2.6.3. «Ідея історії» Р. Колінґвуда

Найвідомішим твором Колінґвуда є «Ідея історії» (R.G. Collingwood. The Idea of History), класична праця у низці інших творів із філософії історії. Побу­дова цієї роботи, де власне авторським роздумам про історію пере­дує тонкий аналіз засадничих концепцій, вироблених людством за останні двадцять п’ять століть (від Геродота до позитивістів), дозво­ляє виокремити те нове, чим Колінґвуд збагатив філософську й історичну науку.

Окрім питань щодо предмета історії як науки та механізмів її функціонування, філософ із великою увагою ставиться до методо­логії пізнання (загалом і в царині історичної науки) і до того, як впливає на дослідника матеріал, з якого він творить свою Історію, та як дослідник впливає на матеріал, інакше кажучи, питанню співвідношення суб’єкта й об’єкта в гуманітарному пізнанні. Зараз у загальному ході розвитку методології гуманітарних наук XX ст., пов’язаному з процесом подолання позитивістського підходу, ця проблема виходить на перший план.

Коліґвуд Робін Джордж (R.G. Collingwood) (1889—1943) — англійський філософ-ідеаліст та історик. Колінґвуд народився в Коністоні (Ланка­шир), з 1912 року навчався в Пемброуцькому ко­леджі (Оксфорд), викладав метафізичну філо­софію у Вейнфліті (1935—1941). Головним чином він відомий завдяки своєму внеску в філософію соціальних наук та естетики, а також як історик Давньої Британії. Повний виклад філософії Колінґвуда було здійснено в праці «Свічадо розу­му» (Speculum mentis, 1924), де він описав п’ять «форм досвіду» — мистецтво, релігію, науку, історію та філософію, що утворюють висхідну лінію істини, кожна фаза якої розвивається до точки, де через власну неадекватність породжує свою наступницю.

Література

Робін Дж.Колінґвуд. Ідея історії. — K.: Основи, 1996.

Колінґвуд перебував під впливом тогочасних італійських іде­алістів Б. Кроче й особливо Дж. Джентіле й вірив у те, що «вся історія є історією думки». Він розрізняв людські вчинки, шо їх мож­на пізнати «зсередини», з думок діяча, і природні явища, які можна осягнути тільки в їх «зовнішньому» значенні або в зовнішніх про­явах. Людські вчинки слід пояснювати в рамках мотивів і намірів то­го, хто діє. Причинові та законоподібні пояснення надаються лише для постійних і передбачуваних природних явищ. Відтоді, як людські істоти почали відрізняти себе від тварин, неможливо припускати існування незмінних схем відносин і незмінного значення людських справ, аналогічних до поняття природничих наук. Необхідно «пере­живати» думки інших для того, щоб осягнути значення їхньої діяль­ності. Однак Колінґвуд не робив ані суб’єктивістських, ані реля­тивістських висновків із цих положень. Підгрунтям його аргумен­тації є припущення історицизму щодо довготривалості процесу роз­витку людського мислення. Окремий мислитель у процесі свого са­морозвитку, паралельного розвиткові історії мислення, має розроб­ляти системну філософську теорію, яка обійматиме все те, що було набуто раніше. Цивілізація — це процес становлення, в якому дум­ка минулого вплітається в думку теперішнього.

Пізнання як розумовий процес в осягненні історії найважливіша для Колінгвуда проблема. Фактом, що привертає увагу філософа, є не минуле як таке, що властиве історикові, не думка історика про минуле, що властиве психологові, але те й інше в їхніх взаємних пов’язаннях. Там, де психолог запитує себе: «Як історики мис­лять?», філософа цікавить «Як історики пізнають?», «Як їм вдається проникнути в минуле?» Отже, філософ повинен думати про мис­лення історика.

Але що є Історія? Передусім — це наука, як і будь-яка інша галузь організованого вивідного знання. Без двох даних властивос­тей, організованості та вивідності, жодне знання не може вважатися науковим. Тоді що є предметом її вивчення? Як створюється істо­рична наука й, нарешті, для чого вона потрібна? Відповіді на постав­лені питання також тісно пов’язані з епістемологічною теорією.

Для Колінгвуда пізнання навколишнього світу є притаманним людині прагненням. Не менш важливе для неї й пізнання себе, оскільки, за словами філософа, «пізнання будь-чого без усвідомлен­ня власне пізнання є тільки напівзнання, а усвідомлювати, що я знаю, якраз означає пізнавати себе». Самопізнання, таким чином, важливе не саме в собі, а як умова, необхідна для критичної оцінки та надійного обґрунтування іншого знання. Ця ідея не нова й зустрічається в більш ранніх філософських системах (наприклад, у Лока, Юма, Канта та ін.). Але всі вони сходилися в одному: у про-

позиції створити певну «науку про людську природу», принципи якої будувалися б за аналогією з природничими науками, що харак­терно для того періоду розвитку філософії. Навіть Кант, який ствер­джував, що його власне дослідження розуму має бути чимось більшим, ніж просто емпіричним (тобто стати доказовим), вислов­лював подібну думку стосовно наук про природу, тому що останні містили в собі досліджувані ним апріорні елементи. На думку Колінґвуда, наука про людську природу зазнала поразки не через помилковість якихось її принципів, а саме через спотворення її ме­тоду аналогіями з природничими науками. Роботу з самопізнання виконує саме історія, і ця робота — одне з найважливіших її завдань.

