6.15.1. Філософсько-світоглядний зміст проблеми смислу історії

Статус історії як світоглядної кате­горії визначається тим, що поза нею людина не може усвідомлювати на­лежність до свого народу й людства за­галом. Коли ж історія осягається як цілісний процес розвитку окремих на­родів або людства, то неминуче постає питання про її смисл.

Те, що історія, її вивчення та осмислення має світоглядно-ви­ховне значення, навряд чи викликає сумнів. Адже таке чи інше ро­зуміння смислу історичного процесу не може не відкривати певні горизонти бачення людиною сенсу власного буття. Ефективність виховання за допомогою історії значно зростає, якщо вихованець отримує змогу побачити в ній не лише взаємодію об’єктивних над- особистісних сил, а й власну долю. Проте взаємозв’язок особистої долі та історії все ще залишається складною й актуальною історіософською проблемою. Прогресистські концепції, які, мож­ливо, й не втратили свого значення, продемонстрували певну невідповідність до реальних історичних перетворень, шо породили цілу низку проблем. Вони пов’язані з питаннями про смисл істо­ричного процесу, зокрема, про смисл історії взагалі, про трансфор-

мацію світовідчуття в епоху радикальних перетворень, про співвід- ношення смислу історії та сенсу буття особи, про місце особистості в сплетенні факторів, що зумовлюють еволюцію суспільства, а це істотно впливає на формування світоглядних орієнтацій особис­тості. Існує також певний взаємозв’язок між наявними у філософії відповідями на смислоісторичні питання та особистісними мо­дифікаціями їх.

Вираз «мати сенс», «мати смисл» насамперед означає «супрово­джуватися думкою» чи «існувати з думкою». Культура забезпечує смисли там, де раніше був присутній генетично закладений, «при­родний» смисл. Як вдало висловився Еманюель Левінас, культура — «це смисл, що приходить до буття».

Головне завдання культури — забезпечити людину системою смислів для орієнтації в навколишньому світі. Смисли не винахо­дяться. Ми черпаємо їх із глибини своєї свідомості. Вони фіксують досвід всього історичного минулого. Однак смисли не даються нам у вигляді певної остаточної формули. Вони мають безперервно реінтерпретуватися в контексті проблем сьогодення. Це осмислення дійсності відбувається водночас у двох перехресних напрямках: наділенні смислом навколишнього світу й пошуку власного смислу. Сама людина осмислюватиметься по-різному різними культурними мовами. На раціональному рівні — через поняття й логіку; на худож­ньому (чуттєвому) — через емоційно наснажені образи; на поведінко- вому й моральному — через зразки поведінки й ціннісні орієнтації, засвоєні некритично. Людина, як і світ, є багатовимірна істота, й спрощення її до однієї властивості завжди дає неповну картину.

Смисл найчастіше визначають через значення. Смисл представ­ляє не так об’єкт, як супутнє йому переживання й передбачувану поведінку. У загальному вигляді, смисл є відносини — відносини між одним об’єктом й іншим, де однією стороною виступає факт свідо­мості, іншою — або матеріальний об’єкт, або об’єктивація свідо­мості у формі явища культури. В основі системи світоосмислення лежать найглибинніші (архаїчні) шари людської психіки, що визна­чають сприйняття людиною світу й розуміння нею свого місця в ньому. Ці шари приховуються від усвідомлення в глибинах несвідо­мого. Тут смисли ще не оформлені в мові, не структуровані в міфо-

логії й ідеології.

Розмова про смисл історії передбачає смисл у значенні задуму або мети. Без цього, без певного «для чого», історія людства була б, зрештою, рухом без мети. Історична подія відсилає нас до чогось поза нею, оскільки дія, що її викликала, спрямована на щось, у чо­му смисл реалізовується як мета. Оскільки історія є рух у часі — за­дум мусить постати як мета, шо лежить у майбутньому. Наповнен­ня смислом — справа здійснення, спрямована на перспективу. «Відкриття» історичного світу й історичного існування, смисл яко­го міститься в майбутньому, є результатом не лише філософської свідомості, а й сповненого сподівань очікування, яке спочатку пов’язували з настанням царства Божого, а потім прийдешнього царства людини.

