§ 6. Німецька класична філософія права: І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель

6.1. Життя і творчість мислителя. Іммануїл Кант (1724-1804 рр.) - видатний німецький учений, філософ, засновник німецької класичної філософії, чиї праці мали величезний вплив на розвиток філософської думки XVIII і наступних століть.

У 57 років написав найвідомішу свою працю - «Критика чистого розуму». У приватному житті намагався не підтримувати філософські бесіди, відчуваючи, що більше схильний до повчання, ніж слухання. Все його життя було впорядкованим, розрахованим до дрібниць і нагадува­ло точний хронометр. Впродовж 30 років він дотримувався однакового розпорядку дня: рівно о десятій вечора він лягав спати і рівно о п’ятій ранку прокидався, о сьомій годині вечора виходив на прогулянку. Меш­канці Кенігсберга звіряли за ним свої годинники.

Основні праці: «Критика чистого розуму» (1781 р.), «Логіка» (1800 р.), «Критика практичного розуму» (1788 р.), «Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані» (1784 р.).

Думки:

• І що більше я розмірковую, тим більше дві речі наповнюють мою душу все новим подивом і все зростаючим благоговінням: зоряне небо над нами і моральний закон в нас.

• Закон, що живе в нас, називається совістю. Совість - це зіставлення наших вчинків із цим законом.

• Коли справедливість зникає, не залишається нічого, що могло б на­дати цінності життю людей.

• Вище благо - це єдність доброчинності і благополуччя. Розум ви­магає, аби це благо досягалося.

• Дайте мені матерію, і я покажу, як із неї повинен утворитися світ.

• Спроможися бути мудрим! Май мужність користуватися власним розумом! - таким є девіз Просвітництва.

Філософське осмислення правової реальності. Важливою для ро­зуміння кантівської філософії права є його теза із «Критики чистого ро­зуму», що розкриває сутність «трансцендентального розуміння явищ у

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу просторі». Вона є «критичним нагадуванням про те, що речі, які ми спо­глядаємо у просторі не є речами у собі, і що простір не є формою речей, яка притаманна їм сама по собі, а предмети самі по собі невідомі нам, і ті предмети, які ми називаємо зовнішніми, суть тільки уявлення нашої чут­тєвості, формою яких і слугує простір... істинний же корелят їх, тобто річ у собі, цим шляхом не пізнається і не може бути пізнана...»^[37].

Про закон і право. Поняття «право» у І. Канта також належить до трансцендентальних (тобто таких, що перебувають поза безпосереднім досвідом і звернених до можливостей нашого мислення). Родовим по­няттям для права у цьому ряду є дефініція «свобідної волі»: воля, яка може проявлятися незалежно від чуттєвих спонукань, а отже, вмотиво­вана лише розумом, називається свобідною волею, і все, що перебуває із нею у зв’язку - практичним.

Право - це галузь практичної свободи, яку І. Кант визначає як «зда­тність самостійно започатковувати ряд подій»^[38]. Вчинки як феномени, що фіксують прояви свобідної волі, своєю основою знову таки мають розум.

Для розуміння кантівської філософії права треба розібратися, що він має на увазі, коли говорить про «причинність розуму по відношенню до волі». Ця причинність має подвійний характер. По-перше, у кожному вчинку людини розум виступає як його першооснова сама по собі. Кант наводить приклад, коли досліджуючи природу якогось поганого вчинку людини (як-от, неправдиві свідчення, що призвели до трагічних наслід­ків), ми намагаємось знайти першопричини цього вчинку у неналежно­му вихованні, у випадковому збігові обставин тощо. Водночас «дорі­кання за цей вчинок все-таки ґрунтується на законі розуму, тобто розум розглядається як та причина, яка могла і повинна була визначити пове­дінку людини, незалежно від будь-яких емпіричних умов...

