§ 2. Ідея права у Стародавньому Китаї

Загальна характеристика. Жодна правова система світу не зазна­ла настільки потужного впливу двох таких полярних за своїм змістом філософських вчень, як правова система Стародавнього Китаю.

Не менш важливим напрямком старокитайської філософської і сус­пільно-політичної думки вважається і вчення Лао-Цзи (VI ст. до н.е.), погляди якого були викладені у праці «Дао де цзін» («Книга про дао і де»). Лао-цзи визначає «дао» як незалежний від небесного правителя природний хід речей, природну закономірність. Дао встановлює закони неба, природи і суспільства, а також представляє вищу чесноту і приро­дну справедливість. Протестуючи проти існуючих у державі порядків, Лао-цзи покладав всі свої надії на об’єктивний вплив дао, що має на ме­ті відновлення справедливості. За такого підходу дао виступає як при­родне право безпосередньої дії.

Визначальну роль для всієї історії етичної і політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 рр. до н.е.). Його погляди описані в книзі «Лунь юй» («Бесіди і висловлювання»), складеній його учнями.

Спираючись на традиційні погляди, Конфуцій розвивав патріархально- патерналістську концепцію держави. Виходячи з його міркувань, держава - це велика сім’я. Влада імператора («сина неба») походить від влади батька, а відносини правлячих і підданих - від сімейних відносин, де молодші за­лежать від старших. Обґрунтована Конфуцієм соціально-політична ієрархія будувалася на принципі нерівності людей, тим самим мислитель виступав за аристократичний спосіб правління, оскільки простий народ, на його дум­ку, не повинен брати участі в управлінні державою.

Політичний ідеал Конфуція передбачав, що державою мають керу­вати аристократи, освічені і духовно піднесені люди, а не родова знать і багатії, за це його критикували прибічники традиційного підходу до державного устрою.

Засновнику моїзму Мо-цзи (479-400 рр. до н.е.) належить ідея при­родної рівності всіх людей. Він першим у Піднебесній обґрунтував до­говірну концепцію виникнення держави, в основу якої було покладено принцип верховенства народної влади.

Мо-цзи доводив, що «шанування мудрості як основи управління» - це також слідування небесному зразку, а у пошуках «єдиного зразка справедливості» він схилявся до ідеї договірного походження держави та управління.

Основні ідеї давньокитайського легізму були висловлені у IV ст. до н.е. у трактаті «Шан цзюнь шу» («Книга правителя області Шан»). Біль­шість розділів трактату була написана самим Гунсунь Яном (390-338 рр. до н.е.), більш відомим під ім’ям Шан Ян. Цей видатний теоретик легізму і один із засновників школи «законників» (фацзя), був правителем облас­ті Шан за часів циньского правителя Сяо-гуна (361-338 рр. до н.е.). В ці­лому, запропонована Шан Яном система управління сповнена ворожістю до людей, вкрай низькою оцінкою їх якостей і переконанням, що за до­помогою насильницьких заходів їх можна змусити до «порядку».

Загальною рисою цих давньокитайських шкіл була їх політична заа- нгажованість і водночас щире бажання організувати життя китайського народу на «раціональних», «справедливих» засадах, однак критерії ідеа­льної держави кожною школою тлумачилися по-різному. Це призвело до гострої боротьби між ними, яка врешті-решт закінчилася компромісом.

Етапи і напрями розвитку. У розвитку давньокитайських право­вих вчень можна виділити три етапи.

На першому етапі в шаньскоінському і ранньочжоуському Китаї в регулюванні суспільних відносин головну роль відгравали етичні норми (лі), які регламентували ставлення китайців до правителя (вана) і внут- рішньосімейні відносини. Безпосередньо ці норми будувалися на шану­ванні батьків, старших, на повазі до знаті, на відданості вану.

У VI ст. до н.е. створює своє вчення великий філософ Конфуцій, незаперечний авторитет якого тримається в китайському суспільстві вже багато століть. Основна філософська ідея конфуціанства - це ідея гармонії як головної умови загального світового порядку, рівноваги в світі, а отже, і щастя людей. Вона включає в себе як гармонію між лю­дьми і природою, так і гармонію між самими людьми, що виражається в їх поведінці, яка повинна відповідати «природному порядку» - бути гі­дною і сповненою моральності.