Якщо в суспільстві зникає «смисл», це сприяє появі нігілізму, анархії, які заперечують будь-які обов’язки перед суспільством, а також знищують залежність від усіх норм. Тоді виникає рево­люційне прагнення зруйнувати світ, у взаємозв’язках якого не вид­но вже жодного «смислу», щоб створити новий, в якому кожна дія знову отримує значущість.

Спроби виявити «смисл історії» постають як своєрідне завер­шальне завдання філософського осягнення історії. Зважитися на су­дження про кінцевий смисл історичних діянь можна лише в тому разі, якщо означено майбутню мету їх. Людина постійно прагне зробити усвідомленим своє існування в природно-космічному універсумі та в історії. Охопити історію поглядом, зрозуміти її спря­мованість і гуманістичний зміст — завдання, яке завжди хвилює лю­дину. Воно не може бути розв’язане остаточно: пульсація подій су­часного життя, можливості майбутнього постійно трансформують горизонт осягнення історичного минулого, створюючи щоразу і певні його інтерпретації.

Питання про смисл історичного буття людини постає ще в дофілософських світоглядних формах. Історично першими форма­ми систематизації смислів були релігія й міфологія.

Міфічна свідомість користується «релігійно-містичною інтуїцією» суто інструментально. Не вдаючися до міфічного зображення, вона дає картину часткового застосування їх. Міфотворчість створює па­радигму, покликану відповісти на смислобуттєві питання, на які раціональним способом знайти відповідь не вдається. Людина завжди живе в світі смислів, організованих у той чи інший міф.

У міфологічному світогляді смисл історії розглядався за допомо­гою вихідної міфологеми, яка припускала можливість поєднання розповіді про минуле з оповіддю про теперішні часи. Така міфоло- гема допомагала оглянути історію етносу, встановити походження, традиції, а також обґрунтувати на засаді традиції династичні права на владу тощо.

Можна також говорити про наявність у світогляді суспільства та особи неусвідомлюваних архетипів, що зумовлюють визнання ними переваги певного вибору метафізичних засад. Такі архетипи мають релігійно-міфологічний характер, існують у формі забобонів або за­гальновизнаних догм, які оберігають від знесмислення історію, бут­тя особи та людського роду.

Віра сучасної людини в безмежні можливості науки — теж варіант міфу (технократичного), а некритична віра в істинність вис­новків людського мислення — одна з форм ідолопоклонства. Кон­кретний індивід обмежений у виборі міфу. Змінити засвоєну зна­ченнєву структуру так само складно, як об’єкт щирої любові.

Релігійний світогляд створює власний, цілісний, усвідомлений образ історії. Наприклад, в есхатологічній картині історії християн­ства Богоявления уявляється як ключ до смислу історії. Сукупність релігійних чи світоглядних принципів може бути прикладом «мови віри». Будь-яка релігійна свідомість за своєю суттю доконечно ство­рює для себе систему сакральних знаків і символів, без яких вона не могла б описувати свої «невисловлені смисли».

Для християнства смисл історії вже усвідомлюється як особлива цілісність, де на перший план виступають провіденційно-есхато- логічні мотиви; Священна історія, явлення Христа — це ключ до розуміння мирської історії. Всеосяжний світогляд для латинського світу дав Августин. У концепції Августина ми зустрічаємо ідею схо-

дження, яка не була відома античній доксографії. Він уперше ство­рив узагальнену модель історії, підставою для якої стала біблійна традиція, зокрема новозавітні вказівки на старозавітні пророцтва, що збулися. Біблія давала відповідь стосовно того, що узасаднює наявність смислу в історії: цією засадою є Божественне опікування людством, Провидіння. Але Божественне опікування й Провидіння означають водночас і приречення, а воно є завжди приречення до чо­гось. Тому історія людства має мету, а кожна історична епоха має своє призначення в межах здійснення цієї мети. Прозорого й одно­значного поняття кінцевої мети історії ми в Біблії не зустрічаємо. Але за бажання можна знайти оцінки історії: в ній здійснюється ви­пробування, порятунок і спокута, вона має сенс як повчання. Ав­густин не відмовляється від жодної з цих оцінок, він намагається об’єднати їх. Провіденціалізм і телеологізм (фіналізм) Біблії він ро­бить більш систематичним і менш загадковим.

