§ 1. Філософське осмислення права у Біблії

Людина, яка щиро вірить в Бога, сприймає Біблію як Книгу книг, Божественне одкровення, найвище джерело істини. І беззаперечним за­лишається той факт, що жодна книга світу не справила такого масшта­бного впливу на розум і серце мільйонів людей, як Біблія - священна книга християнства та іудаїзму.

Система нормативних уявлень та приписів щодо регулювання релі­гійно-культового та суспільного життя, сформульована в Біблії, є спе­цифічною формою релігійно-правової ідеології, яка характеризується такими чинниками:

— визнанням сакрального походження права;

— оцінкою протиправної поведінки як гріховної;

— синтезом юридичних та релігійних норм;

— застосуванням як специфічно правових, так і релігійних санкцій.

Загальна характеристика. Біблія формувалася впродовж першого тисячоліття до нашої ери та перших двох століть нашої ери шляхом ві­дбору, редагування та канонізації значного масиву релігійних текстів, які іудаїстська, а згодом християнська традиції визначили як богонатх- ненні. Незважаючи на те, що авторство практично кожного з біблійних текстів пов'язувалось і пов'язується з іменем певної історичної чи леге­ндарної особистості, істинним автором все одно визнається сам Бог, під впливом (натхненням, інспірацією) якого була написана та чи інша книги Біблії.

Дослідників завжди приваблювала унікальність походження Біблії.

Біблія вбирає у себе такі складові:

(1) Старий завіт, який утворюють іудейські священні писання, сформовані в дохристиянські часи (з середини І тис. до н. е. до останніх десятиліть І ст. н. е.). У книгах Старого Завіту, який ще називають За­коном суворої правди, йдеться про створення світу, перших людей, по­чаток історії людства, про вигнання людини з раю, всесвітній потоп, про початок історії, релігію єврейського народу;

(2) Новий завіт, складений ідеологами християнства давньогрець­кою мовою. В ньому розповідається про непорочне зачаття, прихід Спасителя - Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння.

Старий Завіт слід розглядати у контексті стародавніх близькосхід­них правових систем: Ур-Намму (XXI ст.

1.1. Філософське осмислення права у Старому Завіті. Старий Завіт - один з перших не лише релігійних, а й філософсько-правових творів людства, в якому органічно злилися релігійні, філософські і правові судження про устрій світу та рушії його розвитку. У ньому йдеться про відносини між Богом, державою, суспільством і людиною, про закони державного управління та правила поведінки в суспільному та особистому житті. Історії, пісні та легенди Старого Завіту й досі за­лишаються джерелом живого, діючого права не лише у сучасному за­конодавстві Ізраїлю, але і у правових системах тих держав, джерелом яких стала християнська парадигма закону. Отже, розглянемо Старий Завіт як історію виникнення, розквіту і занепаду давнього права.

Першими законами, які були дані Богом людям у «писаному» ви­гляді, можна вважати висічені на кам'яних скрижалях заповіді, що збе­рігалися у Ковчезі Завіту. Іншою святинею були закони, отримані Мой- сеєм від Бога. Як і Ковчег Завіту, вони зберігалися в Єрусалимському храмі, де не було ніяких інших святинь. Прикладів такого поклоніння праву в історії більше не було. Втім, не було й права, яке б настільки вплинуло на хід історії, як біблейське. Саме воно було покладено в ос­нову трьох цивілізацій - іудейської, християнської та ісламської.

Звернімося до історії виходу євреїв з Єгипту під проводом Мойсея. Вона добре відома усім, хто хоча б побіжно читав Біблію.

Народ єднала не лише одна віра, а й міцний зв’язок поколінь. Тому п’ята заповідь свідчила: «Шануй батька твого і матір твою, щоб продо­вжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». Наступні за­повіді встановили заборони, які були покликані зберегти мир і порядок у суспільстві: «Не вбивай. Не чини перелюбу. Не кради. Не свідчи не­правдиво на ближнього твого. Не жадай дому ближнього твого. Не жа­дай жінки Ближнього свого, ані раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого». Цікаво, що цей перший варіант головного зводу законів було розбито самим Мойсеєм, коли він побачив ниці прагнення свого народу.

