4.10.6. Постановка питання про «кінець історії» в новітній філософії

Френсіс Фукуяма так не вважає. Спо­стерігаючи за розвитком подій у су­часному світі, він робить висновок: у всесвітній історії відбувається щось фундаментальне, точніше, події те­перішнього світу свідчать про те, що на­стає «кінець історії», тобто людство підходить до межі свого розвит­ку.

Провідними аргументами в цьому твердженні є те, що в XX ст. лібералізмові, що характеризує капіталістичний устрій, було кинуто два головні виклики — фашизм і комунізм. «Відповідно до першого,

Л е к ц і я 1 О

Лінійні та циклічні моделі історії. Розвиток, поступ, еволюція

політична слабкість Заходу, його матеріалізм, моральний розклад, втрата єдності є фундаментальні суперечності ліберальних суспільств; розв’язати їх могли б, із його точки зору, тільки сильна держава й «нова людина», що спираються на ідею національної ви­нятковості» [6, 139].

Проте фашизм як ідеологію було знищено Другою світовою війною. Ця поразка була матеріальною, та вона виявилася також поразкою ідеї.

Френсіс Фукуяма (Francis Fukuyama — постійний консультант корпорації RAND у Ва­шингтоні (округ Колумбія). Колишній заступник директора Штабу планування політики при Дер­жавному департаменті США. Співробітник фа­культету соціальної політики George Mason University, член редколегії «Journal of demo­cracy». Автор робіт «Кінець історії й Остання лю­дина» (1992), «Довіра: суспільні чесноти та шлях до процвітання» (1995) та ін.

Набагато серйознішим був ідеологічний виклик, кинутий лібера­лізму другою великою альтернативою — комунізмом.

Капіталістичне суспільство він називає «фундаментально егалітарним і помірковано перерозподільним» і вважає, що в пра­вовій і соціальній структурі капіталістичного суспільства не за- корінена жодна економічна нерівність. Капіталізм він називає «істинно універсальною культурою споживання — цього й символу, й фундаменту загальнолюдської держави» [6, 141].

Отже, згідно з твердженням Фукуями, класове питання в капіталістичному світі відійшло на другий план, принадність ко-

Розділ IV. Проблема спрямованості історичного процесу. Ідея поступу в історії мунізму на Заході сьогодні «перебуває на найнижчому рівні від ча­су закінчення першої світової війни», і тому комунізм можна вва­жати вже віджилою ідеологією. У лібералізму не залишилося жод­них життєздатних альтернатив, тому тріумф західної ідеї очевидний. Якщо припустити на мить, що фашизму й комунізму не існує, то залишається виявити: чи є ще в лібералізму які-небудь ідеологічні конкуренти? Можна сформулювати питання інакше: чи є в лібе­ральному суспільстві якісь нерозв’язні в його рамках суперечності? Не можна виключити того, що раптово можуть з’явитися нові ідео­логії або не помічені раніше суперечності. Фукуяма наводить дві можливі відповіді на це запитання: релігія та націоналізм. Проте й вони не є настільки потужні, щоб скласти конкуренцію капіталізмові.

Тому капіталізм, оскільки він залишився єдиною життєздатною ідеологією, є ніби вінцем розвитку людства, і його значне розпов­сюдження, на думку Фукуями, символізує «кінець історії».

Те, чому ми є свідки, — твердить дослідник, — зміна інтелекту­альної атмосфери найбільших комуністичних країн, початок у них важливих реформ є «не просто кінцем холодної війни або чергово­го періоду повоєнної історії, це кінець історії як такий, завершення ідеологічної еволюції людства й універсалізації західної культури» [6, 139].

Що означає кінець історії для сфери міжнародних відносин? Яс­но, що значна частина третього світу залишатиметься на узбіччі історії й протягом багатьох років буде ареною конфлікту. Західні країни матимуть величезну перевагу в міжнародних відносинах, бо вони перебувають вже «з того боку історії».

Міжнародні конфлікти не можуть в один момент взагалі зникну­ти, бо світ буде розділено на дві частини: одна належатиме історії, інша — постісторії. Між державами, що належать постісторії, та дер­жавами, що належать історії, як і раніше, буде можливий конфлікт.

