ОСНОВНІ ПРОЯВИ РЕЛІГІЙНОГО життя

Релігійне життя за своєю природою вимагає безперервності. Ве­дучи мову про поступ і духовний розвиток, передбачає стабільність орієнтації на мету й постійно зростаюче вміння долати перешкоди.

На думку Климента Александрійського, життя християнина ста­новить низку етапів, що ведуть людину до досконалості. Різні рів­ні досконалості він називає «обителями душі», вони визначають­ся як благоговійний страх. Віра, надія, любов. Насправді не всі душі досягають найвищої досконалості, тому християн можна по­ділити на християн зі «звичайною вірою» і християн - істинних гностиків, що досягли досконалої віри. Сповнений досконалої віри християнин характеризується дотриманням заповідей, здатністю виховувати людей у чеснотах.

ЧЕСНОТА - навички доброї поведінки, які дозволяють лю­дині із приємністю тривало відповідно діяти.

Такі теологічні чесноти, як віра, надія, любов, спрямовані без­посередньо до Бога як до буття, гідного безкінечної довіри та лю­бові.

Вичерпно й виразно основи духовного життя опрацював Псе- вдодіонисій Ареопагіт (кінець 5 - поч. 6 ст.). У духовному житті він виділяє три етапи: «очищення», «осяяння» й «удосконален­ня», які розглядає як способи співучасті людей і ангелів у боже­ственних досконалостях, що є предметом розгляду в книгах «Не­бесна ієрархія» і «Церковна ієрархія».

Вищим ступенем онтологічної досконалості є святість, яка за­початковує надприродну єдність могутності, праведності і краси.

СВЯТІСТЬ - загальна релігійна категорія, яка є сутнісною ха­рактеристикою нескінченної повноти божественного буття. Свя­тість відображає також онтологічну прилученість відносного бут­тя до Абсолютного, стан освячення земного світу божественним світлом. У християнстві стан святості людського єства вільний від гріха і освячений божественою благодаттю (2; 298).

Аксіологічним втіленням ідеї святості постають святині. На відміну від цінностей, святині мають значно вищий рівень онтоло­гічної вкоріненості, а отже і здатність ангажувати людей незалеж­но від їхнього власного вибору.

Vi

ПРАВЕДНИК - у буденному релігійному значенні людина, яка у всьому покладається на Бога, намагається виконувати його волю, не грішить. Життя праведника підпорядковане служінню Богу й людям. У Біблії праведниками названі Ной, Іов, Симеон та інші, життя яких є прикладом для наслідування. Але абсолютно праве­дним є лише Бог (2; 251).

ЧЕРНЕЦТВО - поширена в ряді релігій форма реалізації іде­алу праведного життя, що передбачає зречення миру і аскетизм. Прийняття чернецтва відбувається через чин пострижения в ченці.

Чернечий спосіб життя у християнстві почав складатися в 3-4 ст. серед прихильників Icyca Христа в Єгипті, звідки поширився на Палестину, Сирію, Грецію, Болгарію, Візантію. Перші ченці прак­тикували аскетизм, усамітнення, а також киновітство - життя об­щиною, де кожен допомагає вдосконаленню іншого. Розрізняють чернецтво усамітнене і спільножитне. Однак справжній розквіт чернецтва пов’язаний з іменем св. Василія (4 ст.), коли воно із «народної, аскетичної форми життя, доступної всім» стало «шко­лою високовченої духовності, пронизаної александрійською, і перш за все, орігенівською спадщиною».

Св. Василій вважається батьком чернецтва як певного способу життя чи особливого виду покликання. Розвиток чернецтва зага­лом і кожного ченця зокрема згідно з теорією чернецтва має бути духовним сходженням до релігійно-моральної досконалості, упо­дібненням Icycy Христу. Різні умови існування чернецтва з часом спричинили до певних відмінностей у християнському чернецтві на Сході і Заході.

СТАРЕЦТВО - чернечий інститут, заснований на духовному керівництві старцем ченцем-наставником аскетичною практикою послушника.

Старецтво зародилося на поч. 4 ст. в Єгипті в середовищі хри­стиянського чернецтва. В 10 ст. одним з його центрів стала свята гора Афон, де було збудовано кілька православних монастирів. Сто­сунки між старцем і послушником передбачали добровільний і беззастережний послух останнього першому, що сприяло відтво­ренню релігійно-аскетичного життя в монастирях.