По-друге, «оскільки розум є постійною умовою усіх довільних ак­тів, в яких виявляється людина, оскільки причинний зв'язок явищ, обу­мовлений свобідною волею людини, підпорядковується іншим законам, відмінним від природних. Розум не слідує природному порядку речей, а створює самостійно свій власний порядок у відповідності із ідеями,

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА пристосовуючи до них емпіричні умови»^[40]. Отже, людина виступає ніби у двох іпостасях: з одного боку, вона є одним із явищ чуттєвого світу і підкоряється емпіричним законам, а з іншого - є людиною в тому розу­мінні, що має розум і діє за створеними цим розумом схемами. Кант не пояснює, чому людина кориться цим законам, адже й так зрозуміло: людину відрізняє від інших істот саме розум, а розум - це здатність утворювати поняття, принципи і закони, які власне для людини й приз­начені. Розум - автор своєї свободи. Саме здатність розуму обмежувати себе за допомогою понять, принципів і законів визначає сутність фено­мену свободи.

Свобода - феномен, що виростає з обмежень, накладених розумом. Цей вислів в повній мірі розкриває смисл другого постулату філософії права І. Канта.

Свобода, як особливий тип причинності, як форма відносин, похід­на від обмежень. Свобідна воля підкоряється законам розуму, опосеред­ковуючись свідомістю суб’єкта цієї волі. І це підпорядкування зовсім не нагадує сліпе схиляння перед об’єктивними обставинами. Це освячений розумом внутрішній обов’язок. Можемо зробити висновок: свобода завжди пов’язана із особливою, унікальною властивістю людини - усві­домленим підпорядкуванням волі розуму, що цілком розкриває третій кантівський постулат філософії права.

В узагальненому вигляді умовиводи І. Канта щодо філософських засад права виглядають так:

1. У царині практичної свободи людина (її свобідна воля) повинна керуватися розумом.

2. «Керуватися розумом» означає створювати правила або підкоря­тися їм.

3. Тільки розум здатен самостійно започатковувати «низку» подій. «Самостійно» означає «на основі власних правил», тобто розум вільний, оскільки він створює свої власні правила у відповідності з ідеями. Сво­бода має своєю підставою принципи, закони і правила, створювані ро­зумом, тобто свобода похідна від обмежень.

4. Свобода, залежно від характеру, способу і осередку прояву, може виступати у таких видах:

а) практична свобода (воля, керована і вмотивована лише розумом, тобто свобідна воля);

б) свавілля - абстрактна характеристика свободи волі як такої. У крайньому своєму прояві - свобода без ніяких правил.

в) трансцендентна свобода - сфера «об’єктивного застосування чис­тих понять розуму», основопокладань, що перебувають за межами мож­ливого або наявного досвіду. Трансцендентна свобода, в її позитивному аспекті, передбачає розширення «кордонів» духовної свободи, а у нега­тивному - руйнує свої власні засади, перетворюючись на свавілля. Так, герой «Злочину і покарання» Ф. Достоєвського не просто порушує за­кони моралі і права - він попередньо створює правило, яке виправдовує його вчинок, тобто довільно перетворює вигадану максиму (внутрішній принцип) у «акт всезагального законодавства»;

г) трансцендентальна свобода, яку І. Кант вважає гіпотетичною: «Припустімо, що існує свобода у трансцендентальному розумінні, як особливий вид причинності усього, що може відбутися у світі... Їй не передує нічого, що могло б претендувати на роль постійного закону. Відповідно трансцендентальна свобода є пустою фікцією»^{[41] [42].}

5. Розум притаманний людині, а не волі як такій. Людина, на відмі­ну від усіх інших природних феноменів свідомо підкоряється «законам свободи». Звідси особливий тип причинності, який ґрунтується на усві­домленому і освяченому розумом внутрішньому обов’язку.

Так виглядає вихідна концептуальна конструкція, що лежить в ос­нові філософії права І.

Квінтесенцією розуміння права, яке у Канта нерозривно пов’язане із визначенням свободи, є його «категоричний імператив»: «право - це су­купність умов, за яких свавілля однієї особи сумісне із свавіллям іншої у відповідності із загальним законом свободи».