Отже, за Фукуямою, таким і буде кінець розвитку людства — кінець історії сумний. Виходячи з засадничих постулатів капіталізму, залишаться тільки економічний розрахунок, безнас­танні технічні проблеми, турбота про екологію та задоволення ви­тончених запитів споживачів. У постісторичний період не буде ні мистецтва, ні філософії; залишиться тільки музей людської історії, що старанно зберігатиметься. Невже це є вершина прогресу, невже

розвиток людства дійшов своєї межі? Можливо, колись історія буде вимушена взяти ще один, новий старт? Адже 300 — 400 років тому, коли на зміну феодалізмові неспішно, але впевнено приходив капіталізм, також стверджувалося, що феодалізм — це єдиний да­ний Богом суспільний лад, що влаштовує людство.

Адам Сміт убачав у капіталізмі єдино відповідну людській при­роді систему й будь-яку альтернативу їй уважав неможливою та не­бажаною заміною. Фукуяма йде далі: він вважає, що капіталізм не може мати жодних життєздатних альтернатив і що він є останньою сходинкою в розвитку людського суспільства. Та не всі, звичайно, погоджуються з такими категоричними твердженнями. І. Валер- стайн стверджує, що існує низка процесів, що підривають базисні структури капіталістичної світової економіки й тим самим наближа­ють кризову ситуацію.

По-перше, це — зникнення сільської специфіки життя. Цей про­цес означає наближення до меж резервуару населення, що раніше здавався невичерпним, населення, частина якого періодично підключалася до ринкового виробництва на умовах вкрай низької винагороди. Витіснення села з нашого світу робить такі переміщен­ня робочої сили в майбутньому неможливими, а це призведе до припинення надходження дешевої робочої сили, якою через недо­статню кількість робочих місць і конкуренцію раніше було легко маніпулювати.

По-друге, виникненню кризової ситуації сприяє тенденція за­лежності зростання цін продукції підприємств від збільшення соціаль­них витрат. Для підтримання високої норми прибутку суспільство колективно сплачує збільшене опредметнення вартості продукту ви­робництва. Сукупна ціна продукції значно зростає через загострен­ня екологічних проблем, а прибуток, відповідно, падає.

По-третє, порогову межу наближає демократизація світової си­стеми як наслідок геокультури, що легітимує цей процес у розрахунку на політичну стабільність. Виконання соціальних очікувань, що оз­начає збільшення витрат на медицину й освіту, забирає сьогодні пе­реважну частину сукупної світової доданої вартості.

Також до цього всього можна додати крах традиційних антисис- темних рухів. На практиці такі рухи слугували гарантом існуючої си­стеми: вони запевняли неспокійні класи, що більш егалітарний світ недалеко, й тим самим підтримували в суспільстві оптимізм і

терпіння. Після зникнення їх вже не можна гарантувати стабіль­ності в суспільстві.

Що можна сказати про соціальні зміни з огляду на цей сце­нарій? Фукуяма вважає, що зараз ми спостерігаємо період кінця історії у тому сенсі, що людство досягло межі свого розвитку та з покращання якісних характеристик життя переходить у своєму роз­витку до простого кількісного зростання. Валерстайн також вважає, що зараз ми спостерігаємо період кінця історичної системи, але з перспективою появи нової історичної системи, що замінить її.

Фукуяма вбачає майбутні зміни в іншій галузі.

Саме людину, належну до такого типу суспільства, разом із ма­теріальними стимулами, якими вона керується, беруть за основу економічного життя підручники з економіки. Нерозуміння того, що економічна поведінка зумовлена свідомістю та культурою, призво­дить до поширеної помилки: пояснення навіть ідеальних за приро­дою явищ матеріальними чинниками. Йдеться не про заперечення ролі матеріальних чинників як таких. Але люди довели, що спро­можні перетерпіти будь-які матеріальні негаразди в ім’я ідей, що існують винятково в сфері духу. «Проте оскільки саме людське сприйняття матеріального світу зумовлене усвідомленням цього світу, що має місце в історії, — пише Фукуяма, — то й матеріаль­ний світ цілком може впливати на життєздатність конкретного ста­ну свідомості» [6, 139]. Загальнолюдська держава для нього — це ліберальна демократія в політичній сфері, що поєднується зі свобо­дою в сфері економіки.

