ФРАНК Семен Духовні основи суспільства. Вступ до соціальної філософії

[.] «Проблема сутності і сенсу суспільного життя є, очевидно, частиною й при цьому. дуже істотною частиною проблеми сутності й смислу людського життя взагалі - проблеми людської самосвідомості.

.«"Соціологія” з самого початку поставила своїм завданням пізнати “закони” суспільного життя, аналогічні “законам природи”; вона хотіла і хоче бути позитивною наукою про суспільство і при цьому наукою за зразком природознавства. Позитивна наука, що вивчає емпірію дійсності, тут - як і повсюдно - може бути тільки спеціальною наукою. Хто наперед відмовляється від філософського пізнання суспільних явищ і бачить у них лише об'єктивну предметну дійсність, пізнаванну “позитивною наукою”, той закриває собі шлях у глибину, в істинну, а отже, й у справжню загальну сутність суспільного життя. Такі питання, як, наприклад, про відношення свободи й необхідності, або про наявність і своєрідність закономірності суспільного життя, або про відношення між ідеалом і дійсністю, неминуче виходять поза межі відання позитивної науки. Основні питання узагальнюючого соціального знання за своєю суттю є питаннями феноменології духу і тому потребують філософського вивчення. [.] Суспільне життя - це життя людське, творіння людського духу, в яке вкладаються і в якому співдіють всі сили і властивості людського духу.

.«Єдність суспільства, спільність порядку й форм життя визначаються найближче спільністю людських потреб, людської природи, й ця спільність - це справжня реальна єдність, прихована за масою окремих індивідів - так само, як за хаотичною грою “атомів” у фізичній природі постає реальність спільних сил природи, що діють в ній, що виражається в загальній закономірності явищ природи. [.] Суспільство є, отже, більше від єдності в сенсі однаковості життя; воно є єдністю і спільністю в розумінні об’єднаності, спільності життя, його впорядкованості як єдиного конкретного цілого. З другого боку, ця єдність, що утворює саму суть суспільства, є не лише єдністю однорідного, але й єдністю різнорідного в людях та їхнього життя. Будь-яке суспільство ґрунтується на поділі праці, на взаємному відновленні й узгодженні різнорідного. [.] суспільство є конкретним цілим як єдність різнорідного.

.суспільства, на відміну від одиничної одушевленої істоти, є як соборна єдність не якимось “я”, а - “ми”, його єдність існує, властиво діючи як свідомість спільноти, як ідея “ми” в окремих його членах. “Ми” зовсім не є просто “масове число” від “я”. проста сукупність багатьох “я”. [...] “Ми” є, отже, певною первинною категорією особистісного людського, а тому й соціального буття. [...] “ми” настільки ж первинно - не більше й не менше, ніж “я”. “Ми” не є похідним стосовно “я”, не є сумою або сукупністю багатьох “я”, а є споконвічною формою буття, співвідносною з “я”.

...В суспільному механізмі людина є одночасно і матеріал для організації й організуюча його воля. Ця внутрішня, органічна єдність, яку називаємо “соборністю” і яка є в основі людського спілкування, будь-якого суспільного об’єднання людей, може мати різні форми або боки, в яких вона діє як внутрішня об’єднувальна основа.

Суспільне життя за своєю сутністю духовне, а не матеріальне. [...] устрій господарства зовсім не визначається однозначно технічно-фізичними умовами, а залежить від характеру народу, його натури і моральних переконань. [...] своєрідність людської природи полягає саме в подоланні і перетворенні своєї природи. [...] людина завжди хоче бути чимось більшим та іншим, ніж є. Людина є істотою, що сама себе переборює й перетворює, - таке точне визначення людини, що передбачає своєрідну ознаку, якою людина відрізняється від всіх інших істот на світі. [...] Лише людині притаманна здатність піднестися над самою собою. усвідомлюючи абсолютний ідеал свого життя, підноситься над своєю емпіричною природою, й ця піднесеність і є найсправжнішою суттю людини. [...] Суспільство... є за своєю сутністю виявленням боголюдської природи людини».

