1.2.1. Дисциплінарні межі філософії історії

Історія у вигляді реального процесу чи знання про нього — предмет профе­сійного інтересу не тільки істориків. Не менше вона цікавить і філософів. Дис­циплінарні межі філософії історії ши­рокі та розмаїті, як і уявлення про специфіку історичного часу.

Історична наука відрізняється від особливого філософського по­гляду на історію, оскільки суто наукове дослідження історичних

подій і фактів не в змозі обґрунтувати єдність і цілісність історич­ного процесу, на підставі яких тільки й можливе осягнення смислу історії. Ще Кант зазначав, що цілісність історії (як і цілісність світу) не дані нам у можливому досвіді і що історичні факти як такі не містять власних смислів. Кант вже формулює в обережній кри­тичній формі думку про кінцеву моральну мету. Рушійні сили роз­витку — це не моральні сили, вони народжуються в антагонізмі людських здібностей і інтересів, але разом із тим спрямовують рух до громадянського суспільства, до свободи в умовах дії зовнішніх законів.

Історія також ототожнюється з вивченням часу. В епоху антич­ності історика називали translator temporis (передавач часу). І ще зовсім недавно Фернан Бродель дорікав представникам інших соціальних наук, що вони виявляють схильність ігнорувати як праці істориків, так і той специфічний об’єкт соціальної реальності, що найкраще вивчається історією. Цим аспектом виявляється соціаль­ний час, складний, суперечливий людський час, що складає ма­терію минулого та саму структуру сучасного соціального життя [1, 117]. Але, як справедливо зазначив відомий англійський соціолог Ентоні Ґіденс, історики можуть розглядатися як фахівці в царині ча­су не більше, ніж географи можуть розглядатися як фахівці в царині простору.

Історія не відрізняється від суспільних наук «методом», тобто як емпірико-теоретичне знання, і «предметом», тобто як знання про соціальну реальність. Однак теза про те, що історія відрізняється від суспільних наук часом, природно, вимагає відповіді на декілька запитань. По-перше, чому тільки в суспільно-науковому знанні ви­окремилося в самостійну галузь знання про минуле (ще один виня­ток — біологія, де в окрему галузь виокремилася палеонтологія)? По-друге, якщо історія — знання про минуле, то як визначити за па­раметром часу інші суспільні науки? Якщо вони є знанням про те­перішнє, то де межа між минулим і теперішнім у загальнонауковому знанні і чим вона зумовлюється? Як це не дивно, але, хоча історія вже давно визначається як наука про минулу соціальну реальність,

з цього зазвичай не робиться висновок про те, що суспільні науки займаються вивченням сьогодення. Розрізнення історії та суспільних наук «за часом» дотепер практично не акцентувалося в науковій літературі. Теза про те, що історія займається вивченням тільки минулого, а не теперішнього, заперечується багатьма авторами. На­приклад, як зазначає французький історик Ж. Ле Гоф, висунута М. Блоком і Л. Февром теза про взаємозв’язок минулого й те­перішнього навіть надихнула організаторів одного з британських історичних журналів узяти як назву «Минуле і теперішнє» (Past and Present) і в першому номері проголосити, що історія не може логічно відокремити вивчення минулого від теперішнього та майбутнього [2]. Сам Ле Гоф також хотів би ліквідувати спеціалізацію історії «за часом»: необхідно зробити реальністю дійсну сучасну історію, історію сьогодення. Це буде означати, що історія більше не зай­мається тільки минулим, що з «історією», заснованою на чіткому поділі минулого й теперішнього, покінчено [2, 19].

