§ 3. Давньоіндійська філософія права

Загальна характеристика. Філософія права Стародавньої Індії - невід’ємна складова світового процесу розвитку правової реальності - виникає 2,5 тис. років тому в суспільстві з чітко вираженою соціально- економічною структурою землеробства, ремесла, торгівлі, багатим ду­ховним світом, що знайшла відображення в Ведах (на санскриті означає «знання»).

В Індії філософські роздуми довгий час залишаються невід’ємною частиною релігійно-міфологічних поглядів й характеризуються етико- психологічною спрямованістю. З розкладанням первіснообщинного ла-

ду і розвитком суспільної та майнової нерівності пов’язана поява соціа­льних станів - варн. Варни виникли ще в докласовому суспільстві, а за­кріплення та освячення отримали вже в класовому.

Індійські джерела, зокрема Закони Ману, дають опис індійських варн. Брахмани - члени жрецьких родів, кшатрії - військова аристокра­тія, ваш’ї - рядові общинники, шудри - нерівноправні члени суспільст­ва. З плином часу стани-варни ставали все більш замкнутими. Для кож­ної з них був сформульований свій закон способу життя. Державне управління залишалося у веденні двох перших варн, виконання жрець­ких обов'язків було привілеєм брахманів, військова справа - кшатріїв. Ваш’ям було наказано займатися землеробством, скотарством, ремес­лом і торгівлею. Шудри знаходились в служінні у трьох вищих варн.

Пізніше, внаслідок падіння ролі вільних общинників у суспільному житті ваш’ї стали мало відрізнятися від шудр, і лінія розділу стала про­ходити вже між знаттю - брахманами і кшатріями, з одного боку, і про­столюдом - ваш’ями і шудрами - з іншого. В основі цієї диференціації лежав поділ праці та соціальна відмінність, коли праця фізична відо­кремлювалась від розумової, матеріальна від духовної, продуктивна від управлінської. Закладалися основи соціально-економічної нерівності, експлуатації родовою аристократією простого народу.

Етапи та напрямки розвитку. Історія розвитку філософсько- правових вчень Індії нараховує кілька етапів. Цей поділ, звичайно, умо­вний. Основними періодами, що стали своєрідним фундаментом для всієї індійської філософії, вважаються ведійський та епічний періоди.

Ведійська філософія розвивалася в епоху розкладання первіснооб­щинного ладу в Індії та виникнення рабовласницького суспільства. За­родження філософського мислення у цей період пов’язується із брахма­нізмом. Брахмани (жерці) вважалися справжніми знавцями і тлумачами вед, що являли собою переважно збірки гімнів на честь богів та інші те­ксти на історичну тематику. Усі ведичні тексти вважаються священни­ми книгами. Їх створення відбувалося орієнтовно у період з кінця II тис. до н.е. до завершення I тис. до н.е.

Епічний період розпочинається в VI в. до н.е., коли в індійському суспільстві відбуваються значні зміни: розвиваються сільське господар­ство й ремесла, збільшується соціальна диференціація, втрачає свій вплив інститут племінної влади і збільшується влада монархії. Разом з цим відбуваються зміни і у світогляді індійського суспільства. Зокрема, посилюється критика ведичного брахманізму. Інтуїтивне осягнення сві­ту поступається місцем дослідженню, релігія - філософії.

У давньоіндійській філософії права можна виділити два напрями: ортодоксальний - брахманізм, який утверджував авторитет Вед, і неор- тодоксальний - джайнізм, буддизм, чарвака та ін.