«Жодна сфера суспільного життя не твориться чистою силою пристрастей і пожадливості: не голод і користь витворює економічний лад суспільства, а тільки економічна потреба, оформлювана і стримувана усвідомленням обов'язку, аскетизмом працелюбності і накопичення, довір'ям до ближніх і моральним визнанням їхніх прав як співучасників загальної справи. Не анархічний порив до свободи утверджує політичні права особистості, а той дух свободи, що оформлений моральним почуттям гідності особистості і повагою до порядку та чужих прав.

.Елементарний політичний досвід вчить, що свобода - як індивідуальна, так і колективна (свобода суспільного самовизначення) - можлива лише на основі права, поваги до загальних об'єктивних норм, що реґулюють спільне життя. [.] Щоб насправді панувати над своєю долею, людина має передусім панувати над собою, над своїм свавіллям, над стихійно-природними пристрастями».

.“Ми” та “я”, суспільство як єдність, як живе ціле і особистість виступають в суспільному бутті. як дві самостійні, що протистоять одна одній, інстанції, кожна з яких претендує на абсолютне значення, усвідомлюючи себе абсолютною основою. [.] річ тут не в тім, що одна основа може подолати другу і перемогти завдяки применшенню її або знищенню; оскільки обидві основи порівну потрібні для суспільного буття - остільки ні єдність “ми”, ні “я” немислимі одне без одного. [.] Розв'язання цієї антиномії полягає, як ми вже знаємо, найближче в основі соборності як первинної єдності “я” і “ми”, де обидві основи не протистоять, а ніби пронизують одна одну й випробовуються як внутрішні, взаємно підживлювальні сили. [.] З основи солідарності, що випливає з антологічної єдності “ми”, виходить, що суспільний зв'язок складається з малих спілок і об'єднань, де єдність цілого безпосередньо ґрунтується на живій близькості між конкретними людьми, на живому спілкуванні людей між собою. [.] Такою самою ж первинною, як основа солідарності, є в суспільному бутті основа індивідуальної свободи. [.] Суспільне життя є спільним, соборним життям людини. [.] сутність людини полягає в її свободі, й поза свободою немислиме взагалі людське суспільство. [.] Свобода, здійснювана за нормального порядку як вільна співучасть в суспільному житті і спільній творчості, як вільне служіння, в разі утисків і придушення вироджується в руйнівну несамовитість самоутвердження».

«Всі революції на світі, хоч якими б були їхні політичні цілі і свідомі гасла, духовно-психологічно є такими вибухами анархічних пристрастей, що накопичилися в людських душах від надмірного придушення і за відсутності виходу для нормального виявлення вільної дієвості.

.Самі інтереси загальної свободи, вільного суспільного творення іноді потребують обмеження тих або інших людських “прав”, які завжди відносні й похідні і є тільки вторинним виявленням і засобом здійснення основи служіння та пов'язаних з нею солідарності й свободи».

.«Ідея рівності випливає. із ідеї абсолютної цінності самодостатньої людської особистості, з обожнення кожної окремої людини як такої. Рівність тут є абстрактною рівністю, однаковістю всіх людей. [.] очевидно, що рівність в абсолютному розумінні слова - це основа в суспільному житті зовсім не здійснима і яка в історії ще ніколи не існувала. [.] Як люди. не рівні за своїми фізичними й душевними властивостями, так само вони не рівні за своїм соціальним становищем, за своїми правами і обов’язками. Але встановити рівність соціальну в буквальному розумінні так само неможливо, як і фізичну рівність між людьми. [...] за будь-якого суспільного устрою, хай на яких би основах він був заснований, існує неминуча нерівність між володарями і підлеглими, між людьми, що стоять на різних щаблях суспільної драбини. [...] Всупереч абстрактній доктрині демократизму, що потребує панування всіх або більшості, у всякому суспільстві незалежно від принципів, які воно офіційно сповідує, фатально меншість панує над більшістю. [...] супроти цього фатального соціологічного співвідношення безсильні всі програмні гасла рівності, всі перевороти, здійснювані в ім’я принципу рівності. Всяке суспільство - це отже, аристократія - влада меншості, вождів, “кращих людей” над масою.