Але так чи інакше, поки історія все-таки ідентифікується «за ча­сом», як суспільно-наукове знання про минулу соціальну реальність. З цього випливає, що предметом суспільних наук загалом є «те­перішнє». Ця ситуація склалася далеко не відразу. Природничо- наукова парадигма в суспільствознавстві, що йде від Оґюста Конта, штовхала соціологів до визначення загальних законів розвитку суспільства. Еволюційний підхід, пов’язаний з визнанням соціальної динаміки, також орієнтував на пошуки законів — у цьому випадку законів розвитку, законів переходу від однієї суспільної системи до іншої. Але потім через певні причини соціологи збайдужіли до історії, а якщо й зверталися до неї, то, за рідкісними випадками, нічого, крім роздратування, в істориків не викликали. Те ж саме можна було спостерігати, скажімо, в економічній науці: якщо в ро­ботах Адама Сміта, Томаса Мальтуса, Карла Маркса й багатьох інших економістів XVIII—XIX ст. історичний аналіз був обов’язковим еле­ментом теоретичних побудов, то в XX ст. економічна теорія почала дедалі більше зневажати історію. Це також стосується інших соціаль­них дисциплін. Вироблення ними самостійного категоріального й теоретичного апарату, відмова від колись модного історичного підходу та звернення до методів структурно-функціонального аналізу в певному сенсі відрізали їх від минулого. Водночас ще й сьогодні не можна говорити у звичайному сенсі про те, що суспільні науки займаються «теперішнім». Історик відрізняється від дослід-

ників у інших галузях знання не тим, яку інформацію він аналізує, а тим, для чого він це робить, до яких дій вдається на підставі аналізу інформації про минуле. Які ж саме минуле й теперішнє фігу­рують при поділі історії та суспільних наук? Це розрізнення пов’яза­не з формуванням розуміння історичного минулого як іншого. Саме так визначається межа між теперішнім і минулим: до теперішнього, тобто предмету спеціалізованих суспільних наук, належить та части­на минулого, коли суспільство не було іншим стосовно сьогодення, тому до нього можна застосувати схеми, моделі, теорії й концепції, створені для аналізу сучасності.

З погляду методу також зрозуміло, чому спеціалізація «за часом» виникає в межах наукового знання про соціальну реальність. Інші види знання — філософія, мораль, мистецтво, ідеологія тощо — хоча й конструюють не тільки теперішню, а й минулу та майбутню соціальну реальність, проте роблять це за допомогою позачасових, атемпоральних категорій (буття, добро, краса, користь тощо). У суспільно-науковому знанні не існує «взагалі», не прив’язаного до часу й соціального простору. Навіть найбільш формальні моделі ви­ходять з якоїсь реальності, що існує у певний час і у певних країнах.

Як показує практика, в дискусії про характер історичного знан­ня наявна відома термінологічна плутанина. Дуже часто будь-яке знання про минуле, включаючи релігійне, філософське, природни­чо-наукове і т. ін. іменують «історичним» знанням (іноді викорис­товують слово «уявлення», але це не змінює суті). Разом з тим «істо­ричним» називають і спеціалізоване суспільно-наукове знання про минуле. Щоб уникнути цієї двозначності ми іменуємо історією (у сенсі знання) тільки суспільно-наукове знання, відрізняючи його від інших видів знання про минуле.

Минула соціальна реальність конструюється (змальовується) в межах різних типів знання як спеціалізованого, так і загального. Знання про минулу соціальну реальність є вагомим компонентом філософського, релігійного, ідеологічного знання. Усі ці типи знан­ня беруть участь у формуванні «образу минулого», що складається в кожному сучасному суспільстві.

Та обставина, що історія займається вивченням минулого, не оз­начає, що вона не пов’язана з теперішнім. Історичне знання завжди прив’язане до сьогодення, диктується сьогоденням, багато в чому визначається сьогоденням. У цьому сенсі конструкція минулої ре­альності, втілена у сьогоднішньому історичному знанні, невідривно пов’язана з конструкцією теперішнього, представленою у суспільних науках [3].