Витесавши нові скрижалі, Мойсей закарбував на них, окрім вже перерахованих заповідей, необхідні для євреїв як народу-переселенця,

Частина ІІ. Філософсько-правові вчення Давнього Світу правила взаємодії з іншими народами, норми співжиття в общині, від­носини, пов’язані з рабством. Так, якщо у рабство попадав єврей, то пі­сля 6 років він отримував свободу. Те саме стосувалося і його дружини. Окремі норми, як-от: «Не вари козеня в молоці матері його», мали на меті очищення людських душ від корости жорстокості і цинізму.

Для тієї епохи це був дивовижний за змістом документ, який ґрун­тувався на двох основних ідеях - справедливості і збереження миру у суспільстві.

Детальне вивчення заповідей дозволяє сформувати свого роду ко­декс, де визначено усі можливі людські злочини і порушення та чітко обумовлено покарання за них. Важливо підкреслити, що в цих перших описах протиправних дій та покарань або ж, сучасною мовою, «компе­нсацій» за ці дії добре простежується так звана «покаянна» складова. Богом передбачено жорстока кара - смерть - за дії, які сьогодні або не вважаються злочином, або не передбачають суворого покарання - «всякий, хто вчинить перелюб із жінкою заміжньою, з дружиною бли­жнього свого, будуть обидва (і чоловік і жінка) скарані на смерть», «хто вдарить батька або матір свою, будуть скарані на смерть», таке пока­рання передбачено навіть для тих, «хто злословить батька або матір своїх», не кажучи вже про крадіжки і викрадання людей. Такий закон можна було б вважати надто жорсткими, якщо б не можливість покаян­ня: право на порятунок від вічних мук у загробному житті (які, до речі, для віруючої людини важать значно більше, ніж покарання людським судом за життя) має кожен грішник, найзапекліший злочинець, і зроби­ти він може це у будь-який момент, навіть в останні миті свого життя.

Записана Мойсеєм на скрижалях Книга Завіту містила і норми, що стосувалися судочинства. З одного боку, вона вимагала беззастережної поваги до суду, закликаючи кожного члена громади: «Суддів не лихо­слов, начальника в народі своєму не лай». З іншого боку, вона заклика­ла до справедливого правосуддя: «Не дослухайся поголосу, не давай руки своєї нечестивцю, аби не бути свідком неправди. Не йди за біль­шістю на недобру справу», «Не карай на смерть невинного і правого, бо я не виправдаю беззаконника», «Дарів не приймай, бо дари зрячих роб­лять сліпими». Приписи Книги Завіту були спрямовані на зміцнення моральних підвалин суспільства. «Будьте святі, - вчив Господь, - бо Я святий». Святість була не сумісна із розпустою: «Земля, - попере­джав Мойсей, - скидає з себе тих, хто вдається до неї (розпусти -

Авт.), а Господь винищує їх душі»^[18],

Багато норм були спрямовані на пробудження милосердного став­лення до ближнього, до бідних і знедолених: «не дожинай краю поля твого і залишків жатви своєї не забирай, не оббирай дочиста виноград­ника свого - залиш вбогому чи скитальцю...».

Сорок років тривало мандрівка народу Ізраїлю пустелею. Зазнава­ли змін відносини у суспільстві, відповідно змінювалася і Книга Завіту. В її текст вносилися нові положення, які розвивали попередні заповіді або закріплювали нові. Мойсей доповнює Книгу Завіту, уточнюючи факти, заповнюючи прогалини в її змісті. Ці новели увійшли в текст під назвою Второзаконня. Як і в першій редакції Книги Завіту, початкові заповіді цього біблійного тексту були присвячені Богу і закликали змі­цнити віру в Нього. Головною заповіддю була і залишилася любов до Бога: «Люби Господа, Бога твого, - вчив Мойсей, - всім серцем твоїм, і всією душею своєю і всією силою своєю. І будуть ці слова, що Я сьо­годні, на серці твоїм; і наказуй їх дітям будеш говорити про них, сидячи в домі твоєму і йдучи дорогою, і лягаючи і встаючи; І вони будуть по­в'язкою над очима твоїми, і напиши їх на одвірках дому свого і на бра­мах своїх».