По суті, й демократія не може обійтися без принципу авторитету і тому ієрархізму - саме тому, що він є непорушним божественним законом, що визначає саму сутність людини і суспільства. Але вона схильна викривляти і порушувати його; під впливом віри в хибний принцип “самодержавства народу”. авторитетом легко може стати. демагог, що зумів підлестити масам і заслужити їхнє довір’я.

Демократією є не влада всіх, а служіння всіх. Де паралізовано або забуто основу загального вільного служіння, де існують суспільні верстви, які є тільки пасивними об’єктами, а не активними суб’єктами служіння, там, з одного боку, певною мірою паралізоване й послаблене суспільне життя і, з другого боку, приховано вирощуються у людській душі анархічні пристрасті, готується бунт, зростає ідеал самочинного влаштування. [...] Основа будь-якого привілею, різних особливих прав, кожного вищого становища людини чи суспільної групи і класу полягає тільки в одному: в їхній потрібності для виконання об’єктивно- потрібної суспільної функції у справі загального служіння правді. Бо не тільки підпорядкування, але й влада та верховенство є служінням і тому виправдане як таке.

...Влада й привілейоване становище, хоч яке б походження вони мали, є спокусами, що легко використовуються не в інтересах суспільства та об’єктивної правди, а в корисливих інтересах окремої людини чи групи. [.] Оскільки більшість завжди стоїть на нижчому духовному рівні, ніж вибрана меншість, то фактично всяка спроба зрівняння веде до зниження рівня суспільного буття, до зрізування його верхівки. [.] рівність в істинному, онтологічному обґрунтованому розумінні є нічим іншим, як загальністю служіння. [.] кожна людина має рівну гідність - саме тоді, коли [.] виконує. визначене їй служіння. [.] Рівність - це загальна покликаність до служіння, служіння ж як моральна активність ґрунтується на свободі людини. [.] Служіння правді не є чиїмось привілеєм чи винятковим обов’язком якої-небудь окремої групи людей. воно є справою всіх без винятку людей.

.Носієм традиції, основи стійкості й неперервності суспільного буття є суспільна єдність, суспільство як ціле, тоді як носієм тимчасової мінливості, творчої активності постає окрема особистість у вигляді її індивідуальної свободи».

«Держава є єдністю планомірно-впорядковувальної волі. Держава тому генетично пізніша від суспільства як такого. [.] Державна єдність у своїй основі своїм внутрішнім корінням проростає так же органічно зсередини, а не накладається зовні, як і громадянське суспільство. [.] Мета держави така ж універсальна, єдина, як і мета суспільства загалом. Держава. служить не якійсь суто зовнішній і утилітарній меті, а утвердженню цілісної правди, внутрішньому онтологічному, духовному розвиткові суспільства.

.На відміну від державної єдності те, що називаємо “громадянським суспільством”, є суспільною єдністю, спонтанно складається із вільного співробітництва, з вільної узгодженості волі окремих членів суспільства»...