Окремі дослідники філософського доробку І. Канта вважають, що «категоричний імператив» - це перефразована 6-а стаття якобінської конституції 1793 року, яка закликає: «Чини так, щоб твоя свобода могла співіснувати із свободою усіх людей». Проте, сам Кант вважав першим автором цієї формули Платона. У «Критиці чистого розуму», полемізу­ючи із критиками платонівської республіки, він пише: «Державний устрій, заснований на якомога більшій свободі людини згідно із закона­ми, які дозволяють поєднати свободу одних із свободою інших. є в будь-якому випадку необхідна ідея; її слід покладати в основу не лише первісного плану державного устрою, а й будь-якого окремог^о закону »2.

Те, що у працях 90-х років виступає в якості категоричного імпера­тива права, у «Критиці чистого розуму» розглядається як прообраз пра­ва. Саме у цій роботі простежуються метафізичні основи кантівського розуміння права - через співвідношення основопокладаючої для нього ідеї свободи і правового ідеалу, що й визначає іманентну (внутрішню) мету існування держави.

Свої умовиводи Кант будує, спираючись на теорію ейдосів Плато­на: «Тому, що ми називаємо ідеалом, у Платона відповідає ідея божест­венного розсудку;. людський розум містить у собі не лише ідеї, а й ідеали, які... мають практичну силу (як регулятивні принципи) і лежать в основі досконалості здійснених актів. Ідея дає правила, а ідеал слу­гує первообразом для уявлення про те, як йому слідувати; в нас немає іншого дороговказу для наших вчинків, крім поведінки цієї божествен­ної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і стаємо краще, однак все одно не в змозі зрівнятися із нею»^[43].

Першообраз права містить у собі усі можливі модуси права: від пра­ва як індивідуальної потреби до публічного права. Отже, формула, згідно із якою «право є узгодження свавілля однієї особи із свавіллям іншої в межах загального закону свободи» є універсальною в застосуванні як до природного, так і до позитивного права в їх сучасному розумінні.

Висновок. Філософія права Канта долає традиційно слабкі місця теорії природного права. Тому вона була взята за основу багатьох «тео­рій справедливості», зокрема концепцій Дж. Ролза, Ю. Ґабермаса, О. Хеффе. Проте при всій оригінальності і фундаментальності цієї теорії вона містить низку спірних запитань, що викликають критику і дискусії, серед них: абсолютизація безумовних моральних вимог в обґрунтуванні права, ігнорування мотивів доцільності і вигоди у створенні правових норм; суто трансцендентальний характер його підходу, що не достатньо враховує емпіричні моменти права; наполягання на універсальному ха­рактері права, єдиного для всіх культур тощо.

6.2. Життя і творчість мислителя. Фіхте Йоганн Готліб (1762­1814 рр.) - німецький філософ, представник німецької класичної філо­софії. Професор Єнського університету (1794 - 1799 рр.), був змушений залишити його через звинувачення в атеїзмі. У «Промовах до німецької нації» (1808 р.) закликав німецький народ до морального відродження та об'єднання. Професор (1810 р.) і перший виборний ректор Берлінсь­кого університету.

Важливою подією в його житті стало знайомство із творами І. Канта у 1790 році. Він відразу відчув близькість ідей цього філософа, шукав зустрічі із кумиром і навіть надіслав йому рукопис своєї роботи «Досвід критики будь-якої відвертості». Зустріч дійсно відбулася - в 1791 році у Кенігсберзі, після чого твори Фіхте були опубліковані і високо оцінені у філософських колах. У 1814 році філософ вступив до антинаполеонівсь- кого народного ополчення, однак майже відразу заразився тифом від дружини, яка доглядала за пораненими бійцями в лазаретах, і помер.

Думки:

• Держава і всі створені людиною суспільні побудови прагнуть свого знищення: мета кожного уряду - зробити уряд зайвим.

• Я волів би краще збирати горох, ніж вивчати історію.

• Людина призначена для життя у суспільстві, вона повинна жити у суспільстві. Однак життя у державі не є абсолютною метою людини.

• Остання вища мета суспільства - повна згода і одностайність між усіма його членами. Але, з огляду на те, що досягнення цієї мети, вима­гає від кожного індивіда досягнення абсолютної досконалості, то і пе­рше і друге однаково недосяжне, поки людина не перестане бути люди­ною і не стане Богом.