Не можна сказати, що творчість Фукуями дістає одностайну підтримку в професійному середовищі. Його книжка «Кінець історії й остання людина», що розвиває й поглиблює тези згаданої статті, отримала низку дуже критичних відгуків, у яких, зокрема, зазнача-

лося, що автор на підставі аналізу часткової проблеми зробив занад­то широкі узагальнення. У наступній своїй книжці «Довіра: соціаль­ні чесноти та творення добробуту» Фукуяма дав аналіз соціопсихо- логічних особливостей різних типів суспільства й показав їхній зв’язок із можливостями економічного розвитку.

У 1998 р. вийшла праця «Великий надлам», де автор, звернувшись до аналізу повоєнної історії американського суспільства, спробував оцінити значення соціальної кризи 70-х років і її вплив на розвиток Америки в наступні десятиліття; всі вразливі для критики тези «Кінця історії» ще помітніші саме в цій його роботі. У березні 2002 р. з’явилася нова книжка — «Наше постлюдське майбутнє. Наслідки біотехнологічної революції», що в ній Фукуяма повертається до ме­тодологічних знахідок «Довіри...» й пропонує аналіз однієї з найваж­ливіших соціальних і філософських проблем нашого часу.

Автор аналізує в цій праці роль сучасної біотехнології в житті нинішнього та майбутніх поколінь, формулюючи таку тезу: нічим не обмежений науковий прогрес може вивести людство за ту відносно умовну межу, за якою кожен із суб’єктів, що його склада­ють, до певної міри перестає бути людиною.

Фукуяма пише, що в XX ст. «природничі та ще більшою мірою суспільні науки підкреслювали особливості поведінки, зумовлені культурними факторами, принижуючи значення особливостей, зумовлених факторами природними» [7, 20]. Ця традиція, нагадує автор, успадкована від філософів епохи Просвітництва, у першу чергу від Юма, Русо та Канта, який вважав, що завданням людини є зміна й навіть подолання природи та її законів [див.: 7, 118—119]. Від цієї ідеї бере свій початок небезпечна ілюзія, що прогрес люд­ства здатний цілком усунути вплив біологічних факторів на суспільне життя; на думку Фукуями, у здійсненні подібного проек­ту вбачала свою історичну місію практично вся соціальна наука ми­нулого сторіччя. Однак у 90-і роки чимало західних соціологів і філософів, що звернулися до аналізу причин інтелектуальної нерівності, питань схильності людини до тих чи інших форм само­вираження чи сексуальної орієнтації, виявили значний вплив спад­ковості на різні аспекти життя людини. Дослідження цих учених було піддано жорсткій критиці, але навіть їхні опоненти змушені були визнати факт існування цієї проблеми. Водночас стрімко роз­виваються дослідження в галузі біотехнологій і генної інженерії; на ринку з’явилися лікарські препарати, що впливають на психіку

людини, а генетично модифіковані продукти й навіть клоновані організми вже не викликають подиву. Таким чином, теоретичне визнання ваги біологічного фактора відбувається на тлі появи без­прецедентних можливостей у використанні біотехнологій для маніпулювання людьми.

Такий стан справ видається Фукуямі вкрай небезпечним. Він вважає, що, оскільки в людині переплетено біологічні й соціальні первні й саме від способу цього переплетення залежать засацничі людські якості, шо втілилися в тій чи тій особистості, керування біологічними процесами здатне радше дегуманізувати людину, ніж піднести її на новий щабель розвитку. Як зазначає автор, «найбільша небезпека, породжувана сучасними біотехнологіями, полягає в можливості зміни людської природи й тим самим виве­дення нас у «постлюдську» історичну епоху» [7, 7]. Водночас, ствер­джує він, змінюється й зовнішній світ — не тільки тому, що люди­на значною мірою визначає тепер його вигляд, а й через те, що са­ма природа людини, яка радикально змінюється під впливом біотехнологій, була колись незмінною частиною колишнього ладу речей. Втрата елементів людяності може відбитися на формі соціальних інститутів, різко стратифікувати суспільство, призвести до девальвації звичних мети та змістів і, зрештою, до втрати люди­ною здатності здійснювати той моральний вибір, який у рамках християнської традиції зазвичай вважали головною й визначальною рисою особистості.

