1.1.3. Предмет філософії історії

Предметом філософії історії є істо­ричний вимір буття людини. Об’єк­том філософського розгляду стає той чи інший сегмент історичного життя люд­

ства чи всесвітня історія загалом.

Особливу сферу утворює філософське вивчення меж, можливо­стей і способів історичного пізнання в його різновидах, насамперед вивчення науково-історіографічного та філософського пізнання історії. У цьому випадку філософія бере на себе функції методо­логічної рефлексії щодо історичного пізнання в його теоретичних формах. Звідси прийнятий в останнє сторіччя поділ філософії історії на два різновиди.

У першому з них, найяскравіше й найповніше втіленому в кла­сичних зразках, що мали незаперечну перевагу в історії цієї філо­софської дисципліни, прийнято називати «субстанціональною» (або субстантивною) [2,11], «матеріальною», нерідко — «спекулятивною»

філософією історії; в ній ставиться завдання відшукати в подіях ми­нулого певні загальні закономірності та структури або ж виявити в них загальний «смисл» історії, її «мету», «призначення» тощо. Ці пи­тання, на думку філософів історії цього типу, вислизають від учених- істориків, зайнятих вивченням часткових проблем і локальних відрізків історичного процесу. В деяких традиціях цю філософію історії називають «історіософією».

Другий тип філософії історії має справу не з історією як ре­альністю, а з історичним знанням, із наукою «історією». Цей різно­вид філософії історії не займається побудовою історіософських сис­тем, а вивчає природу та специфіку історичних досліджень. Вона прагне виявити й критично проаналізувати їхні головні онтологічні й епістемологічні передумови, концептуальні й методологічні схеми, способи історичного опису й пояснення, співвідношення між історіографією та іншими науками. Цей тип у сучасній літера­турі називають «критичною», або «аналітичною» філософією історії. Перший тип здійснює філософську тематизацію, філософське дослідження й осмислення історичного процесу як визначеної буттєвої сфери, об’єктивної даності, як одного з найважливіших, якщо не найважливішого, контексту існування людини. Сама назва цього типу покликана відокремити перший різновид філософії історії від другого, пов’язаного з рефлексією щодо природи істо­ричного пізнання, особливо теоретичних способів осягнення історії, і позначається також як «формальна» чи «рефлективна», або як «аналітична» [2,11].

Матеріальна (або субстантивна) філософія історії прагне до розв’язання кількох засадничих філософсько-теоретичних завдань. Одне з них — виявлення головних причин і факторів історії як та­кої, чи історії загалом. Розпізнавання таких структурних моментів дозволяє, з одного боку, представити історію як особливу сферу, наділену своєю буттєвою специфікою, а з іншого боку — виявити її структурованість, упорядкованість і відповідно показати її як щось зрозуміле чи навіть раціональне.

Розв’язання цього завдання поєднано, як правило, з тверджен­ням про панування в історії загальностей того чи іншого роду. Осягнення таких загальностей, як загальні закони історії чи закони окремих історичних етапів чи стадій, фундаментальні фактори (природні, біологічні чи ін.), що зумовлюють соціогенез і соціальну

динаміку, розуміють як осягнення істотного, тобто головного й виз­начального змісту історії.

Засадничою конститутивною ознакою такого підходу до завдань філософії історії є настанова на якесь сутнісно-онтологічне осяг­нення історичного життя; це завжди онтологічна концептуалізація її першоджерел, фундаментальних структур, доконечних чи вищих рушійних сил.

Ще одне завдання філософії історії продиктоване прагненням представити структурований образ історії, здійснити певне хроно­логічне й процесуальне членування історичного життя. Поділ історії на епохи, етапи, стадії й інші відносно замкнені в змістовному сенсі сегменти дозволяє представити її як упорядкований процес, кожен відрізок часу якого значною мірою зумовлений попередніми й, у свою чергу, відіграє певну, а то й визначальну роль у тому, якими будуть наступні часи, яким буде майбутнє.

Наступним завданням є виявлення певної загальної форми чи «фігури» історії, уявнення її плину. Констатація того, що історія на­буває форми лінії, кола, спіралі тощо, покликана насамперед запро­понувати якесь розв’язання проблеми співвідношення між загаль­ним змістом історії та конкретними й різноманітними історичними явищами. Така констатація дозволяє також розкрити характер співвідношення між минулим, теперішнім і майбутнім. Це може бу­ти лінійно спрямоване розгортання, коли епохи не можуть повто­рювати одна одну; це може бути історичний рух по колу чи циклічний рух, що не несе жодної принципової новизни; це може бути спіраль, що означає певне поєднання лінійноподібного та ко­лоподібного руху, тощо. Підсумковим завданням філософського осягнення історії можна вважати спроби виявити «смисл історії».

Ці засадничі завдання філософії історії в своїй сукупності орієнтують на розробку філософської теорії історичного процесу. Це має бути теорія, здатна в кінцевому підсумку реалізувати деякі го­ловні завдання філософування — визначити буттєву специфіку досліджуваної сфери, встановити найзагальніші й найфундамен- тальніші структури, причини та фактори цієї сфери, вказати її співвідношення з індивідом і відповідно виявити їхнє значення в ан­тропологічній перспективі, тобто виявити значеннєвий зміст розгля­нутої сфери з погляду людського життя. Якщо говорити коротко, то

філософія історії покликана вказати сутнісний зміст, процесуальну форму та смисл історії.

