§ 2. Ідея права у Т. Аквінського і М. Падуанського

У XIII ст. завершилося формування схоластики - католицької тео­логії, орієнтованої на обґрунтування постулатів віри засобами людсько­го розуму. В її побудові велику роль відіграв домініканський чернець, вчений-богослов Тома Аквінський, чиї твори стали свого роду енцик­лопедією офіційної церковної ідеології Середніх віків.

2.1. Життя і творчість мислителя. Тома Аквінський (Аквінат) жив приблизно у 1226-1274 роки. Походив він зі знатного неаполітанського роду. З п'яти років навчався у монастирі бенедиктинців, а потім в уні­верситеті Неаполя. У 18 років він вирішив стати ченцем ордену доміні­канців і наполіг на своєму, незважаючи на протести сім'ї. Будучи чен­цем, Тома продовжував вивчати теологію, спочатку в Парижі, а потім в Кельні. Колеги по навчанню звали його «Німим биком» за величезний зріст, повноту, а також відсутність інтересу до бесід і диспутів. Але То­ма був мудрою людиною, і лише пройшовши усі щаблі навчання і отримавши ступінь магістра, він починає писати власні праці і брати участь в диспутах з теологічних питань. Завзятість Томи була винагоро­джена: у 1259 році саме йому була доручена робота над спадщиною Аристотеля. Результатом стала грандіозна праця під назвою «Сума тео­логії», яку Тома писав більше 10 років. У 1273 році робота над нею була завершена. А вже у березні 1274 року Аквіната не стало.

Основні праці: «Про правління володарів» (1265-1266 рр.), «Сума теології» (1266-1274 рр.).

Думки:

•Мені так часто доводиться шкодувати про те, що я сказав, але так рідко я жалкував про те, що змовчав.

•Людина не повинна вважати свої багатства лише своєю власністю, вона має ставитися до них начебто це майно загальне. Тоді без най­менших вагань вона зможе розподіляти його по справедливості між ти­ми, хто цього потребує.

•Знання є силою, знання є цінністю. Не соромно черпати його з будь- якого джерела.

•У нас є один головний обов’язок: ми повинні ненавидіти у грішнику його гріховність, але любити його як людину, здатну на благо.

• Любити когось означає бажати йому добра.

•Бажаю вам, аби думки, що містяться у книгах, стали вашим основ­ним капіталом, а думки, що виникають у ваших головах, були приємним відсотком від нього.

•Ви спитаєте, кого можна вважати розумною людиною? Я відповім: того, хто прагне до реально досяжної цілі.

•Акт справедливості полягає у виконанні того, що належно робити. Але Бог нікому нічого не винен. Отже, справедливість не належить Богу.

•Рівність вимірюється величчю.

•Ми пізнаємо душею і пізнаємо з допомогою знання, але пізнання з допомогою знання є первиннішим, порівняно з пізнанням душею, оскі­льки ми можемо пізнавати душею тільки у тій мірі, в якій вона володіє знанням.

Філософське осмислення правової реальності. Тома використо­вує у своєму вченні аристотелівський гілеморфізм, згідно з яким усе суще складається з матерії і форми.

Аквінат доводив, що на найнижчому ступені буття форма складає лише зовнішню визначеність речі. Це відповідає формальній причині (causa formalis). Сюди слід віднести неорганічні стихії і мінерали.

На наступному ступені форма з'являється як кінцева причина (causa finalis), яка характерна для рослин. Вони отримують свою доцільну фо­рму ніби зсередини, у процесі зростання.

Третій рівень - це тварини, і тут форма стає діючою причиною (causa efficiens). Тому тварини можуть переміщатися у просторі і відчувати.

Нарешті, на четвертому ступені форма з'являється вже не в якості організуючого принципу матерії, а сама по собі, тобто незалежно від матерії (forma separata). Тут форма є духом, розумною душею.

Від Аристотеля Аквінат перейняв і думку про те, що людина за природою є «тварина товариська і політична». У людях споконвічно за­кладено прагнення об'єднатися і жити в державі, адже індивід самостій­но задовольнити свої потреби не може. З цієї природної причини і ви­никає політична спільність - держава. Процедура ж утвердження дер­жавності аналогічна процесу створення світу Богом. Перш ніж присту­пити до керівництва світом, Бог вносить в нього стрункість і організо­ваність.