Чому такий розвиток подій видається особливо небезпечним? Автор відповідає на це питання гранично чітко. На його думку, при­рода людини визначається вродженими, спадкоємними факторами; у соціальному житті вона лише видозмінюється. На підставі запро­понованого ним методологічного підходу автор вибудовує кон­цепцію, яка, не відкидаючи необхідності розвитку біотехнологічних досліджень, фокусує увагу читача на пов’язаних з ними небезпеках.

Дійсно, не можна заперечувати, що загрози сучасному суспільному ладові, породжувані неконтрольованим розвитком біотехнологій і генної інженерії, цілком реальні. Автор розглядає далеко не всі можливі небезпеки, а й ті, про які він говорить у своїй книзі, повинні стати предметом найширшого осмислення, публічного обговорення та кваліфікованого реагування.

По-перше, розвиток технологій, здатних змінювати успадкову­вані в природних умовах характеристики людини, захитує кон­цепцію рівності, на якій ґрунтується ліберальна демократія. Нині, як відзначає Фукуяма, «ми суттєво відрізняємося один від одного як індивіди та як носії культури, але нас об’єднують спільні людські риси, що дають можливість кожній людині спілкуватися з будь- якою іншою людиною на планеті та вступати з нею в стосунки, ре­гульовані законами моральності» [7, 13]. Чи здатна функціонувати ліберальна політична модель, коли в частини громадян (чи негро- мадян) з’являться якості, що відрізняють їх від більшості інших лю­дей (чи взагалі роблять їх нелюдьми)? Провокаційність цього запи­тання, не в останню чергу, полягає в тому, що зараз справедливи­ми, такими, що відповідають викликам часу, можуть тією чи іншою мірою вважатись і демократичний суспільний лад, заснований на визнанні рівності людей, і меритократичний, заснований на виз­нанні їхніх заслуг чи знань. Якщо за допомогою біотехнологій бу­дуть зберігатись і відтворюватись особливі типи людей, що спо­конвічно відрізняються один від одного, суспільство виявиться нескінченно сегментованим і втратить ту єдність, що й чинить йо­го суспільством.

Саме ця обставина й викликає друге заперечення проти ^кон­трольованого розвитку генної інженерії та біотехнологій. Протягом усієї своєї історії людство існувало в умовах нерівності, але ця нерівність була насамперед соціальною, вона зумовлювалася владою чи майном, що належали тій чи тій людині. Уже сьогодні цивілізація зіткнулася з викликом, породженим формуванням «суспільства знання», де якості, що вирізняють людину з загальної маси, не можуть бути відчужені, бо невіддільні від неї самої. Суспільство, в якому втрачене уявлення про «людське єднання», може стати набагато більш ієрархічним і конкурентним, ніж нинішнє, і, як наслідок, виявитися враженим соціальними конфліктами. Небезпека подібної ієрархічності й конкурентності помітна вже сьогодні, на ранніх етапах розвитку меритократичного суспільства, ще вільних від використання «новітніх методик», нада­них біотехнологічною революцією.

По-третє, керовані модифікації біологічної природи людини можуть кардинально змінити систему уявлень про права людини й громадянина, що може мати катастрофічні наслідки для будь-якого сталого соціального організму. Фукуяма звертає увагу читача на те, що «сучасне використання поняття “право” є дуже збідненим, тому що в нього не інкорпоровано вищі людські прагнення, що бралися до уваги колишніми філософами»; але навіть у такій ситуації «термін “право” передбачає моральне судження й принципово на­вертає нас до дискусії про природу справедливості та про мету, що ми вважаємо відповідними нашій людській природі» [7, 108]. По суті справи, якщо підважено концепцію прав особистості, то ста­виться під сумнів і вся система моральних цінностей, без яких не існує жодна соціальна структура.