Сорок років писав Мойсей Книгу Завіту. Він вірив, що вона допо­може його народу вижити і знайти щастя в тій обітованої землі, «де те­че молоко і мед».

У Книзі Завіту багато сторінок присвячено становленню судової влади. Мойсей спочатку сам вершив відкрито Божий суд, вислуховуючи скарги, розв’язуючи суперечки, караючи за злочини. Проте одного разу тесть Мойсея, побачивши нескінченний потік людей, що очікував від пророка праведного суду, порадив йому «делегувати повноваження» людям «здібним, богобоязливим, не схильним до хабарництва».Була утворена струнка система судочинства. На її вершині стояв Мойсей, на­ділений владою встановлювати закони Божі, давати раду найважливішім державним справам, переглядати рішення нижчих суддів.

Були вироблені жорсткі критерії відбору суддів. Перший критерій - здатність належним чином виконувати функції правосуддя та управ­ління справами суспільства. Передбачалося, що вони повинні володіти певними знаннями, уміти їх застосовувати, користуватися безумовною повагою серед своїх соплеменників. Другий критерій - віра у Вищий суд Божий, перед яким суддям належало відповісти за прийняті непра­ведні рішення. Третій критерій - правдивість. Ті, хто вершили суд на землі, повинні були прагнути істини, мати вірні судження, виносити правильні рішення. Четвертий критерій - неприйняття корисливості^[20]. Такі високі вимоги пояснювалися тим, що від судей залежали долі не лише окремих людей, а й суспільства в цілому. Адже жодне суспільст­во не може вижити, якщо в ньому неправедні суди.

До питань правосуддя Мойсей звертався постійно. Він закликав суддів виконувати заповіді, отримані від Бога. Мойсей переконував, що всі суперечки повинні вирішуватися тільки в суді. «Якщо буде су­перечка між людьми, то нехай приведуть їх до суду і розсудять їх, пра­вого нехай виправдають, а винного засудять». Мойсей закликав суддів: «Не викривиш закону, не візьмеш підкупу, бо підкуп осліплює очі муд­рих і викривлює слова справедливих, правди шукай, щоб володіти Краєм, що Господь, Бог твій, дає тобі»^[21].

Загальні основи правосуддя були підкріплені процесуальними но­рмами. Так, закони Мойсея встановлювали: недостатньо одного свідка для звинувачення в якомусь злочині або гріху. Справа має розглядатися тільки на підставі показів двох або трьох свідків. Свідки повинні гово­рити тільки правду. А щоб не допустити неправдивих свідчень, Книга Завіту вимагала: «Судді повинні добре досліджувати, і якщо свідок... неправду говорив на брата свого, то зробіть йому те, що він замишляв був зробити своєму братові, і вигубиш зло серед себе; та інші почують, і будуть боятися, і більше не буде робити таке зло серед тебе»^[22].

Суддями були не тільки чоловіки, але і жінки. Найвідомішою з них була Девора - суддя, пророчиця і воїн, під проводом якої народ Із­раїлю здобув багато перемог над ворожими племенами. Влада суддів,

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА по суті, була безмежною, оскільки визнавалося, що вона походить від Бога. Разом з тим, в Біблії немає згадок про те, що судді коли-небудь зловживали наданою їм владою. Це було правління, що ґрунтується не на силі, а на безмежній вірі у святість суддів. Старий Завіт створює ди­вовижні образи суддів. Вони - плоть від плоті свого народу. В них бу­ло все: чесноти і пороки, сила і слабкість, що підтверджує історія життя Самсона, який був суддею Ізраїлю двадцять років.

