ПРОБЛЕМА БОГОПІЗНАННЯ

БОГОПІЗНАННЯ - термін, який в широкому значенні вира­жає можливість, способи та форми осягнення людиною Бога.

Богопізнання у вузькому значенні відрізняється від інших шля­хів осягнення Бога, що дає можливість розумового пізнання його якостей.

В історико-філософській традиції відомими є два способи ося­гнення людиною Бога, що найбільш прикметно подані в «Ареопагі- тиках» (корпус творів, авторство яких приписується Діонисію Ape- опагіту. Створений не раніше 2-ї пол. 5 ст., складається з 4 тракта­тів: «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Про бо­жественні імена», «Таємниче богослов’я» і 10 послань).

З одного боку, АПОФАТИЧНИЙ шлях осягнення Бога - йдеться про осягнення Бога через його безмежність, тобто через заперечення всього відносного в Абсолюті. Таке осягнення базувалось на розумінні Бога таким, який є цілковито відреченим від світу; таким, який позбавлений будь-яких атрибутів цього фе­номенального світу. І як наслідок - теза про неможливість осяг­нути, пізнати Бога в поняттях, які окреслюють цей світ. Йдеться про трансцендентність Бога.

АПОФАТИКА тлумачить Бога шляхом заперечення всіх його можливих атрибутів, взятих із смислового простору феноменаль­ного світу. В концептуальному відношенні апофатику розробля- ли засновник неоплатонізму грецький філософ Плотін (204/205- 270), неоплатонік Прокл (412-485).

КАТАФАТИЧНИЙ шлях пізнання, навпаки, стверджує осяг­нення Бога в «осліплюючому сяянні істини». Йдеться про імане­нтність Бога світу феноменальному. Таке осягнення базується на розумінні Бога як абсолютного ступеня всього того, що може бути знайдене й помислене в цьому феноменальному світі. Іншими словами, пізнання Бога можливе завдяки приписуванню йому всіх позитивних атрибутів в абсолютному ступені.

Таким чином, у ракурсі філософського розгляду проблема бо- гопізнання актуалізується завдяки двом пізнавальним парадиг­мам: йдеться про знання Бога і знання про Бога.

БОГООСЯГНЕННЯ - релігійно-філософський термін, який виражає взаємодоповнюючу єдність різних форм та рівнів осяг­нення Бога.

В богоосягненні виявляється ієрархічна структура рівнів про­никнення в сферу божественного:

- вербальний;

- розумовий;

- енергійний.

Серед форм (і типів) богоосягнення розрізняють:

- діяльний (службовий);

- ментальний (богодумання);

- символічний (храмове богослужіння) (2; 40).

ОДКРОВЕННЯ - термін, яким у богослов’ї позначається «все те, що сам Бог відкрив людям про себе і про правильну істинну віру в нього».

Як стверджується в церковних джерелах, Бог відкриває себе кожній людині через видимий світ (природу), людську совість («го­лос божий в нас»), привіденціально сприйняту історію людства або за допомогою надприродного одкровення, яке, будучи головним і визначальним, розглядається як незаперечне джерело божественної істини. Є різні уявлення про шляхи надприродного одкровення:

- безпосереднє явлення Бога людям для вираження своєї волі (зустріч Яхве з пророком Мойсеєм на горі Синайській, євангель­ська оповідь про перший прихід на землю Христа);

- повідомлення божих велінь і настанов через ангелів, різні знамення, чудеса тощо;

- свідчення про Бога людей, котрі заслужили у нього особли­ве довір’я (праведники, пророки, святі та ін.).

За християнським віровченням, Боже одкровення міститься в Святому Письмі, а в православ’ї та католицизмі - і в Священному Переказі. В ісламі богоодкровенним вважається зміст Корану. Та­кими ж оголошуються й найважливіші релігійні догмати, зафік­совані в Символах Віри (2; 221).

Через одкровення людина отримує досвід причетності до Абсолюту. Переживання одкровення як реального досвіду не від­бувається безсвідом'о, воно обов’язково має свої витоки у само­свідомості.

Гностицизм - релігійно-теософський рух пізньої античності (1-3 ст.) - був однією з перших спроб, яка мала на меті перетво­рення християнської віри у знання і відбудування на її підвали­нах своєрідного погляду на світ.

Гностики не становили однієї школи - якраз навпаки, вони творили окремі громади і доктрини різних відтінків. Від «знан­ня» («гнози») вони носять назву гностики. їхня програма поляга­ла в заміщенні віри знанням. Коли віра бере слова Святого Пись­ма дослівно, то вони тлумачили їх алегорично.

Св. Климент вважав, що споглядальність є вершиною гнозису і полягає у знанні Бога, видінні Бога, оволодінні Богом.

У 16 столітті отримало яскравий вираз і відносно велике по­ширення ідеї філософського скептицизму. Його ідеї були спрямовані тоді не проти можливостей людського пізнання в ці­лому, а проти релігії, яка претендувала на те, що саме в Гї ученні сконцентрована вся людська мудрість. Це був скептицизм саме по відношенню до релігії.

Видатними представниками у Франції були М. Монтень (1533— 1592) і його учень П. Шаррон (1541-1603), а дещо пізніше - П. Бейль (1647-1706).

Своїм принципом універсального сумніву віддав належне ске­птицизму Р. Декарт (1596-1630).

5.4.