Лекція 1 Філософія історії: поняття та предмет. Формування предмету філософії історії філософії історії. І тільки для філософії важливим є питання про те, чи історичний розум сам є історичний.

Філософія історії — це один із тематичних розділів філософсь­кого знання і певний спосіб філософського міркування. При цьому її не можна зарахувати до тих царин філософського знання чи філософських дисциплін, що утворюють фундамент філософії й існують так само довго, як сама філософія, — таких, як онтологія, теорія пізнання чи етика.

Філософія історії завжди перебувала у взаємозумовлених стосун­ках із історичною свідомістю. Саме існування філософії історії не­можливо уявити поза контекстом історичної свідомості. Водночас філософське осмислення історії багато в чому формувало історичну свідомість і відповідно впливало на соціально-історичне життя.

Постання філософії історії означало новий рівень осмислення реального історичного процесу. Про історію в точному сенсі можна говорити лише там, де є історична свідомість. Історичне живе лише тоді, коли існує усвідомлення своєї історії. Історія не може бути предметно визначена як певна величина (як об’єктивний процес, колективна пам’ять тошо). Вона — лише засіб, яким послуговують­ся для пригадування, розуміння, реконструювання. У цьому звичай­на свідомість вбачає відмінність історії людства від історії природи чи історії Землі.

Історія — це сфера пам’яті; а пам’ять — це «наріжний камінь» пізнання та самопізнання. Без збереження минулого в принципі не­можливий будь-який свідомий акт; саме збереження минулого дає можливість відбутися актові осмислення, фіксації минущого сього­дення, а також актові передбачення майбутнього.

Історія є історією настільки, наскільки вона містить пам’ять. Інтервал часу, до якого можна звертатися як до минулого, відомого кожному, який можна запам’ятати, дорівнює, на думку істориків, тривалості життя трьох поколінь, тобто, приблизно сімдесяти п’яти рокам. Так звана «фактична пам’ять» не сягає далі. Саме тому, коли ми говоримо про події далекого минулого, ми звертаємося до «істо­ричної пам’яті», яка являє культурну угоду. Це не атрибут поодино­кого персонажа, це певне колективне его — специфічна сполука, що включає це далеке минуле з перемогами та втратами попередніх поколінь, давніх героїв, легенд тощо. Колективний досвід, який відтворює пам’ять роду, — одна з центральних засад національної самобутності тих мільйонів людей, що поєднані невидимими зв’яз­ками. Вони усвідомлюють себе часткою того цілого («ми»), яке має спільні історичні корені. Відчуття «спільних коренів», спільного ми­нулого веде до загальної традиції, тобто певних поведінкових і куль­турних стереотипів, що передаються від покоління до покоління, створюючи ілюзію історичного сценарію, що відбивається в «істо­ричній пам’яті».

Досить часто виникають ситуації розходження в тлумаченні по­нять «історична пам ’ять» і «історична традиція», що особливо помітно за часів нестабільності, на зламі епох, взагалі в періоди радикальних змін. Тоді оцінки й тлумачення змінюються дуже швидко. Історичні події починають «змагатися» за право бути включеними до нового ка­нону «історичної пам’яті». Такі розходження часом бувають наслідком власне мети тлумачення, яка розглядає «історичну пам’ять» не як об’єкт дослідження, а як матеріал, що з нього витворюється національна самобутність, і як архів прикладів, що мають брати участь у демонстрації «історичної ролі» певної національної спільноти.

Отже, коли заходить мова про історію, ми пов’язуємо уявлення про неї з такими словами, як «минуле», «пам’ять», «час». Якщо спробувати давати визначення історії, то передусім використовують такі вирази, як «повідомлення про минуле» чи «спогад про минуле». Зрозуміло, що в нас є певні уявлення про те, що є минуле, які ми актуалізуємо, вживаючи це слово. Ми легко можемо встановити, що «минуле» — це не «теперішнє» чи «майбутнє», тобто зміст слова «минуле» має бути інший, ніж, наприклад, зміст слова «теперішнє».

Правомірно стверджувати, що теперішнє говорить про те, що є, а минуле — про те, чого вже немає. Минуле повинно бути чимось

таким, що, з одного боку, уже припинило своє існування, але, з іншого боку, якимсь чином все ж продовжує існувати. Минуле і майбутнє — дуальна опозиція, подолання якої в різних культурах має свої відмінності. Цей перехід завжди має місце в теперішньому, яке можна розглядати як фокус протиріч минулого і майбутнього, як точку переходу між ними.

