§ 5. Ідея соборності у філософії С. Франка

Життя і творчість мислителя. Франк Семен Людвігович (1877­1950 рр.) - відомий російський філософ і правознавець. Франк навчався на юридичному факультеті Московського університету.

Основні праці: «Держава і особистість» (1904 р.), «Проблема влади» (1910 р.), «Духовні основи суспільства» (1930 р.).

Думки:

• Філософія права, як філософське вчення про суспільний ідеал, є, очевидно, частиною соціальної філософії; більш того, оскільки ідеал об­ґрунтовується у ній, виходячи із природи людини і суспільства й оскі­льки соціальна етика має своєю основою соціальну феноменологію і он­тологію, вона може навіть співпадати із нею.

• Добро не є якимось ефемерним, безсилим, що сяє лише на небе- Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу сах, заповітом - добро, при усій своїй ідеальності є реальною силою, що діє у царині реальної волі людини і разом з тим бореться з іншими, во­рожими для неї силами в людській волі.

• Ідеал в житті особистому, як і в житті суспільному, є лише моме­нтом цілісного конкретного людського життя.

Філософське осмислення правової реальності. Вчення Франка про суспільство і державу глибоко пов'язане із його онтологією і ети­кою. Наукова система Франка являє собою спробу інтерпретації хрис­тиянського світобачення і етичних ідеалів православ'я на основі вищих досягнень європейської та російської філософської думки.

Основу онтології Франка складає поняття всеєдності, розроблене ним під впливом ідей Ф. В. Й. Шеллінга і В. С. Соловйова. Всеєдність розуміється Франком як єдність буття і Абсолюту. Розуміння всеєдності - основа будь-якого знання про світ і людину. Однак всеєдність не мо­же мислитися за допомогою засобів раціонального пізнання. Шлях до її осягнення - інтелектуальна інтуїція, містичний і релігійний досвід. Франк особливо підкреслював роль останнього: релігійний досвід, на думку Франка, є знанням про те, що, крім видимого, доступного виміру буття, є ще інший, більш глибокий вимір, долучаючись до якого, люди­на переконується в реальності всемогутньої, всеблагої божественної во­лі. Вкоріненість людини в Абсолют всеєдності дана людині вже в само­му її бутті, пізнання якого вона здійснює на інтуїтивному рівні.

Задачу етичної науки Франк вбачив у тому, щоб включити в систе­му етичного знання живий досвід спілкування з Абсолютом, Святинею, з Богом. З цих позицій він критикує етику Канта як зразок суто раціона­лістичної етики, в якій моральність заснована виключно на «людсько­му» началі.

Етична система самого Франка включає в себе «особистісну етику», «соціальну етику» і «етику вдосконалення та порятунку», що є своєрід­ним підсумком двох попередніх.

Вихідний пункт етичного вчення російського філософа - роздуми про природу добра і зла. Франк говорить про принципову неможливість раціонального пояснення зла: «пояснити» зло, з точки зору Франка, означає «обґрунтувати» його. Тут він прагне логічно сформулювати ду­мку, яскраво виражену в працях ранньохристиянських богословів, про зло як таке, що «не є сущим».

Становлення і моральне вдосконалення особистості пов'язане з подоланням нею онтологічного зла. Людина, як «реальність, що саморо-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА зкривається», вкорінена в світі, а таємниці світу приховані насамперед у самій людині. Світ «олюднений», і осягнути його поза людиною не­можливо.

Особистість є втіленням божественного начала в світі, а тому вона священна. Обов’язок людини - цілеспрямована діяльність, що має на меті розвиток цього особистісного начала.

Особистість, якщо тільки вона дійсно бажає бути такою, повинна сама судити себе. Це цілком можливо, оскільки природа людини поєд­нує в собі божественне і земне начало, а отже, вона в змозі дистанцію- ватися від самої себе і побачити свої недоліки. Здійснивши таку рефлек­сію, людина повинна удосконалюватися, долаючи своє суто земне нача­ло, і наближатися до божественного ідеалу.