Філософське осмислення правової реальності. Свою філософію Фіхте називав «науковченням», надаючи великого значення цій назві. Що ж таке наука? - запитує Фіхте у передмові до «Основ загального науковчення». Важливою рисою науки є її системність: усі положення в ній повинні об’єднуватися в єдине ціле у ключовому основоположенні. Окремі положення науки набувають достовірності відповідно до свого місця у цілому і свого відношення до нього. Це не стосується лише першого, висхідного основоположення, яке повинне бути достовірним ще до об'єднання у системне ціле. Істинність усієї системи базується на істинності ключового основоположення.

У розгляді основних проблем практичного науковчення слід насам­перед з'ясувати зміст поняття практичного «Я», як важливого для осми­слення антропологічних поглядів Фіхте. На відміну від Канта, який вважав людину громадянином двох полярних світів (світу природи, де панує зовнішня детермінація, і світу свободи, в якому особа сама вста­новлює собі закон), Фіхте стирає межу між чуттєвим світом (природою) та світом умоглядним (свободою). Якщо у Канта відносини причини і наслідку характеризували світ природи, а мети й засобів - світ свободи, то у Фіхте цільовий (телеологічний) принцип стає універсальним і для свободи, і для природи.

Оскільки цілевідповідність стала у Фіхте універсальним принципом

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА діяльності людини у сфері моралі (практики), то і основною формою практичного «Я» стає прагнення до цілездійснення. Воно, у свою чергу, буде життєздатним за умови протилежно спрямованої діяльності, яка сприймається «Я» як певна перешкода. Без перепони неможливе саме прагнення, інакше «Я» збіглося б з метою свого прагнення і перестало б існувати як таке, що прагне. Такою універсальною перешкодою, за Фіх- те, виступає природа. Вона пробуджує це практичне «Я» до існування, запалюючи його потяг, та вказує на перепони, які слід подолати.

Прагнення до цілездійснення на першому ступені реалізації являє собою потяг до об’єкта. У цьому примітивному чуттєвому прагненні Фіхте розрізняв два аспекти: 1) прагнення до задоволення власного при­родного потягу, де виявляється залежність «Я» від об'єкта; 2) прагнення до самостійності, до влади над ним. Потяг до самостійнос­ті є найвищим прагненням. Саме такий підхід став визначальним для обґрунтування Фіхте своєї природно-правової доктрини.

Про державу і владу. Потреба забезпечити особисті права людей, наголошував Фіхте, обумовлює необхідність держави. Примусовою си­лою в державі не може бути індивідуальна воля. Нею може бути лише єдина колективна воля, для утворення якої потрібно згода всіх, необхід­ний відповідний договір. І люди укладають такий цивільно-державний договір. Завдяки йому і встановлюється державність. Загальна воля на­роду складає стрижень законодавства і визначає межі впливу держави. Так демократ Фіхте прагнув присікти свавілля абсолютистсько- поліцейської влади і, спираючись на природно-правову доктрину, затве­рдити політичні права і свободи особистості.

Не приховуючи симпатій до республіки, Фіхте зазначав, що визна­чальною рисою всякої розумно побудованої правової держави має бути відповідальність осіб, що керують цією державою. Якщо такої відпові­дальності немає, державний лад перетворюється на деспотію. Аби на­родний суверенітет не залишився порожньою фразою і уряд підпоряд­ковувався закону, Фіхте пропонує заснувати ефорат - постійну контро­люючу, наглядову владу, представники якої, ефори, - обираються са­мим народом. Ефори можуть призупиняти дії виконавчої влади, якщо виявлять в них загрозу правопорядку. Остаточну оцінку діям уряду дає народ. Пізніше, у 1812 році, Фіхте визнав ідею створення ефората нере­алістичною.

Фіхте переконано відстоював ідею верховенства народу в управлін­ні державою. Звідси категоричний висновок про безумовне право наро­ду змінювати державний устрій, про право народу на революцію. Хоча приблизно з 1800 року Фіхте відходить від радикальних позицій і вже у Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу реформах вбачає найбільш ефективний інструмент перебудови справед­ливої держави. Водночас переконаність у гострій необхідності лібералі­зації політичного режиму, скасуванні станових привілеїв і встановлення твердої законності, а також гаряче співчуття народним масам ніколи не залишали Фіхте. До останніх днів він був відданий гуманістичній ідео­логії Просвітництва й залишався прихильником буржуазно- демократичних перетворень.

