5.3.7 І. Кант. Праця «Критика чистого розуму» Текст із книги (уривки).

мірі підтверджується досвідом. Спираючись на них, він піднімається (як

цього вимагає його природа) все вище, до умов більш віддалених.

На частку людського розуму в одному з видів його пізнання випала дивна доля: його беруть в облогу питання, від яких він не може ухилитися, оскільки вони нав'язані йому його власною природою; але в той же час він не може відповісти на них, бо вони перевершують можливості людського розуму. У таке утруднення розум попадає не зі своєї вини. Він починає з основоположень, застосування яких у досвіді неминуче і в той же час в достатній оскільки він зауважує, що на цьому шляху його справа повинна завжди залишатися незавершеною, тому що питання ніколи не припиняються, то він змушений вдатися до основоположень, які виходять за межі всякого можливого досвіду, і тим не менш здаються настільки безсумнівними, що навіть буденний людський розум погоджується з ними. Однак внаслідок цього розум занурюється у темряву і впадає у протиріччя, які, щоправда, можуть привести його до висновку, що десь в основі лежать приховані помилки, але виявити їх він не в змозі, оскільки основоположні, якими він користується, виходять за межі всякого досвіду і в силу цього не визнають вже критерію досвіду. Арена цих нескінченних суперечок називається метафізикою...

[Спосіб мислення нашого часу] вимагає від розуму, щоб він знову взявся за найважче із своїх занять - за самопізнання і заснував би суд, який би підтвердив справедливі вимоги розуму, а з іншого боку, був би в змозі усунути всі необгрунтовані домагання - не шляхом наказу, а спираючись на вічні та незмінні закони самого розуму. Такий суд є не що інше, як критика самого чистого розуму. Я розумію під цим не критику книг і систем, а критику здатності розуму взагалі щодо всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від всякого досвіду, стало бути, вирішення питання про можливість або неможливість метафізики взагалі і визначення джерел, а також обсягу і меж метафізики на підставі принципів.

Чистий розум і насправді є такою досконалою єдністю, що якби принцип його був недостатній для вирішення хоча б одного з питань, поставлених перед ним його власною природою, то його довелося б відкинути цілком, бо він опинився б непридатним для вірного рішення і всіх інших питань.

Але тут виникає питання, чого я можу досягти за допомогою розуму, якщо я не вдаюся до допомоги досвіду і до його даних.

Що стосується достовірності, то я сам виніс собі наступний вирок: у такого роду дослідженнях жодним чином не може бути дозволено щось лише припускати, в них все, що має хоча б найменшу схожість з гіпотезою, є заборонений товар, який не може бути пущений у продаж навіть за найдешевшою ціною, а має бути вилучений негайно ж після його виявлення. Адже всяке пізнання, встановлюване apriori, само заявляє, що воно вимагає визнання своєї абсолютної необхідності; тим більше має бути таким визначення всіх чистих апріорних знань, яке має слугувати мірилом і, отже, прикладом всякої філософської достовірності.

Це досить глибоко задумане дослідження має, однак, дві сторони. Одна відноситься до предметів чистого розуму і повинна розкрити і пояснити об'єктивну значимість його апріорних понять; саме тому вона і входить у мої плани. Інша сторона має на увазі дослідження самого чистого розуму у тому, що стосується його можливостей і пізнавальних здібностей, на яких він сам грунтується... справді, основне питання полягає в тому, що і наскільки може бути пізнане розумом і розумом незалежно від всякого досвіду, а не в тому, як можлива сама здатність мислення.

Математика і фізика - це дві теоретичні області пізнання розумом, які повинні визначати свої об'єкти apriori, перший абсолютно чисто, а друга чисто принаймні частково, а далі - також за даними інших, ніж розум, джерел пізнання. Із самих ранніх часів, до яких простирається історія людського розуму, математика пішла вірним шляхом науки у гідних подиву стародавніх греків. Однак не слід думати, що математика так само легко знайшла або, вірніше, створила собі цей царський шлях, як логіка, в якій розум має справу тільки з самим собою; навпаки, я вважаю, що вона довго діяла навпомацки (особливо у стародавніх єгиптян), і зміна, рівносильна революції, сталася у математиці завдяки чиємусь щасливому здогаду, після чого вже не можна було не бачити необхідного напрямку, а вірний шлях науки був прокладений і переднакреслений на всі часи й у нескінченну далечінь.

