Джерела, провідні ідеї та напрями . філософської думки Стародавньої Індії

Вже у П тисячолітті до Р. Х. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфо­логія, викладена у “Ведах” - збірниках міфів.

Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. Х.). Проте, варто звернути увагу .-на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філо­

софії виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше пере­плетена із іншими сферами життя та духовної діяльності сус­пільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.

По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спира­лась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість “зазирнути” у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класи­фікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Пльгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.

У Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Ocwpzca - бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Старо­давньому Китаї.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди "(із їх назвою споріднено наше слово “відати”, “знати”), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. Х. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення

давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду най­цікавішими є тексти під назвою "Упанішади” (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти- пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах).

• Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Старо­давньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармічних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового са­мовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філо­софсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення

людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану “мокші” - повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

• Джайнізм (від слова "джіна" -переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаці­ям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

• Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шля­хом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова"йога"), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини.

• Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки по­стає буддизм. За переказами, його засновником був принцГаута­ма Сіддхартха з роду Шакїв (563-483 рр. до Р. Х.). Життя Га- утами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захище­ний з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини.

• Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і дося­гає стану “нірвани” - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, до­ступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні "крапки", згущення під назвою "дхарми". Вони

перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою в з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, по­стає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх ’я (обчислення, точне знання), заснов­ником якої вважають Капілу (VII ст. до Р. Х.). На першому плаю в судженнях школи - питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнту­ватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

■ “пракріті”, або “прадхана” (природа)

■ та “пуруша ” (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємо­дії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв’язок між "пракріті’" та "пурушею"" нагадує союз сліпого та кульгавого: "перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти

сам по собі, а нібито втягується в активністьматерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею". Зв’язок пра- крі ті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (та- мас), енергії (раджас) та прояс­нення (саттва). Останні пород­жують п’ять світових стихій (або елементів): · вогонь, · по­вітря, · воду, · землю та · ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутні­шим. Проявляючись у людсько­му “Я”, пурушаспрямовує його

до самозаглиблення та подолання карми.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до Р. Х.) відносять до натуралістичних: її прихильники вва­жають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхар- ми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне жит­тя...

• Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним - земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представ­ники “черваки-локаяти” вважали вміння уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги шко­ли ньяя (засновник Готама, ІІІ ст. до Р. Х.). Тутдокладно роз­глядали ==>основи та засоби пізнання, ==>форми умовиводів, ==>ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділя-

ли на чотири види: · сприйняття, · виведення, · аналогія та • усне свідчення.

Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, VI- V ст. до Р. Х.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: "... щодо особливостей: воістину вони - одиничні, і виз­начаються як те, що лежить в основі субстанцій".

'*Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: ♦ початок

, буття, ♦ будова світу, ♦ особливості людини, ♦ роль і зміст людсько­го пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблема­тиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розухали значною мірою як подолання людсь­кої окремішності та індивідуального протистояння загальному.

2.3.