Освітні парадигми сучасності

Освіта завжди була і залишається основним способом розвитку людини і суспільства. Дискусії про кризу освіти і педагогічного мис­лення є відображенням «духовної ситуації часу» — «кризи сенсу»- труднощів у визначенні ідеалів та цінностей особистості і суспільства в умовах сучасної науково-технічної цивілізації.

Англійський письменник, фізик та громадський діяч XX ст. Ч. Сноу в своїй лекції «Дві культури та наукова революція» сформулював проблему протистояння двох культур, «драматичного розриву двох культур», яка полягає у розриві в культурній свідомості європейської інтелігенції.

Ч. Сноу вказував на те, що в Європі другої половини XX ст. сформувалися дві спільноти, які володіють суттєво різною культурною свідомістю: з од­ного боку — літературна, гуманітарна інтелігенція, з іншого — природни­чо-наукова, технічна інтелігенція. Різниця у світогляді та ціннісних орієн­таціях обох груп мали, на думку філософа, принциповий характер: якщо прибічники науково-технічних підходів наповнені вірою в майбутнє, фа­натично переконані у можливості створення процвітаючого суспільства на основі наукового пізнання і наукової організації суспільного життя, знева­жають будь-які застереження гуманітаріїв щодо застосування наукових досягнень у вдосконаленні людської природи, то прихильники гуманітар­ного підходу намагаються дотримуватися традиційних цінностей, які вони вважають втраченими під натиском науково-технічного прогресу, а куль­турну свідомість оцінюють як спрямовану на створення царини духовної творчості та відчуття емоційної повноти життя.

В сучасній освіті намітилася тенденція протистояння освітніх під­ходів, парадигм, які віддзеркалюють протистояння культур, зафіксова­не Ч. Сноу. Освітня парадигма — це певний стандарт теорії освіти та освітньої практики, що сформувався під впливом вимог суспільного життя. В межах некласичної філософії, в контексті емпірико- аналітичного та гуманітарного напрямів склалися теоретичні підґрунтя парадигмального дуалізму у розумінні сутності сучасної освіти і образу людини в освітньому просторі, а саме:

Закінчення табл.

Підгрунтя розмежування природничого та гуманітарного знання бу­ло закладене представниками баденської школи неокантіанства В.Віндельбандом та Г. Ріккертом, вони сформулювали тезу про наяв­ність двох типів наук: наук про культуру (ідеографічних), які описували індивідуальні, неповторні ситуації і події та наук природничих (номо- тетичних), які фіксували загальне, повторювальне, абстрагуючись від несуттєвого індивідуального. При цьому зазначили, що предметом со­ціально-гуманітарного знання є культура з усім спектром цінностей, предметом природничого знання є природа, загальне і абстрактне. об’єктивні закони, не співвідносні з жодними цінностями. На думку су­часного американського філософа Р. Рорті, герменевтичне розуміння пристосоване до розуміння «духу» (до наук про людину), в той час як «методи об’єктивації» (тобто методи природничих, «позитивних» наук)

— до розуміння природи, «врешті-решт ці два підходи не конкурують один з одним, а надають один одному допомогу».

У всіх сферах людського пізнання пояснення і розуміння тісно пов’язані, не можна протиставляти, а тим паче відривати ці дві дослідни­цькі процедури одну від одної, проте в соціальному пізнанні перевага віддається розуміючим методикам, обумовленим в першу чергу специфі­кою його предмета, у природничому — пояснюючим. Поки що об’єднати в освітній практиці переваги обох підходів, уникаючи їх слабких сторін не вдалося, університетській освіті протистоїть спеціалізована, технічній

— гуманітарна. Не заперечуючи значень науково-технічних надбань в житті сучасної цивілізації і окремої людини, все ж не можливо не помі­тити дисбаланс в освіті і розвитку людини, який став особливо наочним вже у другій половині минулого століття. Суть певної однобічності в освіті полягає в недорозвиненості чуттєво-емоційного в людях, у проявах жорстокості, антигуманності, безжальній експлуатації природних ресур­сів, у нетолерантності, нав’язуванні своїх принципів одних людей іншим, нестримне прагнення до розкоші та насолод, поширення зразків масової культури сумнівної естетичної цінності.

