ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ ФОРМИ УСВІДОМЛЕННЯ БОГА

Основними філософськими формами усвідомлення Бога є ТЕЇЗМ, ДЕЇЗМ !..ПАНТЕЇЗМ.

Стрижнем ТЕЇЗМУ як вчення є уявлення про особистого Бога, що трансцендентний світові, який він створив у вільному акті волі і яким керує.

ДЕЇЗМ (лат. Deus - Бог) - релігійно-філософське вчення, згідно з яким Бог, що є безособовою першопричиною світу, не втру­чається в процеси і явища, що відбуваються в ньому.

На відміну від теїзму і його віри в існування особистого Бога - творця світу в релігійно-філософському вченні деїзму Бог по­стає безособистісною першопричиною світу, тобто вищим Розумом, з буттям якого пов’язана побудова Всесвіту. Створивши світ, Бог не втручається в процеси і явища, що відбуваються в ньому. Сяга­ючи своїми витоками середньовічної філософії, як філософський напрям деїзм оформлюється лише в 17 ст. Його засновником вва­жають лорда Г.Чербері (Англія), який розвинув ідею релігії розу­му у праці «Трактат про істину» (1G24).

Прибічники деїзму виступали проти існуючих форм релігії, протиставляючи їм «природну релігію Розуму», яка б випливала із самої природи людини і грунтувалася на розумі. Заперечую­чи деякі релігійні догмати й обряди, прояви релігійної нетерпи­мості, деїсти прагнуть вивільнити науку і філософію від засилля церкви. Водночас вони визнавали існування Бога як першо­причини (Дж. Локк, Вольтер, І. Кант та ін.). Окремі з них (Г. Ляйбніц) вважали, що існування Бога можна чітко довести. А І. Ньютон взагалі залишив за Богом функцію першорушія сві­ту. Деїзм був і є своєрідною формою компромісу між релігією та природознавством.

ПАНТЕЇЗМ (гр. pan - все, Lheos - Бог) - вчення про єдність Бога і світу, ідеальної і матеріальної сутності, злиття Бога як абсо­люту з природою.

У пантеїзмі як філософському вченні Бог ототожнюється зі світок, природою. Прибічники пантеїзму розглядають Бога не як надприродну особу, трансцендентне начало, а як Абсолют (без­особовий дух), злитий з природою в єдине ціле. Пантеїстичні ідеї є досить давніми. Вони сягають часів, коли не існувало навіть поняття Бога як єдиного світового духу, і спостережувані вже у брахманізмі, індуїзмі, даосизмі, філософії стоїків і нео­платоніків.

Термін «пантеїзм» вперше вжив нідерландський теолог Й. Фай (1709), а концептуальну систему ідей пантеїзму вперше виклав англійський філософ Дж. Толанд у «Пантеїстиконі» (1720).

Пантеїзм ніколи не був однорідним. Як правило, виокремлю­ють д в і основні його форми: натуралістичну і релігійно-містич­ну, що час від часу зазнавали значних видозмін або чудернацьких переплетінь.

Натуралістична тенденція пантеїзму, що з особливою силою почала виявлятися в епоху Відродження, «розчиняє» Бога в при­роді, Всесвіті. Для неї Бог є «нескінченний максимум» (М. Кузан- ський), він існує лише «в речах» (Дж. Бруно, Т. Кампанелла); Бог і природа - єдина субстанція (Б. Спіноза, Й.-Г. Гердер); Бог - безособова й умоглядна «форма», яка облаштовує «матерію» (Г. Сковорода).

Прибічники релігійного пантеїзму значною мірою спиралися на неоплатонівське вчення про еманацію, розвивали концепції вічного позачасового породження природи безособовим Богом. Вони «розчиняли» природу в Богові, вважаючи його безособовим світовим духом, що схований у самій природі. Звідси й тверджен­ня про наявність Бога в усіх процесах і явищах, Бога як їх надпри­родне начало (І. Еріугена, І. Екхарт, М. Мальбранш та ін.).

Пантеїстичні уявлення поділяли й деякі представники новіт­нього природознавства (А. Ейнштейн).

В Україні пантеїстичні уявлення були властиві багатьом бо­гословам, професорам Києво-Могилянської академії (Петро Мо­гила, Д.

