§ 3. «Матеріальне» природне право Дж. Фінніса

Життя і творчість мислителя. Джон Фінніс народився у 1940 році в Австралії. Вивчав юриспруденцію, політичну теорію і конституційне право в Оксфорді. Професор права і філософії права.

Основні роботи Дж. Фінніса : «Природне право і природні права» (1980 р.) «Основи етики» (1983 р.), «Авторитет права і труднощі сучас­ної соціальної теорії» (1984 р.), «Білль про права для Британії? Мораль сучасної юриспруденції» (1985 р.), «Ядерна безпека, мораль і реалізм» (1987 р.), «Практичні принципи, моральна істина і кінцеві цілі» (1987 р.), «Право як координація» (1989 р.), «Моральні абсолюти» (1991 р.), «Природне право і юридичне пояснення» (1994 р.), «Істина в юридич­ному позитивізмі» (1999 р.), «Про публічний розум» (2005 р.).

Думки:

• Цінність знання не може бути продемонстрована, але і не потре­бує демонстрації.

• Зміст будь-якого позитивного права повинен формуватися на ос­нові моральних принципів будь-ким, хто може усвідомити правові об­ставини та їх моральні наслідки в усій повноті. З цієї точки зору законо­давець у своїх приписах має брати за приклад це «правильне» право, яке винятково істинне в усіх обставинах.

Філософське осмислення правової реальності. Дж. Фінніс будує свою концепцію на інших, ніж у Л. Фуллера, методологічних підставах. Розкриваючи зміст поняття «природне право», він формулює принципи практичної раціональності, які дозволяють більш чітко визначити цілі і засоби правового регулювання, а також обґрунтувати ідею «загального блага» у суспільстві.

Природне право, на думку Фінніса, є сукупністю ключових практи­чних принципів, які визначають основні форми людського процвітання в якості благ, отриманих і реалізованих. Сенс людського існування Фін- ніс визначає як досягнення людиною певного блага або сукупності благ, які вона пізнає, оцінює і реалізує за допомогою розуму. Перелік основ­них благ, або суспільних цінностей, включає в себе такі складові:

(1) життя (прагнення до самозбереження);

(2) знання (не інструментальне, а насамперед субстанціональне, сві­тоглядне);

(3) гра (пов'язана з правильним розподілом соціальних ролей та їх реалізацією на практиці);

(4) естетичний досвід (здатність розуміти прекрасне);

(5) практичний розум (прагнення мислити раціонально й за рахунок цього підвищити результативність розумової діяльності на практиці);

(6) соціабельність (дружба, товариськість);

(7) релігія (як уявлення про генезис і роль космічного порядку, сво­боду і розум людини ).

Всі блага повинні розподілятися справедливо, на основі зрівнюва- льної або розподільчої справедливості. Їх розподіл має здійснюватися в умовах одностайного прийняття суспільством, координації і, в певних випадках, за сприяння влади. Таким владним і результативним інстру­ментом може бути тільки позитивне право, але право, що несе в собі «заряд» справедливості. Авторитет позитивного права, на думку Фінні- са, залежить від того, чи є воно справедливим, або принаймні, чи здатне забезпечити справедливість.

Джон Фінніс звертає увагу на самоочевидність основних благ, які можуть бути реалізовані усіма людьми. Загальне благо при цьому скла­дається з «цілісного ансамблю матеріальних та інших умов», включає в себе і збереження певних громадських інститутів (наприклад, інституту сім’ї), і морального середовища, необхідного для процвітання людей. У цьому сенсі Дж. Фінніс дає інструментальне трактування загального блага як засобу забезпечення людей конкретними «основними блага­ми». В той же час жодне із семи основних благ не може бути аналітично зведене до інших благ і не може служити засобом для отримання цих основних благ.

У концепції Дж. Фінніса підкреслюється відмінність між онтологіч­ним і гносеологічним аспектами природно-правової теорії. Онтологіч­ний аспект полягає лише у вказівці на самоочевидність і суть основних благ, а практична раціональність при застосуванні до основних благ фо­рмулює і узагальнює моральні правила. У цьому сенсі практична раціо­нальність (мається на увазі одне із благ, що має назву «практичний ро­зум») виступає і одним з основних благ, і засобом отримання інших благ, що суперечить початковим положенням концепції Дж. Фінніса.

Практична раціональність включає наступні методологічні вимоги:

(1) побудова раціонального плану життя (зі збереженням цінності усіх основних благ);

(2) неприпустимість переоцінки тих або інших основних благ;

(3) «золоте правило» моральності;

(4) неупередженість;

(5) небайдуже ставлення до інших людей;

(6) участь в забезпеченні загального блага, забезпечення ефективно­сті власних дій, спрямованих на реалізацію основних благ;

(7) неприпустимість підтримки дій, спрямованих проти основного блага, одного чи декількох з переліку суспільних благ;

(8) усвідомленість дій.

Вказані методологічні правила раціональності утворюють моральні стандарти поведінки індивідів у суспільстві.

У концепції Дж. Фінніса проявляється і вплив етики І. Канта. Зок­рема, при обґрунтуванні способів раціональних дій, Дж. Фінніс вважає, що будь-який усвідомлений вибір повинен співвідноситися з волею усіх людей. У цьому сенсі справедлива дія - ця дія, яка не обмежує ставлен­ня іншого до основних благ^[68].

Інший аспект його теорії - критика постулатів класичних теорій природного права, в яких дається оцінка позитивних законів відповідно до принципу «lex injusta non est lex». Несправедливий закон, на думку Дж. Фінніса, завжди є юридично обґрунтованим і введений у дію із до­триманням формальних процедур, але він не може дати морального ви­правдання державному примусу, а отже, не має необхідної сили. У цьо­му сенсі несправедливий закон в процесі правозастосування не реалізує соціальні цілі, пов'язані із забезпеченням загального блага в суспільстві.

Таким чином, природно-правовий підхід Дж. Фінніса залишає не­змінними окремі положення правового позитивізму і, в деякій мірі, тезу розділення права і моралі. Тому джерелом юридичного висновку зали­шаються норми законів (статутні правила загального права). А вимоги практичної раціональності утворюють основу «природно-правового ме­тоду» як способу дедуктивного виведення природно-правових (мораль­них) норм з «протоморальных» принципів природного права. У цьому сенсі залишаються невирішеними проблема співвідношення правових і моральних приписів, а також питання про роль права і правових інсти­тутів у регулюванні діяльності, що має на меті забезпечити реалізацію загального блага.

У 1980-і рр. концептуальний натуралізм піддається критиці не лише в неопозитивізмі, але і в правовому реалізмі через необґрунтованість і відсутність емпіричного підтвердження йог вихідних положень. В цей час спостерігається поступовий перехід від натуралізму до реалізму в інтерпретації ключових філософсько-правових проблем. Особливостями такого переходу є інструментальне трактування права як засобу соціа­льного контролю і досягнення соціально значимих цілей, апеляція до судової практики як джерела емпіричного підтвердження формульова­них тверджень, аналіз процедур інтерпретації правових норм і процесу прийняття судових рішень.