Викликає інтерес і «суддівська практика» царя Соломона, який щойно зійшовши на трон проявив себе як мудрий і далекоглядний пра­витель. Він не просив у Бога собі довгого життя, багатств, смерті своїм ворогам, а просив допомогти йому стати праведним суддею. З перших же днів судові рішення Соломона вражали уяву сучасників. Як сказано у Старому Завіті: «І почув увесь Ізраїль про суд, як розсудив цар; і ста­ли боятися царя, бо бачили, що в ньому Божа мудрість, щоб чинити суд». Він не втомлювався переконувати підданих: «Дотримання право­суддя - радість для праведника і злочинцеві страх».

Соломонові судові рішення стали еталоном мудрості і розважливо­сті. Так, добре відома історія про суд над двома жінками, які заявили про свої материнські права на одне немовля. Соломон запропонував їм розрізати дитину навпіл, аби кожна отримала своє. Тоді одна з жінок із сльозами на очах відмовилася від дитини, аби вберегти їй життя. Так цар виявив справжню матір і вчинив праведний суд, покаравши ту, яка сказала неправду.

1.2. Філософське осмислення права у Новому Завіті. У І столітті на території Римської імперії виникла нова релігія - християнство. У відповідності із новою релігією справедливість і правда відкриваються людині у новому законі, що утверджував любов до ближнього. Якщо Старий Завіт приписував мститися своїм ворогам, то Новий - прощати їх. Основний принцип християнської концепції, що закликає до покори владі, відображено у постулаті: «Віддавайте Богу Боже, а Кесарю - Ке­сареве».

Основне призначення людини полягає у виявах любові один до одного. У Новому Завіті наголошується, що «любов - над усе», «любов довго терпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не пово­диться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди (але тішиться правдою), усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить», «любов між людьми наближує до Бога», але мова йде про «нелицемірну любов».

Любов у Новому завіті утверджується як обов’язкова компонента поведінки людини, оскільки вона найбільше, найсильніше гармонізує

всі природні процеси, які відбуваються у Всесвіті. Відповідно із запо­віддю любові людина повинна примножувати добро, як у духовному, так і матеріальному аспектах. Духовне добро знаходить своє виражен­ня і в словах, і в щирих думках, і помислах. У спілкуванні з Богом і людьми має бути відсутнє лицемірство, оскільки воно створює негати­вну природно-правову ауру і тим завдає шкоди.

Щодо матеріальної частини добра, то у Новому Завіті наголошу­ється: «Бог любить того, хто охоче дає», «Хто просить - дай», «Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, - не в смутку й не з примусу», «Хто скупо сіє, той скупо жне, хто щедро сіє, той щедро й жатиме», «Якщо легко отримав, то легко й віддавай». Ці прості істини люди ча­сто висловлюють, але не завжди їх дотримуються у повсякденному житті.

Крім того, віруюча людина повинна «не виставляти милостиню свою перед людьми», адже «милостиня повинна бути таємною, тоді віддача буде явною». У контексті дослідження біблійного права приве­ртає увагу і така теза: «Коли я роблю добровільно, я маю нагороду, ко­ли ж не добровільно, то виконую службу доручену; спочатку прими­рення з людиною, а потім - жертва Богу». Новий Завіт навчає сприйма­ти людину не за її словами чи намірами, а за конкретними справами. З цього приводу записано: «пізнається дерево з плоду, не може добре де­рево родити поганих плодів». Більше того, людина, яка не творить доб­ра, підпадає під покарання, адже «кожне дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й у вогонь буде вкинене». Як бачимо, навер­тання до добрих вчинків підкріплюється цілком очевидною загрозою покарання за недотримання встановлених норм поведінки.

Водночас у цій частині Біблії поряд із закликами не чинити опір ворогу - «хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу» або треба «благословляти тих, хто вас переслідує» - звучать й інші, сповнені пра­гненням перемагати, але перемагати, в першу чергу, з допомогою доб­ра: «не бути переможеним злом, але перемагати добром», «витриваліс­тю в добрім ділі шукати слави, честі і нетління», «всі, хто візьме меча, - від меча і загинуть». Ці вислови мають глибокий зміст філософії людського життя, у якій гармонійно поєднано вічні закони космосу, за­кони природи з тими законами, за якими повинна щодня жити людина.