Зрозуміло, в кожній конкретній концепції переважає прагнення досягти певної зазначеної мети. Проте водночас з тим чи іншим ступенем виявленості завжди присутні й інші завдання, що зумов­лено самою суттю такого типу філософсько-теоретичної діяльності. Водночас можна уявити концепцію, у якій були б поєднані й навіть синтезовані головні принципи різних реальних філософсько-істо­ричних побудов. Така реконструйована концепція може розгляда­тись як базова форма філософсько-історичного міркування, стосов­но якої наявні реально теорії є ніби певними модифікаціями.

Спробуємо схарактеризувати таку базову форму. Це концептуалі- зація історичного життя як структурованої, упорядкованої ціліс­ності, рух якої має визначену спрямованість до мети. Найповнішим втіленням такого розуміння історії є концептуалізація історичного життя людства як єдиної всесвітньої історії, створеної Богом і спря­мованої ним до визначеного історичного та постісторичного стану або концептуалізація родової історії людства теж як всесвітньої історії, але такої, що спонукується й спрямовується до визначеної вищої мети суто світськими внутрішньоісторичними силами.

Така форма філософського осягнення історії втілює в собі мож­ливі зразки теологічної та філософської концептуалізації історичного процесу. Теолого-історична й філософсько-історична концептуалі­зація всесвітньої історії за їхньої формально-структурної подібності відрізняються в розумінні мети та осмислення змісту історичного процесу, «рушійних сил», механізмів історичної каузальності тощо. Така базисна форма може виступати як ідентифікаційний критерій, що дозволяє кваліфікувати ті чи інші види теоретичного міркування з приводу історії як філософсько-історичні, а також як органі­заційний принцип дослідження різних філософсько-історичних по­будов.

Субстантивна (вона ж онтологічна) філософія історії, що скла­лася і розвивається в межах класичної філософії, загалом втрачає своє визначальне значення в філософії історії XX ст.: низка тем, що традиційно перебували в колі класичної філософії історії, перехо­дить до інших галузей гуманітарного знання, деякі цілком зникають як актуальні теми дослідження.

У другій половині XIX ст. традиційна метафізична й онтологічна проблематика, що перебувала в центрі уваги філософії історії, знач-

ною мірою відходить до інших суспільних наук. Позитивістські те­оретики проголосили навіть кінець будь-якої філософії історії та її заміщення соціологією. Однак соціологія не змогла ввібрати всю філософсько-історичну проблематику. Криза позитивістського ево­люціонізму наприкінці XIX — на початку XX ст. покликала до жит­тя нові варіанти теорії історичного кругообігу (Освальд Шпенґлер, Арнольд Тойнбі, Пітірім Сорокін). Проблема смислу історії зали­шається центральним питанням християнської філософії історії та почасти екзистенціалізму (Карл Ясперс).

До кінця XIX і особливо в XX ст. субстанційна філософія історії втратила свою популярність, а її обґрунтованість і принципову мож­ливість витлумачення історії було поставлено під сумнів. У цей же час почав формуватися й завойовувати визнання інший різновид філософії історії. У «критиці історичного розуму» Вільгельма Дільтея, в дослідженнях з логіки історичного пізнання Вільгельма Віндельбанда та Генріха Рікерта, пізніше в аналізах природи історич­ного пізнання Бенедетто Кроче, Робіна Колінґвуда та інших мисли­телів було закладено підмурівок критичної філософії історії.

У 1940—50-і роки до дослідження природи історичного знання звернулося чимало філософів, вихованих в аналітичній традиції (К. Гемпель, У. Дрей, М. Мандельбаум тощо). У сучасній західній філософії, особливо в англомовному філософському світі, спекуля­тивні історіософії вже не викликають особливого зацікавлення, і під філософією історії звичайно розуміють саме критичну або аналітич­ну філософію історії.

У критичній філософії історії можна вирізнити дві головні те­чії — гносеологічну та логіко-методологічну. Гносеологічна теорія та критика історичного пізнання (початок якої поклав Дільтей) не обмежується рамками власне історіографії, а аналізує історичну свідомість у широкому сенсі слова. Так, у Кроче теорія історіо­графії — лише один із проявів «філософії духу».

«Аналітична»· філософія історії, пов’язана з позитивістською тра­дицією, займається переважно логіко-методологічним дослідженням

історичної науки, вважаючи, що завданням філософії є не накидання правил історичного методу, а опис і аналіз дослідницької процедури та пояснювальних прийомів історика, насамперед — особливості логіки історичного пізнання (Е. Нагель, К. Гемпель, П. Гардінер, У. Дрей та ін.). Ускладнення завдань і методів історичної науки стимулює зрос­тання інтересу до філософії історії також у істориків.

ЛІТЕРАТУРА

І.Див.: Гегель. Философия истории. — СПб, 1993.

І.Данто Артур С. Аналитическая философия истории. — M., 2002.