ОБОЖНЕННЯ - стан особистості та процес, в результаті якого вона набуває божественних рис. У східних релігіях вчать про не­обхідність злиття людської душі з Абсолютом і в такий спосіб можливість стати богом за природою. Традиційне християнство розуміє спасіння як сходження до стану обожнення всього людсь­кого єства (душі і тіла) за благодаттю Бога, а не за природними якостями. Вперше цей термін вжили каппадокійські Отці церкви в 4 ст. Значно пізніше (14 ст.) Г. Палама завершив православну догматику вченням про природу Фаворського світла як тієї енер­гії, що завершує обожнення (2; 219).

Людина після гріхопадіння Адама і Єви сама собою стати пра­ведною не може, але може досягти праведності через віру і свя­тість життя.

Прекрасним прикладом є життя і діяльність таких особистос­тей, як Аврелій Августин, Тома Аквінський, мати Тереза (Агнес Ходжа), Йосиф Волоцький, Ніл Сорський, Серафим Саровський, Сергій Радонезький та ін., котрі ще за життя набули святості.

Добрим прикладом міркувань щодо особливостей релігійної праксеології служитиме прагматична теорія Вільяма Джеймса. Тож звернемося безпосередньо до позиції, на якій стоїть названий фі­лософ.

Вільям Джеймс (1842-1910) - американський філософ, один із засновників прагматизму. Розглядав прагматизм не як вчення, а як метод, що носить нейтральний, антидогматичний характер. Прагматизм, за Джеймсом, здатний зблизити науку й метафізику. Оголосив єдиною реальністю безпосередній чуттєвий досвіт інди­віда. У прагматичний спосіб Джеймс пояснює і релігію (релігійний досвід), вона у нього — результат вільного вибору людини, духов­на опора у житті. Його перу належать праці: «Воля до віри», «Пра­гматизм», «Різноманіття релігійного досвіду» та ін.

В. Джеймс розробив поняття релігійного досвіду, під яким ро­зумів суб’єктивні релігійні феномени в різних формах - містич­не видіння, екстатичний стан, екзальтовані споглядання, галюцина­ції тощо.

Особливу увагу він приділяв аналізу релігійного почуття: є релігійна любов, релігійний страх, релігійне почуття піднесеного, релігійна радість. Проте релігійна любов, на його думку, - це лише загальне почуття любові, котре властиве всім людям, але обернуте на релігійний об’єкт.

Істинність релігії і віри в Бога випливає із їх важливості для життя людини. Релігійний досвід, релігійне переживання мають практичне значення для життя і постають, особливо в критичні моменти, як «рятівний досвід», вони безумовно є істинні.

Ірраціональну природу релігії, мотиви релігійних дій дослі­джував Рудольф Отто.

Рудольф Otto (1869-1937) - німецький протестантський тео­лог і філософ релігії, автор досить впливової в 20 столітті конце­пції витлумачення релігії.

P. Otto пропонує брати до уваги лише ірраціональну сторо­ну релігії, нехтуючи всім раціональним, що в ній є.

Глибинною сутністю релігії Otto вважає нумінозне (невимов­не). Останнє проявляється в двох формах:

- йдеться про таїнство, містерію жаху, що являє собою безпри­чинний, ні на чому не заснований страх людини перед таємницею трансцендентного;

- відчуття тривоги, на відміну від містерії жаху, викликає за­хопленість людини загадковістю розгортання буття у всій його досконалості і повноті.

На думку філософа, де відсутні означені переживання, там є відсутньою істинна релігія.

Про наявність релігійного досвіду, за Отто, можна стверджува­ти лише тоді, коли в ірраціональному пориві божественної могу­тності зливаються в одне ціле містерія жаху і відчуття тривоги.

Його праця «Священне. Про ірраціональне в ідеї божествен­ного і його ставлення до раціонального» вийшла в 1917 році.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Визначте особливості релігійної діяльності. /

2. Які праксеологічні виміри має культова діяльність?

3. У чому полягають основні прояви релігійного життя?

ЛІТЕРАТУРА

1. Академічне релігієзнавство. Підручник. - K., 2000.

2. Релігієзнавчий словник /За ред. А. Колодного і Б. Лобовика. - K., 1996.

3. Філософський енциклопедичний словник /Голова редколе­гії В.І. Шинкарук. - K., 2002.

4. Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993.

5. Москалец В.П. Религиозный культ. - К., 1987.

6. Токарев В. А. Ранние формы религии. - M., 1981.

7. Тэйлор Э. Первобытная культура. - M., 1939.

8. Тэрнер В. Символ и ритуал. - M., 1939.

9. Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь: исследование магии и ре­лигии. - M., 1980.