У традиційній цивілізації переважає негативне ставлення до майбутнього. Для нього характерна спрямованість на минуле. Теперішнє тут — відпадання від минулого, але водночас воно є звернення до минулого, ототожнення з ним, примітивна форма по­яснення сьогодення через минуле. Саме минуле розглядається як ідеал вічності.

Теперішнє, не витлумачене через майбутнє, викликає стан дис­комфорту. Так, людина, що починає справу, плоди якої з’являться лише через кілька років, орієнтована на майбутнє, що має для неї визначений кількісний вимір. У суспільстві проміжної цивілізації, обтяженому розколом, відбувається боротьба обох тенденцій, які дезорганізують одна одну. При переході від одного етапу до іншого можливі коливання: від панування сліпої віри в прогрес до пануван­ня віри в базові цінності, досягнення яких зумовлюється повернен­ням до минулого, що може бути пов’язане зі зневагою до сьогоден­ня. Одним із можливих варіантів може бути також прагнення жити повсякденністю, тобто балансувати між цінностями минулого та майбутнього.

Що ж таке «справжня» загальна історія і чим вона відрізняється від інших «історій»? Необхідно чітко розмежувати всі численні зна­чення слова «історія».

Історія як оповідь, історія як оповідання про випадок, подію «малого масштабу», мікроісторія. Ми згадуємо слово «історія», ко­ли говоримо про який-небудь випадок. У цьому випадку йдеться про опис конкретної ситуації конкретної людини. У центрі опису — суб’єкт, який включається у зміст події, постає у загальному співбуттєвому обрії того, що відбулось. Цей вид історії умовно по­значають так: «історія як опис того, що трапилось», чи простіше: «історія як випадок».

У цьому першому значенні розказана історія характеризує та визначає мене самого та моє найближче оточення, вона не дається в перспективі, що заступає за моє видноколо. «Історія як випадок» є своєрідна «околиця» точки-суб’єкта історії, вона завжди локалізо-

..

вана в часі і просторі, оскільки говорить лише про мій виднокрай, дає мій зв’язок із цим зримим простором, співвідносить мене з ним, але не більше. За певних обставин «історія як випадок», звичайно, може набувати «всесвітнього масштабу», особливо якщо мова захо­дить про легендарні особистості, значення діянь яких далеко вихо­дить за локальні межі приватного життя. Інакше кажучи, історія як випадок може піддаватися універсалізації, не змінюючи водночас притаманні їй риси. У цьому разі ми маємо гіпертрофований варіант історії як випадку, що, зберігаючи істотні для неї риси, не здатна до­сягти справжньої універсалізації.

Вибудовування загальної історії за моделлю «історії як випадку», гіпертрофованої мікроісторії було характерне для античності та й для старожитності загалом. Античне осягнення історії є осягнення обмеженого вузького контексту найближчого виднокола, і це осяг­нення не ставило перед собою питань про сенс і значення того, що безпосередньо відбувається в більш загальному просторі, а також у найближчому оточенні. Подібна модель історії відбивала погляд ан­тичної людини, орієнтованої на найближчі обрії та на те, що він охоплює.

Інший різновид — історія як реальна низка «значних» подій у житті людства, окремих народів, вибудована за зразком мікроісторії. Цей вид історії є певним перехідним етапом до вибудовування тієї універсальної історії, що притаманна європейській культурній тра­диції. Вона постає як гіпертрофований розвиток схематики мікроісторії, це начебто мікроісторія у всесвітньому масштабі, без якісної зміни тієї схеми, кута зору, що певним чином переінакшує біжучі події. Така історія, звичайно, може містити в собі нескінчен­ну різноманітність слідів-пам’яток, оповідей, що стосуються досить тривалого часового періоду. Однак реально існуюча низка історич­них «фактів», подій, що описуються з подібної точки зору, не є ще тією історією, яка смисл того, що відбувається, виносить за межі прилеглого. Вона не пов’язана з таким інтерпретаційним процесом, який сполучає ці факти в єдину загальну, тотальну систему універ­сальної історії. Самий спосіб історичної оповіді залежить від того, хто про неї свідчить. Описувач задає ціннісну шкалу, здійснює по­чаткову селекцію, так чи інакше наділяє «історію» певним смислом. Все відбувається в межах його бачення.