...«Як суб’єктивне право, право власності має тільки функціональне, службове значення, є формою, в якій здійснюється співробітництво в служінні. [.] приватна власність є за своїм внутрішнім якісним змістом необмеженим, повним, вільним пануванням людини над певною сферою матеріальних благ, а за обсягом, так би мовити, у кількісному відношенні аж ніяк не абсолютним і не безмежним. Воно обмежене інтересами суспільного цілого, завданнями найплодотворнішого співробітництва; держава має право і обов’язок його регулювати. накладати на власника певні обов’язки. Отже, право особистої власності як одна з функцій суспільного співробітництва входить в склад системи суспільної єдності і в принципі підпорядковане їй. Межі цього підпорядкування визначені не якоюсь абсолютною й непорушною цінністю суб’єктивних домагань особистості, а тільки незаперечним функціональним значенням основи особистої свободи й необмеженості особистої ініціативи як обов’язкового принципу суспільної співпраці. [.] Тому саме в такому розумінні, не як природжене абсолютне право особистості, а як реальна умова здійснення основи свободи, як конкретний фундамент потрібної будови суспільства у формі громадянського суспільства міцно утверджене право особистої власності є обов’язковою і неминучою основою суспільного життя, поза якою воно взагалі немислиме. [.] Людина. є духовно-тілесною істотою. Приватна власність за своєю іманентною сутністю є обов’язковим розширенням тіла як органу духовної активності на зовнішнє, ближче до людини природне середовище. [.] Тому потрібні знаряддя праці, або ґрунт як точка докладання праці, або одяг чи житло як неминуча, ніби доповнена тілесна оболонка людини, і, врешті, все взагалі, чого органічно потребує людина, є нічим іншим, як продовженням назовні її тіла. [.] Приватна власність є реальною умовою буття людини як духовно- тілесної істоти; тож вона є реальною умовою її свободи як члена суспільного цілого, а отже, умовою буття самого громадянського суспільства... [...] інститут приватної власності, затверджений на цьому функціональному значенні як умови суспільного служіння, є неусувною основою суспільного життя. [...] громадянське суспільство не тільки поза собою передбачає державу, але у вигляді права й само пронизано внутрішньодержавною основою. [...] Держава в її конкретності є не тільки планомірно- владно організувальна єдність суспільної волі; вона разом з цим наслідок і відображення сил і відносин, що спонтанно складаються в суспільстві. держава також не лише має поза собою як свою природну основу або співвідносну проти члена - громадянське суспільство, але й внутрішньо пронизана моментом вільної співдії елементів суспільства».

«З нами Бог». Три роздуми

[...] «Особистість - це незбагненне, надраціональне, що ні в які зовнішні рамки не вкладається, вільно-спонтанне єство людини - той глибинний корінь душі, який сама людина усвідомлює як якусь абсолютно цінну, невимовну й непередавану таїну й істинну реальність свого “я”. Все, що робить людина, чому служить, що заповнює її життя, лише нашаровується на цю першооснову, тримається нею і в остаточному підсумку залишається все-таки їй неадекватним. Це найсуб’єктивніше, найособистісніше в людині, яке не вкладається ні в які об’єктивні рамки, разом з цим те, що людина усвідомлює як якусь абсолютну реальність - як те, для чого і в співвідношенні з чим існує для неї все інше. [...] сама особистість людини - єдина сфера здійснення добра і зла - недосяжна для нікого, окрім неї самої та Бога.

.Люди, які під активністю розуміють тільки зовнішнє діяння, всілякі турботи, клопоти, заходи, спрямовані на зовнішню зміну земної реальності і нашої земної долі, - такі люди не мають й уявлення про максимально напружену активність, доступну людині в глибинах її духу. Й така сама творчість є духовним життям, активним перетворенням душі, через яке відбувається спрямованість до Бога... Порівняно з цим суєта й шалена квапливість практичного ділового, політичного й суспільного життя є вираженням глибокої душевної мінливості та пасивності. [.] Людська душа за своєю сутністю має потребу у вихованні - душа дорослого не менше, ніж душа дитини; все наше життя є вихованням і самовихованням. [.] людина має не тільки право, але й обов’язок пильнувати верховну свободу духу в тому, що в ній є богоподібного й богоспорідненого...