По-четверте, біотехнології вже сьогодні можуть сильно дефор­мувати соціальні процеси, придушуючи чи модифікуючи людські прагнення до самовираження та самовдосконалення. Вважаючи, що самоповага є одне з найважливіших осягнень людини, автор над­звичайно виразно показує, що чимало сучасних препаратів, які справляють психотропний вплив, легально використовуються як лікарські засоби, а вони здатні цілком придушити потяг людини до самореалізації чи створити ілюзію негайного досягнення її нездійсненних прагнень і бажань. Тим самим Фукуяма резонно по­рушує питання про те, чи не буде втрачено мету й розмито перспек­тиви розвитку людства, якщо занадто широко дозволити в щоден­ному житті можливість біологічних маніпуляцій.

По-п ’яте, автор звертається до проблеми комплексного впливу на всі сторони суспільного життя невпинного старіння населення роз­винутих країн. Фукуяма пропонує замислитися не тільки над власне економічними наслідками цього явища, про які говорять досить ба­гато, а й над перспективою поступової зміни національного мен­талітету провідних країн Заходу. При різкому зростанні тривалості життя населення (що, в принципі, можливо) зміниться не тільки менталітет нації, а також її життєві цикли; сповільниться процес трансформації цінностей і переваг, що створить додаткові об’єктивні труднощі міжнародному позиціонуванню західних суспільств.

Таким чином, Фукуяма стверджує, що неконтрольоване поши­рення біотехнологій і їхнє широке застосування здатні порушити як тонкий баланс природного й штучного, біологічного й соціального, що існує сьогодні всередині кожної людини, так і опертий на ньо­го баланс сил і інтересів усередині кожного окремого суспільства.

Однак виклик, що його розвиток біотехнологій кидає цивілізації, виявляється особливо вагомим тому, що невизначені, якщо не сказати — негативні, наслідки біотехнологічної революції зумовлені властиво­стями саме тієї людської природи, що й може стати їхньою жертвою.

Найважливішою з цих властивостей є спрямованість до пізнан­ня, що притаманна людині від ранніх етапів еволюції. Пізнання й удосконалювання своїх здібностей є настільки важлива якість людської природи, що досі соціальні й політичні інститути не мог­ли перешкодити жодному напрямкові інтелектуальної чи техно­логічної діяльності, хоч би якими загрозливими здавалися його наслідки. По-філософському осмислюючи цю проблему, автор до­ходить загалом переконливого висновку, згідно з яким «наука сама по собі не може встановити ті завдання й межі, для досягнення яких вона призначена» [7, 185]. Цей висновок радикальним чином супе­речить уявленню, яке існувало протягом сторіч, про те, що «пошук наукового знання... має внутрішню легітимність як вид діяльності, що безсумнівно служить інтересам людства» [7, 185]. На думку Фу- куями, політичні інститути, що визначають мету й завдання суспільного розвитку, в сучасних умовах мають виступити арбітром у відносинах науки та соціуму, оскільки «зрештою наука як така є лише засобом досягнення тієї чи тієї мети людини, і питання про те, яку мету політичне співтовариство ухвалює вважати гідною, не належить до сфери виняткової компетенції науки» [7, 186].

Фукуяма доходить висновку щодо необхідності розгляду винят­ково важливого питання — про контроль над біотехнологічними дослідженнями. Тут сформувалися дві протилежні позиції: прихиль­ники однієї з них наполягають на неприпустимості будь-якого об­меження розвитку нових технологій, тоді як їхні опоненти, з якими цілком солідаризується Фукуяма, вимагають рішучої законодавчої заборони деяких напрямів біотехнологічних досліджень.

