ВИСНОВКИ: ГРАНИЦЯ 1 МЕЖІ ТОПОСУ ДОСВІДУ В ЗАХІДНІЙ ФІЛОСОФІЇ XIX-XX СТОРІЧ

Ми розглянули основні філософські доктрини і традиції, в яких відбувався процес досвіду досвіду в західній філософії XlX—XX століть. Цей розгляд відбувався як історико-філософська топологія досвіду, заснована на метатеоре- тичному розташуванні описів досвіду у площині іманентності.

Топологія досвіду в її історико-філософському застосуванні має вигляд деконструктивного огляду філософських позицій минулого, в яких досвід за­знавав часткового аналізу і, тим самим, еволюціонував у своєму понятті. Під час здійснення дослідження ми бачили, як сильно відрізнялися позиції філо­софів в оцінці змісту, значення, границь і меж досвіду. Однак ми також пере­коналися, що тема досвіду після трансцендентальної філософії Канта поставала як необхідна щоразу, коли в традиції західної філософії започатковувався но­вий філософський проект. Історико-філософська топологія досвіду увібрала в себе твердження про досвід, виражені в контексті різних філософських позицій Заходу, і розташувала їх так, щоб подібності і відмінності цих положень стали очевидними. Слід зауважити, що в топологічному описі ми не застосовували оцінювальних порівнянь філософських виразів про досвід. Топологічна деск­рипція полягає в розташуванні цих положень в такому порядку, щоб вони вия­вили контури змістів, в яких досвід переживає себе в цих положеннях. Так, топологічний опис досвіду після трансцендентальної філософії став збігатися з процесом досвіду досвіду.

У відповідному розділі ми розглядали те, як історія поняття досвіду поча­лася разом із виникненням трансцендентальної філософії. Одним з наслідків започаткування трансцендентальної філософії стало розкриття необхідності критики філософських понять та визначення критеріїв їх оцінки, що створило умову для здійснення історії понять.

Історія поняття досвіду почалася з того, що воно виявило себе питомим філософським значенням, яке стало здатним осягнути себе через філософський процес. Ми запропонували гіпотезу — і аргументи на її користь — щодо того, що рамки такого самоосягнення було задано філософськими системами Канта і Гегеля. Кантова критична філософія, з одного боку, створила епістемологічні засади для аналізу досвіду, в тому числі і як теорії про досвід, а з іншого боку, виявила фактичність досвіду. Епістемологічна метатеорія досвіду була сфоку­сована на пізнавальній проблематиці досвіду, що було і силою, і слабкістю цього підходу. Завдяки епістемологічиому осягненню досвіду, щастило про­никнути в найглибші шари регіону наукового досвіду, проблематизувати межі значущості знання, виявити методологічну сумнівність апеляцій до самооче- видності речі і складність перцептивного досвіду, укласти оновлений кате­горіальний апарат для виявлення категоріальної будови предметності досвіду тощо.

Маючи солідний передісторичний фундамент та розпочавши з взаємо- доповнювальної суперечності трансцендентального критицизму Канта і абсо­лютної філософії Гегеля, історія поняття досвіду відбувалася в різних філософських течіях Заходу у формі поступу творення метатеоретичних і тео­ретичних побудов, змісти яких явним і неявним чином осідали в змістах по­няття досвіду. В нашому дослідженні ми розглянули неокантіанство, прагма­тизм, аналітичну філософію мови, герменевтику та феноменологію як взірці, в яких відбувався незавершений процес досвіду досвіду. Важливо зазначити, що обрані філософські позиції не вичерпують всього філософського процесу XlX— XX століть. Обмеженнями нашого дослідження була незавершеність історії поняття досвіду. Однак ці обмеження пов’язано з самою сутністю обраного предмету дослідження — поняття досвіду в процесі його самоусвідомлення. Незавершеність і незавершуваність філософського процесу, принаймні в ас­пекті історії поняття досвіду, становлять відповідник відкритості як родовій властивості досвіду.

Топологія досвіду в неокантіанському аналізі досвіду засвідчила проблему визначення границі і меж топосу досвіду. Проблема стосувалася двох окремих аспектів. По-перше, філософія неокантіанців постійно зустрічалася з пробле­мою розрізнення досвіду і розуму. З Одного боку, продуктивна спроможність спонтанності досвіду була необхідним аргументом для неокантіанців на підтримку їхньої тези про автономію розуму, а з іншого боку, з поняттям досвіду весь час асоціювалася проблема значущості рецептивності. Епісте- мологічний підхід, відповідно до якого неокантіаиська філософія аналізувала досвід, обумовив цей аналіз фокусуванням уваги на судженні як моделі про­стого акту досвіду. Наслідком цього підходу якраз і була проблема із визна­ченням границі між топосами розуму і досвіду. Однак ця проблематизація границі досвіду мала важливе топологічне значення. Адже тільки таким чином можна визначити границю топосу: границю можна описати тільки як горизонт, який уникає визначеності.

Другою основною проблемою, яку виявило неокантіанство в аналізі досвіду, є наявність в ньому кількох регіональних первнів. Перші описи топосу досвіду мали характер пошуку єдиного первня, який був би фундаментальним для всіх інших регіонів досвіду. В ієрархічних описах марбуржців перед Каси- рером фундаментальним досвідом вважали природничо-науковий. Однак уже в бадеиському неокантіанстві стало очевидно, що опис, заснований на унітарній ієрархії має надто багато недоліків. Тож у Віндельбанда і Рікерта досвід опи­сано як такий, що має первинний поділ на природничо-науковий та культурний (духовний) регіони. Однак ідеал єдності свідомості, в межах якої розглядалася проблематика досвіду, привів бадеиців до того, що вони встановили ціннісний фундамент як умову можливості єдиної архітектоніки духу і всіх його здатно­стей. Своєю чергою, ціннісний фундаменталізм приводив до радикального теоретико-пізнавального розриву мислення і буття.

