивної реальності, з властивою йому традицією, культурою та історією. У пог­лядах І. Франка щодо сутності права визначальним є прикладний ас­пект. Він розумів право як таке, що пронизане ідеями гуманності та справедливості, регулює відносини між людьми, забезпечує волю і не­доторканність особи.

Важливими є міркування І. Франка щодо процесу законотворення. Учений виступав проти прийняття неповних, половинчастих норматив­но-правових актів; він наголошував, що неточні та неоднозначні зако­нодавчі дефініції створюють можливість для різної інтерпретації право­вих приписів. І.Франко критикував суб’єктивізм у процесі законотво­рення, застерігав проти прийняття законів, які в угоду продовження

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу традицій, були зорієнтовані в минуле і не відповідали реальним суспі­льним відносинам.

Частина поглядів та ідей І. Франка залишається актуальною і до сьогодні. До таких відносимо його вимоги щодо непорушності основно­го закону держави - Конституції; твердження, що влада повинна відпо­відати національним традиціям і спрямовуватись на забезпечення прав і свобод кожної людини. Непорушним залишається і Франковий постулат про те, що закон твориться для людей, а не люди існують для виконання закону.

Висновок. Творчість І. Франка є яскравим прикладом відтворення у філософській думці другого образу Модерну, який ще не спотворений тоталітарними практиками. Образу, в якому утверджується необхідність докорінних суспільних перетворень, оспівується революційний поступ народу в його монолітній єдності і в якому індивідуальне буття втрачає свою значущість, порівняно із колективним. Бунтівник, сповнений на­снаги боротися за краще майбутнє для свого народу, Іван Франко у сво­їх філософських пошуках справедливого суспільного устрою, можливо, сам того не бажаючи зробив перший крок до відторгнення персонально­го суб’єкта й утвердження пріоритетності колективного перед індивіду­альним, до заперечення онтології суб’єктності в ім’я примарного ідеа­льного суспільства.