Але світло відкрилося тому, хто вперше довів теорему про трикутник (байдуже, чи був це Фалес або хтось інший); він зрозумів, що його завдання полягає не у дослідженні того, що він вбачав у фігурі або в одному лише її понятті, як би прочитуючи в ній її властивості, а у тому, щоб створити фігуру за допомогою того, що він сам apriori, згідно поняттями подумки вклав у неї і показав (шляхом побудови). Він зрозумів, що мати про щось вірне апріорне знання він може лише у тому випадку, якщо приписує речі тільки те, що необхідно випливає з вкладеного у неї їм самим співвідносно поняттю.

Природознавство набагато пізніше потрапило на стовпову дорогу науки, тільки півтора сторіччя по тому... це також можна пояснювати тільки революцією, що швидко сталася у способі мислення. Ясність для всіх натуралістів виникла тоді, коли Галілей став котити з похилої поверхні кулі із ним самим обраною вагою, коли Торрічеллі змусив повітря підтримувати вагу, яку, як він заздалегідь передбачив, дорівнювала вазі відомого йому стовпа води, або коли Шталь у ще більш пізніший час перетворював метали на вапно і вапно назад на метали, щось виділяючи з них і знову приєднуючи до них. Тим самим природознавство вперше вступило на вірний шлях науки після того, як воно протягом багатьох століть рухалося навпомацки. Натуралісти зрозуміли, що розум бачить тільки те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду, згідно постійним законам, і змушувати природу відповідати на його питання, а не тягнутися у неї немов на поводу, бо інакше спостереження, зроблені випадково, без заздалегідь складеного плану, не будуть пов'язані необхідним законом, тим часом як розум шукає такий закон і має потребу в ньому.

Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами, лише згідно з якими узгоджуються між собою явища і можуть мати силу законів, і, з іншого боку, з експериментами, вигаданими згідно цим принципам для того, щоб черпати з природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує все, що він хоче, а як суддя, що змушує свідка відповідати на пропоновані ним питання.

Дотепер вважали, що всякі наші знання повинні узгоджуватися з предметами. При цьому, однак, закінчувались невдачею всі спроби через поняття щось апріорно встановити щодо предметів, що розширювало б наше знання про них. Тому варто було б спробувати з'ясувати, чи не зробимо ми завдання метафізики успішнішими, якщо будемо виходити з припущення, що предмети повинні узгоджуватися з нашим пізнанням, - а це краще узгоджується з вимогою можливості апріорного знання про них, яке має встановити щось про предмети раніше, ніж вони нам дані. Тут повторюється думка Коперника: коли виявилося, що гіпотеза про обертання всіх зірок навколо спостерігача недостатньо добре пояснює руху небесних тіл, то він спробував встановити, чи не чи досягне він більшого успіху, якщо припустити, що рухається спостерігач, а зірки перебувають у стані спокою. Подібну ж спробу можна зробити у метафізиці, коли мова йде про споглядання предметів.

Якби споглядання повинні були узгоджуватися з властивостями предметів, то мені не зрозуміло, яким чином можна було б знати що- небудь apriori про ці властивості; навпаки, якщо предмети (як об'єкти почуттів) узгоджуються з нашою здатністю до споглядання, то я цілком уявляю собі можливість апріорного знання. Але я не можу зупинитися на цих спогляданнях, і для того, щоб вони зробилися знанням, я повинен їх як уявлення віднести до чого-небудь як до предмету, який я повинен визначити за допомогою цих споглядань. Звідси випливає, що я можу допустити одне з двох: або поняття, за допомогою яких я здійснюю це визначення, також узгоджуються з предметом, і тоді я знову впадаю в колишнє утруднення щодо того, яким чином я можу щось дізнатися apriori про предмет; або ж допустити, що предмети, або, що те ж саме, досвід єдино в якому їх (як дані предмети) і можна пізнати, узгоджуються з цими поняттями.

Ця спроба обіцяє метафізиці вірний шлях науки в її першій частині, тобто там, де метафізика займається апріорними поняттями, згідно з якими можуть бути дані предмети у досвіді. Дійсно, після зазначеної зміни у способі мислення неважко пояснити можливість апріорного пізнання і, що важливіше, дати задовільний доказ законів, що apriori лежать в основі природи як сукупності предметів досвіду, тим часом як рішення як тієї, так і іншої задачі при колишньому методі було неможливим.

Однак із цієї дедукції нашої здатності апріорного пізнання у першій частині метафізики виходить дивний і з вигляду дуже несприятливий для всієї мети другої її частини результат, а саме за допомогою здатності апріорного пізнання ми ніколи не зможемо вийти за межі можливого досвіду, тим часом як саме це і становить найсуттєвішу задачу метафізики. Але якраз тут піддається випробуванню істинність першої нашої оцінки апріорного пізнання розумом, згідно з якою це знання відноситься тільки до явищ, а річ сама по собі залишається не пізнаною нами, хоча вона сама по собі й дійсна. Бо те, що необхідно спонукає нас виходити за межі досвіду і всіх явищ, є безумовне, яке розум необхідно і цілком справедливо шукає в речах самих по собі на додаток до всього зумовленого, вимагаючи, таким чином, закінченої низки умов.