Мета державності - «загальне благо», забезпечення умов для гідно­го, розумного життя. На думку Аквіната, реалізація цієї мети припускає збереження станової ієрархії, привілейованого становища наділених владою осіб, а також заможних людей. І водночас виключення із сфери політики землеробів, дрібних ремісників і торговців. Загалом же усі мають дотриматися встановленого Богом порядку - нижчі мають кори­тися вищим. А сутність влади - це такий порядок панування і підпо­рядкування, при якому воля осіб, що знаходяться нагорі людської ієрар-

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу хії, рухає нижчими верствами населення.

Тиранію Аквінат категорично заперечував, а монархію оцінював як найкращу форму правління.

Згідно з Аквінським, усі закони пов'язані між собою «нитками» субординації. Піраміду законів вінчає вічний закон - універсальні нор­ми, загальні принципи божественного розуму, що керує Всесвітом. Віч­ний закон є втіленням Бога, тотожний йому. Він існує сам по собі, і від нього похідні інші види законів. Передусім - природний закон, який є ні що інше, як відображення вічного закону в людському розумі, у свідо­мості мислячих істот. Природний закон пропонує прагнути до самозбе­реження і продовження роду, зобов'язує шукати істину (бога) і поважа­ти гідність людей.

Природний закон конкретизується у людському (позитивному) за­коні. Призначення його полягає у тому, щоб за допомогою сили і страху навертати людей до доброчинності й убезпечувати від зла. На відміну від природного, людський закон є змінюваним імперативом. Аквінат ка­тегорично заперечував істинність тих позитивних законів, які суперечи­ли настановам закону природного. Так, він вважав злочинними ті зако­ни, які не узгоджувалися із потребами людей у самозбереженні, у ро­динних зв’язках, у спілкуванні, а також ті, які ставали на заваді пошуку істини (Бога) і гідного існування людини.

І нарешті четвертий вид закону - божественний. Він даний людям у Біблії і необхідний з двох причин: по-перше, позитивний закон не зда­тен повністю знищити зло; по-друге, недосконалість людського розуму не дозволяє прийти до єдиного уявлення про істинну - для цього потрі­бен такий «путівник» як Біблія.

На фундаменті етики Аквінат побудував свою концепцію права. Для нього воно було передусім сферою правди, справедливості. Услід за римськими юристами він вважав справедливістю прагнення віддавати кожному своє. Саме право дозволяє втілити це прагнення на практиці. Зрівнювання двох цих дій, що відбувається на основі їх внутрішньої природи, забезпечує природне право.

Як і у своєму обґрунтуванні законів, так і в концепції права Тома наполегливо проводив думку: правовим (вірніше, позитивно-правовим) людські настанови і правила є тільки тоді, коли вони не суперечить природному праву.

Особливе місце у вченні Томи Аквінского займають «докази буття Бога», які він, будучи великим систематизатором схоластики, викладає в ясній і доступній формі. У Томи таких «доказів» п'ять. І усі вони ґрун­туються на принципі пізнання Бога по його творіннях.

Перший доказ, який називають сьогодні «кінетичним», стверджує: якщо у світі все рухається, то повинен обов'язково існувати якийсь Першодвигун, тобто Бог. Другий «доказ» ґрунтується на тому, що якщо у світі все причинно обумовлено, то має бути Першопричина, тобто Бог. Суть третього «доказу» полягає в тому, що, якщо природні речі вини­кають і гинуть, а відбувається це як з потреби, так і випадково, то по­винна існувати насправді і деяка абсолютна необхідність, тобто Бог. У четвертому «доказі» Бог є абсолютною Досконалістю, оскільки у світі є досконалі предмети. А у своєму п'ятому «доказі» Тома говорить про Бо­га як керівний початок світу, оскільки навколо нас усе прагне до най­кращого, свідомо або інстинктивно.

У питанні про божественне провидіння, як один з головних пунктів християнського віровчення, Тома також пропонує новий підхід, який би відповідав духу часу.

У XI-XIII століттях у Західній Європі відбувалося швидке зростан­ня продуктивних сил. Закономірно, що з’явився новий потужний соціа­льний прошарок, який складався із бюргерської верхівки: купців, банкі­рів, підприємців, керівників цехових корпорацій, заможних ремісників. Потреба їх у захисті від свавілля феодалів знайшла вихід у підтримці королівської влади.

Своє політико-юридичне обґрунтування цієї орієнтації бюргерства надав Марсилій Падуанський.