Джайнізм з’явився в VI в. до н.е. Критикуючи брахманізм за надмі­рний ритуалізм і відверту умоглядність, він проте зберіг такі його еле­менти, як віра в перевтілення душ, вчення про карму. В основі ж світо­гляду джайнів лежало уявлення про життя як про страждання і про не­відворотну розплату за гріхи, уникнути якої можна було лише завдяки благим справам і аскезі (обмеженню). Основоположник джайнізму Ма- хавіра Вардхамана проповідував п’ять істин: не вбивай, не бреши, не кради, не прив’язуйся до земних благ, будь поміркований. Велика увага у джайнізмі приділялася етичному вченню про «три перлини»: правиль­ну віру, правильне пізнання та правильну поведінку. Джайни закликали не завдавати зла живому, уникати світського життя і вірили, що людина за допомогою своєї духовності може контролювати своє матеріальне єс­тво (тіло) і керувати ним.

Зародження буддизму припадає на середину I тисячоліття до н.е., а місцем його становлення і розвитку є північно-східна Індія. Буддизм спочатку носив виражену антижрецьку спрямованість як ідеологія но­вої, вищої фази розвитку рабовласницьких відносин. Головна ідея буд­дизму - «середній шлях» життя між двома полярними: «шляхом задо­волення» (розваг, ледарства, фізичного і морального розкладання) і «шляхом аскетизму» (умертвіння плоті, поневірянь, страждань, фізич­ного та морального виснаження). Середній шлях - шлях знання, мудро­сті, розумного обмеження, споглядання, просвітління, самовдоскона­лення, кінцевою метою якого є Нірвана - вища благодать.

З буддійської релігійної літератури дізнаємося, що Будда (Г аутама) з'явився на землю, для того, щоб виконати рятівну місію - вказати лю­дям шлях порятунку від страждань. Протягом семи років він безрезуль­татно катував свою плоть і міркував над текстами священних книг жер­ців - брахманів. І лише переставши голодувати і відмовившись від по­милкових премудростей, Гаутама шляхом раптового осяяння, досягну­того довгим глибоким спогляданням, відкрив шлях до порятунку.

Чотири шляхетні істини, відкриті Буддою:

1. Життя є не що інше, як дукха (страждання і незадоволеність).

2. Причиною страждань є танха (земні бажання і пристрасті люди­ни; ілюзорне сприйняття реальності, коли бажане видається за дійсне).

3. З позбавленням (ніродха) від бажань і пристрастей зникає і при­чина страждання.

4. Таке звільнення людини можливе за умови дотримання нею «се­реднього шляху».

Після проголошення «чотирьох благородних істин», оточений чис­ленними учнями, Будда ходив сорок років містами і селами долини Г ан- га, творячи дива і проповідуючи своє вчення.

Чарвака - школа, яка також піддала критиці всі ведійські авторите­ти, звинувативши Веди в брехливості, багатослівності та суперечливос­ті. Розбіжність з брахманізмом була в головному: чарваки визнавали об’єктивність світу і заперечували акт його творіння якимось духовним началом. Світ, на їх думку, - комбінація чотирьох елементів: землі, во­ди, вогню і повітря. З цих же елементів виникає свідомість, яка невідді­льна від тіла і вмирає разом з ним. Таким чином, існує лише реальний світ, реальне життя і немає нічого потойбічного, немає ніяких Богів. Людина повинна жити реальним життям (звідси друга назва - школа локаята - вчення, «спрямоване на цей світ») і саме в ньому шукати щас­тя. Чарваки-локаятики бачили сенс життя в щасті, а щастя - в досягнен­ні насолоди. І хоча вони визнавали, що насолода завжди пов’язана із стражданням, але це зовсім не означає, що від неї треба відмовлятися.

Джерела філософсько-правових вчень. У Стародавній Індії по­няття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, не існувало. Повсякденне життя індійців регламентувалося правилами, які за своїм характером є швидше етичними нормами, ніж правовими. У глибоку давнину це були веди.

Веди поклали початок філософській традиції в Стародавній Індії, яка виросла з коментування вед. Її найважливіша ланка - Упанішади (буквально «сидіти біля», тобто біля ніг учителя, одержуючи настанови, іноді трактується як «таємне, сокровенне навчання»).

