Критична філософія І. Канта

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філо­соф, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст.

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант пере­бував під впливом філософії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи, демонструючи це створеною космогонічною гіпотезою і тео­рією припливів та відпливів. Але ознайомлення з філософією Юма збу­дило Канта (за його словами) від догматичної сплячки. Під догматиз­мом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Юм, по­ставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розв’язання цієї проблеми, назвавши його конс­труктивним критицизмом.

І. Кант, за його словами, здійснив коперниканський переворот у фі­лософії, довівши, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предме­тами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розу­мом). Тобто, джерело всезагальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об’єкті, а в суб’єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм).

Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) людині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб’єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є ре­зультатом синтезу (поєднання) суб’єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні форми Канта — це не «вроджені ідеї» Декарта. Вони позбавлені змістовності, а постають як певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу.

Завдяки такому підходу І. Кант подолав розбіжність емпіриків і ра­ціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання мож­ливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналіс­тів, але цей розум, на його думку, містить не «вроджені ідеї», а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати знання.

Світ ноуменів і феноменів І. Канта можна уявити, прийнявши ана­логію пізнання і виробництва. Припустимо, що людина все життя про­жила на заводі й не бачила світу, який існує зовні. Вона має справу ли­ше з матеріалом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (формами), які обробляють цей матеріал. Для неї світ — це створені й упорядковані її працею на території заводу предмети. Чи може вона на основі матері­алу, знарядь праці та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за межами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкований? Достат­ніх підстав для цього людина не має.

Оскільки, за І. Кантом, розум уконституював світ, даний у науково­му досвіді, то й джерело всезагального і необхідного знання слід шука­ти не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних формах його конституювання — не в об’єкті, а в суб’єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії.

Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансце­ндентальним» (потойбічним щодо емпіричного суб’єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіри­чному індивідуальному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав «трансцендентним» (потойбічним до емпіри­чного об’єкта).

Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримуються всезагальні наукові істини математики, природознавства і метафізики — в трьох визнаних на той час сферах знання. Шукаючи відповідь, Кант поділяв наукові судження (мовні вислови, в яких фіксуються думки) на аналітичні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст суб’єкта судження («тіла») і предиката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло» охоплює і поняття «протяжність» (непротяжні тіла не існують і немає нетілесної протяжності). Такі судження не потребують підтвер­дження досвідом. Вони є тавтологічними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом поняття. Вони бу­вають апостеріорними (заснованими на досвіді типу «вода кипить при 100°С»). їх зміст вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма — найкоротша». Ці судження не виводяться з досвіду, але дають нове знання. Разом з тим вони як аксіоми є фундаментом на­уки. Тому в основній своїй праці «Критика чистого розуму» Кант ста­вить запитання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, природознавстві та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на них, філо­соф розрізняє три здатності людини: чуттєве споглядання, розсудок і розум.

У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою самих речей, а суб’єктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу. За висловом англійського філосо­фа Бертрана Рассела (1872—1970 рр.), простір у Канта — це щось на зразок окулярів, крізь які все набуває просторового вигляду. І, на думку Канта, математика як наука можлива саме завдяки цим чистим формам споглядання. Зокрема, геометрія можлива лише завдяки здатності лю­дини уявити чистий простір і в цьому просторі оперувати ідеальними фігурами. Якби геометрія оперувала в реальному просторі з реальними фігурами, сума кутів трикутника ніколи б не дорівнювала 180°. Отже, математичне знання, за Кантом, виводиться не на основі споглядання явищ, а на основі апріорних форм простору і часу, які лежать в основі чуттєвого упорядкування (конструювання) цих явищ.

Природознавство можливе завдяки діяльності розсудку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприймання. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можливість, необхідність, випадковість. Кожна з цих кате­горій породжує менш загальні поняття. Всі вони без сприймання є пус­тими, а сприймання без понять сліпими. Чуттєві сприймання є індиві­дуальними і суб’єктивними, а щоб перетворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні поєднатися з апріорними формами роз­судку. Це упорядкування чуттєвих сприймань формами розсудку й утворює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення науки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він при­писує природі. Це слід розуміти так: розсудок накинув певну категоріа­льну схему на чуттєві сприймання, упорядкував їх за цією схемою зро­бив його всезагальним досвідом і тепер цей, побудований за правилами розсудку, світ досвіду стає предметом вивчення науки. Розсудок знахо­дить у світі те, що попередньо вклав у нього.