Історичний Дух вірить у реальність минулого й виходить із то­го, що минуле як форма буття і до певної міри як зміст за своєю природою не відрізняється від теперішнього. Сприймаючи те, що вже не існує як колишнє, він визнає, що те, що відбулося «у мину­лому», колись існувало у визначеному часі й місці, так само, як існує те, що ми бачимо зараз. Це означає, зокрема, що абсолютно неприйнятне трактування того, що відбулося «у минулому», як ви­гаданого, нереального, і що ненаявність минулого (й майбутнього) не повинна асоціюватися з його нереальністю. Будь-яке знання про минулу соціальну реальність конструює цю реальність. Проте для того, щоб суспільство визнало цю конструкцію як реальність (чи, що те саме, визнало б ту чи іншу «думку» про минуле як знання), ця конструкція (знання) повинна відповідати визначеним прави­лам, критеріям тощо. Ці критерії здебільшого рухливі, мінливі, але вони існують у кожному суспільстві в кожний момент часу. Сучас­не історичне знання не є в цьому випадку винятком — для того, щоб воно було визнане як знання, воно має відповідати визначено­му переліку вимог, які висувають до загальнонаукового знання зага­лом. Бувши визнаним як знання, такий історичний дискурс почи­нає брати участь у формуванні минулої реальності.

Конструювання минулої реальності, що є обов’язковою функцією всіх історичних дискурсів, визнаних у певному суспільстві як знання, варто відрізняти від реконструкції минулої соціальної реальності. Під реконструкцією маються на увазі спроби відтворення такого образу минулої соціальної реальності, що існу­вав у самій цій реальності, тобто в тих людей, які в цій реальності жили і для яких вона була теперішнім.

Подібні праці стали популярні лише в XX ст. у колі таких на­прямів, як «історія ментальностей» чи історична культурна антро-

пологія. Особливо поширені подібні дослідження з епохи Серед­ньовіччя, що нині найвиразніше сприймаються як інше (інша соціальна реальність).

У принципі, елементи реконструкції минулого давно присутні в історичних роботах, але тільки в останні десятиліття вони стали чітко артикулюватися. Зараз акцент змістився саме в бік спроб виз­начити, які поняття й категорії використовувалися в тому чи іншо­му суспільстві, з яких елементів складалося їхнє знання й, відповідно, якою була соціальна реальність із погляду членів суспільства минулого. Утім, зрештою будь-яка реконструкція «кар­тини світу», що існувала в якому-небудь із суспільств у минулому, усе одно є конструкцією минулої соціальної реальності.

Розмежування сфери філософії історії з предметом і завданнями історичної науки, історичної епістемології (теорії історичного пізнання, що визначає, яким чином історик може знати, що таке історія) чи соціології відбулось у другій половині XIX ст. Представ­ники неокантіанства В. Віндельбанд та Г. Рікерт розділили предмет філософії історії на загальну історію як огляд сукупного минулого людства, дослідження найзагальніших закономірностей процесу істо­ричного розвитку та загальну теорію історичного пізнання як части­ну логіки в найширшому значенні цього слова [4, 609].

Для неокантіанців провідною виявилась теорія історичного пізнання, що визначає підходи і до створення загальної теорії історії, і до створення синтетичної всесвітньо-історичної картини.

Що, власне, робити філософії історії поряд із позитивним дослі­дженням історії? У відповіді на це питання немає одностайності. Є розуміння того факту, що існують проблеми історії, які виходять за межі історіографії. Дискусія щодо специфіки цих проблем є до­сить плідною, оскільки, як влучно зазначив Н. Гартман, філософія завжди й найбільше вчила своїми суперечками. Н. Гартман вирізняв три групи проблем щодо історії як філософської проблеми, а саме:

1. З джерел ми знаємо історичний процес тільки частково. Як він відбувається загалом? Яка його тенденція, якщо простежити її від сучасності до майбутнього? Чи є в ньому мета, яка його спря­мовує? Або принаймні закони, що в ньому діють?

2. Наше знання про історичне минуле не тільки має білі пля­ми — воно також неадекватне, містить в собі передсуди й просто по­милки. Якою мусить бути робота історичного пізнання, якщо воно претендує на наукову значущість?

