4.11.1. Ідея історичного кругообігу. Циклізм моделей історії у філософії й історіографії Античності та Середньовіччя

Як уже зазначалося вище, для сус­пільної думки другої половини XIX ст. характерна лінійна концепція соціально-історичних змін. Більшість соціологів, економістів і філософів істо­рії займалися переважно формулюван­ням «законів історичного розвитку» та відкриттям «історичних тенденцій і трендів».

Панування з другої половини XIX ст. лінійної концепції змуси­ло соціологів забути іншу, циклічну концепцію соціальних змін та історичного процесу. Циклічна концепція соціальних змін — най­старша в історії соціальної думки. Її чітку формулу дано вже в «Еклезіасті (Проповіднику)», де ми читаємо: «Рід відходить, і рід приходить, земля ж перебуває повіки. Так само і сонце сходить, і сонце заходить, і поспішає до свого місця, де має сходити... Те, шо було, є те саме, шо буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться.

Немає нічого нового під сонцем. Як є щось, про що кажуть: «Глянь: ось нове!», то воно вже давно було у віках, які були перед нами» [1, 4—10]. Ще одне давнє свідчення віри в циклічний характер соціаль­них змін — давня астрологія. Періодичність появи певних зірок і віра в їхній вплив на долі людей призвели до віри в те, що чимало суспільних явищ періодично повторюються в часі.

Неясний натяк на циклічну концепцію можна також знайти у філософській думці давньої Індії. Панівною філософією давньої Індії, безперечно, була філософія незмінного Буття, а не філософія мінливого Становлення. '

Через даосизм у Китаї, Парменіда та філософію Зенона в Греції, через deus sive natura Спінози, через нинішні концепції ця філософія незмінного Буття проходить через всю історію людської думки. Дав­ня індуїстська думка дає три різні концепції змін. По-перше, є те­орія соціального регресу, подібна до біблійної теорії падіння й те­орії регресивної трансформації грішної людської істоти. «У подаль­ших народженнях люди вищих каст народжуються в наступній нижній, якщо вони зневажили свій обов’язок».

Пітірім Сорокін зазначав, що ця концепція незмінно проходить через усю історію соціальної думки — через біблійну теорію падін­ня, через Гесіодову теорію п’яти регресивних стадій, через Цицеро­на, Сенеку та теорію занепаду, створену батьками церкви, через гіпотезу Русо про ідилічну й безневинну первісну стадію, — аж до сучасних теорій соціального регресу та виродження.

Засаднича ідея циклічних моделей полягає в тому, що історія періодично вичерпує свій потенціал і тимчасово повертається до початку процесу, тобто вона повторюється. Ідея циклічності діста­вала різне тлумачення в історичній свідомості різних типів. У підґрунті найдавніших циклічних уявлень можна віднайти очевид­ності повсякденного життя, за аналогією з якими пізніше скла­дається уявлення про те, що в історії також діють подібні механізми. Це й очевидні астрономічні цикли, з якими пов’язано періодичність господарської діяльності людини, її сезонність; це й біологічні цик­ли (народження, дитинство, юність, зрілість, старість). Таку мета­фору використано в циклічній теорії ІПпенґлера. Циклічність люди спостерігали й у суспільному житті (зміна урядів, правителів, коли­вання піднесень і спадів економіки, процвітання й кризи, спокій і збурення в суспільних відносинах тощо). Циклічністю позначено й повсякденне життя (родинні події, свята та будні тощо).

Ідею циклічності можна бачити вже в уявленнях давніх греків.

Згідно з ідеями, що виникли в ранньому буддизмі й Індії, «зо­лота доба» передувала появі майнової нерівності й державної влади.

У Китаї Конфуцію (551—479 рр. до н. е.) приписується ідея про існування в далекому минулому певного щасливого патріархально­го суспільства «великого єднання», яке змальовувалося пізніше про­тягом багатьох сторіч як недосяжний ідеал суспільного життя. У давньому Китаї історичний процес розглядався як повторення ди­настичних циклів, кожен з яких тривав, доки певна династія дотри­мувала «волі Неба», й закінчувався її загибеллю, коли вона цю «во­лю Неба» порушувала й унаслідок цього втрачала «небесний ман­дат» на управління країною.

Ідея вічного повернення всього на вихідні позиції простежується в творчості античних авторів Гомера та Гесіода. Характерно, що постійний рух, зміна подій не є для них щось якісно нове, відмінне від попередніх зразків. Та сама картина світу існує скрізь і завжди, все індивідуальне, все особисте й взагалі все оформлене, то створю­ючись, то руйнуючись, вічно повертається до самого себе, і в цьо­му вічному кругообігу не народжується нічого нового.