Підтримувати у суспільстві порядок, на думку Конфуція, допома­гають не встановлені державою закони, а традиції і моральні норми («лі»), які закріплюють певний образ ідеальної поведінки, зорієнтований на дотримання «міри» в усьому, поступливість, компромісність.

Гармонійне суспільство, згідно із вченням Конфуція, створене на основі «веління Небес» - це така сукупність груп (об’єднань людей), кожна з яких повинна існувати у призначеній для неї соціальній ніші, де з максимальною віддачею вона зможе реалізувати свої функції. Голов­ною ідеєю такого об’єднання є «сяо» - це ідея синівської любові, шану­вання старших, а також тих, хто посідає вищі сходинки у суспільній іє­рархії.

Вимога суворо дотримуватися «лі», яка підкріплювалася відповід­ними ритуалами, свідчила про особливе, принципово відмінне від легіс- тів, ставлення конфуціанців до законодавчої форми як критерію, зразку правильної поведінки, що не вимагає ні суворого дотримання, ні обов’язкового судового захисту.

На другому етапі розвитку давньокитайських правових вчень, по­чинаючи з періоду Чжаньго (V-III ст. до н.е.), посилюється роль права з його закріпленою системою покарань. У цей період і було остаточно оформлене легістське вчення про управління народом і державою.

Легісти не вірили в існування держави без жорстоких покарань за

Частина ІІ. Філософсько-правові вчення Давнього Світу найменші злочини, адже покаравши за невелике зло, можна в подаль­шому уникнути значних його проявів. Наполягаючи на рівності усіх пе­ред законом, на невідворотності покарань у тому числі і для вищих верств населення, легісти прагнули зміцнення сильної центральної вла­ди. Не випадково посилення системи покарань, вимога їх неминучості були прямо пов’язані з розвитком поняття злочину проти держави.

Загострення антагонізму між двома ідеологіями (конфуціанством і легізмом), що у підсумку дало новий поштовх для розвитку традицій та інститутів давньокитайського права, відбувається у другій половині III ст. до н.е., коли легізм стає офіційною ідеологією першої китайської ім­перії Цинь (221-207 рр. до н.е). Прийшовши до влади, легісти марно намагалися викорінити із суспільної свідомості конфуціанське вчення, переслідуючи його прихильників, спалюючи праці Конфуція та його учнів. Так, Ціньський імператор Шихуанді в 213 році до н.е. наказав спалити всі конфуціанські книги і стратив понад 400 вчених- конфуціанців.

З утвердженням династії Хань на третьому етапі відбувається ро­звиток давньокитайського права (III ст. до н.е. - III ст. н.е.) - це етап формальної перемоги конфуціанства, коли відбувається злиття легізму і конфуціанства в нове вчення - правовірне ханське конфуціанство. Його головне призначення полягало в осмисленні, поясненні і возвеличенні існуючих соціально-економічних та політичних порядків як найбільш розумних і таких, що відображають інтереси давньокитайського суспі­льства. У центрі цієї ідеології була конфуціанська ідея нерівності лю­дей, зокрема їх соціальних, станових, рангових відмінностей, а також відмінностей, що мають місце в родині. Непорушність цих відмінностей закріплювалася за допомогою жорстких моральних норм «лі», які регу­лювали поведінку людей у суспільстві й родині.

За такого підходу мораль і право збігалися. Мораль задавала форму поведінки, а право за допомогою покарань забороняло від неї ухиляти­ся. Надалі норми панівної конфуціанської моралі повинні були впрова­джуватися за допомогою сили, під загрозою, суворого покарання закону («фа»), що знайшло своє вираження у формулі: «там, де бракує «лі», слід застосовувати «фа». Об’єднання конфуціанства та легізму сприяло тому, що норми «лі» набули статусу обов’язкових до виконання, а у державні закони були перенесені цілі уривки із творів Конфуція, в яких ще на початку другої половини I тисячоліття до н.е. були класифіковані та закріплені норми конфуціанської моралі.