Фіхте вбачав у державі не самоціль, а лише знаряддя для досягнен­ня ідеального ладу, в якому люди, озброєні наукою, легко вирішують практичні, земні завдання, не витрачають на це багато сил і часу й ма­ють його ще вдосталь для свого духовного життя.

Про закон і право. Система позитивного права, на думку Фіхте, по­винна бути виведена з принципів природного права, які є загальною пі­дставою для окремих політичних і політико-правових наук. Природне право Фіхте розуміє як проміжну ланку між природною стороною лю­дини та її моральністю. Право, вважав мислитель, повинно з'єднати не­обхідність природи і свободу духу. Тим самим воно сприяло б створен­ню людиною своєї «другої природи» - світу об'єктивної волі, де вона «знаходилася б у себе самої». Не стихійна природа, як у Гоббса або Рус­со, відповідає природному стану людини, а «друга природа» - створе­ний людиною світ правових відносин.

Сама держава, стверджував Фіхте, є природним станом людини, і її закони не повинні бути нічим іншим, як реалізацією природного права. Тут сполучаються ідея права та ідея справедливості, норма моральна та норма юридична. З точки зору Фіхте, не існує природного права і при­родного стану як чогось закладеного від природи, але існує ідея права, ідея справедливості, яка розкриває сенс позитивного права.

Фіхте вказує на близькість права і моральності, які він все ж таки розрізняє. Він вважав, що філософський розгляд морального закону має становити предмет моралі, а не теорії права, яка повинна бути особли­вою, незалежною від інших наукою.

У ранній період своєї творчості Фіхте був схильний зближувати право і моральність. Так, у «Досвіді критики будь-якої відвертості» (1792 р.) право майже безпосередньо виводиться ним з морального за­кону. У статті «Вимога від государів Європи щодо свободи думки» він включає право у сферу моральності, позначаючи останню як родове по­няття по відношенню до права. У пізній же період своєї творчості Фіхте більш чітко розмежовує право і моральність. З цього приводу робив такі пояснення: «В теорії права немає мови про моральне зобов'язання; тут кожен пов'язаний лише добровільним рішенням жити в суспільстві з

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА іншими: і якщо хтось не хоче обмежувати своє свавілля, то у галузі природного права йому нічого протиставити, окрім того, що він в тако­му випадку повинен піти геть з будь-якого людського суспільства».

Висновок. Місце і значення Фіхте у філософії права нерозривно пов’язані з його внеском у подальший розвиток критичної філософії Канта. Фіхте вважав своїм першочерговим завданням вивчення фунда­ментальних основ людського Я, суб'єкта як активного творчого начала. Для цього слід було обґрунтувати єдиний принцип, що й було зроблено Фіхте, який по суті здійснив реформу критичної філософії і визначив мету і напрямок її подальшого розвитку.

6.3. Життя і творчість мислителя. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.) - німецький філософ, представник німецької класичної філософії. Народився в сім'ї чиновника. Після закінчення теологічного інституту займався науковою і літературною працею, очолював гімна­зію в Нюрнбергзі. З 1816 року і до кінця життя - професор філософії в університетах Г ейдельберга і Берліна.

У 1821 році в Берліні побачила світ «Філософія права» - робота, якій судилося стати останньою. У 1830 році Гегеля призначають ректо­ром Берлінського університету, в 1831 році він отримує від монарха на­городу за службу прусській державі. У серпні 1831 року в німецьку сто­лицю прийшла холера, і Гегель поспішив залишити місто, однак вже у жовтні повернувся, вирішивши, що небезпека минула. 14 листопада знаменитого філософа не стало, і саме холеру лікарі назвали причиною його смерті.