Власне, в праці Гесіода «Труди та дні» (VIII-VII ст. до н. е.) представлено спробу першої регресистської періодизації історії, звісно з позицій міфологічного світосприйняття. Відповідно до неї історію людства можна поділити на п’ять послідовних «епох» — до­бу золота, добу срібла, добу міді, добу героїв та добу заліза. Означе­на схема має регресистський характер, вектор спрямованості проля­гає від космосу до хаосу. Але потенційна можливість повернення до «золотої» доби через очищення від гріхів минулого ілюструє циклічний рух, кругообіг, повернення до джерел.

Найвидатнішим представником циклічної концепції історії в Давній Греції був Платон.

мосу. Цикли історії мають зовнішнє походження, а не внутрішнє — визначаються станом космосу.

За Платоном, історія будь-якої культури чи будь-якого народу проходить послідовно через стадії появи, розвитку, вдосконалення й досягає вершини, а потім із тих чи інших причин занепадає і роз­падається. Він не робить винятку з правила навіть для своєї ідеаль­ної республіки.

Тоді як у трансцендентальному світі ідей все незмінне й нерухоме, в емпіричному недосконалому світі усе змінюється. Крім того, Пла­тон також відзначав малі цикли в зміні форм правління, але його точ­ка зору щодо їх циклічної повторюваності дещо невиразна. Проте без­сумнівно одне: лінійна концепція історичних змін, що невпинно відбуваються через увесь плин часу в напрямку визначеної мети, да­лека Платонові. Те саме можна сказати про Аристотеля: у нього не­має чіткої позитивної теорії соціальних циклів. Водночас у його пра­цях ми не знайдемо й лінійної концепції соціально-історичних змін.

Чимало мислителів Античності надавали великого значення вив­ченню держави та її різноманітних форм, а також питанню створен­ня сильної, стійкої держави, що здатна якнайкраще забезпечити до­бробут і процвітання суспільства. Цікаві спроби класифікації форм державного (політичного) ладу, що існували в Давній Греції з метою визначити найкращий з них, знаходимо в Аристотеля (384—322 рр. до н. е.). Можливо, на цьому ґрунті постали ідеї про закономірний циклічний кругообіг у розвитку форм політичного ладу суспільства, що, однак, заперечували історичний прогрес і пояснювали саму циклічність божественним напередвизначенням.

Поділяючи в цьому моменті позицію Платона, Аристотель вводить поняття часу як міри руху.

Характерним для античного історизму є фіксування давніми грека­ми такої важливої риси циклізму як закономірності, зумовленості про­цесів, що повторюються. Звичайно, не можна приписувати мислите­лям того періоду пошук глибинних, вихідних причин подій і явищ. Ми лише можемо спостерігати перенесення особливостей розвитку приро­ди, в першу чергу чіткої визначеності, регулярності змін (день — ніч, зима — літо), на процеси життєдіяльності людського суспільства. Як і природа, суспільство суворо підпорядковується законам.

Ідея циклічної концепції культурного й історичного процесу була досить поширена серед грецьких і римських авторів, у той час як лінійна теорія практично відсутня. Ідея Сенеки, що «ланцюг подій підкоряється закону вічної ротації», спільна також для Фукідіда та Плутарха, Ксенофонта та Геродота. Тут особливо слід відзначити Полібія та Флора. Давньогрецький історик Полібій (204—122 рр. до н. е.) висунув концепцію, згідно з якою кожний цикл — кругообіг — містив послідовне чергування монархії, тиранії, панування аристо­кратії і, нарешті, охлократію (панування низів).

Аналіз історіографічного матеріалу античних істориків Геродота, Фукідіда, Полібія свідчить, що, залишаючись у межах циклічної схеми історії, вони прагнули охопити всесвітньо-історичний процес в його цілісності. Ці мислителі намагаються звести все багатоманіття істо­ричних подій і явищ до єдиної, більш-менш впорядкованої системи. Принципово значущою в роботах Полібія виступає ідея наявності в історичному процесі певної ієрархії часу — час, до якого включено подію, і час людської історії загалом. На його думку, рух історії здійснюється за циклічною схемою, але кожна подія має свою при­чиново-наслідкову зумовленість. Аналіз військово-політичних струк­тур того часу дозволив Полівію провести аналогію між «природними циклами» життя людини та історією держави. Кожний політичний лад має свої особливості, свою динаміку функціонування, незважаючи на циклічну повторюваність.

Полібій намагався дати універсальну формулу визначеного циклічного повторення форм правління. Монархія вироджується в тиранію, тиранія поступається місцем аристократії, аристократія вироджується в олігархію, на зміну олігархії приходить демократія, що приречена виродитися в охлократію, що, в свою чергу, посту­пається місцем монархії, і все повторюється знову.

Також заслуговує на згадку ім’я римського історика Флора. Він намагався довести, що не тільки кожна нація, подібно до людини, проходить у своєму життєвому циклі через чотири стадії: дитинст­во, юність, зрілість і старість, а й те, що кожна з цих стадій має свій часовий відтинок, яка для Риму, за Флором, становить двісті п’ят­десят років для кожної стадії. Флор один з перших намагався вста­новити наявність не тільки циклів, а й періодичності їх.