Джерела філософсько-правових вчень. Одним з перших матеріа­льних свідчень писаних законів у Стародавньому Китаї став знайдений

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА бронзовий штатив з текстом «Огляд законів», що датується 536 роком до н.е., основою якого стало поняття «у син» - це п’ять видів покарань за злочини: таврування, відрізання носа, відрубування однієї або обох ніг, кастрація і смертна кара, що стала найбільш поширеним покаран­ням. Лише на межі V - IV ст. до н.е. з’явився один з перших зведень за­конів «Книга законів царства Вей», складена Лі Фуем на основі право­вих положень, прийнятих в окремих князівствах. За традицією, вони вважаються законами предків. Книга складалася із 6 розділів: закони про злодіїв, про розбійників, про ув’язнення до в’язниці, про затриман­ня злочинців, про знаряддя страти і тортури.

Ця збірка поклала початок наступній практиці розробки збірників законів. У ханському Китаї в III - II ст. до н.е. проводилась величезна робота з опису, листування, коментування і відновлення стародавніх за­конів. «Книга законів царства Вей» була в цей час доповнена ще низкою розділів, зокрема нормами права про військову справу і про фінанси.

Поява писаних законів не могла змінити властивий усьому давньо­му праву порядок, при якому безпосередньому наказу вищої особи (аж до правителя) або правилам моральності, зведеним у ранг загальноп­рийнятих, відводилося головне місце в регулюванні життєдіяльності ки­тайського суспільства. Закони не витіснили і широко поширені на об­щинному рівні норми звичаєвого права, що мали суттєвий вплив на фо­рмування суспільних відносин.

Філософське осмислення злочину і покарання. Поняття злочину в Стародавньому Китаї пов’язувалося з проявом злочинної волі людини. Правопорушник вважався «ницою людиною», його «ницість» визначала­ся тим, що він виступав носієм цієї ж згубної, злочинної волі, яка в зале­жності від характеру злочину могла зруйнувати або весь світ, або поря­док, гармонію в тій соціальній групі, до якої цей злочинець належав.

Із принципу верховенства моральних норм випливало, що ступінь винуватості й відповідно суворості покарання повинні були відповідати не так характеру самого вчинку, скільки характеру духовного стану злочинця, й не так тяжкості злочинного діяння, скільки інтенсивності злочинної волі.

У ханському Китаї, згідно з конфуціанським принципом - «якщо воля добра, то людина не порушує закон», стало формуватися особливе вчення про форму вини, де враховувалася злочинна воля при визначенні міри покарання. Вимога врахування волі злочинця була закріплена і за­коном в 120 році до н.е. У відповідності із цією вимогою в китайському праві стали виділяти злочини, вчинені із умислом і без такого, а також злочини вчиненні через помилку. Тяжкість покарання за тілесне ушко-

дження залежала від того, чи було воно нанесено із «злочинним умис­лом», чи у бійці.

Зміст правих положень, які пом’якшували вину (поняття неосудно­сті китайське традиційне право не знало), визначало повчання Конфу- ція: «Любити батьків і родичів, всіляко чинити повагу престарілим, проявляти співчуття до травмованих і милосердя до дітей». У світлі цієї заповіді звільнялися від тілесних покарань діти до 8 років і люди похи­лого віку, яким вже виповнилося 70 років.

Залучення тих чи інших протиправних дій у список злочинів, ви­значення тяжкості покарань за них залежали від ряду причин: від суб’єктивної волі імператора, від панівного впливу тих чи інших право­вих концепцій (конфуціанських або легістських). Цей список носив вкрай неоднозначний характер. Кримінальному переслідуванню, напри­клад, підлягали боржники, які не виплатили борг.

Уже чжоуському законодавству, як повідомляють джерела, були ві­домі 500 видів злочинів. У цьому списку особливе місце стали займати державні злочини - це зрада імператору, бунт та інше. У царстві Цинь одним з тяжких державних злочинів вважалося зберігання забороненої конфуціанської літератури.