Франк наголошує, що своє божественне начало людина усвідомлює лише будучи дотичною до Святині - без цього вона не може стати осо­бистістю. Мислитель обстоював думку, що ця Святиня обов'язково по­винна бути втілена в матеріальному образі, як це має місце в православ­ній Церкві. Сама по собі ідея Бога, позбавлена втілення в матеріальній Святині, не життєздатна.

З «особистісною етикою» С. Франка нерозривно пов'язана його «соціальна етика», що включає в себе філософсько-правові ідеї. На дум­ку філософа, єдність людей є більш природною, ніж їх антагонізм. «Я» людини не існує саме по собі - через всеєдність воно нерозривно пов'я­зане з душами ближніх. Цю вихідну, споконвічну єдність людей Франк називає соборністю. Він категорично відкидає етику колективізму й ін­дивідуалізму, що перетворює особистість лише на знаряддя колективу й руйнує соборність людства.

Франк протиставляє «колективізм» і «соборність». Подвійний хара­ктер суспільства він виводить із подвійності людської природи.

Філософ був переконаний, що нехтування індивідуальними і надан­ня переваги колективному призводить в подальшому до згортання лю­диною соціальних зв’язків, відмови від зобов’язань перед іншими, а от­же, й до зменшення можливостей для самореалізації, для виконання своєї життєвої місії. Нерозвиненість індивідуальності, невпевненість у власних силах спричиняють зневіру в доцільності протистояння зовні­шнім впливам і, як наслідок, людина легко опиняється у рабській зале­жності від тих чи інших соціальних угрупувань. Вимоги щодо сплати Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу «боргу» за надані таким соціумом «послуги» спонукають людину до по­кори, відмови від власних інтересів і бажань, пасивності у відношеннях із державою.

У свою чергу, підпорядкування особистості суспільству призводить до руйнівних наслідків: втрати унікальності, свого «різноманіття в інди­відуальному», а надалі - до ідолотворення. А прагнення людини прис­тосуватися до інших, всупереч її природним нахилам до об’єктивації, спричиняє руйнування особистості як екзистенції і породжує «типи» людей, не здатних бути яскравими особистостями. Адже однією із най­важливіших ознак сформованості особистості є творчість, прагнення до самовдосконалення, тоді як «тип» задає жорсткі обмежувальні рамки.

Основною формою прояву духовності та соборності у суспільстві є, на думку Франка, родина: «... сім'я від початку людської культури і до наших днів є основним, незнищенним осередком, з якого склалося сус­пільство і в якому зберігається і передається з покоління в покоління внутрішня, духовно-культурна єдність історичного життя. Друга форма, в якій здійснюється соборна єдність, - релігійне життя.

Явища влади і права Франк відносив до зовнішнього виміру суспі­льного життя. Однак, він постійно підкреслює, що поряд з цією зовніш­ньою державно-правовою організацією суспільства існує і пронизує со­бою все соціальне життя організуюче начало соборності. Тобто поряд із зовнішнім началом писаного і неписаного права діє начало внутрішньо­го «автономного роздуму» належного і неналежного - мораль.

Моральне начало, що визначає людську поведінку в якості ідеалу, «належного», утворює вищу сутність суспільного життя. Поруч із зов­нішньою, примусовою силою держави і правових норм, на думку Фран­ка, існує внутрішня прихильність людини до свого народу, що виявляє себе в національній самосвідомості. Ця внутрішня сторона соціального життя, без якої Франк не мислить можливість державно-правової орга­нізації суспільства, поєднує у собі начала служіння, солідарності і сво­боди.

Про право і закон. У філософсько-правовій концепції Франка важ­ливу роль відіграє категорія «належного», що розробляється їм не без впливу кантівської етики та філософії права. «Належне» утворює спе­цифічну якість суспільного життя, що виявляється і в моральному, і в правовому характері суспільного буття. Франк зазначав, що право і вла­да не можуть бути вираженням однієї лише людської волі, що ґрунту-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА ється на чуттєвих, земних, потребах. Вони є вираженням підпорядку­вання цієї волі вищому началу - інстанції «абсолютно-авторитетної» для людини, яка й зобов’язує її до тієї або іншої дії. «Те, що у світі люд­ського суспільного життя є необхідним і завжди присутнє у вигляді права і влади, є моментом належного, є вираженням, моральної, ідеаль­ної, тобто боголюдської природи суспільного життя» [Франк С. Духовные основы общества/ С.Л. Франк. М.: Республика, 1992. - С. 78-79].

