§ 1. Юснатуралізм і позитивізм: точки дотику і прояви розбіжностей

У всі часи свого існування ідея природного права розроблялася на теоретичному рівні і втілювалася у соціально-політичні практики як ме­ханізм регулювання соціальних відносин. На формування цього механі­зму безпосередній вплив мав панівний для даного соціально- історичного контексту тип світогляду, а також певний історичний тип організації суспільства.

У другій половині XX ст. однією з головних тенденцій в аналітич­ній філософії права стало виникнення нових форм правового натураліз­му (юснатуралізму), що увібрав у себе найкращі здобутки теорій приро­дного права. Така активізація природно-правової думки була свого роду реакцією на теоретичні і методологічні установки юридичного неопози­тивізму Г. Харта і його послідовників. Таким чином, натуралізм - це особливий спосіб філософського мислення, що має тривалу історію і спрямований на обґрунтування моральної природи юридичних устано­вок, джерелом яких виступають ідеали і принципи природного права.

Специфіка взаємодії натуралізму і позитивізму обумовлена переду­сім відмінностями в теоретичному осмисленні загальних умов «юриди­чної дійсності» правових норм. Розуміння права як нормативного регу­лятора людської поведінки неминуче призводить до актуалізації питан­ня про розмежування права і моралі як стандартів поведінки. У цьому сенсі для позитивізму характерне визнання в якості умов «юридичної дійсності» певних соціальних явищ і подій, а в натуралізмі - морально­го змісту правових норм.

У античній філософії природне право розглядається як прояв зако­нів природи (софісти, Платон, Аристотель), а у філософії Нового часу - в якості прояву законів розуму і розумної природи людини (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза). Нині терміном «концептуальний нату­ралізму» позначаються сучасні природно-правові теорії в аналітичній фі­лософії права, в яких права людини осмислюються як іманентна і фун­даментальна характеристика позитивної правової системи.

Теоретики концептуального натуралізму у своїй критиці неопозити­вістських уявлень про право зберігають такі основні постулати класич­них теорій природного права :

(1) існують об'єктивно задані моральні норми і принципи, що ле­жать в основі світопорядку і пізнаються людським розумом;

(2) природне право - юридична форма певних моральних стандартів і нормативний світопорядок;

(3) індивід володіє сукупністю природних і невідчужуваних прав, які передують нормам позитивного права;

(4) позитивне право повинне відповідати ідеальним принципам природного права; звідси побудова натуралістської аргументації на ос­нові принципу lex injusta non est lex («несправедливі закони не є закона­ми»).

Для натуралістів характерна критика неопозитивістської стратегії розмежування права і моралі, «дійсного (сущого)» і «належного». Як за­значає Б. Бікс, концептуальні натуралісти розглядають право як телео­логічне поняття і засіб побудови справедливого суспільства, тобто запе­речують описовий і морально нейтральний підхід неопозитивістів^[66].

Метою більшості сучасних аналітичних концепцій, зокрема в англо- американській філософії природного права, є пошук оптимальної взає­модії правових норм з фундаментальними правовими принципами (Р. Дворкін), юридичними процедурами (Л. Фуллер) і «загальним бла­гом» політичного співтовариства (Дж. Фінніс), а також прагнення об­ґрунтувати «формулу» справедливого суспільства й відповідно правової системи, яка б найповніше відповідала його вимогам (Дж. Ролз).