Новий Завіт вчить не «падати духом, тішитись надією, утиски тер­піти», «не журитися про своє життя, про завтрашній день», адже «Бог знає, кому що треба раніше, ніж людина про це попросить», а також необхідно «задовольнятися платнею своєю». Філософема цих настанов полягає не у проявах байдужості, легковажності до життя, а у переорі-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА єнтації бажань і розумінні тлінності матеріального порівняно з духов­ним світом.

Неправомірні дії досить часто спричинені приниженням людської гідності. У позитивному праві приниження гідності особи категорично осуджується. Природне ж право Нового Завіту трактує ці прояви у по­ведінці людини не так однозначно. Адже приниження людини - це ре­зультат її неправильних думок і дій, за які вона має отримати відповід­не покарання. Щире усвідомлення цього покарання, його прийняття пі­дносить ще донедавна принижену людину на небувалу висоту духов­ності. Так, у Новому Завіті зустрічаємо такі настанови: «принижений брат нехай хвалиться високістю своєю», «хто великим хоче бути, хай буде слугою вам», «треба коритися не тільки заради страху кари, але й заради сумління». Таким чином, приниження людини з боку інших людей возвеличує приниженого, підкреслює його шляхетність і, з ін­шого боку, вказує на недосконалість цих інших людей. Важливо при цьому для приниженої людини не тримати зла на того, хто його обра­жає, а навпаки - подякувати йому за увагу до своєї персони і неминуче піднесення внаслідок його поведінки своєї духовності. Так сумлінне «виконання Закону звеличує людину».

Значним порушенням норм природного права вважається у Ново­му Завіті осуд інших людей: «не суди ближнього», «якщо сліпий во­дить сліпого, то обоє до ями попадуть», «у чужому оці тріску бачиш, а у власному - не бачиш колоди», «не судіть передчасно ні про що», бо існують «таємниці темряви і задуми сердець», яких ніхто не знає. Адже невідомо, чому інша людина вчинила саме так. Тому людину застері­гають «не брати участі в неплідних ділах темряви», «стерегтися марно­го базікання», «не допускати марнотратства», «гамувати свого язика, бо він - вогонь». Натомість рекомендується говорити правду, а при ве­ликому бажанні допомогти іншим особам виправити ситуацію - «не докоряти, а вмовляти», «не давати братові піддаватися спокусі» і пам’ятати, що прагнення тілесні приносять мало користі, коли мова йде про «обітницю життя».

Філософему правової поведінки людини у природно-правовому просторі розширюють й інші настанови: «не клястися, а виконувати», «хто кохає душу (життя) свою, той погубить її, хто ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя», «не противитись правді, не коритися неправді», «не бути винним нікому нічого, крім того, щоб любити один одного», «не говорити того, чого не зробив», «де зазд­рість та сварка, там безлад», «блажен той, хто за правду страждає», «блаженні вбогі духом, засмучені, лагідні, голодні та спрагнені правед-

ності, милостиві, чисті серцем, миротворці, вигнані за правду».

Серед тілесних природно-правових порушень у Новому Завіті від­значаються такі вчинки, як перелюб (навіть у думках), розпуста, ідоло- служіння, чари, ворожнеча, сварка, заздрість, гнів, незгоди, єресь, зазд­рощі, пияцтво тощо. При порушенні цих норм рано чи пізно настають природно-правові «санкції» щодо тіла у вигляді хвороб.

Правова поведінка людини безпосередньо залежить від міцності віри. Віра повинна бути у всьому: у життєвих питаннях, у професійній діяльності, у любові, віра у краще життя, у свої можливості тощо. Так, у Новому Завіті зазначається, що потрібно «вірити у світло, стати си­нами світла», «праведний живе вірою», але «віра без добрих справ - мертва» і навпаки - «жодна людина ділами Закону не буде виправдана, оскільки потрібна ще й віра».

