§ 2. Філософія права у Стародавньому Римі

Загальна характеристика. Історія давньоримської правової думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни у со­ціально-економічному та політико-правовому житті Римської імперії.

У результаті перемог над Карфагеном, Македонією, державою Се- левкідів, Пергамським царством і Родосом, Рим виходить на світову арену. Поступово складається і система управління завойованими тери­торіями, хоча цей процес був вкрай складним і суперечливим. Почина­ючи з патриціанської общини із поступовим переходом до полісної ор­ганізації і не маючи при цьому бюрократичного апарату, Римська імпе­рія пройшла значний історичний і правовий шлях до об’єднання величе­зних територій із підвладним населенням.

Саме римське право стало тією системою, яка забезпечила перетво­рення полісу у світову державу. Згідно із ним, соціальний простір поді­лявся на особистостей, відносини і речі, а для кожної із цих категорій були визначені чіткі закони. Це був механізм, який дозволяв римлянам

Частина ІІ. Філософсько-правові вчення Давнього Світу утримати владу над підкореними народами. Так, римські юристи навіть варварів-германців привчали вирішувати майнові суперечки за допомо­гою слова, а не меча.

Життєздатність і дієвість римського права, його непересічне зна­чення для подальшого розвитку Європи підтверджує той факт, що на­віть із знищенням варварами Античного світу воно не було забуте.

Етапи і напрями розвитку. Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754-510 рр. до н. е.), республіканський (509 - 28 рр. до н. е.), імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.).

У 395 р. н. е. єдина Римська імперія була остаточно розділена на Західну (столиця - Рим) і Східну (столиця - Константинополь) імперії, й остання (Візантійська імперія) проіснувала до 1453 року.

Політико-правові інститути й погляди у Стародавньому Римі роз­вивалися впродовж довгої історії в умовах гострої боротьби між різни­ми верствами населення - патриціями і плебеями, нобілитетом (з пат­риціїв і багатих плебеїв) і незаможними, вільними і рабами. В загально­теоретичному плані давньоримська політико-правова думка перебувала під значним впливом давньогрецької правової думки.

Показово, що коли в середині V ст. до н. е. плебеї зажадали укласти власне законодавство, в Грецію були направлені римські посланці для ознайомлення з грецьким правом і, особливо, з законами Солона. Ре­зультати цього ознайомлення були використані для складання важливо­го джерела давньоримського права - знаменитих Законів XII таблиць (перші десять таблиць були прийняті в 451 р. до н. е., дві останні - складені і прийняті в 450-449 рр. до н. е.).

Значний вплив на давньоримських авторів мали погляди Сократа, Платона, Аристотеля, епікурейців, стоїків, Полібія і багатьох інших грецьких мислителів. Так, думки Епікура щодо договірного характеру держави і права були перейняті і розвинені Титом Лукрецієм Каром (99-55 рр.

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА справедливість, про форми держави й державного правління.

Римські автори не обмежувалися звичайним калькуванням право­вих положень своїх попередників, а розвивали їх з урахуванням специ­фічних соціально-політичних умов і завдань римської дійсності. Напри­клад, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове вираження в трактуван­ні Цицероном держави як публічно-правової спільності. Уявлення гре­цьких стоїків про вільну особистість було використано римськими авто­рами (Цицероном і юристами) при створенні по суті нової концепції - поняття юридичної особи (правової особистості, персони).

Значним досягненням давньоримської думки було створення само­стійної науки - юриспруденції. Римські юристи ретельно розробили ве­ликий комплекс політико-правової проблематики в галузі загальної тео­рії держави і права, а також окремих юридичних дисциплін (цивільного права, державного та адміністративного права, кримінального права, міжнародного права).

Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) - загальновідомий римський оратор, юрист, державний діяч і мислитель. В його творчості значна увага приділена проблемам держави і права. Найбільш повно ці питання освітлені в його роботах «Про державу» і «Про закони». Цілий ряд політико-правових проблем розглядається і в інших його творах (наприклад, у праці «Про обов'язки»), а також у численних політичних і судових промовах. Теоретичні погляди Цицерона в галузі держави і права також зазнали значного впливу давньогрецької думки і, перш за все, вчень Платона, Аристотеля, Полібія і стоїків.