Це твердження дозволяє чітко визначити межі та характер істо­ричного знання. У кожного, хто стикається з подібною проблемою, виникає запитання: що є історичний процес, тобто те, що цікавить історика; інакше кажучи, чи не є природні процеси історичними, а буття природи — історичним буттям.

Якщо за часів Платона й Аристотеля стверджувалося, що істо­ричні явища, поряд із природними, ґрунтуються на наборі незмінних специфічних форм, і що, отже, зміні піддаються не самі форми, а тільки їхні прояви (наприклад, міста-держави з’являються і зникають, але ідея міста-держави як такого залишається' незмінною), то в XVIII і XIX ст.

При вивченні природних явищ таке розмежування не спос­терігається. Завдання історика — не просте вивчення якоїсь дії, а уявне проникнення в цю дію, що ставить своєю метою пізнання

-

думки того, хто її вчинив. Історичний процес є процес думок, і лю­дина розглядається як єдиний суб’єкт історичного процесу тому, що саме її поведінка визначається думкою (хоча можна припустити, міркує Колінгвуд, що мислити можуть і тварини, це ніяк не відби­вається на їхньому способі життя). Історик повинен розглядати тільки ті події, які є зовнішнім вираженням думки, і настільки, наскільки вони виражають ці думки. «Природний процес — процес подій, історичний процес — процес думок» [8, 289].

Таким чином, історичне знання — це не тільки знання того, що було зроблено в минулому, а й водночас відтворення тих дій, увічнення діянь минулого в теперішньому. Тому об’єктом історич­ного знання є не просто щось, що лежить поза свідомістю, яка йо­го пізнає, а діяльність мислення, що може бути пізнаною тільки тою мірою, у якій розум, що пізнає, відтворює її в собі й у такий спосіб усвідомлює себе. Суб’єкт і об’єкт пізнання взаємопроника- ють, створюючи певне ціле, тому «для історика ті чинності, історію яких він вивчає, є не спектаклі для споглядання, а переживання досвіду, що їх належить пережити у власній голові; вони є об’єктив­ними або ж знаними йому тільки завдяки тому, що вони ж — і суб’єктивні або й власні його діяння» [8, 293].

На цьому етапі міркувань виникає необхідність розглянути ме­ханізми, за допомогою яких історик зазначеним способом пізнає те, що він хоче пізнати. Саме хоче, оскільки в розглянутому процесі право ініціативи завжди належить дослідникові й тільки йому: здійснення цього права відбувається за допомогою запитань, які історик ставить до джерела (чи, за термінологією Колінґвуда, свідчення). Це аж ніяк не є тим, що ми, висловлюючись сучасною мовою, називаємо «добиранням фактів під концепцію», тому що ре­зультат будь-якого правильного, «релевантного» дослідження здебільшого залежить від характеру свідчення. Відносини між істо­риком і джерелом виходять тут на перший план.

Для історичної науки кінця XIX — початку XX ст. характерна концепція, визначена Колінгвудом як «теорія історичного знання в рамках здорового глузду». Відповідно до неї істотними сторонами історичної науки є пам’ять і авторитет. Перш ніж події стають об’єктом історичного знання, вони повинні бути кимось засвідчені в тому чи іншому вигляді. Після цього, незалежно від тривалості періоду, що минув з моменту події, історик повинен вважати таке свідчення щирим. Історія, отже, являє собою віру в істинність

чиїхось слів; причому не істотно, чи це неясні спогади, чи запис на місці події — факт віри від цього не зникає. Як наслідок — історич­на істина, якщо вона взагалі досяжна для дослідника, існує як авто­ритетні для нього висловлювання (йдеться про письмові свідчення). Тому історик не має права нічого скорочувати, додавати від себе, і насамперед він не повинен суперечити свідченням, які він розгля­дає. Бо якщо він візьме на себе відповідальність відбирати і підби­рати, вирішувати, які з висловлювань його джерела важливі, а які ні, то він вийде за межі джерела, керуватиметься якимись іншими, «суб’єктивними» критеріями.

Насправді кожен історик розуміє, що не завжди дотримується цього правила, бо, наприклад, інтерполює те, що в джерелі не ви­явлено відверто. Такі «помилки» характерні для роботи історичної думки, що сама в собі є автономною.