Тепер розглянемо історію як тотальне утворення, історію загаль­ну, макроісторію, універсальну історію. Цей різновид історії — справжня історія з погляду європейської культурної традиції. Вона зазвичай являє собою особливим чином «перетворену» «історію як оповідь», об’єднану і переосмислену в іншій, ніж мікроісторія, спільній значеннєвій мережі. Поєднання подій відбувається згідно з іншою моделлю наділення смислом. Оскільки цей вид історії надбу­довується над мікроісторією, групуючи її матеріал за допомогою іншої матриці, ця історія завжди постає як історія з погляду загаль­ного смислу, що співвідноситься з індивідом в історії (індивідом мо­же, зрозуміло, бути весь народ) за моделлю загальне — часткове чи загальне — одиничне.

Що ж таке історія як така, загальна історія, макроісторія? Гово­рити про власне історію можна тоді, коли їй притаманні перелічені далі риси. Насамперед, історія як така, є універсальна історія, що стосується не конкретної людської істоти, а людства взагалі (місце «людства взагалі» може займати, звичайно, окремий народ). Причо­му для виникнення власне універсальної історичної сфери потрібне «відчування» нерозривності індивідуальності та тих тотальних структур, що означуються як «людство взагалі». Людина повинна сприймати й осягати себе через надструктури — «відчувати» часове й сутнісне розгортання цих структур як своє особисте, як те, що співдіє разом з нею в єдиному, загальному, універсальному про­сторі. Індивід повинен себе «втрачати» у певному «загальному», що є простором співучасті, до якого долучається індивід, і який він формує своєю істотою та своєю активністю.

Варто зазначити, що загальна універсальна історія не є чимось реально даним, чимось, що реально відбувається. Універсальна історія є переважно схемою погляду свідомості. Для того, щоб ви­никла й існувала універсальна історія як така, необхідна мета, що формує саму можливість сфери загальної історичності будь-якої події. Мета є для універсального історичного осягнення однією зі складових змісту цього осягнення, оскільки через мету історична подія набуває значущості. Індивід і його «історія» через телос, та­ким чином, віднаходять смисл і співучасть у спільному просторі. Мета, відсунута за межі обрію, виявляє це прилегле поле, відкрива­ючи його в напрямку до майбутнього, роблячи його оформленим, цілісним.

Історичний вимір, таким чином, через телос отримує «завер­шеність», «довершеність» і цим здобуває існування й оформленість.

Універсально-історичним виміром ми завдячуємо насамперед християнству, а також тому відчуванню загибелі світу, яке характер­не для пізньої античності. Ці два моменти для «появи» історичного виміру є найістотнішими й досить тісно пов’язаними.

Реальні події, що можуть слугувати матеріалом для загальної історії, розглядаються під особливим, універсально-історичним ку­том зору, і тоді ми одержуємо універсальний різновид історії.

Існує ще одне значення терміна «історія». Це також наука, що займається вивченням, написанням історії. Як наукова дисципліна, історія — гранично раціоналізована діяльність, причому діяльність, що підкоряється не тільки «диктату» певного кута зору свідомості, а ще й «диктату» визначених правил гри, прийнятих у тому чи іншому науковому співтоваристві.

Отже, історія завжди осмислена й дається у визначеній перспек­тиві. Вона вибудовується з визначеного ракурсу, тобто історичний рух — це пов’язані, злютовані події, зв’язок між якими можна раціонально розрізнити. А зв’язок історичних подій виявляється че­рез інтерпретаційний смислопороджувальний процес. Універсальна історія тому й універсальна, що «бачить» усе не з погляду індивіда, а з тієї точки зору, що може забезпечити універсальність, виходячи за межі індивіда-очевидця та його виднокола. Таким вихідним пунктом для універсальної історії було християнське поняття Про­мислу Божого. Універсальна історія претендує на значущість у світових масштабах. Навіть якщо йдеться про історію окремої дер­жави чи про локальний сюжет (революції, війни тощо), локальна історія все одно вибудовується з погляду можливості певного впи­сування в загальну історію. Таким чином вже зазначена функціональність історії як матриці, що формує, крім всього іншо­го, «потрібний для держави та суспільства» механізм відтворення людини, задає в остаточному підсумку погляд, що наділяє історич­ну подію певним ціннісним виміром, власне, дає можливість, а також вказує правила включення локального історичного опису в тотальність всесвітньої історії. Без цієї істотної особливості історія виявляється просто «історією-випадком», гіпертрофованою мікро- історією, навіть якщо йдеться про історію народу.