Державу Цицерон визначає як надбання народу. При цьому він під­креслює, що «народ - це не будь-яка група людей, зібраних разом з пе­вних причин, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою зго­дою в питаннях права і спільністю інтересів».

У руслі традицій давньогрецької думки Цицерон приділяв велику увагу аналізу різних форм державного устрою, виникненню одних форм з інших. Критерії розрізнення способів державного устрою Цицерон вбачав у «характері і волі» керівників держави. Залежно від кількості «керманичів» держави він розрізняв три прості форми правління: царсь­ку владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію).

Основний недолік простих форм держави полягає, на думку Цице­рона, в тому, що всі вони неминуче, у силу властивої їм однозначності і нестійкості, знаходяться на «стрімкому і слизькому шляху», який веде

Частина ІІ. Філософсько-правові вчення Давнього Світу до нещастя. Царська влада, сповнена свавіллям правителя, легко пере­роджується в тиранію, а влада оптиматів із влади найкращих (за мудріс­тю і доблестю) перетворюється на панування купки заможної знаті. Ві­дповідно і повновладдя народу, за оцінкою Цицерона, приводить до згубних наслідків, до «божевілля і сваволі юрби», до її тиранічної вла­ди. Запобігти подібному виродженню державності можна лише в умо­вах змішаного виду державного устрою, утвореного шляхом рівномір­ного поєднання позитивних рис трьох простих форм правління. Цице­рон відзначав міцність такої держави і правову рівність її громадян.

В основу права Цицерон покладав притаманну природі справедли­вість. Він дає таке розгорнуте визначення природного права: «Істинний закон - це розумне положення, що відповідає природі, розповсюджується на усіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку, нака­зуючи, утримуючи від злочину; однак, коли це не потрібно, воно нічого не наказує чесним людям і не забороняє їм, і не впливає на безчесних, нака­зуючи їм що-небудь або забороняючи» (Про державу, III, XXII, 33).

Суть і сенс справедливості Цицерон вбачав у тому, що «вона віддає кожному своє і зберігає рівність між ними» (Про державу, III, VII, 10).

Цицерон вважав рабство справедливим, коли здійснюється воно на розумних засадах. Рабство обумовлено самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їхньої ж користі. Такі твер­дження Цицерон намагався підкріпити міркуваннями про співвідно­шення різних частин душі: пан так само править рабом, як краща части­на душі (розум, мудрість) править слабкими і хибними частинами душі (пристрастями, гнівом тощо).

Основними представниками римського стоїцизму були Луцій Ан­ней Сенека (3-65 рр.), Епіктет (близько 50 - 140 рр.) і Марк Аврелій Антоній (121-180 рр.). Їх загальнотеоретичні уявлення знаходилися під значним впливом філософських, етичних і політико-правових концепцій давньогрецьких стоїків (Зенона, Хрисиппа, Панетія, Посидонія та ін.). Творчість римських стоїків розвивалася в умовах кризи цінностей по­лісної ідеології, зміцнення режиму цезаризму, перетворення Римської

імперії у світову державу.

Поступова трансформація Римської республіки в імперію, зростан­ня ролі держави у соціальному і політичному житті суспільства, і відпо­відно у житті кожної окремої людини, зумовили необхідність переосми­слення і правового ідеалу. Проблеми особистості у правовому просторі із усією гостротою постають у філософії. Так, у працях Сенеки, якому довелося пережити гірке розчарування від власного невдалого педагогі­чного експерименту (його учень Нерон став одним із найбільш деспоти­чних правителів в історії Давнього світу), представлено вже новий пог­ляд на людину, її права і обов’язки.

Культурна, освічена людина - це, перш за все, людина моральна. У роздумах Сенеки з’являється поняття совісті, під якою він розуміє усві­домлену розумом і пережиту через почуття моральну норму. Саме вона дозволить уникнути спокуси владою, багатством, чуттєвими насолодами. Отже, лише моральність перетворює культуру на цінність і надає сенсу освітній діяльності. Сенеку по праву вважають апологетом стоїцизму, проте його праці становлять інтерес і як цінне джерело правових ідей.

Сенека відстоював ідею духовної свободи всіх людей незалежно від їхнього суспільного становища. Раб, на думку Сенеки, це така ж люди­на, з її почуттями і духовними якостями, як і всі інші. Не відкидаючи рабство як соціально-політичний інститут, Сенека разом з тим вважав його недолугим в етичному плані, відстоював людську гідність рабів і закликав до гуманного поводження з ними.