Завдяки засвідченню в неокантіанстві подвійної проблематизації гори­зонту і регіонів досвіду, топологія, вперше після Канта і Гегеля, здобуває кілька ключових категорій. По-перше, ми говоримо про границю топосу, тобто мислимий край топосу, який відграничує даний топос від інших на площині іманентності. Вже в неокантіанських дескрипціях границя є чимось непоруш­ним, що не піддається позитивному визначенню. Проблемативізм визначень топографії, як ми бачили, саме і виявляється в невизначеності границі. По- друге, в неокантіанстві ми зустрічаємося з уявленням про регіони досвіду, позначені в межах одного топосу межами. Ці межі також невизначені. Однак їхня невизначеність відрізняється від невизначеності границі. Межі регіонів топосу несталі, їх можна посунути в процесі аналізу регіону, можна проблема- тизувати так, що вони самі стають окремим регіоном. Фактично, межі є тим уявним перехідним моментом, за допомогою якого топологія описує від­мінності смислів у контексті спільного значення.

У прагматичній філософії ми також розглядали описи досвіду. Прагма­тична філософія становила собою кілька патернів самоусвідомлення досвіду. Один патерн було засновано на намаганні створити таку теорію досвіду, де досвід було би фундовано на самому собі, але зі збереженням іманентності свого підходу, інший патерн прагматизму — створення негативної метатеорії досвіду, заснованої на скепсисі щодо можливості аналізувати досвід взагалі. Обидва патерни прямо стосуються визначення границі топосу досвіду та її характеристик. Однією з найважливіших, але й найсумнівніших характеристик границі досвіду було визначено її прозорість для взаємодії з іншими топосами. Чи може мова з її власною топічною структурою бути надійним засобом вира­ження чогось, що не входить до неї, зокрема засобом вираження змістів досвіду? Наскільки знакова система логіки здатна передати живу органічну природу досвіду? В скепсисі і сумнівах прагматизм знаходить засади для ство­рення особливої філософської «мови», яка могла б бути інструментом досвіду досвіду.

Наскрізною темою прагматичної топології досвіду була його відкритість. Ця відкритість тлумачилася як зорієнтована на майбутній результат допит­ливість досвіду, закарбована в концепції досвіду-запиту. Досвід-запит є тією настановою, з якою прагматизм долає епістемологічні обмеження метатеорії досвіду і здобуває можливість мислити досвід в цілісності його границь. Ак­ти в на часово-облаштована природа досвіду-запиту стає фундаментом для ви­значення єдності регіонів досвіду, які раніше розглядалися як окремі регіони індивідуального досвіду, суспільного досвіду й органічного досвіду. Завдяки філософії прагматизму, топос досвіду чи не вперше здобув цілісний нарис своїх границь і сусідніх топосннх площин.

Аналітична філософія мови парадоксальним чином визначила границю топосу досвіду в тій ділянці, де ця границя пролягає між досвідом і мовою. Досвід і мова виявляють себе необхідними умовами одне одного, як площини, що накреслюють границю між своїми топосамн. В цій філософській традиції референційна теорія значення була патерном, в якому аналіз мови намагався описати взаємодію мови і досвіду. Значущий мовний вираз, який вважався фундаментальним виміром мови, з необхідністю мав посилатися на досвідну сферу, на певний засвідчений стан справ. Однак відкриття двох визначальних регіонів мовного топосу — констативу і перформативу — дозволило аналітичній філософії привести власну топологічну діяльність до такого стану, що уможливило виявлення відмінності топосів мови і досвіду та необхідності їхньої взаємодії. На додаток, аналітика мови розкрила статус граматики як такий, що є горизонтом топосу мови, а отже, що неминуче посилається на го­ризонт досвіду як співграничного топосу.

Герменевтнчна і феноменологічна топологія досвіду відбулася як ряд ви­разних досвідів досвіду. Намагаючись осягнути тлумачну природу досвіду, його часову структуру, його влаштованість у життєвий світ, герменевти і фе­номенологи змогли збалансувати описи досвіду в його фактичності та істо­ричності, пережити первинні структури і похідні регіони досвіду. Множинність описів, спрямованих на суб’єктивні, інтерсуб’єктивні, психофізичні, тілесно- хіазматичні й буттєві виміри досвіду, засвідчують наявність великого поля недослідженого в топосі досвіду. Попри множинність описів, у герменевтиці і феноменології було встановлено відкритість досвіду як його фундаментальну структуру. Також було виявлено той факт, що складність, з якою щоразу зустрічається філософ, коли намагається визначити границю топосу, є влас­тивістю горизонтної природи границі: вона є тим, що уникає опису, уможлив­люючи його.

Герменевтнчна та феноменологічна топологія досвіду стала своєрідним підсумком в нашому описі історії поняття досвіду. Звісно ж, самоосягнення досвіду у філософському процесі не зупинилося. Продовження процесу досвіду досвіду є необхідною умовою продовження філософування як такого. Більше того, як свідчать попередження таких мислителів, як Беньямін чи Ніцше, філософська зосередженість на розумінні цілісності досвіду є необхідною рятівною життєвою практикою. Чинні філософські дискусії продовжують історію досвіду, ведуть до розкриття все нових його регіонів, до точнішого визначення його границі, до достеменнішого опису його змістів в нових пара­дигмах філософування і подіях життя.