Універсальність історичного бачення поєднана з тотальністю як такою. Тобто історія в європейській епістемі виконує роль організа-

торської щодо людини та людства тотальності. Універсальна історія є спосіб пов’язаності окремого індивіда з державою, церквою та людством узагалі. Зв’язок досягається через прилучення індивіда до певної загальнозначущої мети історичного руху, коли для людини універсальний смисл і мета стають її власним смислом та метою (Спасіння, «царство розуму», комунізм тощо).

Включеність досягається також через відчуття спільності похо­дження та долі, коли будь-яка людина виявляється зрівняною зі своїм співгромадянином, братом у Христі тощо. Нарешті, індивід віднаходить свою значущість у тотальності держави, в національній спільноті чи в іншому публічному утворенні, в загальності над- структур через спільну присутність в універсальній історії, що здійснюється. Наприклад, доля держави проголошується долею кожного громадянина, а її багатство — багатством кожного її члена. Зрозуміло, що для надструктур індивід має вагу й, відповідно, прий­нятний лише настільки, наскільки він відповідає загальнозначущій меті, що відчувається такою через спільність включення в єдину універсальну історію.

Історичне як певна модальність соціального життя є культурним витвором і його виникнення не можна відділити від історичної свідо­мості.

Поняття історичної свідомості в класичних текстах філософсь­ко-історичної проблематики несе в собі два значеннєвих відтінки, які тут варто зазначити. По-перше, історична свідомість є свідомість не безпосередня, а опосередкована; формою, що опосе­редковує сприйняття наявного буття, виступає те чи інше історич­не знання. Розгляд об’єкта як історичного сущого дозволяє осягати його не тільки як існування, але також як дію. Історія як універ­сальна підстава всеохопного сприйняття світу віртуально містить ще й інші визначення буття людини у світі, містить у цілокупності в «знятому» вигляді речі, що в реальному бутті даються як роздільні.

Другий аспект проблеми історичної свідомості полягає в осмис­ленні історичності самої свідомості. Історія стає стихією свідомості та визначальною рисою будь-якого знання, вимагаючи розглядати будь- які «істини» й положення знання, саму структуру свідомості з по­зицій реляціонізму, тобто як такі, що відповідають конкретному періоду історії. Ідея історії як світогляду, як особливого характеру свідомості, опосередкованого історією, виявлена вже в романтизмі — в його уявленні про історію як індивідуалізоване знання. Така по-

зиція збереглася і в поглядах неокантіанства, схильного розглядати історію переважно як методологію будь-якого соціального знання.

Якщо теоретики початку XX ст. надавали перевагу стихійним, природним силам і життєздатності нації, а не будь-яким формам опосередкованого історичного знання (Г. С. Чемберлен, Л. Клягес, Г. фон Кайзерлінґ), то новочасні мислителі схильні розглядати історію як конститутивний елемент національної єдності. Те, що дух народу (Volkgeist) діє, було очевидно ще для Геґеля [1]. Разом з тим, приступаючи до філософського осмислення історії, він підкреслює вищу, ніж просте існування, форму історичного буття. Позбавлений сенсу часовий ланцюг, зміна народження і знищен­ня не може адекватно відбити специфіку життя народу як індивідуальності і як роду. Більше того, якраз історія є вираження родової сутності народу, що зберігає його індивідуальність на ви­щому ступені — це вже не діяльність для фізіологічного відтворен­ня, а діяльність думки. Історія, якою вона існує у зразках «оповідей», у художніх пам’ятках, у способах соціального буття вза­галі, є «зняття» та збереження у формі ідеального буття всього ре­ального, що виявляється в безпосередніх діяннях народу. Іншими словами, в історії народний дух «знаходить сутність, думку, загаль­не того, чим він тільки був» [1, 124].