У дослідженні давньоіндійської філософії права важливим є понят­тя «дхарми», яке несе в собі елементи релігійного, морального і право­вого змісту. В Індії не було поняття, яке б відповідало західному уяв­ленню про релігію як таку. Найближчим еквівалентом можна вважати саме «дхарму» (що означає «порядок»), як космічне і моральне явище, що включає в себе дотримання якихось нормативних приписів: ритуа­льних, культових, морально-правових.

Центральною ідеєю індуїзму, прийнятою усіма течіями релігійно- філософської думки в якості однієї з головних основ світогляду давніх індійців, є вчення про карму. Воно пов’язане із вірою у перевтілення

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА людини в залежності від вчинків, скоєних нею впродовж усіх минулих життів, і накопичених або розтрачених заслуг у виконанні дхарми в зе­мному житті. З часом під кармою стали розумітися діяння, приписувані людині її дхармою, різною для кожної варни.

Первісною метою брахманів при написанні дхармашастр було: створення підручників для своїх учнів, передача їм своєї релігійно- філософської мудрості, правових і моральних установлень, приписів, виховання їх в дусі неухильного слідування дхарми.

Особливої уваги заслуговує релігійна теорія, в якій джерелом дав­ньоіндійського права вважаються Закони Ману. Авторство Законів Ма­ну традиція приписує міфічному пращуру всіх людей - Ману, а записа­ли їх жерці однією з давньоіндійських брахманських шкіл. Написані За­кони Ману у формі двовіршів (шлок), ритмічною прозою, що повинно було полегшити їх запам'ятовування. Всього в Законах 2685 статей. За­кони Ману написані мовою древніх індусів - санскритом. Зміст Законів виходить за межі права. В них йде мова і про політику, і про мораль, а також представлено релігійні настанови благочестивій людині. Правова санкція доповнювалася, як правило, загрозою покарань за погані вчинки в потойбічному світі.

Філософське осмислення злочину і покарання. Серед злочинів, визначених Законами Ману, на першому місці стоять злочини проти держави. В якості прикладу можна назвати службу ворогам царя, руй­нування міської стіни, міських воріт. Всяке посягання на державний та суспільний лад каралося смертю. За протиправні дії злочинця могли по­садити на кіл, втопити, відрубати голову. За один злочин могло бути призначено кілька покарань. Використовувалося і таврування: на лобі п'яниці або злодія випалювали відповідний знак.

Детально Закони описують злочини проти власності і проти особи. Надзвичайно суворими були покарання за крадіжку. Злодія, захоплено­го на місці злочину, дозволялося вбити негайно. Крадіям, які вчинили крадіжку вночі, слід було відрубати обидві руки й посадити на кіл. При першій крадіжці крадію відрізали два пальці, при другій - руку і ноги, третя крадіжка тягла за собою смертну кару. Покарання несли також особи, які бачили крадіжку, але не повідомили про неї. Приховувач кра­дія ніс таке ж покарання, як і сам злочинець.

Закони Ману засуджували всяке насильство, вчинене щодо особи, і вважали ґвалтівника гіршим лиходієм, ніж крадія. Вбивство при самоза­хисті, охороні жертовних дарів, захисті жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралось. Багато статей у Законах направлено на зміцнення сімейних відносин. Закони встановлювали суворе покарання за пере-

любство, за посягання на честь жінки.

Закони Ману визначали покарання як силу, яка править людьми і охороняє їх, наказуючи застосовувати покарання з урахуванням всіх об­ставин скоєння злочину і ступеня усвідомлення злочинцем своєї вини. Несправедливе покарання «позбавляло неба в іншому світі». При визна­ченні покарання за тілесні ушкодження і образи досить яскраво просте­жується класова сутність давньоіндійського права, оскільки покарання залежало від приналежності винуватця і потерпілого до певної варни. Суттєвою рисою Законів Ману є правовий формалізм. Незалежно від наявних доказів і навіть без їх розгляду судді могли оголосити позивача переможеним у справі, якщо, наприклад, виявлялося, що він привів сві­дка, який не був присутній при угоді, або якщо його свідок заплутувався в показах. Позивач, безумовно, програвав справу і тоді, коли його свідок протягом семи днів після свідчень занедужував або з ним траплялося нещастя від вогню, або вмирав його родич: у всьому цьому бачили кару богів.

