«Філософія життя»

Наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. в Європі набула популя­рності «філософія життя», найпомітнішими представниками якої були Ф. Ніцше, 3. Фрейд, А. Бергсон, які відійшли від онтологічної та харак­терної для класичної філософії гносеологічної проблематики.

Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологіч­ній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Постала вона як своєрідний протест проти класичного гегелівського ідеалізму, який не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Виступила вона й проти неокантіанської та позитивістської версії філософії, яка зводила філософію тільки до аналі­зу методологічної проблематики науки. Філософія життя знаменувала со­бою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної й ак- сіологічної проблематики. Якщо для класичної філософії гаслом було «істина понад усе» (символом її може бути Д. Бруно), то для філософії життя — «людина понад усе». Це означало не просто переосмислення гли­бинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.

Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німе­цький мислитель Фрідріх Ніцше. Світогляд його формувався під впли­вом волюнтаризму Шопенгауера, дарвінізму, творчості Гете і музики Вагнера. В одній із перших праць, досліджуючи виникнення давньо­грецької трагедії, Ніцше виділяє два первні (складники) культури — ді- онісівський (за йменням бога виноробства Діоніса), який уособлює бу­яння творчої енергії, оп’яніння життям, екстаз — все те, що можна тлумачити як прояв стихійних сил в людині і культурі і аполлонівський (за йменням Аполлона — бога музики, гармонії, світла), який є носієм міри, порядку, тобто розуму.

Посилення раціональних елементів у культурі Ніцше трактує як за­непад життя. Вслід за Шопенгауером він вище оцінює волю, ніж розум. Але, на відміну від песимізму свого попередника, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ніцше пройнятий оптимізмом. Для нього життя є єдністю радості й болю, чимось на зразок «оптимістичної тра­гедії», він проголошує «так!» життю у всіх його виявах.

Центральним поняттям його філософії є «життя», виявами якого є «становлення» і «воля». Вслід за Гераклітом і буддистами він змальо­вує динамічну, процесуальну картину світу. Життя — постійне станов­лення, боріння, процес, а не предмет і субстанція. Поняття «воля» у Ні­цше багатозначне і метафоричне. Це — рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади. Перехід від неорга­нічного до органічного світу і до людини є, на його думку, шляхом за­непаду, а не прогресу. В борінні сліпих неорганічних сил більше істини і краси, ніж у тому, що виникає на їх основі.

Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Тіло людини, на його думку, є значно більшим розумом, ніж сам розум. Взагалі розум він розглядає лише як засіб, інструмент життя, позбавляє його самоцінності, статусу абсолютної цінності. Життя і воля, яка скла­дає його основу, є вищими цінностями, а все інше — лише засоби, під­порядковані цінності.

Абсолютизуючи волю як основну цінність, Ніцше піддав різкій кри­тиці всю попередню філософію. Він вважав своєю заслугою те, що пе­ршим порушив питання про цінність істини — центрального поняття («ідола») філософії.

У такий самий спосіб Ніцше здійснив переоцінку основних христи­янських цінностей — любові до ближнього і співчуття. Його непокоїло біологічне виродження за панування в Європі християнських цінностей, зокрема співчуття до страждань іншого. У зв’язку із цим він протиста­вив античний світ з його культом хоробрих і мужніх воїнів християнсь­кому світу, який культивує страждущу людину. Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погір­шення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолю­бне, всі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові «люди­на», за його словами, церква, знищила. Тому він так пристрасно виступив проти християнства. Його мало турбувало те, істинна чи не істинна християнська релігія, для нього головним було суто практичне (прагматичне) питання: як християнство впливає на біологію людини — погіршує чи поліпшує її. Згідно з Ніцше, християнство — це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих, щоб у такий хитрий спосіб підкорити вищих, мужніх людей (марксизм, до речі, розглядає релігію як знаряддя панування вищих класів).

З таких позицій розглядав Ніцше і мораль. Він заперечував абсолю­тність моральних цінностей, зокрема добра. Цінність його, як й істини, виявляється лише в тому, розкріпачує чи сковує воно потяг до влади. Отже, мораль повинна бути спрямована на культивування сильної лю­дини. «Слабкі і невдахи повинні загинути — перша заповідь нашого людинолюбства.

Ніцше, будучи прихильником індивідуалізму та соціальної ієрархіч- ності, осуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рі­вності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму. Вони, на думку Ніцше, культивують дрібну усереднену людину. Демократія та соціалізм — прояв волі до влади посередності.