Т. Прокопович, дотримуючись традиційних теїстичних уявлень про створення світу Богом, водночас поділяв і неоплатоністичне вчення про еманацію, а тому вважав, що Бог і трансцендентний щодо світу, і всюдисущий у ньому, «є в речах», «які він рухає». Звідси - ідея богоданого, але властивого кожній речі, природного права чи закону, який є абсолютним і обов’язковим навіть для Бога.

Підсумовуючи, зазначимо, що проблема буття Бога, релігії зна­ходиться у полі зору практично всіх сучасних філософських на­прямків, починаючи від неотомізму, де вона є визначальною, і за­кінчуючи прагматизмом (Ч. Пірс, У. Джемс, Д. Дьюї), де ці питання є другорядними.

У ΗΕΟΤΟΜΊСТСЬКІЙ доктрині (Е. Жільсон, Ж. Марітен, А. Дондейн, К. Ранер, К. Фабро) «саме буття» є Бог, в якому виявля­ється тотожність сутності та існування, тобто він означає повноту буття, не обмежену небуттям. Він охоплює собою всю досконалість буття. Бог є «чисте буття», «чиста досконалість», а тому він пере­буває за межами, доступними розумові, який оперує кінцевими величинами.

Бог є причиною буття всіх речей, що внутрішньо властива їм і в них діюча.

Найдосконалішим витвором Бога є людина, яка має безсмерт­ну душу, свободу волі та духу. Людина здатна до розриву ланцю­гів тваринного стану й піднесення до чистого духовного буття, доводячи тим самим свою свободу і стверджуючи свою гідність. Але людський дух не слід порівнювати з божественним - «чис­тим духом», що іманентно присутній у світі створених Богом ре­чей. Трансцендентний світу Бог у концепції неотомізму одночасно виявляється іманентно властивим йому, виступаючи водночас як досконала реалізація всіх можливостей, чиста актуальність, яка являє собою незмінну й у своїй досконалості притягальну мету для всього Космосу і кожної речі зокрема.

З позиції ФЕНОМЕНОЛОГІЇ релігійний досвід своїм корін­ням сягає глибинних пластів «чистої свідомості», тому й трансце­ндентний Абсолют є щось таке, що конструюється в якомусь гли­бокому й цілком унікальному почутті й має свою першооснову в тому, що є кінцево й істинно абсолютним (Е.

З’ясовуючи природу та сутність релігії, феноменологи (М. Елі- аде, Г. Ван дер Леув, Р. Отто, Ш. де ля Соссей та ін.) звертають особливу увагу на ознаки, які безпосередньо не дає процес релі­гійного відображення, а які є продуктом мислено-фантазійного виповнення сущого й творення віруючим належного. Йдеться про категорії «спасіння», «спокута», «священне й профанне» тощо.

У НЕОФРЕЙДИЗМІ (Е. Еріксон, Е. Фромм, В. Роджерс, Г. Ган- трип) релігійні почуття, релігія розглядаються як норми, що виро­стають із природних людських відносин, тобто є нерозривним ас­пектом людського існування, а ідея Бога інтерпретується як така, що посилює почуття реального сприйняття світу, злиття ж з Бо­гом є своєрідним відображенням примирення в людській психіці «Его» і «Надего» (М. Клейн, Дж. Флюгель).

З позицій ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ (від лат. existentia - існу­вання) - С. К’єркегор, М. Гайдеггер, К. Ясперс, Г. Марсель та інші - християнська істина релігії полягає не в тому, щоб знайти істину, а в тому, щоб істиною бути. Тобто релігійна істина невіддільна від «екзистенції» людини (її неповторності, унікальності, суб’єктивності), від самого життя і смерті, щастя і страждання, від долі індивіда. Релігійність є екзистенційною рисою людського буття, що залежить від першоначала: «трансценденції», яка відкривається в акті віри. Тож, як екзистенція, за словами К. Ясперса, я існую остільки, оскіль­ки усвідомлюю себе як подарований собі самому трансцендентно, тобто Богом.