Отже, автор «Нашого постлюдського майбутнього» звертає ува­гу читачів на ту обставину, що людство має всі шанси наблизити своє «постлюдське» майбутнє. І цей виклик, як показав автор, справді може виявитися найрадикальнішим із тих, які будь-коли поставали перед цивілізацією, оскільки всі політичні, соціальні й етичні проблеми, що сторіччями були предметом дослідження філо­софів, буде інкорпоровано в нього лише як незначні складові еле­менти. Це вже той «кінець історії», який тотожний кліоциду (зни­щенню Кліо-історії).

Питання про ілюзію кінця, або припинення подій, розглядає французький постмодерніст Жан Бодріяр.

Кінець історії як гіпотеза сучасної філософії має різні обгрунту­вання. Про кінець історії говорять у зв’язку з прискоренням оновлен­ня в різноманітних сферах життя, виходом за межі чітко визначено­го горизонту, в якому можливим є реальне, бо ще діє сила тяжіння між речами й подіями. Таке прискорення робить неможливою кон­центрацію, значущу кристалізацію подій, яку й називають історією.

Жан Бодріяр (Jean Baudrillard), професор соціології університету Париж-Нантер, народився в 1929 р. в Реймсі. Він — редактор журналів «Utopie», «Traverses». Перекладав твори Б. Брех­та. Публікації: «Суспільство споживання» (La Societe de Consommation, 1970), «Дзеркало ви­робництва» (Le Miroir de Ia Production, 1973), «Символічний обмін і смерть» (L’echange Sym- bolique et Ia Mort, 1976), «Забути Фуко» (Oblier Foucault, 1977), «Ефект Бобур» (L’effet Beaubourg, 1977), «Прозорість зла» (La Transparence du Mal, 1990), «Екстаз комунікації» (Ecstasy of Communication, 1983), «У тіні мовчазної більшості, або Кінець соціального» (A I’ombre des majorites Silencieuses, ou Ia fin du social, I982), «Ілюзія кінця, або Припинення подій» (L’illusion de Ia fin ou Ia greve des Evenements, 1992 ) та ін.

Інша гіпотеза стосується не прискорення, а вповільнення соціаль­них процесів. У сучасних суспільствах панують масові процеси. Події чергуються і зникають в індиферентності. «Маси, що нейтралізовані інформацією, виробили до неї нечутливість і нейтралізують історію, вони є своєрідним поглинальним екраном. Вони не мають історії, не мають почуття творення, не мають бажань» [10, 14]. Історія, сенс, прогрес вже не прискорюють рух до визволення. Маса в своїй «мов­чазній іманентності» притлумлює будь-яку соціальну, історичну, часо­ву трансценденцію. Історія завершується не через відсутність акторів, мінімізацію насильства чи брак подій, а внаслідок її сповільнення, індиферентності й заціпеніння її творців. У людства колись був свій «Великий Вибух». Певна критична щільність, певна концентрація лю­дей і їх взаємодії веде до того вибуху, який ми називаємо історією. Йдеться про «розчинення щільних ієрархічних ядер» минулих цивілізацій. «Сьогодні це викликає зворотний ефект. Подолання по-

рогу критичної маси в межах популяцій, подій інформації веде до зво­ротного процесу — інерції історії та політики» [10, 16].

Третя гіпотеза щодо кінця історії пов’язана з подоланням тієї межі, за якою в процесі дедалі більшої інформаційної експансії та її вдосконалення історія перестає існувати як така. Ми вже ніколи не матимемо історії, якою вона була до інформаційного суспільства й масових комунікацій. Ми вже не зможемо ізолювати історію від мо­делі її вдосконалення, яка водночас є «моделлю її симуляції, модел­лю вимушеного поглинання гіперреальністю» [10, 18].

Та обставина, що ми виходимо з історії та входимо в «симу­ляцію», в певну її подобу та імітацію, є наслідком того, що сама історія в своїй основі є грандіозною моделлю «симуляції». Йдеться не про те, що осмислення історії — це оповідь, яку ми вислов­люємо, чи інтерпретація, яку ми даємо історії.

