Загальна характеристика понять

За давньою усталеною традицією людство виділяє два основні дже­рела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їхня взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною.

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе форму­вання знання, є чуттєве пізнання: це фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх мож­ливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ — ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнан­ню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у за­надто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розгля­дають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах:

• відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.);

• сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням пев­ного образу або певної проекції речей;

• уявлення постають відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втру­чаються розумові операції, бо з’єднувати елементи відчуття у сприй­нятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнан­ня не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків: відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо ба-

чити, відчувати й т. ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні; самі від­чуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого. Уявлення завжди одиничне й конкретне, це так би мовити, «мислення у картинках», але щоб від нього перейти до справжнього мислення, потрібно вживати поняття, які вже є певним ступенем абст­рактності.

Отже, названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абст­рактного мислення досить чітко виражають його особливості:

• поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характерис­тики, як звичайно, класу предметів (але інколи — і окремих унікальних предметів);

• судження — це речення, які зв’язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

• умовиводи — сукупність речень (суджень), пов’язаних між со­бою законами логічного виведення.

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об’єкту пізнання: якщо чуттє­ве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв’язків, фун­кцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки то­му, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослі­дження зв’язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттє­ві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також має певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: диста- нціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо «стіл», «дерево», то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на «столи» та «дерева» як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили).

Поняття — одна з форм раціонального мислення, у якій узагальню­ється зміст предмета або явища.

Риси, що виражають подібність або відмінність предметів, назива­ють їхніми ознаками.

Ознаки, що належать багатьом предметам (класові предмети), нази­ваються загальними. Ознаки, притаманні тільки окремому предметові, називаються відмітними.

У загальних і відмітних ознаках можуть фіксуватись як істотні, так і неістотні властивості предметів.

Існування предмета як предмета першого роду неможливе, коли від­сутня хоча б одна з таких істотних ознак. Істотні ознаки другого роду, якщо вони беруться у сукупності, достатні для вираження суті предме­та, а кожен з них окремо є необхідним для неї.

Ознаки предметів поділяють на основні і похідні, необхідні і випадкові.

Основні ознаки — це ті істотні ознаки, в яких виводяться як необ­хідний наслідок інші істотні ознаки. Похідні ознаки — це ознаки, що виводяться з основних. Наприклад, у понятті «рівносторонній трикут­ник» рівність сторін є основною ознакою, а рівність кутів — вже похід­ною. Необхідні ознаки — це ті самі істотні ознаки, але взяті у відно­шенні до тих ознак, які не є ні основними, ні необхідними висновками з них. Поняття «необхідні ознаки» означає, що без них не може існувати жоден індивідуум даного класу предметів. У самих предметів можуть існувати і випадкові ознаки, тобто такі, що належать або тільки де­яким представникам класу, або усім представникам, але які не є необ­хідним наслідком основних ознак. Наприклад, світле волосся, високий зріст, знання кількох іноземних мов тощо — це випадкові ознаки пер­шого роду. Як приклад другого роду випадкових ознак, що характери­зують весь клас предметів, можна назвати чорний колір пір’я у ворон.

Змістом будь-якого складного поняття є синтез елементів, їх єд­ність. Особливість цієї єдності характеризує структуру поняття, у якій істотним є різниця між родовою ознакою (головною частиною) змісту поняття і видовою ознакою (побічною частиною змісту поняття).

Головна частина відповідає на запитання: «хто?» або «що?», а побічна частина — «який?». Побічна частина може бути близькою або віддаленою, залежно від того, як приєднуються відповідні ознаки до головної частини змісту поняття — безпосередньо чи за допомогою інших ознак.

Наведене вище визначення передбачає, що утворення понять пов’язане з певними діями в мисленні, які дозволяють встановлювати загальні ознаки у предметів, виділяючи в них істотні та неістотні озна­ки, утворювати з виділених істотних ознак певну єдність.

До таких дій належать:

1) аналіз — мислене розчленування змісту предмета та його складо­вих властивостей, ознак;

2) порівняння — встановлення подібності і відмінності між предме­тами, що розглядаються;

3) синтез — мислене поєднання ознак та властивостей предмета, які відображаються в змісті поняття;

4) абстрагування — виділення з усієї сукупності ознак предметів єдності найбільш істотних ознак, що становлять зміст поняття;

5) узагальнення — дія, подібна до абстрагування і пов’язана з ним. Виділення ознак певного роду фактично є абстрагуванням стосовно цих виділених ознак. Водночас воно є і узагальненням, якщо мається на увазі більш широка сукупність ознак, що їх мають різні види предметів, які відповідають утворюваному поняттю.

2.