Історія як сутність народу, на думку Геґеля, надає йому тієї виз­наченості, що відрізняє його від інших народів, тобто уможливлює його існування як духу народу. Дух народу як теперішнє містить та­кож своє минуле; наявна форма сучасного духу обіймає всі ко­лишні щаблі. Таким чином, історія як уявне збереження минулого в теперішньому є сфера актуальності всіх щаблів розвитку об’єктивного духу у формах держави; тотальність і синхронність діахронного процесу розвитку. Тому історична свідомість стає тим опосередкуванням, що визначає сприйняття держави як форми то­го цілого, продовженням якого він (об’єктивний дух) є. Історія як ідеальна єдність збирає в собі частини суспільства й держави, порізнені в безпосередній дійсності. Поза історичною свідомістю індивід не може збагнути сутності тих складних суспільних (і куль­турних) відносин, у які він занурений, — адже дійсність соціальних інститутів виходить за рамки примітивного «тут» і «тепер» й існує в часі. Народ без історії та без історичної самосвідомості, на думку Геґеля, є просте буття без сутності, тобто ніщо, яке виявляє себе порожнечею, розривом у середовищі історичних народів. Це — на-

род-руйнівник, бич Божий; він болісно шукає шляху до історії, компенсуючи відсутність минулого територіальною експансією.

Проблема національної ідентичності як незаперечна властивість культурного буття людини, а також історична свідомість як підста­ва ідентифікації індивідом своєї національної належності — ці теми одержали розвиток у працях багатьох новочасних мислителів. Історія визнається конститутивним елементом нації; більше того, в умовах глобалізації вимога збереження власної культурної та політичної ідентичності знаходить в історичній самосвідомості нації необхідне опертя для позитивної інтеграції в світове співтоварист­во. Історія народу якраз є тим, що згуртовує індивідів і витворює національну самосвідомість.

Історична свідомість виборола право бути не тільки надлишко­вим знанням про минуле, іноді шкідливим, іноді корисним для са­моствердження народного життя, а й підтримковим елементом ідеї нації. Історична свідомість — це опосередковане ставлення до світу, що містить у формі історичного знання предметну визначеність сфер культури, державного й громадського життя людини. Істо­ричність усіх речей і подій, що так чи інакше привертають увагу лю­дини, а також сутнісний зміст історичних явищ дозволяє говорити про фундаментальне розуміння буття як історії, властивого філо­софській думці XIX ст.

Відкриття історичних форм свідомості, мінливості структури та стилю мислення, історичності найважливіших засад і цінностей — ця істина складає принциповий момент сучасної історичної свідо­мості. Чиста свідомість, цілком звільнена від історичної якості, залишилася серед пройдених припущень людської думки про себе.

Історична самосвідомість народу — і навіть покоління — може докорінно змінюватися. У нас перед очима багато прикладів таких змін за останнє десятиріччя. Пострадянський період демонструє до­сить радикальні модифікації тлумачень історичних подій і персо- налій. Історична свідомість містить також певні утопічні елементи; вони пояснюються прагненням заперечувати сучасне становище, ґрунтуючись на уявленні про якісь можливі в часі чи просторі інакші форми суспільного буття, притаманним пригнобленим ша­рам суспільства. Ця детермінація свідомості майбутнім, що може стати реальністю, — досить поширений компонент історичної свідомості. Подія минулого має конкретний сенс успіху чи поразки, але про що свідчить те чи інше? Очевидно, про те єдине, з чим істо-

рична свідомість все співвідносить, — про очікуване майбутнє. Звідси випливає, що історична свідомість — це віра не тільки в унікальне минуле, а водночас і віра в здійснення очікуваного та впевненість у тому, що неможливо безпосередньо побачити.

Історична свідомість принципово не критична, вона безумовно несе в собі щось ілюзорне, але це не робить її брехливою в тривіаль­ному сенсі. Вона не перетворює поразку на перемогу, як можна бу­ло б припускати, а трансформує саме співвідношення минулого й теперішнього.

На певному етапі розвитку історичної свідомості формуються уявлення про історичний час. Концепція історичного часу — це оз­нака вже диференційованої свідомості; історія як наука виступає найважливішим інструментом самопізнання — діагностики історич­ного часу. Історія діянь стає предметом розумного розгляду: досліджується не тільки фактичний зміст подій, а й середовище, що породило соціально-економічні умови, суб’єктивні установки тощо. Предметом зацікавлення стає не тільки історія як така, а й те, як ця історія мислилася сучасниками. Рефлективна історична свідомість відкриває в минулому «несвідомі» форми історичної свідомості.