.За відсутності внутрішньої моральної просвітленості душ примусові реформи, задумані з найкращими намірами, легко вироджуються у порожню форму, через яку фактично здійснюється неправда, свавілля, мертвящий бюрократизм. [.] божественна сила - сила самовідданої любові. [.] Духовно осліплене людство довірило свою долю сліпим вождям».

Крах кумирів

[.] «Нам здавалося, що у світі панує “прогрес”, поступове й безперервне моральне й розумове вдосконалення людства, нерозривно пов'язане з таким же вдосконаленням його матеріального й правового життя. Ми захоплювалися культурою Європи й скорботно дивилися на культурну відсталість Росії. [.] Тому, коли вибухнула велика європейська війна, вона виявилася для більшості освічених російських людей цілковитою несподіванкою. А потім стало очевидним, що в цій війні взагалі нема переможців, що загальнолюдська бойня, яка знищила мільйони людей і спустошила всіх, крім окремих хижаків і мародерів, закінчилась безрезультатно, не компенсована нічиїм успіхом і щастям. [.] не радує нас більше й проґрес науки і пов'язаний з ним розвиток техніки. [.] Ми втратили віру в “прогрес” і вважаємо проґрес поняттям хибним, туманним і довільним. Людство загалом, і європейське зокрема, зовсім не безперервно вдосконалюється, не йде неухильно по якомусь рівному й прямому шляху, до здійснення добра і правди. Навпаки, воно блукає без визначеного шляху, піднімаючись на висоти і знову падаючи з них у безодні, й кожна епоха живе якоюсь вірою, помилковість і однобічність якої потім викривається...

Проґресу не існує. Нема такого наперед указаного шляху, по якому б йшло людство і який би можна досить об’єктивно констатувати, науково пізнати, щоб цим уже можна було знайти мету й сенс свого власного життя. [.] Ми зрозуміли, що не можна говорити про якусь єдину культуру і вклонятися перед нею, розуміючи під нею однаково і творчість Данте та Шекспіра, і кількість використовуваного мила й розповсюджуваність крохмальних комірців, подвиги людинолюбства і вдосконалення знарядь людиновбивства, силу творчої думки й комфортне облаштування ватерклозетів, внутрішню духовну силу людства й могутність його динамомашин і радіостанцій. [.] Ми спостерігаємо часто послаблення духовної активності при пануванні лиховісно-інтенсивної господарської, технічної, політичної діяльності, внутрішню порожнечу і злиденність серед царства матеріального багатства й надлишку зовнішніх інтересів, відсутність справжньої осмисленості життя при суворій раціональності його зовнішнього устрою і високому рівні розумового розвитку. [.] Від туманного. суперечливого й прикладного поняття культури ми повертаємося до корінного простого поняття життя та його вічних духовних. потреб. [.] Життя є протиборством різнорідних основ, і ми маємо знати, що в нім добре й що - погане, що цінне й що - нікчемне. Якщо ми знайдемо істинне добро, справжнє завдання й сенс життя та навчимося їх здійснювати, ми тим самим будемо співучасниками творення істинної культури».

Про завдання загальної узагальнюючої науки

[.] «...в суспільствознавстві об'єкт знання певним чином збігається з його суб'єктом, бо цей об'єкт - це людський дух і його життя. Суспільствознавство є антропологією у філософському розумінні цього слова, самопізнанням людської сутності. [.] Завдання суспільствознавства - пізнати необхідні властивості й умови спільного людського життя, що випливають з духовної суті людини».

Релігійні основи суспільності

[.] «.учасником суспільності є все-таки особистість, індивідуальна воля, яка діє спонтанно.