В дусі поглядів давньогрецьких стоїків Сенека вважав долю причи­ною всіх причин. Люди не в силах змінити світових відносин, частиною яких є їхні власні відносини, але можуть лише мужньо і стійко перено­сити удари долі, віддатися на волю природи. У природно-правовій кон­цепції Сенеки невідворотний і божественний за своїм характером «за­кон долі» відіграє роль того природного права, якому підпорядковане право людське, в тому числі - держава і закони. Причому саме природ­не право тут виступає і як природний факт (порядок світобудови і при­чинний ланцюг подій), і одночасно як необхідний імператив розуму.

Всесвіт - це природна держава зі своїм природним правом, ви­знання якого - справа необхідна і розумна. Членами цієї держави за за­коном природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Що ж стосується окремих державних утворень, то вони випадкові і є значущими не для

всього людського роду, а лише для обмеженого кола осіб.

Поширенню стоїцизму у Римській імперії сприяла соціальна неста­більність, суперечливість суспільного життя. Саме стоїцизм визначив подальший вектор розвитку правової свідомості: при збереженні в окремих аспектах античної традиції увага зосереджується вже на духов­ному самовдосконаленні людини. Людина повинна навчитися розуміти себе, пізнати свою особисту неповторність. А перехід від самопізнання до самоконтролю, уміння керувати своїми пристрастями, на думку стої­ків, є найбільш природним і легким.

Подібні ідеї розвивали й інші римські стоїки: Епіктет - колишній раб, а також імператор Марк Аврелій Антоній.

У Епіктета заклики до особистого морального вдосконалення та на­лежного виконання тієї ролі, яка послана кожному долею, доповнюється різкою критикою багатства і засудженням рабства. Акцент він робив на аморальності рабства.

Марк Аврелій Антоній - «імператор-філософ» - розвивав уявлення про державу з рівним для всіх законом, керовану на засадах рівності і рівноправності всіх. У творі «До самого себе» він зазначав, що в силу притаманного всім людям духовного начала всі ми - розумні істоти. Дух цілого, вважав Марк Аврелій, вимагає спілкування, але не хаотич­ного, а такого, що відповідає стрункому порядку світу.

Характеризуючи головний філософський трактат Марка Аврелія - «Роздуми», дослідники зазначають наявність певної еклектики в його філософській позиції. Однак, у будь-якому разі більшість погоджується з тим, що Марк Аврелій був останнім великим стоїком Риму. В цілому, його «Роздуми» ґрунтуються на загальних положеннях стоїцизму про взаємозв'язок усього в світі. Всі причетні до загальної божественної природи, загального розуму, а тому - споріднені. Кожен виконує свою функцію, визначену йому, на зразок частин організму, а тому протидія­ти цьому - протиприродно (Роздуми, 11.1). Усе має відбуватись згідно з порядком, встановленим у природі, частиною якої є і людина. Добро для частини - це добро для цілого (Роздуми, 11.3).

Висновок. Римське право стало тією системою, яка забезпечила перетворення полісу у світову державу. Це був потужний механізм, який дозволяв римлянам утримувати владу над підкореними народами. Вирішальну роль у розвитку римського права відіграла давньогрецька філософія, зокрема, такі течії, як стоїцизм, епікурейство. За відомим ви­словом римського поета Горація, греки, взяті у полон, самі полонили переможців. Цьому сприяла наявність вже у республіканському Римі морально-психологічного ґрунту для утвердження ідей грецького стої- цизму. Філософська спадщина Сенеки, Аврелія, Епіктета та інших стої­ків відображає кризу античної культури. Ідеї морального удосконален­ня, духовного становлення людини, звернення людини до свого внутрі­шнього єства, які простежуються у творах цих філософів, стали підґрун­тям для формування цінностей епохи Середньовіччя, заклали основу нового метатексту - християнства.

Значним досягненням давньоримської думки було створення само­стійної науки - юриспруденції. Римські юристи зробили значний внесок у розробку загальної теорії держави і права, а також окремих юридич­них дисциплін (цивільного права, державного та адміністративного пра­ва, кримінального права, міжнародного права).