Деякі давні філософи, зокрема Декеарх Месенський (IV ст. до н. е.) та Лукрецій Кар (III ст. до н. е.) висували ідею, що людське суспільство в своєму розвиткові послідовно проходить три стадії: мисливсько-збиральницьку, скотарську та землеробську.

Пізніше циклічну концепцію було відроджено в працях багатьох мислителів, серед яких насамперед слід згадати Макіавеллі, Кампа­неллу й Віко. Кампанелла (1568—1639) підкреслював наявність циклів у сфері політичних, а також релігійних змін. Прикладом мо­же бути таке міркування: релігії та секти (в своїх змінах) мають спеціальний цикл. Як республіки змінюються монархіями через стадії тиранії, аристократії, олігархії, подітії, демократії чи в інший спосіб, так і релігія, дезорганізована єрессю, змінюється атеїзмом, що, після численних нещасть, веде знову до відновлення релігії.

Варто відзначити також моменти повернення до трактування історичного процесу в межах циклічного кругообігу Античності. Періодичні зміни в структурі державного управління, кризові явища та подальша стабілізація давали підстави стверджувати, що історія розвивається в межах функціонально зумовлених циклів — переходів від часів добробуту до періодів стагнації і навпаки. Подібні ідеї зустрічаємо в творчості Кампанелли. Вихідні положення його кон­цепції є кроком назад порівняно зі здобутками ренесансного істориз­му. Кампанелла розглядає суспільний процес як зміну великих циклів за аналогією з колоподібним рухом космосу. Історія, керова­на волею Божою, на його думку, має радше регресивну, ніж прогре­сивну спрямованість, але зміна періодів занепаду та відродження дає людству надію на повернення «золотої доби». Для цього необхідно вдосконалювати людську природу. Саме так можна побудувати місто Сонця. Отже, в Кампанелли відтворюється середньовічна схема до­сягнення гармонії й позбавлення страждань, але вже за відсутності провіденційної напередвизначеності ходи історії.

Дещо інший варіант циклічної моделі в межах історизму Відро­дження пропонує Макіавеллі. Багато в чому його теорія перегу-

кується з античними концепціями Полібія та Сима Цяня. Макіавеллі розглядає історичний шлях, пройдений людством, як арену функціонування й поступової трансформації трьох головних типів влади — монархії, аристократії та демократії. Кожен з означе­них типів державного управління проходить свій «запрограмова­ний» цикл — становлення, розвиток і переродження, за яким при­ходить наступний тип владних відносин у суспільстві, що має пом’якшити негативний спадок свого попередника, гармонізувати суспільний лад. Проте через певний час розпочинається процес йо­го переродження та стагнації й він поступається місцем наступно­му. Принципово важливою в циклічній концепції Макіавеллі є ідея зміни безладу на впорядкованість шляхом самоорганізації. Фор­мально циклічна концепція великого італійця — це повернення до античності, та водночас означений варіант циклізму позбавлено ме­тафізичної причиновості, з нього було вилучено ідею божественно­го втручання в земні справи. Можна сказати, що гуманісти в своєрідній формі «воскресили» античну ідею циклічності ходу історії, але гуманістична категорія кругообігу мала інший характер.

Макіавеллі визначив два різновиди історичних циклів. Перший належить до циклічної послідовності форм правління і є лише по­вторенням теорії Полібія. Другий — оригінальніший і характери­зується в такий спосіб: переживаючи безперервні перетворення, всі держави зазвичай зі стану впорядкованості переходять до безладу, а потім від безладу до нового ладу. Оскільки вже самою природою ре­чам цього світу не дано зупинятися, вони, досягши певної доскона­лості й через неспроможність до подальшого підйому, неминуче ма­ють занепадати, і, навпаки, перебуваючи в стані повного занепаду, до межі підірвані безладом, вони не в змозі впасти ще нижче та че­рез необхідність мусять іти вгору. Отож завжди все від добра зни­жується до зла й від зла піднімається до блага. Бо чеснота породжує світ, світ породжує бездіяльність, бездіяльність — безлад, а безлад — загибель і — відповідно — новий лад породжується безладом, лад народжує звитягу, а від неї виникають слава та добробут. От що призводить державу до загибелі, проте, коли нещастя досягають межі, навчені ними люди повертаються до ладу, якщо, втім, їх не занурює в безпорадність сила якихось надзвичайних обставин.

Макіавеллі, на відміну від Кампанелли, не вказує ані на іден­тичність циклів, ані на те, що вони ведуть до визначеної мети. Великий емпіричний і скептичний мислитель, Макіавеллі зали-

шається далеким від будь-яких лінійних і есхатологічних концепцій. Використовуючи його астрологічні й кабалістичні дослідження, Ж. Боден, між іншим, також відзначає існування періодичності й ритмів у соціальних змінах, але не розробляє жодної чіткої теорії.