Загалом же у своїй поведінці людина, що живе за божественним законом, має бути подібною до «мудрості змії і повинності голубів», оскільки вона не в змозі пізнати ірраціональний світ одномоментно, аби одномоментно розвіяти «морок темряви». Проте, перебування у світлі не забезпечується тим мінімумом знань про природне право і до­триманням його норм, представлених у Біблії. Воно передбачає постій­не і безперервне самовдосконалення людини, її поступ до самої себе, до пізнання Бога, його настанов від рівня мінімального до безкінечно можливого. При цьому головне - не порушувати вже пізнану частину норм і не ставитись зневажливо до непізнаної частини чи намагатись її раціоналізувати.

Зрозуміло, що для людини істинно віруючої виконання норм, що містить Новий Завіт, не становить труднощів і приносить задоволення. «Закон не встановлений для праведного, але для беззаконних та неслу­хняних», і «лікаря не потребують здорові, а слабі». Проте, «лікаря» можна викликати із запізненням, і він нічим вже не зможе допомогти грішнику.

За свою правильну, узгоджену із Божественним Законом поведінку людина отримує, на перший погляд, невеликі, але дуже цінні винаго­роди: фізичне здоров’я, певний успіх у житті, щастя і благополуччя, гі­дне місце в суспільстві та ін. Але все це можна в один момент втрати­ти, і те, що часто люди сприймають як несподіванку, несправедливість, нещасний випадок, невезіння, є лише розплатою за недотримання го­ловного Закону.

Для духовного розвитку людина повинна переживати сором і вмі­ти прощати. Навіть таємний сором, таємне прощення приносить пози­тивний результат для людини, оздоровлюючи її духовно-правову ауру (хоча найліпше ці дії зробити явними). Отже, божественне право спрямоване насамперед на врегулювання стосунків між людьми, оскі­льки саме від них залежить гармонія світу.

Таким чином, філософема життя людини згідно з нормами приро­дного права, що представлена в Новому Завіті, являє собою систему взаємопов’язаних духовних та моральних реакцій на життєві проблеми з позицій любові та доброзичливості до всього, що відбувається навко­ло. Тісно пов’язані між собою дії та думки людини формують аксіоло­гію природно-правових принципів життєдіяльності: створюючи акмео- логію пізнання про природне право, тим самим заперечуючи апогей зла. Життя і думки людини мають бути синхронізовані із вічними бо­жественними законами та законами природи.

1.3. Злочин і покарання у Біблії. Пригадаймо найбільш відомі злочини із Біблії. Так, вперше вбивство відбулося через заздрощі. Сини Адама і Єви, Каїн і Авель, принесли дари Богу. Той уподобав дарунок Авеля, знехтувавши дарами Каїна. Затаївши образу, Каїн підступно вбиває брата, за що Бог прокляв його і зробив вигнанцем, якого ніхто не міг убити. З тих пір ім’я Каїна стало синонімом підлості і брато­вбивства, а символічне клеймо, дане Богом убивці брата, знаком недо­торканості і знедоленості.

Ця перша форма покарання за вбивство теж викликає багато пи­тань: навіщо Бог зробив Каїна недоторканим - невже це шанс на випра­влення і покаяння? А може, вигнання і душевні муки страшніші за смерть?

Інший випадок покарання людей за гріхи Богом - Всесвітній по­топ, живим після якого залишається лише Ной та його родина. Цікаво, що тепер люди отримують від Всевишнього новий закон, згідно з яким «хто проллє кров людську, того кров проллється від руки людської», тобто за вбивство вже передбачено смертну кару. Більш конкретизова­ними виглядають Божі закони у Заповідях Мойсея (Книга «Ісход»). Ми всі добре знаємо, про що йде мова у цих заповідях: «не сотвори куми­ра», «не згадуй ім’я Господа всує», «почитай батька і матір своїх», «не вбий», «не кради», «не займайся перелюбом» та ін.