У реальному часі історії, в «евклідовому просторі історії» найко- ротший шлях від однієї точки до іншої, від однієї події до іншої це пряма лінія прогресу й демократії. Але в наш час, починаючи з 80-х років XX ст., ми виявили, що пройдено апогей історичного ча­су, пройдено вершину еволюційної кривої. Починається низхідний рух подій, починається розгортання в зворотному напрямі. «Кож­ний уявний рух історії невидимо наближає нас до своєї антиподної точки, до своєї вихідної точки. Це кінець лінійності. У такій пер­спективі майбутнє вже не існує. А якщо немає більше майбутнього, то немає більше й кінця. Це не кінець історії. Ми маємо справу з парадоксальним процесом повернення назад, з реверсивним ефек­том модерну, який досягнув своєї межі й, узагальнивши всі свої до­сягнення, розпадається на свої складові елементи» [10, 24]. Сьо­годні втрачено «славу» події. Протягом століть історія розгорталася під знаком уславлення подій, піднесення значущості, часто ілюзор­ної, не лише окремих подій, а й узагалі подієвості, що успадко­вується від предків і впливає на майбутнє. Історія звузилась до «імовірнісної сфери» причин і наслідків, до сфери актуальності. Смисл подій став очікуваним смислом, події програмуються. Бодріяр називає це «зупинкою подій». «Йдеться про справжній кінець історії, кінець історичного Розуму» [10, 40]. Але річ не в то­му, що ми покінчимо з історією. Нам необхідно «живити кінець історії». Ми ніби продовжуємо виробляти історію, але насправді ли­ше живимо кінець її в тому плані, що відсуваємо його. Прагнення йти вперед заступається зверненням до минулого, нескінченним

процесом ревізії всіх значущих історичних явищ. Ревізія часто на­бирає форми виправдання історичних злочинів, переосмислення всього і вся.

Разом з тим звернення до минулого, нескінченна ретроспектива всього, що передувало нам, порушує проблему історичних «відходів». Що робити з залишками згаслих ідеологій, революційних утопій, мертвих концепцій, що продовжують засмічувати наш духовний простір? По суті, вся історія є живими «відходами». Вони мусять бу­ти рецикльовані.

У історії не буде кінця, оскільки всі історичні релікти — церква, демократія, комунізм, етноси, конфлікти, ідеології тощо — можуть піддаватися нескінченному рециклюванню. Адже все, що вважалось подоланим історією, насправді не зникло, всі архаїчні й анахронічні форми збереглись, готові вийти на поверхню. «Історія виривається з циклічного часу лише для того, щоб перейти в порядок рециклю- вання» [10, 47]. Бодріяр вважає, що рециклювання форм минулого, піднесення явищ минулого й посилена увага до них через імітацію — все це ознаки постмодернізму. У шерезі явищ постмодернізму особ­ливе місце належить покуті перед минулим, що реалізується в найрізноманітніших сферах соціального й культурного життя. Він звертає увагу на труднощі розмірковування про кінець, особливо про кінець історії. Адже доводиться говорити про те, що зали­шається з того боку кінця, і про неможливість того, що кінець справді настане. Кінець можна осягнути лише в межах логічного розгляду причин і наслідків наступності подій чи процесів. Але в цьому випадку «самі події через те, що їх створюють штучно, що їх запрограмовано, а наслідки передбачено, анулюються відносини між причиною та наслідком і тим самим анулюють реальну історич­ну наступність» [10, 155]. Насправді історію слід розглядати як хао­тичний рух, де прискорення веде до межі цілеспрямованості подій.

У реальному плині історії наслідки взаємодіють із причинами, набуваючи певної автономії, що робить можливим зворотний вплив на причини. Треба також враховувати зворотну дію інформації що­до історичної реальності. Така оберненість означає порушення ладу чи (в певних межах) хаотичний лад. Складається враження, що ми перебуваємо з того боку історії, входимо в чисту фікцію, відкри­ваємо ілюзію світу. Ілюзорність нашої історії дає змогу побачити набагато радикальніш! ілюзії в ставленні до світу.

