Співвідношення в людині природного, соц­іального, персонального та трансцендентального.

■ Вищщі цінності людського буття.

Чим виправдане виділення для аналізу людини відношен­ня природного та соціального? Перш за все тим, що у певно­му плаю природне та соціальне постають протилежностями: соціальне обмежує природне, вводить його в певне впоряд­кування, регулювання, регламентацію, при чому все останнє здійснюється з участю свідомості.

Звідси випливають тези, що їх висловлювали вже давньог­рецькі софісти, серйозно загострював Ф. Ніцше, по-своєму подавав З.Фрейдта А.Камю:

• природне і соціальне несумісні, вони перебувають у вічному антагонізмі;

• соціальне обмежує, навіть - знищує природне, проте при­родне своїми безмежністю та спонтанністю постає єдиним

та невичерпним джерелом будь-якого змісту та новацій в сфері соціального.

• Отже, природне -єдиний живий тарухливий корінь сущого, а соц­іальне накладає на фонтанування природного заборони, обмеження, норми, регламентації. Через це, за З. Фрейдом, психіка людини завж­ди перебуває в стані внутрішнього розладу. З іншого боку, неважко у_явити собі, що було би з людиною, якби вона залишилася в лоні недо­торканого природного: її потреби були би суто вітальними, і, отже, _{в н}еї не було би прагнення пізнавати, творити, вдосконалюватись.

Тварини, як правило, дуже обмежені в своїх можливостях на­бувати індивідуальний досвід, але навіть тоді, коли його все ж здобувають, вони неспроможні передавати цей досвід, накопи­чувати, зберігати, тобто - збагачувати ним усіх інших представ­ників свого роду. Саме ці здатності людина здобуває завдяки соціальному - штучно виробленим засобам діяльності, які мате­ріально закріплюють та виражають предметний зміст людської ЖИТТЄДІЯЛЬН ОСТІ.

Через це можна впевнено стверджувати, що співвідношення при­родного і соціального постає внутр^шьою проблемою людського способу буття, тобто лише на соціальному рівні життєді^ності .лю­дина стикається із колізією між гжи. І лише на соціальному рівні виявляються та розкриваються n властивосп природного, яю вхо­дять в конфлікт із деякими характеристиками соціального.

• Відповідно, можна стверджувати, що протистояння природного та соціального є суто соціальним, а конфлікт між стихійним та регламенто­ваним виявляється ж конфлікт між різними складовими процесу соціаль­ної людської життєдіяльності. Для людини не існує просто природного, а існує соціалізоване природне, так само, як не існує чистого соціально­го, а існує соціальне на грунті природного.

В межах соціального проявляються і інші надзвичайно важ­ливі сторони людського єства, зокрема - людська особистість (персональність) та прилучення людини до трансцендентного.

Людська персональність - це індивідуалізована людська ціліс ність, що проявляє себе через здатність людини бути са­модіяльною, продукувати свою життєву активність виключ­но із свого внутрішнього духовного центру. Біологічно (тоб­то - матеріально) людина в процесі свого життя (якщо воно є досить тривалим) не залишається тою ж самою: за даними медицини абсолютна більшість клітин нашого організму че­рез сім років замінюється новими; найбільш стабільними ли­шаються в нас генетична програма та нервові клітини. Про­те від певного моменту внутрішнього прозрівання крізь все життя ми проносимо усвідомлення власної персональної са- моідентичності, тобто незмінної ідентичності нашого Я (в деяких мовах цей момент позначається спеціальним словом, яке можна передати нашим словом "Язнь” або "Яйність").

! Персональність - це наше духовне обличчя.

На чому воно тримається? Чому існує ця неперервна внутрі­шня наша самоідентичність? - Ці питання залишаються диску­сійними, проте існує давня традиція пов’язувати персональність людини із її прилученням до трансцендентального, тобто до чогось такого, що перебуває поза межами матеріально-природного.

•Наприклад, той факт, що ми здатні передавати свої знання та досвід іншим людям, вказує на наш вихід за межі часткового, одиничного; наша здатність узагальнювати, потенційна можливість пізнавати будь-що, опановувати будь-якими видами діяльності, - все це є свідчен­нями прилучення до трансцендентального. Ясно, що і персональність, і прилучення до трансцендентального постають перш за все власти­востями нашої духовності, нашої свідомості.

Персональне постає як індивідуалізація трансцендентально­го, а останнє - як його корені. Вважається, що поза відчуттям нашого прилучення до трансцендентального ми не здатні відчути в собі зміст та сутність персонального. (М. Бердяєв)

Скоріше за все всі перераховані види відчуттів трансцен­дентного є лише різними сторонами або варіантами того ж самого, і у нас є вс1 підстави вважати, що у випадку відсутності у якоїсь людини подібних відчуттів в її житті не відбулося чо­гось найпершого, найважливішого, такого, що виводить нас за межі суто ситуативного фізично-матеріального перебуван­ня серед інших речей, у полоні об'єктивних обставин.

Для будь-якої людини велике значення мають ціннісні оріє­нтири, які виникають саме на грунті людської персональності та прилучення до трансцендентального. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини.

! Цінність — це значущість чогось для людини.

Поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (зга­даймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний, інтеграль­ний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами

довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані "кри­тичні ситуації") досить часто можуть виявити, навіть несподі­вано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:

❖ насамперед найвищу цінність —саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучас­ного гуманізму (людина - завжди мета, але не засіб);

❖ із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важли­вістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належить самій лю­дині;

❖ якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина сво­боду? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинках? Навряд чи слід переконувати когось у надзвичайній важливості цих питань.

Під свобо дою загалом розуміють наявність у людини мож­ливостей для максимального самовиявлення.

У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність меж, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможли­вими будь-які оцінки, у тому числі - оцінки й самої свободи як свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах.

До філософських ідей Б. Спінози відносять визначення свободи як пізнаної не­обхідності. Як бачимо, тут враховується зв’язок свободи з межами. Але пізнати і навіть визнати певну необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсноюумовою свобода. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода, крім того, передбачає можливість зміни ги необхідність, по-іііншому її упор^ядкувати або спрямувати. Буквально вся культурна та виробнича діяльність людини пов’яза­на з використанням певних природних необхідностей через їх зміну. Діїлюдини,

яка не звертає уваги на необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для лю дини, суспільства, культури. У цьомусенсі сво­бода протистоїть сліпому невпорядкованому рухові. Розглянуті аспекти свобо­ди дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї: волюнтаризм- наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності вик­лючно від бажання та волі; фаталізм - заперечення будь-якої свободи, віра в те, щовсев людському житті наперед та однозначно визначено; детермінізм - виз­нання внутрішнього зв'язку свободи із необхідністю; оказіонднізм - заперечення можливості існування реальних зв'язків нашої свобода волі із обставинами жит­тя, визнання таких зв'язків виключно випадковими.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти прово­дити її диференціацію за певними видами та проявами. Як зви­чайно, розрізняють такі види і характери проявів свободи.

• Отже, можемо зробити висновок: свобода — це передусім не те, що надано людині (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі "можливості свободи" внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здо­буває своєю думкою, волею та дією.

До людських цінностей відносять також мордньні (добро, сум­ління мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін.

13.5.