Згідно із Біблією людські закони не просто співіснують з божест­венним, вони корелюють із ними, хоча подекуди й не узгоджуються. Проте незмінним залишається той факт, що людський суд може бути несправедливим: «А ще бачив я під сонцем місце суду, а там - безза­коння; місце правди - а там неправда. І сказав я в серці своєму: «праве­дного і нечестивого буде судити Бог, тому що час для кожної речі, і суд над усякою справою - там»^[23], а Божий суд справедливий завжди, і від нього грішнику вже не приховатися. Як бачимо розуміння закону у Бі­блії має чітке розмежування (закони людські і закони Божі) і наповнене суб’єктивним ставленням - справедливий/ несправедливий/ не завжди справедливий.

Водночас неправомірність дій влади не може бути підставою для порушення закону: «Всякий нехай буде покірний владі, адже немає влади не від Бога». Варто замислитись і над такими твердженнями: «хто дотримується усього закону, але згрішить у чомусь одному, той стає винуватим в усьому» або «закон встановлено не для праведника, а для беззаконних, нечестивих і грішних». Якщо звернемось до Нового Заповіту, зокрема до загибелі Ісуса на хресті, то очевидною є демон­страція ставлення істинно віруючої людини (в даному випадку, Сина Божого) до влади. Хіба не міг уникнути Ісус цієї страшної страти, що відбулася за несправедливим вироком? Проте він покірно приймає рі­шення людського суду, утверджуючи своїм вчинком всепрощаючу лю­бов до ближнього.

Відмінність між законом Божим і людським простежується на рівні основних понять, як-от злочин і гріх. Усякий злочин є гріхом, водночас не кожен гріх осмислюється як злочин. Так, лінощі, гординя, заздріс­ність, владолюбство та інше вважаються гріхом, тоді як з точки зору людського закону - це вади, але не злочин. Загалом же Біблія містить велику кількість сюжетів з життя різних народів, які по праву можна назвати детективними. В цих історіях/притчах присутні, як правило, усі елементи справжнього детективу із злочином і покаранням: мотив, склад злочину, злочинець, жертва, знаряддя вбивства, докази і мудрий слідчий. В образі останнього виступає переважно Всевишній, як це ми бачимо у випадку із вбивством Авеля Каїном.

Висновок. Біблія є цінним джерелом для вивчення прадавньої пра­вової системи, її філософського осмислення.

Саме там ми знаходимо відповідь на головні питання філософії права:

- Закон Божий є найголовнішим законом для людини, він не може бути несправедливим, кара за його порушення - вічні муки після смер­ті;

- закон людський обов’язковий для виконання людиною на землі, адже «немає влади не від Бога»;

- обидва закони, Божий і людський співвідносні в моральному ас­пекті, проте поняття «гріх» і «злочин» мають різне змістове наповнен­ня: те, що Біблія називає гріхом, далеко не завжди розуміється людсь­ким судом як злочин.

Із записаною Мойсеєм на скрижалях Книгою Завіту не може зрів­нятися у християнській традиції права жоден акт, за винятком хіба що Кодексу Юстиніана. Усі інші закони переважно були недовговічними. Ледве вступивши в дію, вони скасовувалися або піддавалися забуттю. Втім, така доля була неминучою для плодів незрілого права, націленого на вирішення дріб’язкових проблем і нерідко задоволення корисливих інтересів. З нині діючих актів лише декілька мають більш, ніж двохсот­річну історію. Найвідоміші серед них - Британський Білль про права 1689 року, Конституція США 1787 року, французький Цивільний ко­декс 1804 року, а також перша українська Конституція Пилипа Орлика, яка випередила усі вищезгадані, 1672 року. Проте, при усій значущості цих документів вони не можуть бути покладені на вівтарі храмів і цер­ков, тому що в них бракує божественного світла. Того світла, який був у законі Мойсея, а чотирнадцять сторіч по тому - в законі Ісуса Христа.