Переоцінюючи традиційні цінності, намагаючись вибудувати свою систему цінностей, Ніцше заявив: «Бог — помер», тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкова­ного розумного світу) втратили силу. Існуючу європейську культуру він діагнозує як культуру занепаду, декадансу, оскільки вона спрямова­на проти цінностей життя. Відродження Європи пов’язує з формуван­ням надлюдини, прообразом якого є іранський релігійний реформатор VII — VI ст. до н.е., засновник зороаст ризму Заратустра. Коли Бог по­мер, то людині нічого не залишилося, як звалити на себе тягар, який вона раніше перекладала на нього, тобто взяти на себе відповідальність за власне життя. Але такою, на думку Ніцше, є не сучасна людина, а надлюдина майбутнього. Вона повинна ствердити нові цінності — зем­ні, здорові, мужні. Місце повинності в цій людині займає свободна воля (замість «ти повинен» — «я хочу»). Надлюдина — не раб загально­прийнятих думок і цінностей. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.

Ніцше — філософ і поет, його мова афористична, пристрасна, часто парадоксальна. Вона не так логічна, як емоційна, спрямована на форму­вання певного враження у читача. Це не мова філософа-вченого, який розбудовує систему і намагається послідовно одну думку вивести з ін­шої. Системність і послідовність не властиві творчості Ніцше. Тому ін­терпретації його ідей такі різні, а часто й протилежні.

Переоцінюючи цінності, Ніцше змусив європейців подивитись на себе, на свою культуру немовби збоку, що є безперечною його заслу­гою.

Ніцше одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою. Нині очевидно, що культура, створивши «парникові умо­ви», загальмувавши природний відбір, сприяла виникненню і поширен­ню багатьох хвороб. Гуманізм проголошує право кожного, в тому числі й слабкого, на життя і щастя. Біологічне виживання людства вимагає, щоб продовжували рід сильні та здорові. Це радикальна суперечність, від якої нікуди дітись. І чи не криється в цьому помста природи розум­ній тварині, яка посміла повстати проти неї? Заслугою Ніцше є те, що він повів мову про цю проблему з відкритими очима, не ховаючи голо­ву «в пісок ілюзій».

Філософія Ніцше — це крайній індивідуалізм з аристократичним (від­раза до загалу як до натовпу) і водночас біологічним забарвленнями. Він відчув всезростаючу індивідуалізацію європейського суспільства, про що, зокрема, пізніше засвідчив крах тоталітарно-колективістських ідеологій фашизму і комунізму, але надав цьому процесу міфопоетичної інтерпрета­ції: майбутнє Європи пов’язував не зі свободною особою в громадянсько­му суспільстві, а з міфічною надлюдиною.

В образі надлюдини він намагався стати по той бік добра і зла, подіб­но до Раскольникова з роману «Злочин і кара» Ф. Достоєвського (Ніцше високо цінував його творчість, знаходив у його героїв багато співзвучно­го своїм ідеям). Як би він не підносив надлюдей, якщо допустити їх ймо­вірність, неодмінно постає питання — як регулюватимуться взаємини між ними. Якщо кожен з них творитиме свій моральний закон, то може статися повернення до первісного стану «війни всіх проти всіх». І тоді знову постане питання про об’єктивні регулятиви (Бог, мораль, право). Все це людство вже проходило: дикун і є якоюсь мірою надлюдиною з неперевантаженою муками совістю. Ніцше, як і Маркс, сильний в крити­ці існуючого, але замість нього не пропонує нічого іншого, ніж міф.

Тривалий час дискутується питання про причетність ідей Ніцше до формування ідеології фашизму. Однозначно відповісти на нього немо­жливо. Доведено, що під ідеї фашизму підтягувала творчість Ніцше йо­го сестра, яка посмертно видавала останні твори філософа. Безумовно, аристократичний і романтичний світогляд Ніцше був чужим ідеології вульгарного натовпу — фашизму. Крім того, він акцентував на сильній людині, а не на перевазі однієї раси над іншою. І все ж співзвучність таких ідей, як воля до влади та ідея надлюдини, з ідеями фашизму не підлягає сумніву. Щоправда, фашисти використовували й ідеї Фіхте, Гегеля та інших мислителів. Тому ототожнювати філософію Ніцше і фашизм немає підстав, хоча певна їх спорідненість безперечна.

Слід зазначити, що Ніцше був фізично кволим та психічно вразли­вим. Цей прихильник сили і волі до влади, ставши мимоволі свідком жорстокого побиття господарем свого віслюка, психічно зірвався (по­трапив у психіатричну лікарню, де й помер). На чиєму місці він себе уявляв — жорстокого господаря чи бідної тварини? Можливо, ця про­повідь сили була тільки прикриттям його загадкової, вразливої душі?

Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу ав­стрієць Зигмунд Фрейд (1856—1939 pp.).

3.