І ось після того, як спекулятивному розуму відмовлено в якому б то не було просуванні вперед у цій області надчуттєвого, у нас все ще залишається можливість спробувати встановити, чи не може цей розум у своєму практичному пізнанні знайти дані для визначення трансцендентного, породженого розумом поняття безумовного і згідно з бажанням метафізики вийти саме таким чином за межі всякого можливого досвіду за допомогою нашого апріорного, але вже лише практично можливого знання. При такому підході спекулятивний розум все ж надав нам принаймні місце, хоча він і був змушений залишити його порожнім. Стало бути, у нас є ще можливість, більше того, нам поставлено в обов'язок заповнити, якщо можемо, це місце практичними даними розуму.

Завдання цієї критики чистого спекулятивного розуму полягає у спробі змінити колишній спосіб дослідження у метафізиці, а саме зробити в ній повну революцію, наслідуючи приклад геометрів і натуралістів. Ця критика є трактат про метод, а не система самої науки, але тим не менш у ній міститься повний нарис метафізики, що стосується питання і про її кордони, і про всю внутрішню її будову. Справді, чистий спекулятивний розум має ту особливість, що він може і повинен по- різному вимірювати свою здатність згідно тому, як він вибирає собі об'єкти для мислення, перераховувати всі способи, якими ставляться завдання, і таким чином давати повний начерк системи метафізики.

Дійсно, що стосується першого завдання, то в апріорному пізнанні може бути приписано об'єктам тільки те, що мислячий суб'єкт бере із самого себе; що ж стосується другого завдання, то розум, коли він стосується принципів пізнання, являє собою зовсім відокремлену і самостійну єдність, в якій, як в організмі, кожен член існує для всіх інших і всі інші - для кожного, так що жоден принцип не може бути взятий з достовірністю в одному відношенні, не будучи у то же час підданий дослідженню у всякому відношенні його до всіх областей застосування чистого розуму. Завдяки цьому метафізика має рідкісне щастя, яка не випадає на долю інших заснованих на розумі наук, що мають справу з об'єктами (бо логіка має справу тільки з формою мислення взагалі). Це щастя полягає у тому, що якщо метафізика вступить завдяки цій критиці на вірний шлях науки, то вона зможе опанувати всіма галузями що відносяться до неї знань, стало бути, завершити свою справу і передати її нащадкам як капітал, який не підлягає подальшому збільшенню, оскільки метафізика має справу тільки з принципами і з обмежуваннями їх застосування, визначеними самої цією критикою. Тому вона, як основна наука, повинна володіти такою завершеністю, і про неї можна сказати: nil actum reputans, si quid superesset agendum...

Апріорні поняття як підстава загальності і необхідності знання.

Ми володіємо деякими апріорними знаннями, і навіть повсякденний розум ніколи не обходиться без них. Йдеться про ознаку, за якою ми можемо з упевненістю відрізнити чисте знання від емпіричного. Хоча ми з досвіду і дізнаємося, що об'єкт має ті чи інші властивості, але ми не дізнаємося при цьому, що він не може бути іншим. Тому, по-перше, якщо є положення, яке мислиться разом з його необхідністю, то це апріорне судження; якщо до того ж це положення виведено виключно з таких, які самі у свою чергу необхідні, то воно безумовно апріорне положення. По­друге, досвід ніколи не дає своїм судженням істинної чи суворої загальності, він повідомляє їм тільки умовну і порівняльну загальність (за допомогою індукції). Стало бути, емпірична загальність є лише довільним підвищенням значимості судження з того ступеня, коли воно має силу для більшості випадків, на ту ступінь, коли воно має силу для всіх випадків, як, наприклад, в положенні, що "всі тіла мають вагу". Навпаки, там, де сувора загальність належить судженню по суті, вона вказує на особливе пізнавальне джерело судження, а саме на здатність до апріорного знання. Отже, необхідність і сувора загальність суть вірні ознаки апріорного знання і нерозривно пов'язані один з одним.

Неважко довести, що людське знання дійсно містить такі необхідні й у найсуворішому сенсі загальні, стало бути, чисті апріорні судження. Якщо завгодно знайти приклад з області наук, то варто лише вказати на всі положення математики; якщо завгодно знайти приклад із застосування буденного розуму, то цим може служити твердження, що всяке змінювання повинно мати причину...