2.2. Життя і творчість мислителя. Марсилій Падуанський народи­вся приблизно у 1270 році, хоча справжня дата нікому невідома. Похо­див із знатної родини дрібного феодала. У 1324 р. пише книгу під на­звою «Захисник віри». Його ідеї не кожному подобалися, а тому Марси­лій змушений був тікати з Парижу в місто Нюрнберг, де він заручився підтримкою баварського короля Людвіга ІУ, який тоді вів боротьбу з папською курією. На той час у цього короля було багато ворогів від римського престолу. Саме при ньому Марсилію вдалося якимось чином добитися високого становища. Брав участь у військовому поході разом з королем Людвігом на місто Рим. Був виразником ідей класу підприєм­ців (що почав активно розвиватися на той час), а також купців, банкірів і заможних бюргерів Західної Європи, які прагнули подолання феодаль­ної роздробленості, сильної централізованої влади, демократичних сво-

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу бод. Дата смерті Марсилія Падуанського також достеменно невідома - приблизно у 1343 році.

Найбільш відома праця: «Захисник миру» (1324-1326 рр.), що скла­дається з трьох трактатів. У першому розвивається світська теорія дер­жави, у другому викладаються погляди на суть і призначення церкви, у третьому формулюються висновки.

Думки:

• Законодавчі повноваження повинні належати народу, тобто гро­мадянам або їх найкращій частині, оскільки закони мають виражати за­гальне благо, сприяти його досягненню.

• Єретиків треба не вбивати, а виганяти. Робити це повинна дер­жава, а не церква.

• Євангеліє - це не закон, а релігійне повчання.

• Священнослужителів треба обирати на народних виборах, це ж стосується і римського папи.

Філософське обґрунтування правової реальності. У своєму голо­вному творі «Захисник миру» Марсилій Падуанський покладає на церк­ву відповідальність за усі біди і нещастя світу. Вони переборні, якщо тільки надалі церковники займатимуться виключно сферою духовного життя людей.

Церква має бути відокремлена від держави і підпорядкована світсь­кій політичній владі. Ця влада і держава, що представляє її, виникли, як вважав Падуанський, у процесі поступового ускладнення форм людсь­кого співіснування. Спочатку сім'ї в ім'я загального блага та із загальної згоди об’єднуються в рід, рід - в племена. Потім таким же шляхом і в ім'я тієї ж мети консолідуються міста. Завершальна стадія - поява дер­жави, що заснована на загальній згоді усіх і покликана задовольнити потреби усіх. За цим трактуванням походження і суті держави легко розпізнати вплив арістотелівських ідей.

Марсилій Падуанський відстоював тезу про те, що справжнє джере­ло всякої влади - народ. Від нього походить як влада світська, так і ду­ховна. Тільки він один є носієм суверенітету і верховним законодавцем. Щоправда, під народом Падуанський розумів зовсім не усе населення держави, а лише кращу, найбільш достойну його частину. Про те, наскі­льки стійкою була в XIV ст. переконаність у природній нерівності лю­дей, говорить той факт, що і сам Падуанський поділяв членів суспільст­ва на дві категорії: вищу і нижчу. Вища (військові, священики, чинов­ники) - служить загальному благу, нижча (торговці, землероби, реміс­ники) - піклується лише про свої приватні інтереси.

Державна влада діє передусім за допомогою законів. Падуанський

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА різко заперечував твердження, начебто всі закони виходять з одного вищого, вічного і божественного правового начала. Закон, за його ви­значенням, - це припис, що супроводжується примусом. Головна мета закону - правда і загальне благо. Другорядна мета - твердість і міцність влади, адже закон, утримуючи владу від свавілля і згубних пристрастей, тим самим робить її міцною. Тому усяка влада повинна управляти на підставі закону. А творцем законів має бути народ.

Таким чином, у Падуанського народ, а точніше його краща частина, що належить до першої категорії, - єдиний носій суверенітету і верхов­ний законодавець.

Творчість Марсилія Падуанського є вагомим внеском у формування західноєвропейської філософії права. Вважається, що він був першим видатним мислителем демократичного спрямування у епоху Середньо­віччя, який створив «нове вчення про державу, побудоване на раціона­лістичних засадах».

Висновок. Провідним у політико-правових вченнях Т. Аквінського й М. Падуанського є мотив боротьби між світською та духовною владою за панівне становище. Загалом же питання про те, яка владна структура повинна бути головною: духовна (церква) чи світська (держава), є визна­чальним для розвитку середньовічного правового світогляду. Ідеологами першої були Августин, Тома Аквінський, другої - Данте, Марсілій Паду- анський, Вільям Оккам. Проте, незважаючи на ці суперечності, непохит­ною залишалася монархічна ідея. Саме вона належить до найбільш ваго­мих і стійких компонентів політико-правової свідомості середніх віків, хоча й зазнала впродовж цієї епохи значних трансформацій.