Цей момент належного Франк розкриває в понятті авторитетності. Авторитетною, на його думку, є та воля і та особистість, яка сприйма­ється іншими як носій правди.

«Весь апарат зовнішнього (фізичного та психічного) примусу, який має влада (і право, і громадська думка) і який призначається для прибо­ркання та усунення непокірних, є лише зовнішньою механічною оболо­нкою, за якою приховане живе, засноване на внутрішньому прийнятті і схваленні ядро власне самого відношення»[Там же, С. 84].

Таким чином, «належне», з одного боку, безпосередньо дане люд­ському духу, а з іншого - є для нього «трансцендентно-об'єктивним» началом, що вимагає покори. Проте саме ця подвійність не може адек­ватно проявитися у «законі.

«Закон» Франк розумів як трансцендентне відношення, в якому структура волі роздвоєна на дві «інстанції» - вищу, повеліваючу, і ниж­чу, виконуючу. Відмінність між цими «інстанціями» Франк визначав як відмінність між моральністю і правом. Моральний закон - це закон, який людське «Я» приймає внутрішньо, розуміючи його і добровільно визнаючи. Тоді як право - зовнішня, об'єктивна сила, що на духовному рівні використовує інструмент примусу.

Між правом і моральністю Франк розташовував «внутрішньо- зовнішню силу добрих устоїв, звичаїв, суспільної думки».

В ситуації, коли суворість і формалізм закону (як морального, так і правового) не врегульовуються громадською думкою, постає небезпека утопічного реформаторства, заснованого на однобічному раціоналісти­чному філософствуванні: «Класичний, пережитий нами зразок цього безсилля раціоналістичного реформаторства й іманентної кари за нього є більшовицька революція в її дії на право і на моральний устрій», яка призвела до «озвіріння», до падіння на найнижчий рівень і до усвідом­лення необхідності заходів духовного виховання» [Там же, С. 86].

Звідси витікає невідворотність двох шляхів служіння, двох форм боротьби зі злом: шлях морального самовдосконалення і шлях вдоско­налення сутнісної основи духовного життя суспільства. На думку Фран- Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу ка, і «Я», і «Ми» повинні сприймати своє буття як служіння, де кожен творить не свою, а вищу волю. Саме тоді можливі зникнення протиріч і гармонійне співробітництво між «Я» і «Ми».

З принципу служіння випливають начала солідарності і свободи. Начало солідарності являє собою принцип, який конституює власне сам зв'язок між людьми у суспільстві. Свободу Франк розумів як останню, «спонтанну» глибину людської особистості, як онтологічну першоосно­ву людського життя, як ту єдину точку буття, в якій можливі безпосере­дній зв'язок людського з божественним.

Філософія права і соціальна етика Франка отримують своє допов­нення і завершення в його «етиці вдосконалення та етиці порятунку», основною ідеєю якої є центральна для всього вчення Франка думка про абсолютну цінність морального розвитку людини як умови вдоскона­лення морально-правових основ суспільства і подолання зла, що панує в світі.

Висновок. Непересічне значення філософського доробку С. Франка полягає в обґрунтуванні ним християнської теорії суб’єкта. Ключовими в цій теорії стали такі твердження: особистість є втіленням божественно­го начала в світі, а тому вона священна; людина повинна постійно удо­сконалюватися, долаючи своє суто земне начало, і наближатися до боже­ственного ідеалу; життя суспільства немислиме без зв'язку із божествен­ною волею і всеєдності, соборності нації; «Я» і «Ми» повинні сприймати своє буття як служіння, де кожен творить не свою, а вищу волю.