3. Наше власне життя з його пізнанням вбудоване в історію. Ми знаємо її наївним чином лише в її безпосередності, маємо її форми за абсолютні, і лише себе — за об’єктивних суддів. Але яким чином ми самі, включно з нашим історичним розумінням, зумовлені істо­рично? Як онтично побудована наша власна історичність? І як ми як ті, хто пізнає й розуміє, виходимо за межі власної історичної зумовленості [5, 609]?

Перша група проблем найбільш дотична до позитивного дослідження такої проблеми як хід світової історії, вона лише інак­ше ставиться у філософії історії, причому завжди є небезпека вихо­ду за межі можливого знання, тобто спекулятивного підходу. Друга група проблем охоплює сферу критики історичного мислення, тре­тя — знову повертає нас до історичного процесу, до проблем істо­ризму як засобу осягнення історичного мислення — продукту того самого історичного розвитку, який має бути в ньому осягнутий.

Філософія постає як методологічний момент історіографії, роз’яснення засадничих категорій історичного судження чи голо­вних понять історичного витлумачення. І наскільки зміст історіо­графії являє собою конкретне життя духу, яке містить фантазію та думку, чин та моральність (чи щось інше, якщо вдасться таке по­мислити), залишаючись єдиним у всій багатоманітності своїх форм, завдання філософії полягає у виявленні відмінностей естетики й логіки, економіки й етики та в поєднанні їх усіх у філософії духу. Осмислення цих проблем дозволяє окреслити історію як особливу буттєву сферу з власного структурою, як упорядковане цілісне утво­рення, що має власну логіку розгортання в часі та просторі. Спро­ба осягнути певну спрямованість руху історії, розробити модель її стадійного структурування, яка містить обгрунтування критеріїв розрізнення цих стадій, — це одне з центральних завдань, які розв’язує філософія історії. Моделі висхідної лінії, кола, спіралі, що представляли узагальнений образ спрямування історії, демонструва­ли певний підхід до вирішення проблеми співвідношення між усе- загальним змістом історії та його конкретними проявами. Така модель дозволяла заснувати й відповідну концепцію детермінацій- них зв’язків між минулим, теперішнім і майбутнім.

У центрі уваги цієї галузі знання від початку була й проблема єдності та багатоманітності людської історії. Різні напрями філосо­фії історії відповідно до своїх методологічних засад розв’язували завдання обґрунтування ідеї єдності історії, шукали пояснення емпірично зафіксованого багатоманіття проявів історичного існу­вання людини. Проблема «людина й історія» має багато вимірів, але одне з найважливіших питань, що виявляють її зміст, є питання про роль особи в історії. Теоретично воно було сформульоване як питан­ня про суб’єкта історії. Світоглядно-методологічна концепція істо­ричного процесу, яку розробляє філософія історії, концентрується зрештою на завданні обґрунтування того чи іншого варіанту відповіді на питання про мету та смисл історії. Вказати на характер і спосіб ставлення людини до історії, виявити антропологічну перс­пективу історії й означає визначити смисл історії.

Зазначені вище проблеми та завдання філософії істбрії не вичер­пують її змісту. Важливим компонентом філософії історії є аналіз природи, меж і можливостей історичного пізнання. Це завдання на­було особливої ваги в другій половині XIX ст., коли аналіз приро­ди історичної свідомості й історичного пізнання зокрема, стає виключним предметом філософії історії.

Таким чином, означені напрями філософсько-історичних дослі­джень орієнтують на розробку філософської теорії історичного про­цесу. Ця теорія мусить визначити буттєву специфіку історичного, встановити найбільш загальні та фундаментальні структури, заснов­ки та чинники цієї сфери, вказати її смислове значення для людини.

Якщо говорити про відмінність філософії історії та соціології, то це перш за все відмінність двох типів знання. Соціологія — це галузь наукового знання. Усі ж варіанти філософії історії суто на­уковими не були й не могли бути. Вони містили умоспоглядальні припущення про цілісність і смисл історичного процесу, включали різні елементи телеології та уявлення про належне.