Розслідування злочинів у древньому Китаї доручалося особливому чиновнику (ліньші). Воно розпочиналося із заяви або доносу в провін­ційну раду або окружне управління. Донос, особливо той, що стосував­ся крадіжки і вбивства, мав бути підтверджений. Жорстко карався брех­ливий донос. В цьому випадку інформатору загрожувала така сама кара, яку б отримав звинувачений.

«Право» на донос залежало від соціального становища особи та її місця в системі кровноспоріднених зв’язків, за винятком доносу щодо злочину проти государя і держави. Заборонялися під загрозою смертної кари доноси на батьків, діда, бабу та інших близьких родичів, крім вбивства батька, при якому доносити можна було навіть на матір. Під­лягали задушенню раби, що донесли на свого господаря, за винятком звинувачення останнього в заколоті та зраді. Заборонялися анонімні до­носи, засуджені за таким доносом звільнялися. Видавати своїх людей, тобто передавати до суду близьких та рабів, мав голова сім’ї, в іншому випадку він би теж був покараний. Йому ж надавалося і право карати своїх рабів, а за спеціальним дозволом влади навіть вбивати їх за про­вину. Тіла або голови злочинців, які були скарані на смерть, виставля­лися для публічного огляду у відкритому полі на ринку, або у дворі па­лацу, якщо злочинець був шановною особою.

Загалом покарання у давніх китайців було пов’язано з філософсь­ким осмисленням цифри «п’ять» (шкала покарань включала в себе п’ять видів покарань). Не вдаючись до подробиць щодо найбільш поширених способів покарання, а серед них найбільш жорстокі були запроваджені легістами в царстві Цинь (де злочинців варили в казані, виривали у них ребра, свердлили голови), акцентуємо увагу на застосуванні в Давньому Китаї символічних кримінальних санкцій («сян»). Ще в шаньскоіньсь- кому Китаї, наприклад, відрізання ноги замінювалося фарбуванням ко­ліна тушшю, а смертна кара - носінням полотняної сорочки. Громада тим самим намагалася перевиховати злочинця, виставляючи його на за­гальний осуд і презирство.

Проте, спроби замінити тілесні покарання суперечили поглядам конфуціанців, згідно з якими тяжкість покарання повинна відповідати силі порушення «лі», адже всяка невідповідність порушує гармонію, породжує ненависть. На тих же підставах конфуціанцями велася боро­тьба з легістами і проти тяжких покарань за легкі злочини.

Традиційним інститутом китайського права, проти якого конфуціа­нці вели безуспішну боротьбу з легістами, був інститут колективної ві­дповідальності родичів злочинця. У глибоку давнину винищувався весь рід злочинця. В циньському Китаї за державні злочини страчували не тільки злочинця, а й три покоління його родичів по лінії батька, матері та дружини. Страті таких злочинців передували інші покарання, зокре­ма татуювання, а потім забивання палицями, а у тих злочинців, хто зво­див наклепи, лихословив, ображав, проклинав імператора, попередньо відрізали язики.

Покарання, таким чином, переслідувало суто зловісні цілі. Деяке пом’якшення покарання під впливом конфуціанізації права на третьому етапі його розвитку виразилося в тимчасовій відміні покарання невин­них родичів злочинця та в затвердженні норми про безкарність прихо­вування родичами (дітьми, дружинами, онуками) близьких осіб, які вчинили злочин. Покарання незмінно відображало станово-класове ста­новище злочинця і потерпілого. Репресивна політика стосовно рабів значно пом’якшилася в I ст. до н.е., коли була заборонена поширена ра­ніше практика безкарного вбивства рабів, скасовано закон про смертну кару раба, який поранив вільну людину.

Правова філософема родинних відносин. Сім’я в Стародавньому Китаї мала патріархальний характер. Сімейні зв’язки характеризувалися довговічністю, оскільки на чолі великої родини як господарської оди­ниці стояв старший у родині чоловік, якому мали коритися всі члени родини: дружини і наложниці, сини й онуки, їхні дружини і діти, а та­кож раби і слуги. Поняття «батько» позначалося ієрогліфом «фу», що мав вигляд руки із різкою для биття, - символ покарання за непослух членів сім’ї.