Гегель був незвичайною людиною. Насилу добираючи слова в роз­мові на повсякденні теми, він ставав неймовірно красномовним у філо­софських бесідах. Розмірковуючи, він міг годинами стояти на місці, по­вністю відсторонившись від світу і того, що відбувається навколо. Зви­чайною річчю було для нього під час прогулянки загубити черевики у багнюці і простувати вулицею босоніж. При цьому він був «душею компанії» і дуже любив жіноче товариство. Міщанська жадібність поєд­нувалась у нього із широтою душі, обережність - з авантюризмом. Го­ловна ідея філософії Гегеля полягає у визнанні логічної «прозорості» світу, у вірі в силу раціонального начала і світовий прогрес.

Основні праці: «Феноменологія духу» (1807 р.), «Наука логіки» (1812-1816 рр.), «Енциклопедія філософських наук» (1817 р.). «Філосо­фія права» (1826 р.).

Думки:

• Що розумне, то дійсне; і що дійсне, то розумне.

• Через здійснення великих цілей людина виявляє в собі і великий Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу характер, що робить її маяком для інших.

• Людина не стане володарем природи, допоки не стане володарем для самої себе.

• Людина із справжнім характером ставить собі змістовні цілі і твер­до дотримується їх, інакше її індивідуальність втратила б сенс існування.

• Щоб мій вчинок мав моральну цінність, із ним має бути пов'язане моє переконання. Аморально робити щось зі страху перед покаранням або для того, щоб отримати схвалення інших.

• Людина є не що інше, як ряд її вчинків.

Філософське осмислення правової реальності. Гегелівська «філо­софія права» являє собою цілком успішну спробу упорядкування фун­даментальних прав людини, інститутів, громадських об'єднань та перет­ворення їх у розвинуту систему.

У своїй «Філософії права» Гегель розглядає проблему власності, причому він категорично проти розуміння власності як чогось ганебно­го. Розправу над людьми, що володіють власністю, вважав неприпусти­мою. Виступав проти рівності як зрівняльного розподілу власності. Він пророкує: якщо будуть зроблені спроби зрівнювання власності, розподі­лу порівну її між людьми, то це призведе до злиднів. Такі спроби не можуть бути результативними через те, що нерівність неодмінно відно­вить себе сама. Велику увагу Гегель приділяє проблемам суспільного договору, осмисленню держави, злочину, переходу від права до моралі. Це комплексне полотно державно-правових розробок, що не втратили актуальність і до сьогоднішнього дня. Найбільш затребуваною стає у Гегеля ідея громадянського суспільства.

Про державу і владу. Громадянське суспільство розуміється мисли­телем як сфера активності людей, яка «розташовується» між сім'єю та державною діяльністю. У сфері громадянського суспільства забезпечу­ється життєдіяльність суспільства в цілому та його окремих членів. По- перше, саме тут індивіди заявляють про свої потреби, задовольняють і регулюють їх. Економічне задоволення найважливіших життєвих пот­реб є однією з визначальних функцій громадянського суспільства. Гро­мадянське суспільство має створювати спеціальні структури, аби дер­жаві не доводилося займатися регулюванням тих відносин, які повинні бути самоналаштованими, самоврегульованими. По-друге, у громадян­ському суспільстві повинні складатися такі відносини, які б дозволили будь-яким групам і об'єднанням, великим і малим, захищати свої інте­реси. Для цього утворюються «корпорації» недержавного характеру, які не належать до сфери державної бюрократії. І все ж вище цих структур Гегель ставить державу (за що й був звинувачений в етатизмі).

Гегель виступає за сильну державну владу. Його дорікали й тим, що він є прибічником абсолютної монархії, а не демократичної й не респу­бліканської форми правління. Така позиція Гегеля пояснюється його не­довірою до тих форм правління, які утверджуються на крові, як це було із встановленням республіканського устрою у багатьох європейських країнах. Інша справа - конституційна монархія, заснована на розумі, злагоді монарха і підданих, добрій волі самого монарха.

Гегель був переконаний: навіть якщо знищити монархію, замінити її на іншу форму державної влади, все одно на чолі держави стоятиме Особистість. Таку людину в «Філософії права» він іменує «государем».