.Життєва суть суспільства є саме індивідуальною людською волею, яка за своєю сутністю не може бути вільною. [.] суспільство по суті має одночасно спиратися і на солідарність, на внутрішню єдність, і на внутрішню ж свободу індивідуального “я”, воно повинно бути істинним, споконвічно цілим (не тільки вдаваним цілим, ззовні й механічно складеною сумою частин), а цілим, що складається із самодостатніх цілих, що із середини своєї існують і діють. [.] В особі “ми” і “я”, в особі основ солідарності й свободи ми маємо дві співвідносні основи, кожна з яких несе на собі печать абсолютного й первинного буття і суперечить іншій. [.] суспільне людське буття. як остання самодостатня реальність розривається непримиримою суперечністю між основами солідарності й свободи, суспільності й особистості. [.] нині забута або заперечувана основа - це основа служіння, основа утвердження всього людського життя, як особистого, так і суспільного, у найвищій, надлюдській, божественній волі, або основа благоговіння. [.] Тільки суспільство, яке утверджується на служінні правді, здійснює і в своєму цілому, і в своїх частинах ту органічну всеєдність, яка й стає його справжньою сутністю. [.] Де “ми” і “я” є лише шляхом і формою служіння правді, боротьба змінюється мирним співробітництвом».

Світло в темряві.

Досвід християнської етики і соціальної філософії

[...] «В особі марксизму та ніцшеанства стався внутрішній крах профанного гуманізму. [.] Розвінчання ідолопоклонства в обожненні людини як природної істоти набуло характеру заперечення віри в саму ідею людини - у святість людини як образу Божого. [.] характерним парадоксом марксизму, що виявив уже очевидний розпад гуманізму, стало вчення про єдиний шлях, що приведе до царства соціалізму, до царства розуму й добра, - це розгнузданість класової боротьби - розгнузданість злих інстинктів людини. У марксизмі віра в людину і її велике майбутнє заснована на вірі у творчу силу зла. Тому не випадково з цим поєднується заміна людини як індивідуальної особистості культом “класу” або “колективу”. В марксизмі гуманізм замислений уже як титанізм, як віра в торжество бунтарської основи в людині, здійснюване через розгнуздання сил зла. [.] Запановує достеменна влада сатани над людськими серцями, в яких вмирає віра у святиню, що животворить людську душу. [.] Хижацькі владолюбці і зажерливці цинічно насміхаються з народних мас, яких вони задурманили, проповідуючи служіння якійсь вищій, благородній меті, практично заставили служити собі, зробили послушним стадом, яке можна спокійно доїти і вбивати для того, щоб володарі могли вести розгульне життя. [.] Такий реальний підсумок необмеженого деспотизму. [.] сили зла є по суті своїй руйнівними і отже в ширшій перспективі руйнуватимуть самі себе.

.історія є процесом виховання людського роду. Будучи боголюдським процесом, історія відображає в собі всю недосконалість й мінливість грішного людства.

.З усіх можливих видів проґресу, послідовного від покоління до покоління удосконалення, найбеззаперечнішим є проґрес винятково розумовий, поступове накопичення знань і на їхній основі практичних умінь. Звичайно, й цей вид проґресу аж ніяк не безперервний. [.] У філософії, наприклад, явища “прогресу”... це радше рідкісні щасливі винятки, ніби окремі короткотермінові спалахи інтелектуального світла, змінювані довгими періодами застою й занепаду. Людство тут ніби схильне швидко стомлюватися від потрібного для проґресу філософського знання, напруження розумової й духовної енергії. [...] Перше розчарування спіткало людство, як відомо, на досвіді наслідків машинного виробництва. [...] Але особливою мірою можливість використання технічного проґресу на зло, на шкоду і, ймовірно, на повну загибель людства виявилася у наш час із застосуванням у військовій техніці, тобто в майстерності винищення людських життів. [...] в галузі техніки володіння силами природи проґрес знань може слугувати справжньому поліпшенню умов людського життя тільки в поєднанні з моральною доброю волею, у противному разі йде лише на користь пекельним силам, прирікаючи людство на нечувані дотепер страждання і, можливо, на повне самознищення.