Правова філософема родинних відносин. Осередком давньоіндій­ського суспільства була сім'я. Як правило, це була велика родина, яка включає кілька поколінь родичів по чоловічій лінії з їх дружинами і ді­тьми. Ця родина, на чолі якої стояв старший чоловік, носила патріарха­льний характер. Жінка повністю залежала від свого чоловіка і синів. Шлюб передбачав майнову угоду.

У сімейному праві цілком утвердилося панування чоловіка (чолові­ка, батька). Саме чоловікові належало вчити дружину гідній поведінці, і з цією метою він міг вдарити її тричі по спині: розщепленою тростиною, мотузкою або рукою.

Подружня вірність підтримувалася загрозою суворих покарань. Водночас допускалась дошлюбна статева свобода дівчат. Син, якого ді­вчина народить у домі свого батька, буде вважатися «сином заміжньої жінки». Після він стане сином того, хто на ній одружується. Такі діти не були перешкодою для шлюбу. Одружившись дівчата переходили в іншу сім'ю. В такому випадку вони не мали жодних прав на сімейне майно. Краща частка при розділі сімейного майна належала старшому брату, на якого покладався обов'язок продовження роду, підтримування культу предків.

Хоча Закони Ману як вищу дхарму між чоловіком і дружиною про­голошують «взаємну вірність до смерті», чоловік міг мати кілька дру­жин, розлучитися з дружиною. Дружина ж не могла покинути сім'ю, на­віть якщо чоловік її покинув або продав. Вона продовжувала вважатися його дружиною. За зраду дружина піддавалася страшним карам, аж до смертної кари. Згідно з традицією, дружина повинна була належати тій же варні, що і чоловік. Чоловікам дозволялося у виняткових випадках одружуватися з жінками з нижчої варни, але жінці з вищої варни всту­пати у шлюб із чоловіком, який належав до нижчої варни, категорично заборонялося. Особливо серйозним гріхом вважалося одруження шудри на брахманці.

Варно-кастова традиційна структура індійського суспільства в дав­нину будувалася на шлюбних, кастових і родових обмеженнях та вимо­гах, в яких чоловік, а не дружина повинен володіти більш високим ри­туальним статусом, адже діти успадковували ритуальний статус свого батька. Дружина в ряді випадків прирівнювалася до тварин, рабів. Бага­то статей Законів Ману вимагають беззастережної покори дружини чо­ловікові, який у виховних цілях міг її безкарно ображати і бити. Однак, загальні правила приходили в протиріччя з іншими, явно древнішими положеннями індійських законів, котрі підносили і шанували жінку- матір, відводячи їй гідне місце в сім'ї.

Висновок. Індійську філософію й зокрема її етико-правову складо­ву не варто сприймати як екзотичний витвір загадкової для європейця культури. Вона містить безліч «цілющих рецептів» для душі і розуму людини, які допомагають жити повноцінним життям. Головна цінність староіндійської філософії полягає в її зверненні до внутрішнього світу людини, до моралі особистості, в цьому, ймовірно, і криється таємниця її привабливості і живучості. Буддизм, а потім і джайнізм, проголосив пріоритетом гідність людини, яка прагне самовдосконалення. Їй не тре­ба шукати бога, бо вона сама, як і все суще, є частиною божественного.

Це був величезний стрибок людського духу від повної залежності від матеріального світу, кастовості до свободи. На думку В. Соловйова, індійська свідомість, здійснивши цей гігантський перехід, надовго ви­снажила свої сили.