Маркс, критикуючи «Філософію права» Гегеля, його спробу досяг­ти рівноваги в розподілі влади між «государем» і підданими, різко ста­вить питання: влада государя (монарха) або влада народу; третього не дано. Тим часом і в сучасних умовах питання про рівновагу у розподілі влади між «першою особою» в державі та народом залишається актуа­льним. Принцип «або - або» менш реалістичний, ніж гегелівське: і «го­судар» (як головна керуюча особа), і народ.

В цілому громадянське суспільство являє собою об'єднання індиві­дів на основі їх потреб і з допомогою правового устрою, як засобу за­безпечення безпеки громадян і захисту власності.

Громадянське суспільство, за Гегелем, ділиться на три стани: зем­левласники (дворяни - власники майоратних володінь і селянство), промислове (фабриканти, торговці, ремісники) і загальне (чиновники). Громадянське суспільство, незважаючи на наявні в ньому закони і суди, виявляється не здатним врегулювати соціальні протиріччя. Для цього потрібна впорядкована політична влада, що стоїть над ним - держава.

Гегель розрізняє у державі об'єктивну і суб'єктивну сторони.

З об'єктивної сторони держава є організацією публічної влади. У вченні про державний устрій Гегель виступає на захист конституційної монархії і критикує ідеї демократії. Розумно влаштована держава, на його думку, має три влади: законодавчу, урядову і княжу владу. Перей­маючи принцип поділу влади, Гегель в той же час підкреслює неприпу­стимість їх протиставлення одна одній. Окремі види влади повинні утворювати органічну, нерозривну єдність, вищим виразом якої слу­жить влада монарха. З суб'єктивної сторони держава є духовним співто­вариством (організмом), всі члени якого пройняті духом патріотизму і свідомістю національної єдності. Підставою такої держави Гегель вва­жав народний дух у формі релігії. Доводив необхідність шанувати дер­жаву як якесь земне божество. Держава - це прихід Бога у світ; «її ос­новою слугує влада розуму, що проявляє себе як волю».

Політичний ідеал Гегеля відображав прагнення німецького бюргер­ства до компромісу з дворянством і встановлення конституційного ладу у Німеччині за допомогою поступових реформ зверху.

Про закон і право. Право і засновані на ньому закони, писав філо­соф, «завжди за формою позитивні, встановлені і дані верховною дер­жавною владою». Гегель продовжував використовувати термін «приро­дне право», проте вживав його в особливому значенні - як синонім ідеї права. У трактуванні, запропонованому мислителем, природне право виявлялося вже не сукупністю розпоряджень, яким повинні відповідати закони держави, а філософським баченням природи (сутності) правових відносин між людьми. «Представляти собі відмінність між природним або філософським правом і позитивним правом таким чином, ніби вони протилежні і суперечать одне одному, було б абсолютно невірним». Природне право відноситься до позитивного так, як правова теорія від­носиться до діючого права.

Ідеєю права, філософ, вважав загальну свободу. Слідуючи традиції, що склалася в ідеології антифеодальних революцій, Г егель, наділяв лю­дину абсолютною свободою і виводив право з поняття свобідної волі. «Система права є царство реалізованої свободи», - наголошував він. Ра­зом з тим, Гегель, відкидав концепції, що визначали право як взаємне обмеження індивідами своєї свободи в інтересах загального блага. Згід­но з ученням філософа, справжньою свободою володіє загальна (а не ін­дивідуальна) воля. Загальна свобода вимагає, щоб суб'єктивні устрем­ління індивіда були підпорядковані етичному обов’язку, права громадя­нина - співвіднесені з його обов'язками перед державою, свобода осо­бистості - узгоджена з необхідністю.

Гегель включав в поняття права більш широке коло суспільних явищ, ніж це було прийнято в філософії та юриспруденції початку XIX століття Особливими видами права у нього виступають формальна рівність учас­ників майнових відносин, мораль, моральність, право світового духу. Фі­лософія права Гегеля по суті була загальносоціальною доктриною, яка охоплювала весь спектр питань щодо становища людини в суспільстві.

Ідея права в своєму розвитку проходить три ступені: абстрактне право, мораль і моральність.