З огляду на долю філософії історії деконструкція метафізики, з одного боку, має означати де(кон)струкцію системи ієрархічно підпорядкованих загальній «епістемі» метафізики опозицій, спира­ючись на які вибудовувалась класична філософсько-історична па­радигма «загальної історії». А саме: тотожність історичного й логічного, суб’єкт-об’єктна опозиція, тотожність календарно-астро­номічного й соціально-природного часу тощо; з іншого боку, йдеть­ся про визначення загальнофілософських умов можливості (де)кон- струкції постметафізичної філософії історії в концептуальному просторі «кінця філософії», що припадає на останню чверть XX ст. (ситуацію Постмодерну). Постмодерністська гра з часом вияв­ляється подвійно: як гра в су-часність дослідника всьому історично­му досвіду людства (су-часність його особистого екзистенційного часу — всьому історичному часу); і як гра в пост-сучасність те­перішнього стосовно традиційних уявлень про минуле та майбутнє — його несвоєчасність. Історик не підпорядковує свій час часові історії загалом, а навпаки, охоплює час історії своїм часом, надаю­чи тим чи іншим частинам історії значущості, не розкриваючи об’єктивне значення їх. Якщо еон соціально-історичного часу, що безперервно плине від минулого до майбутнього, «історизував» історію як онтологічну реальність, то постмодерністський хронотоп долучається до боротьби за «деісторизацію» пост-історїї.

Жан Франсуа Ліотар (1924—1998) наро­дився у Версалі (Франція). Широку популярність ідеїЛіотара здобули після публікації в 1979 р. кни­ги «Стан постмодерну». Багато років Ліотар ви­кладав філософію в Паризькому університеті та читав лекції в університетах — Каліфорнійському, Вісконсинському, Монреальському, Стонібрук, Міннесотському, Еморі, Єльському та Джонса Гопкінса, був членом ради й екс-президентом Міжнародного філософського коледжу.

Центральне місце аргументації Ліотара посідає позиція, що «ми» можливості наділяти довірою ті вікопомні «метатексти» (meta-narra- tives) зі схемами істини, просвітництва, прогресу тощо, де самооче- видність пояснювальних схем та ідей взаємно підтримувалися. З ог­ляду на це залишається тільки мати справу з «дискутуванням вислов­лювань», фрагментарними одиницями доказових свідчень без пре­тензій на привілейований епістемологічний статус, а ще менше на доступ до внутрішнього керівного коду («master-code») історії, які та­ким чином піддають себе номіналістичному трибуналові ізольованих фактів, дат і подій. Будь-яка теорія, яка прагне зробити більше — си- туювати факти всередині певної більшої, амбіційнішої пояснюваль­ної парадигми — ігнорує вагу свідчень de facto, що складають сумну хроніку досьогоднішньої історії. Ліотар доходить висновку про то­тальну застарілість просвітницьких цінностей, про випродукування ними низки провалених і недозрілих політичних проектів.

зараз переживаємо перехід до епохи постмодерну, коли вже немає

ЛІТЕРАТУРА

1. Валерстайн И. Социальное изменение вечно? Ничто никогда не изменяется?.. U Социс, 1997. — №1.

2. Кондорсе Ж.-А. Похвальное слово Паскалю // Паскаль Б. Трактаты. Полемические сочинения. Письма. — K.: Port­royal, 1997.

3. Гегель. Философия истории.— СПб., 1993.

4. Спенсер Г. Основные начала.— СПб., 1899.

5. Козловський Петер. Постмодерна культура: суспільно-куль­турні наслідки технічного розвитку//Сучасна зарубіжна філо­софія: течії і напрямки. Хрестоматія. — Київ: Ваклер, 1996.

6. Фукуяма Френсис. Конец истории?//Вопросы философии, 1990, №3.

!.Fukuyama F. Our Posthuman Future. Consequences of the Biotechnology Revolution.- N. Y.: Farrar, Straus and Giroux, 2002.

8. Fukuyama F. The End of History and the Last Man. — L.: Penguin Books, 1992.

9. Fukuyama F. Trust: The Social Virtues and the Creation of Prosperity. — N. Y.: Free Press, 1995.

10. Baudrillard J. L’illusion de la fin ou la greve des evenements. — P.: Gallimard, 1992.