Походження, зміни та конкретне оформлення історичної свідо­мості зумовлені реальними історичними процесами, культурними та цивілізаційними змінами. Це принципове положення стосується та­кож філософії історії: необхідно з’ясувати, які нові інтереси та кро­ки рефлексії мусили відбутись, щоб в історичній культурі історія на рівні фундаментальної філософської думки здобула свій предмет. Також слід виявити, яким способом вона розкриває тематизацію історії та історичної свідомості: чи історія, логіка та форма реально­го процесу є природним предметом, чи це форма свідомості та мо­тиву історичної уяви; чи продовжує філософія історії виконання завдань історіографії, але в іншій площині; чи вона є метатеорією. Історичний огляд свідчить також про існування значного розгалу­ження напрямків, головне спрямування яких можна пов’язати з на­звою «філософія історії».

Формування історичної свідомості було однією з умов станов­лення філософії історії. Крім цього, необхідно, щоб соціальне жит­тя мало рухливий і мінливий характер. І, нарешті, має сформува­тись філософія, що володіє духовними й інтелектуальними ресурса­ми для філософської тематизації й осягнення історії.

Всі ці та низка інших дуже істотних умов повного мірою були виконані в рамках європейської культури. Отже, з цілковитою під­ставою можна вести мову лише про європейську філософію історії. Взагалі філософію історії не можна вважати філософською констан­тою в тому сенсі, що там, де є більш-менш сформована філософсь­ко-теоретична діяльність, неодмінно буде присутня й філософська рефлексія щодо історичного процесу, історичності сьогодення, істо­ричності індивідуального людського існування тощо.

Як вже зазначалося, для філософії історії характерною ознакою є її «молодість». На відміну від теорії пізнання та етики, вона не належить до класичних галузей, які від античності охоплюються філософією. Філософія історії постала пізніше, коли було чітко виз­начено її зміст. Її виникнення припадає на добу Просвітництва; створенням самого поняття ми завдячуємо Вольтеру (1765). Вже че­рез кілька десятиліть потому вона досягає свого найвищого класич­ного рівня у філософії Геґеля. Поколінням пізніше Карл Маркс формулює свій матеріалістичний, протилежний Гегелю проект, в той же час його сучасник Якоб Буркгардт відкидає філософію історії як беззмістовне починання.

Хоча в історизмі як методології наук про дух (2-а пол. XIX ст.) історія залишилась провідною темою філософської рефлексії, проте здебільшого стає очевидним скепсис стосовно виключно раціональ­ного тлумачення та конструювання історії. Сумніву піддавалася й можливість того, щоб така рефлексія під виразною назвою філо­софії історії займала певну позицію: думка про те, що могла давати філософія історії чи ще дає, з усією очевидністю співвідноситься з дефініцією самого поняття. Від початків виникнення такого куль­турно-історичного явища, яким є філософія історії, закладаються причини її кризи. Ця криза не забарилася, і з такої ретроспективи можна вивести подальшу долю філософії історії. У другій половині XVIII ст., вже в момент утворення цієї царини філософії формують­ся передумови втрати нею свого значення.

Однак це твердження з погляду сьогодення не є повне; занепа­дові історичної культури мала протистояти супротивна течія. Пробу­джений інтерес, нові потреби історії й відповідні нові потреби філо­софської рефлексії свідчать про нове ставлення до історії. Актуаль­ний стан філософії історії, історична свідомість і зацікавлення історією видаються проявом інтересу до пояснення історичного про­цесу, але жоден із цих аспектів не має чіткої недвозначної підстави.

Спосіб, завдяки якому ми вирізняємо тему філософії історії, засад- ничим чином відрізняється від того, як ми це робимо в інших різно­манітних галузях теорії. Зрештою сам предмет є історично мінливим: історія не є інваріант соціально-історичних фактів. Розуміння того, що є історія, змінюється з плином часу, з трансформацією культур­них і цивілізаційних умов; зовсім не позбавлене сенсу твердження, що історія, особливо біля витоків людства, не завжди мала са­мостійне існування. Історичне як таке, не лише в його особливій іпостасі, історичній величі, теж є історичний факт.