Безумовно, освіта завжди підпорядковується конкретним (для даного часу) вимогам суспільства, нерідко ігноруючи прогресивні здобутки філо­софської та педагогічної теорії. Про це свідчить підпорядкування завдань освіти лише інтересам підприємництва, досягненню ділового успіху, що у продовж тривалого часу домінувало в системі освіти США та деяких євро­пейських держав. Але очевидно, що без культурної, духовної, моральної людини досягнення науково-технічного прогресу мало чого варті, більш того, можуть бути навіть загрозливими, адже людина озброєна засобами масового знищення та руйнування представляє велику небезпеку.

Науково-технічний прогрес диктує свої вимоги освіті, в основі яких закладена ідея необхідності оволодіння технічними знаннями і викори­стання технічних новацій, активне втілення їх в практику.

Мабуть немає жодної країни, в якій би не скаржилися на кризу сис­теми освіти. Цілком очевидно, що однобічних орієнтацій в освіті, за яких гуманітарна освіта сприймається як альтернатива природничому і технологічному знанню або як додаток до нього, недостатньо. Універ­ситетській освіті не вистачає спеціалізованості, спеціальній освіті — універсальності та фундаментальності, а гуманітарній освіті — практи­чності. Реалії XXI століття обумовлюють питання необхідності заміни однобічної технократичної освіти всебічно гуманістичною, вузько- технократичного мислення — мисленням гуманістично-космічним.

Загальновідома дихотомія «двох культур» сьогодні доповнюється «третьою культурою» XXI століття, носіями якої являються творці не- гуманітарних наук про людину, що виникають в умовах революції гу- манотехнологій в генетиці, геноміці, наномедицині, нанофармакології, етногенетиці, тощо.

Третя культура парадоксально синтезує риси двох попередніх куль­тур — культури сцієнтичної природничо-наукової свідомості та гумані­тарно-культурологічної. Стратегія носіїв третьої культури полягає у звільненні людини не лише від соціальних, але й біологічних (генетич­но обумовлених) обмежень, що повинно сприяти конструюванню люд­ської природи відповідно до проектів, створених самими людьми. Ви­користання супертехнологій доступу до спадкової інформації, закодованої в генах, створює можливості перетворення людини на суб’єкт генетичної творчості, своєрідного «генетичного дизайну», вна­слідок якого відбувається майже фантасмогоричне радикальне розши­рення можливостей людини (психічних, фізичних, інтелектуальних), ліквідація страждань, старіння,смерті, інтеграція людської свідомості зі світовою базою даних, тощо.

Нано-біо-гено-інфо-фармакологічні технології XXI століття,так звані нанотехнології (наукоємкі), ставлять на порядок денний ідею гу- манотехнології та гуманізму, але не у традиційному його розумінні, а в модернізовано оновленому, як транс гуманізму («транс» в даному кон­тексті означає звільнення гуманізму від сентиментальності, ілюзій, оман класичного гуманізму).

Носії природничо-наукової свідомості вбачали спрямованість люд­ської діяльності і свідомості (чому мала сприяти саме освіта) в оволо­дінні об’єктивними законами природи, представники гуманітарно- культурологічної свідомості — в культивуванні гуманітарних ціннос­тей, людяності, творці третьої культури вбачають її у редагуванні та вдосконаленні спадкової інформації, закодованої в людських генах ще до народження дитини, у перепроектуванні людської природи і людсь­кої сутності. Трансгуманістичний конструктивізм обіцяє людству бага­то спокус, наприклад, безмежно тривале збереження у мінливому світі, обіцяє безліч благ, які, по суті, провокують безліч ризиків та породжу­ють багато філософських питань. Це перетворює його на потужний ін­телектуальний рух, осмислення якого знаходить своє місце у соціальній філософії, філософській антропології та філософії освіти. За словами російського філософа Б. Г. Юдіна, у супертехнологічних знаннях су­часності між точними науками, які прийнято називати пояснювальни­ми, та гуманітарними, які прийнято називати розуміючими, виникає «міст», звязок, вони постають двома різними,але однаково важливими стратегіями турботи про людину, про буття людини у світі: перші дба­ють про збереження фізично — тілесної присутності, другі — про ети­ко моральне буття людини. Нанотехнології будуть активно застосову­ватися до вирішення соціально-гуманітарних, морально-етичних, світоглядних проблем, а це в свою чергу породжує гострі дискусії філо­софського характеру, які актуалізуються і в освітньо-педагогічному просторі. Нова реальність вимагає нової освітньої парадигми.