Основи шлюбно-сімейного права будувалися на конфуціанських уявленнях про сім’ю як про первинний соціальний осередок, який фун­кціонував на основі природних законів у загальній системі соціального порядку. Найпершою метою шлюбу було забезпечення фізичного і ду­ховного відтворення сім’ї, яке досягалося народженням насамперед спадкоємців чоловічої статі. Відсутність нащадків розглядалася конфу­ціанцями як розплата за неповагу дітей до батьків.

Якщо в шаньскоіньскому Китаї допускалися шлюби між родичами, то згодом були заборонені шлюби не тільки між родичами, а й утверди­лось правило, що наречений і наречена не повинні носити одне і те ж прізвище, щоб ненароком не змішати родинні сім’ї. У книзі V Лі цзи були закріплені своєрідні нижні і верхні межі шлюбного віку: для чоло­віків з 16 до 30, для жінок з 14 до 20 років, що фіксували «межі терпін­ня» предків щодо невдячного і нешанобливого нащадка.

Одним з основоположних принципів встановленого соціального порядку був принцип «Один чоловік - одна дружина», але діяв він сво­єрідно, вимагаючи лише суворої вірності від дружини. Чоловік же міг мати «другорядних» дружин і наложниць (особливо в разі безпліддя дружини), число яких визначалося в залежності від соціального стану чоловіка (Лі цзи, кн. XIV, Чжоу лі, кн. VII). Заборонялися і міжстанові шлюби, за які було передбачено кримінальну відповідальність, особли­во шлюби вільних з рабами. Вільний, що взяв в дружини рабиню, карав­ся як злодій.

У китайському традиційному праві, на відміну від більшості інших східних правових систем, розлучення не тільки дозволялося, але й зао­хочувалося або прямо пропонувалося під загрозою кримінального пока­рання у випадку «порушення подружнього обов’язку». Малося на увазі, наприклад, заподіяння шкоди самій дружині і її родичам шляхом образ, побоїв, поранень тощо. Вимога розлучення могла пред’являтися не тільки кимось із подружжя, а й членами їхніх сімей. «Лі» спонукали до розлучення чоловіка під страхом покарання, якщо дружина не «виправ­дала надій предків», була непокірна свекру і свекрусі, безплідна, розпу­сна, заздрісна, балакуча, важко хвора, а також злочинно використовува­ла сімейне майно.

Можливість жінки залишити свого чоловіка або протестувати проти розлучення була мізерною. За давнім правилом, дружина повинна була залишатися з чоловіком в «житті земному та загробному» (Лі цзи, кн. XI), їй не можна було виходити вдруге заміж, але і чоловікові, який ви-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА магає розлучення без підстав, загрожувала каторга. Він не міг розлучи­тися, якщо дружині нікуди було піти або вона носила траур по його ба­тькам та інше. Відповідальність чоловіка за дружину виражалася і в то­му, що при всіх її правопорушення, крім тяжкого злочину і зради, вона залишалася під його захистом. Показово, що навіть у XIX столітті у Ки­таї підлягав покаранню чоловік, який не розлучився із розпусною дру­жиною, а вбивство дружини і її коханця чоловіком, який застав їх разом, залишалося без покарання.

Каралися сини, онуки, які намагалися без дозволу відселитися від великої родини або привласнити частину сімейного майна. Родинні від­носини, становище старших і молодших в сім’ї впливали на тяжкість покарання. Наприклад, крадіжка батька у сина не вважалася злочином, але донос на старшого в родині, який вчинив злочин, жорстоко карали.

Висновок. У більшості філософських шкіл Давнього Китаю пере­важала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами жи­тейської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця первісна філософія права була малосистемна, і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували на той час в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем вона є широкомасш­табним явищем, а по суті вирішення нею поставлених проблем - цінні­сно значимою і гуманістичною.