Укоріненість екзистенції у замежовому щодо природного бут­тя світі духовності робить її принципово «несхоплюваною» для раціональної методології - наявним «небуттям буття», конкрет­ним «ніщо», реальним грунтом творчого постання у світі резуль­татів вільного (і водночас відповідального) вибору, а не стихійно­го плину світової інертності.

Важливим елементом віри і єдино можливим способом про­риву до Абсолюту в К’єркегора виступає відчай. Ця категорія стає конструктивним атрибутом особистості й досить вагомим чинни­ком, здатним викликати невтомність людської духовності.

ПЕРСОНАЛІЗМ (від лат. persona - особа, маска) - напрям філософії, який в основу витлумачення світу ставить субстанціа­льне «Я». Звідси онтологічні, гносеологічні, етичні, соціальні про­блеми розглядаються під кутом розкриття персональності, тобто особистісної реальності. Термін «персоналізм» вперше використав у 1799 р. Фридріх Даніель Шлейєрмахер в «Промовах про релігію». Ідейні витоки персоналізму - в монадо­логії Ляйбніца. Серед різноманіття концепцій персоналізму виді­ляються вчення Л. Якобі і його послідовників про особистісного Бога в межах «філософії почуття»; концепції онтологічного пер­соналізму П. Ренув’є; критичного - Штерна; етичного - М. HIe- лера; персоналізм в контексті «теологічної етики» Тілліке; хрис­тиянські варіанти діалогічного персоналізму (М. Бубер, П. Тілліх, Р. Гвардіні); концепти релігійно орієнтованого французького пе­рсоналізму (Е. Мун’є, Ж. Лакруа).

Персоналізм близький до релігійного екзистенціалізму; відрі­зняється від нього потрактуванням відношення екзистенції та транс- ценденції, які, на думку персоналістів, поєднуються не лише у пе­реживанні, а й у бутті. Єдність екзистенції та трансценденції є у персоналізмі однією з фундаментальних ознак особистості. В ре­зультаті особа, особистість у вченнях персоналістів є первинною стосовно суспільства.

Персоналізм із проголошенням ним, з одного боку, пріоритету унікальності особистісного начала як у людині, так і у бутті зага­лом, а з іншого — нерозривного зв’язку особистісного «Я» з інши­ми такими «Я», обстоює релігійність комунікативної якості особи, яка має своїм прообразом правічний зв’язок людини з Богом, ідея якого, на думку персоналістів (Е. Муньє, Ж. Лакруа, М. Дюфрен, У. Хокінг та ін.), апріорно закладена в людині. Отже, всі докази його реального існування зводяться до розкриття і коментування цієї самоочевидної істини.

Прибічники ГЕРМЕНЕВТИКИ (X. Гадамер, О. Болыюв, К. Апель, П. Рікер та ін.) вважають, що тільки вона здатна розробити за­гальну теорію інтерпретації, придатну для вивчення релігії.

Отже, буттєвість феноменів Бога, релігії доводиться прибічни­ками різних філософських напрямів із позицій їхніх сутнісних теоретичних засад і засвідчує, що кожен із них зокрема не може претендувати на вичерпне й повне осягнення природи Бога, з од­ного боку, а з іншого - будь-яке осягнення Бога, його сутнісних властивостей слід розуміти як обмежене за охопленням і глиби­ною.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Доведіть, що релігія є формою онтологічного самовизначен­ня людини.

2. Розкрийте зміст поняття «надприродне».

3. Розкрийте зміст таких основних філософських форм усвідо­млення Бога як теїзм, деїзм і пантеїзм.

4. Проаналізуйте філософське обгрунтування існування Бога.

ЛІТЕРАТУРА

1. Академічне релігієзнавство. Підручник. - K., 2000.

2. Релігієзнавчий словник. - K., 1996.

3. Філософський енциклопедичний словник.- K.,2002.

4. Релігієзнавство: Підручник /Заред. В.І. Лубського, В.І. Те­ремка. - K., 2000.

5. Бубер М. Два образа веры. -M., 1995.

6. Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993.

7. Камю А. Бунтующий человек. -M., 1990.

8. Кимелев Ю.А. Современная западная философия религии. - M., 1989.

9. Кимелев Ю.А. Современная философско-религиозная антро­пология. -M., 1989.