Оновлена парадигма освіти, на думку В.Кудіна, яку ми поділяємо, повинна спиратися на такі принципові тези:

1. Освіта за своїм змістом і метою єдина для всіх, як єдині відкрит­тя науки. Освіта має бути наукоемкою.

2. Пропоновані системою освіти вимоги, їх об’єм єдині для всіх країн і народів, вони обумовлюють потребу у створенні загальноплане- тарного педагогічного простору, заснованого на необмеженому праг­ненні до досконалості і розширенню меж пізнання.

3. Освіта має спиратися на наукову і культурну основу розвитку особистості, сприяти формуванню людини з інноваційним типом мис­лення, культури і поведінки, здатної розвиватися самостійно в контекс­ті зростаючого об’єму інформації.

4. Творче застосування отриманих знань, втілення їх у практичній діяльності з усвідомленням максимальної відповідальності за наслідки своїх дій та вчинків.

5. Освіта має бути джерелом радості і задоволення для тих хто на­вчає та тих кого навчають.

Новітня парадигма освіти має бути гуманістично орієнтованою, спрямованою на формування основ морально-демократичної поведінки, відповідати ідеалам розуму, краси і добра, гуманістично орієнтованими мають бути всі освітні дисципліни. Нова соціокультурна реальність ви­магає нового рівня філософського осмислення змісту та форм освіти і освітніх взаємодій, відходу від парадигми «абстрактної людини» та «індустрії» в освіті до парадигми особистісно орієнтованого навчання, спрямованого на формування особистості, здатної до вільного дискурсу (спроможної не лише сприймати, а й критикувати), до саморефлексії та саморозвитку.

Сучасна філософія освіти спрямовує зусилля на створення таких моделей освітнього процесу, в яких значимою буде його гуманітарна складова, його орієнтація на толерантність та збалансованість сцієнти- чного та гуманітарного змісту.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Окресліть проблемне поле філософії освіти.

2. Розкрийте комплексний (синтетичний) характер філософії освіти.

3. Назвіть напрями некласичної філософії в яких розглядалися проблеми освіти.

4. Охарактеризуйте предмет і завдання філософії освіти.

5. Умови та фактори виникнення філософії освіти.

Теми для написання рефератів

1. Проблемна ситуація в сучасній освіті.

2. Освіта як предмет філософської рефлексії.

3. Стратегії розвитку сучасної освіти.

4. Парадигмальний статус філософії освіти.

5. Протистояння емпірико-аналітичного та гуманітарного напрямів у дискусіях про освіту.

Література

1. Базалук О.О., Юхименко Н.Ф. Філософія освіти. — K., 2011.

2. Гершунский Б.С. Философия образования для XXI века. — M., 1999.

3. Гусинский Э.Н., Турчанинова Ю.И. Введение в философию обра­зования. — M., 2000.

4. Дьюи Д. Демократия и образование. — M., 2000.

5. Коротяев Б. Педагогічна філософія. — Луганськ, 2010.

6. Кудин В. Н. Образование в судьбах народов (Дидактика нового времени) — К., 2006.

7. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти — K., 1996.

8. Миронов В. В. Проблемы образования в современном мире и фи­лософия. //Отечественные записки. — M., 2002, №2.

9. Микешина Л.А. Герменевтические смыслы образования// Фило­софия образования. — M., 1998.

10. Наука и образование: современные трансформации. — К., 2008.

11. Ч.П. Сноу. Две культуры. Сборник публицистических работ. — M., 1973.