Під технікою звично розуміють тільки вміння управляти зовнішніми силами природи; часто зовсім не помічають потреби також певного вміння, тобто техніки управління силами власне людської природи. [...] вона передбачає тверезе наукове знання - якраз знання людської природи і закономірностей мотивації людської волі. [...] Тільки з такого знання може випливати вміння спрямовувати людську волю так, щоб наслідки її дії якнайбільше сприяли розумному й справедливому устрою людського життя. [...] Можна сформулювати загальне положення: з погляду тривалого й міцного буття рівень суспільного порядку стоїть у функціональній залежності від морального рівня людей, що його становлять».

Сенс життя

[...] «Ми повинні усвідомлювати життя як єдине ціле. Все світове життя загалом і наше власне коротке життя - не як випадковий уривок, а як і дещо, незважаючи на короткість і уривчастість, злите в єдності з усім світовим життям - ця двоєдиність мого “я” і світу повинна усвідомлюватися як позачасове і всеосяжне ціле, і про це ціле питаємо, чи воно має сенс і в чому полягає його смисл? [...] Щоб бути осмисленим, наше життя повинно бути служінням найвищому й абсолютному благу. Життя в добрі, або благе життя, або благо як життя - ось мета наших прагнень.

.Всі справи людини й людства - і ті, які вона сама вважає великими, і те, у чому вона вбачає єдине й величне діло, - незначні й марні, якщо сама людина нікчемна, якщо її життя, по суті, не має смислу, якщо вона не вкорінена в деяку не людиною створену розумну основу, що перевершує її саму.

.Любов не є холодною і пустою егоїстичною жадобою насолоди, але й не рабським служінням, нищенням себе заради іншого. Любов є таким подоланням нашого корисливого особистого життя, яке саме й дарує нам блаженну повноту справжнього життя й тим самим осмислює наше життя. [.] Для того, щоб індивідуальне життя набувало смислу, потрібно, щоб мало сенс життя вселюдське, щоб історія людства була зв'язним і осмисленим процесом, в якому досягається якась велика спільна й безумовна мета.

.Ми навчилися розуміти. що безперервного проґресу не існує, що людство живе зміною піднесень і падінь і що всі великі досягнення у всіх галузях життя - державній і суспільній, науковій і художній, релігійній і моральній мають свій кінець і змінюються періодами застою й занепаду, коли людству заново доводиться вчитися й знову підніматися з глибин. [.] історія людства є лише уривком і залежною частиною космічної історії, світового життя як цілого. [.] З усіх боків людство оточують сліпі сили і фатальні, приховані необхідності космічної природи. Вже та обставина, що людське життя, індивідуальне й колективне, такою величезною мірою зводиться до самої боротьби за існування, до безперервної, самовбивчої бійки за засоби проживання, яка панує в усьому тваринному світі, - що, незважаючи на всі технічні вдосконалення, з розмноженням людського роду відповідно дедалі менше стає на Землі родючого ґрунту, вугілля, заліза, всього, чого потребують люди, і боротьба за володіння ними стає жорстокішою, - уже це одне є достатнім свідченням того, як стихійні умови космічного життя сковують людське життя і заражають його своєю безглуздістю.

...світ... в особі людського розуму. пронизаний променем світла, осяяний знанням самого себе. [...] Наші горизонти розширилися, цілий новий і незмірно глибший, значущий і могутніший світ - світ істинного, духовного буття вперше вимальовується, хоч тільки частково й невиразно. [.] Ми хочемо знати, щоб жити; а жити - значить, з другого боку, жити не в темряві й сліпоті, а у світі знання. Ми шукаємо живого знання й такого, що знає, осяяного знанням життя..

.Сенс нашого життя має бути в нас, ми самі своїм життям повинні виявити його. Тому також пошук сенсу життя є завжди боротьбою за смисл проти безглуздя.

.Держава. існує. не для того, щоб здійснити рай на землі; вона існує, щоб запобігти здійсненню пекла на землі».