Філософія ставить питання про смисл історії в розгорнуто-тео- ретичній формі. «Смисл історії» як категорія філософії історії виз­начається своєрідною специфікою, що її складають певні характе­ристики багаторівневих систем соціальних взаємозв’язків, позна­чені певним смислом з огляду на ціннісні чинники дій індивідів. Ці системи можуть включати в себе найрізноманітніші елементи соціального буття та взаємодії: взаємодії суб’єкт-суб’єктного або ж суб’єкт-об’єктного характеру, взятих, в свою чергу, або абстрактно, або ж у просторово-часовому вимірі.

Категорія «смисл історії» через її належність до філософії історії містить і поняття про специфіку та особливості розвитку складно­го співвідношення різних систем смислів та цінностей, що відбива­ють позитивність або ж негативність змін у розвитку людської цивілізації.

Поняття «смисл історії» має й численні історико-філософські виміри. Процес формування змісту поняття має історичний харак­тер і відтворює всю складність розвитку розуміння людством спе­цифіки історичного процесу.

До чинників, що історично формують розуміння змісту цього поняття, належать:

• взаємозалежність часу та простору в свідомості особи;

• активність суб’єкта соціальної дії;

• означення вільного спрямування діяльності такого суб’єкта;

• константність моральних імперативів у взаємозалежності ду­ховного світу індивіда зі світом природи та соціуму;

• означення процесу самоздійснення індивідом «родового єства»;

• соціально-економічний стан цивілізації;

• сучасна специфіка взаємозалежності «індивід — суспільство — історія» та багато інших.

Усвідомлювані чи неусвідомлювані ідеї про смисл історії, її рушійні сили та спрямованість безпосередньо впливають на світо­глядні уявлення про смисл буття народу, його долю та існування особистості. Смислоісторичні образи посідають значне місце в структурі всіх типів суспільних світоглядів. Залежно від бачення об­разу історії та її смислу формується певний тип світогляду, який домінує в тому чи тому суспільстві.

Філософія розв’язує світоглядні проблеми теоретичними спосо­бами, обґрунтовує свої засновки та висновки. У поглядах того чи іншого мислителя на історію, її смисл дістають своє втілення за- гальнофілософські позиції. Створюючи теоретичну модель історії, в якій дається тлумачення самої природи історичного, спрямованості ходи історії, та виявляючи природу історичної доконечності та при- чиновості, філософія історії розв’язує питання про межі й можли­вості втручання людини в плин історії, а отже, обґрунтовує розгор­нуту відповідь щодо мети та смислу історії.

Філософський світогляд у його головних різновидах найбільш адекватно репрезентує метафізичний вимір історії (Імануїл Кант) або її розум (Микола Бердяев), пропонуючи варіанти відповідей на поза- емпіричні питання історіософії. Засаднича функція цих відповідей — бути орієнтирами особистісного вибору в «граничних ситуаціях», в умовах «виклику», «позбавлення домівки».

Смислоісторичні елементи суспільного світогляду трансформу­ються в особистісні орієнтири під впливом емпіричних та поза- емпіричних (метафізичних) чинників «граничних ситуацій». Емпіричні фактори ситуації спонукають до пошуку нових метафізич­них підстав буття, спричиняючи дисгармонію внутрішнього світу особи, дискомфорт світовідчуття, пов’язаний із втратою засадничих цінностей та сенсу власного буття. Вибір напрямків, мети й емпірич­них способів виходу з «граничної ситуації» виявляється зумовленим вибором вищого порядку — вибором тих чи інших відомих протягом століть варіантів відповідей на метафізичні запитання, які складають світоглядний контекст ситуації. Всі ці відповіді імпліцитно містяться у засадничих уявленнях про смисл історії взагалі.

Той чи інший тип бачення смислу історичного процесу майже без винятків корелюється з образом часу, оцінкою його модусів (минулого, теперішнього, майбутнього), з уявленнями про форму плину історії (кругообіг, прогрес, регрес). Так, регресистські уяв­лення Античності (Гесіод, Платон та ін.) співвідносяться з психо- логічно-особистісним тяжінням мислителів до минулого як чогось вищого, бажанішого, ніж теперішнє та майбутнє. Історія набуває характеру регресистського кругообігу. Смисл історії реалізується в особистісно значущій концепції переселення індивідуальних людсь­ких душ, їх кругообігу в світі.