Перший ступінь - абстрактне право. Свобідна воля спочатку про­являється у ролі індивідуальної волі, втіленої у відносинах власності. На цьому етапі свобода виражається в тому, що кожна особа має право во­лодіти речами (власність), вступати в угоду з іншими людьми (договір) і вимагати відновлення своїх прав у разі їх порушення (неправда і зло­чин). Інакше кажучи, абстрактне право охоплює сферу майнових відно­син і злочинів проти особистості. Його загальним велінням служить за­повідь: «Будь особою і поважай інших як осіб». Приписи абстрактного права формулюються у вигляді заборон.

Основна увага в цьому розділі «Філософії права» приділена обґрун­туванню приватної власності. Визнаючи необмежене панування особи над річчю, Гегель відтворює ідеї, що одержали закріплення в Кодексі Наполеона 1804 та інших законодавчих актах буржуазії. Лише завдяки власності людина стає особистістю, стверджував філософ. Одночасно з цим, Гегель підкреслює неприпустимість ставлення до людини як влас­ності. «У природі речей, - писав він, - полягає абсолютне право раба здобувати собі свободу». Гегель відкидає платонівські проекти осуспі- льнення майна і вважає неприйнятним зрівняння власності.

Другий ступінь у розвитку ідеї права - мораль. Абстрактні розпоря­дження формального права на цьому етапі наповнюються позитивним змістом. Моральний стан духу передбачає усвідомлене ставлення індиві­да до своїх вчинків, він вже перетворюється на діяльного суб'єкта. Якщо в праві свобідна воля виявляється у зовнішніх по відношенню до речі або волі іншої особи проявах, то в моралі - у внутрішніх спонуканнях інди­віда, його намірах і помислах. На даному ступені свобода виявляється в здатності індивідів здійснювати усвідомлені дії (умисел), ставити перед собою певні цілі і прагнути до щастя (намір і благо), а також співвідно­сити свою поведінку з обов'язками перед іншими людьми (добро і зло). У вченні про мораль, Гегель вирішує проблеми суб'єктивності в осмисленні правопорушень, провини, як підстави відповідальності індивіда.

Третя, вища, ступінь розуміння права - моральність. У ній долається однобічність формального права і суб'єктивної моралі, знімаються супе­речності між ними. Відповідно до поглядів філософа, людина знаходить моральну свободу у спілкуванні з іншими людьми. Вступаючи у різні співтовариства, індивіди свідомо підпорядковують свої вчинки загаль­ним цілям. До об'єднань, що формують моральну свідомість в сучасну йому епоху, філософ відносив сім'ю, громадянське суспільство і державу.

Таким чином, сконструйована Гегелем розумна держава як консти­туційна монархія являє собою правове утворення, в якому реалізується ідея свободи. Недоліки гегелівського етатизму усе-таки виявляються у вивищенні держави над індивідом і громадянським суспільством, у не­дооцінці прав і свобод особи, хоча державні механізми в його ідеальній державі функціонують лише в правових формах. Саме в цьому відмін­ність його теорії від звичайних етатистських теорій держави.

Висновок. Філософсько-правове вчення Гегеля мало величезний вплив на подальший розвиток політико-правової думки. Гегелівська фі-

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу лософія забезпечила широкий простір для обґрунтування як консерва­тивних, так і критичних опозиційних поглядів. У своїй вступній статті до праці «Гегель. Філософія права: історія і сучасність» В. Нерсесянц зауважує, що німецький мислитель порівнював свою філософію із со­вою Мінервою, яка починає політ лише з настанням сутінків. Після більш ніж півторастолітніх мандрів цей птах, що бився в сільцях різних інтерпретацій і горів у вогні незгасаючої критики, постає вже у вигляді не сови Мінерви, а скоріше птаха Фенікса. Філософська думка Гегеля пережила багато сутінків і світанків, набуваючи все нового і нового ви­гляду. Галерея цих образів широка, але не вичерпна. Оскільки, життя гегелівської філософії права - в оцінках, інтерпретаціях та інших різно­манітних зв'язках із сучасністю - продовжується.