Відкидайте поступово від вашого емпіричного поняття тіла все, що є в ньому емпіричного: колір, твердість або м'якість, вага, непроникність; тоді все ж таки залишиться простір, який тіло (тепер уже абсолютно зникле) займало і яке ви не можете відкинути. Точно так само якщо ви відкинете від вашого емпіричного поняття якого завгодно тілесного або нетілесного об'єкта всі властивості, відомі вам із досвіду, то все ж ви не можете забрати у нього ті властивості, завдяки яким ви мислите його як субстанцію або як щось приєднане до субстанції ( хоча це поняття володіє більшою визначеністю, ніж поняття об'єкта взагалі). Тому ви повинні під тиском необхідності, з якою вам нав'язується це поняття, визнати, що воно apriori перебуває у нашої пізнавальної здатності. Для філософії необхідна наука, що визначає можливість, принципи і обсяг усіх апріорних знань.

І. Кант наголошує на непересічному значенні революції у способі мислення, здійсненої у математиці давньогрецькими мислителями. Про що йдеться й яким чином це пов 'язано із "чистимрозумом" І. Канта?

Поясніть тезу І. Канта про те, що "розум бачить тільки те, що сам створює за власним планом, й він із принципами своїх суджень повинен йти попереду".

Наведіть приклади «апріорного поняття». Яким чином воно переходить в «апріорне знання»? Чи є апріорні поняття підставою загальності і необхідності знання?

Наведіть та прокоментуйте антиномії "чистого розуму", за І. Кантом, у форматі яких "чистий розум" може довести першу частину антиномії і спростувати другу та навпаки, може довести другу і спростувати першу.

"Категоричний імператив" І. Канта - це розміркування про моральний закон, про те, що людину не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Про що тут йдеться?

Прокоментуйте найвідомішу «формулу» філософії І. Канта: "дві речі наповнюють душу все новим та зростаючим захопленням і благоговінням, щочастіше і щотриваліше я про них розмірковую: зоряне небо наді мною і моральний закон в мені".

Чи можете ви пояснити відому фразу І. Канта: "Я повинен потіснити знання, щоб надати місце вірі"?

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - німецький філософ, представник німецької класичної філософії; створив найрозгалуженішу в історії філософської думки систематичну теорію діалектики: з її центральним поняттям - розвиток - як характеристики діяльності світового духу, його надрухів у царині чистої думки у висхідному ряду чимраз конкретніших категорій, при цьому діалектика розглядалася також як протиставлення тези-антитези-синтезу й розв'язання суперечностей.

Г. Гегель був вкрай незвичайною людиною: важко підбираючи слова при розмові на повсякденні теми, він цікаво розмірковував про складні речі; міркуючи, він міг годинами стояти на місці, не звертаючи уваги на те, що відбувається; через неуважність він міг не помітити черевиків, що залишилися у багнюці й гуляти далі босоніж; міщанська скнарість поєднувалась у ньому з широтою душі, обережність з авантюризмом... Гегелеві лекції збирали до двох сотень студентів. Він належав до професорів, про яких переказували безліч анекдотів, й знали ліпше за відомих акторів. Читав лекції Гегель майже без папірця, слухати його було важко, більшість ходили не слухати філософа, а подивитися на нього. Дехто зі студентів відверто зізнавався професорові, що не розуміє, про що він говорить, й той у відповідь тільки саркастично посміхався, й навіть одному з таких порадив поглибити знання географії, мов, і математики, настільки вважав своє вчення всеосяжним. Його ніде так не вшановували, як у СРСР: мало не всі його твори були дозволені до друку, їх вивчали в університетах СРСР; незважаючи на те, що Гегель потрапив під гостре перо основних ідеологічних авторитетів СРСР Карла Маркса і Володимира Леніна, які чи то називали його «хорошим засобом для отримання головного болю», чи то, читаючи його, робили помітки на кшталт «Бога жалко! Сволочь идеалистическая!».

Цілісно система діалектики викладена Г. Гегелем в його «Енциклопедії філософських наук», а конкретніше у таких працях як «Наука логіки», «Філософія природи» і «Філософія духу». «Наука логіки» - теж нова наука, створена Гегелем. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії, що є водночас поняттями і об’єктивними визначеннями світу (за основним принципом тотожності мислення і буття), ця тотожність не статична, збіг мислення з буттям розвивається, що визначає структуру діалектичної логіки, така послідовність (буття, сутність, поняття) відображає процес людського пізнання.

5.3.8