Автономія, на якій завжди наполягає Колінґвуд, виявляється в різних формах, зокрема в побудові історичних конструкцій. Автори­тети завжди розповідають історикові лише про деякі фази історич­ного процесу, залишаючи проміжки невисвітленими. Тому історик повинен сам заповнити прогалини. Інтерполяція може містити в собі окремі описи, запозичені з того ж джерела, але вони завжди йдуть за логічними висновками, зробленими істориком з наявного матеріалу. Висновки ж історик робить, керуючись власними кри­теріями вірогідності, власною компетентністю. Однак найбезпосе- редніше свідчення автономії історика дає критика джерела. Апелю­ючи до відомого виразу Френсіса Бекона, Колінґвуд вітає історика, що «саджає свої авторитети на лаву свідків і перехресним допитом видобуває з них інформацію, якої ті не дали в своїх первісних твер­дженнях» [11, 314].

Отриманий внаслідок інтерполяції висновок виявляється чимось уявлюваним, і тільки такого роду висновки породжуються істинно історичним мисленням. Рід діяльності історичної думки, що володіє зазначеними двома властивостями (апріорність і уявлюваність), Колінгвуд визначає як апріорну уяву, без якої неможливе розуміння хоч би якого історичного джерела. До речі, саме воно додає історич­ному оповіданню безперервність, до якої багато хто так прагне.

Автор «ідеї історії» вказує, що ані матеріал історичного знання, ані деталі, безпосередньо дані в сприйнятті, ані різні допоміжні засоби при інтерпретації історичних свідчень не можуть бути кри­терієм історичної істини. Таким критерієм буде ідея історичного про-

цесу, ідея уявлюваної картини минулого. Це ідея історичної уяви як форми думки, що залежить від себе, що визначає й обгрунтовує са­му себе. Вона належить кожній людині як елемент структури її свідомості, і вона формує її для себе, як тільки починає усвідомлю­вати, що означає мислити. Проте Колінгвуд зауважує, що картина, змальована автономно істориком, обов’язково претендує на істинність. Завданням вченого є не тільки побудова осмисленої, са­модостатньої картини, її треба зробити водночас картиною речей, якими вони були в дійсності, що вимагає від історика підпорядку­вання трьом методичним правилам:

1) локалізованість картини в часі та просторі;

2) її несуперечливість; суто уявні світи не можуть стикатися один з одним, тож їм не потрібна взаємна узгодженість; кожен із них — сам собі світ; проте історичний світ є тільки один, і все в ньому має якось співвідноситися з усім іншим;

3) бачення історика має особливий стосунок до того, що зветь­ся свідченням; єдиний спосіб, завдяки якому історик чи будь-хто інший може судити, навіть експериментально, про істинність цієї картини, — розглянути це ставлення. [Див.: 8, 324—325].

«Дійсність», хоч би як її розуміли, ніколи не полишає поля зо­ру дослідника та формує його власне уявлення про навколишнє. Створений уявою історика світ завжди з нею співвідноситься. У процесі «спілкування» між істориком і джерелом («уламком» дійсності) відбувається двостороння взаємодія, що формує ціле, яке однаково «належить» як першому, так і другому.

Апріорна уява не сприяє, як можна було б гадати, запроваджен­ню в науковий обіг яких-небудь винятково фіктивних сюжетів — це доведено досвідом. Вона формує у свідомості історика образ мину­лого, що зрештою визначає для нього також вибір кола джерел, які він використовує в дослідженні. Тільки ті джерела, що були обрані ним за допомогою картини минулого, створюваної апріорною уя­вою, є, на думку Колінґвуда, справді суттєві, оскільки історик вірить їм тільки тому, що вони обґрунтовані ним самим і свідчать про його повну автономність. Ця думка дає змогу твердити, що історична картина, створювана дослідником на підставі відібраних ним свідчень, зовсім не залежить від такої категорії, як об’єктивна історична істина, бувши цілком уявлюваною. Крім того, процес історичної реконструкції суттєво залежить від сукупності інфор­мації, яку має історик до моменту початку роботи, іншими слова-

ми, історичне знання виростає винятково із себе самого. Оскільки кожна людина завдяки власній унікальності має неповторну суму історичних відомостей і уявлень, її реконструкція завжди відрізня­тиметься від усіх інших. Отже, кожен дослідник створює свою власну історію, об’єктивної історії не «від історика» не існує й існу­вати не може.

Ця ідея отримала широкий відгук у сучасних учених, що стоять на постмодерністських позиціях, і Колінґвуд, безсумнівно, поклав початок її формуванню. За його словами, «...написати єдину історію такою, якою вона була «насправді»... було б можна, якби ми мог­ли мати точнісінько ті ж почуття, що й люди епохи, історію якої ми прагнемо написати. Тобто якби історик зумів перевтілитися відразу в мільйони людей, що колись жили й у своїй одиничності прожити їхнє життя. Інакше кажучи, написати єдину історію, якою вона бу­ла «насправді» неможливо».