Отже, і математика, і природознавство як науки можливі завдяки суб’єктивним апріорним формам споглядання і розсудку. А оскільки ці форми загальнолюдські (єдиноможливі для людини), то істини матема­тики і природознавства вічні. Іншими словами, Кант вважав, що геоме­трія Евкліда і фізика Ньютона є вічним і незмінним знанням, адже в ос­нові їх лежать притаманні людині апріорні правила впорядкування чуттєвого матеріалу, а інших правил вона уявити не може. Тому наука може тільки поширювати причинні зв’язки чи урізноманітнювати фігу­ри в просторі, а виходу на інше розуміння причинності й просторовості (можливість науки іншого типу, наприклад неевклідової геометрії та неньютонівської фізики) Кант не допускав. У цьому він є спадкоємцем Просвітництва з його вірою у вічні істини розуму.

Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму — третьої пізнавальної здатності людини. Розсудок, за І. Кантом, конечний, його істини обмежені наявним чи можливим чуттєвим досвідом. Але людина не хоче змиритись з цією обмеженістю. Вона намагається застосувати розсудок за межами чуттє­вого досвіду, вивести його за конечне. Наприклад, у досвіді людині да­на тільки обмежена частина світу, про яку вона може судити строго на­уково. Але ж людина прагне висловлюватися про світ загалом, тобто про те, що виходить за межі досвіду. Такою здатністю — виходити за горизонти можливого досвіду — володіє розум.

Подібно до того як споглядання має чисті форми (простір і час), розсудок апріорні категорії (кількість, якість, причинність та ін.), розум має апріорні ідеї. Це — ідеї душі, світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує метафізика.

Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму, І. Кант доводить, що логічні побудови, які метафізика намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого досвіду) є проблематичними.

Найбільше розчарування приносить ідея світу. Спроба метафізики мислити світ в цілому призводить до логічних суперечностей. Так, мо­жна без логічних помилок довести, що світ конечний в просторі й часі, і що він безкінечний; що він ділиться до безкінечності й що є неподільні частки; що світ строго детермінований і що в ньому є свобода. Ці необ­хідні суперечності (І. Кант називає їх антиноміями) є свідченням того, що розум тут безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей. Тому діалектика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вченням про не­обхідні, але безплідні суперечності. Згодом Гегель по-своєму пере­осмислить ці думки Канта.

Ідеям розуму І. Кант відводить тільки регулятивну функцію. Вони не можуть конструювати об’єкт, бо такий об’єкт виходить за сферу фе­номенів, досвіду, але можуть синтезувати наявне знання в систему. Скажімо, ідея душі синтезує, зводить у єдність все знання про психіку. Тому метафізика як наука, яка б по-своєму сконструювала об’єкт і ви­вчала його на взірець математики чи природознавства, неможлива. Фі­лософія не є наукою. З чого, до речі, не випливає, що Кант заперечував метафізику. Ні, метафізика можлива і необхідна як вища мудрість, але вона не вибудовується на засадах вічних істин за прикладом математи­ки чи природознавства. Отже, Кант відмежував філософію і наукове знання за принципами їх побудови.

Крім теоретичного, І. Кант визнавав у людині й практичний розум, дослідженню якого присвячена «Критика практичного розуму». Прак­тичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальніс­тю. Якщо теоретичний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі). Заслуга І. Канта полягає в тому, що він поставив практич­ний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності — благу людини. Само по собі воно не є благом. У цьому Кант відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками лю­дини, в тому числі й моральними. Він виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпу­льсів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибудував свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філо­софії. «Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, — автоно­мія моральності. Попередні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зовнішніх стосовно неї принципів»1. Філософи до Канта на­магались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вро­дженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі. Воля у своїй діяльності ке­рується певними імперативами — закликами, веліннями, настановами на зразок «дій так...». В основі корисної практичної дії (дії, яка переслі­дує мету) лежить гіпотетичний імператив, його правило — «якщо хо­чеш досягти певної мети, дій таким чином...» В основі ж морального вчинку, який в принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб максима (правило) твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагального законодавства». Іншими сло­вами, співмірюй принцип свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.

Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав ставлення до лю­дини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай ін­шу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.

І. Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сфері моралі. Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтуються на категоричному імпе­ративі, на обов’язку. Якщо людина, наприклад, робить добро іншій лю­дині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними.

Кант усвідомлював, що служіння обов’язку не обов’язково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується мораль­них норм. Для того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руй­нувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теоре­тичного розуму їх буття проблематичне, для практичного — необхідне. Бог, безсмертна душа і «воздаяния» (відплата) в потойбічному світі не­обхідні, щоб людина була моральною істотою.

В одному з розділів «Критики чистого розуму» Кант ставить три знамениті запитання:

1. Що я можу знати? На це запитання дає відповідь його досліджен­ня «чистого розуму».

2. Що я повинен робити? Відповідь на нього філософ з’ясував у «Критиці практичного розуму».

3. На що я можу сподіватися? Відповідь на це запитання містить до­слідження релігії в межах розуму.

Кант відповів на всі порушені ним запитання, створивши цільну фі­лософську систему, своєрідний духовний пам’ятник епохи і людського розуму.

2.