Християнська традиція

Християнська філософія, зазначивши в античності розроблений апа­рат формальної логіки, розійшлася з нею у більшості питань, у тому числі й питанні смерті. Ранні Отці церкви (св. Ігнатій Богоносець, св Іустин- філософ, Тітіан, Муніцій Фелік та ін.) активно протиставляли смерть жит­тю, причому зовсім не на користь життя.

У своїх етичних поглядах Августин виступає представником ірраціо- налістичної традиції. Він розвиває вчення про обумовленість (предінсти- нація). Згідно з цим вченням, Адам, як перша людина народився вільним і безгрішним. У нього була можливість йти за Божою волею і досягнути без­смертя.

Августинівська традиція інтегрується в подальшу історію християнст­ва, яке не заперечувало необхідності звільнятися від страху перед смертю. Але цей страх не повинен був «розчинятися» в повітрі, а повинен транс­формуватися в священний і урочистий жах перед судом Божим.

Переконаність християнина щодо безсмертності душі та можливості «вічного потойбічного життя» не могла до кінця знищити в людині страх перед смертю, тобто тваринний страх фізичної загибелі. Тому-то у всі ча­си теологи і «вільні мислителі» християнства загострювали таку психо­логічну проблему смерті, як подолання страху і відчаю. С. К'єркегор у ро­боті «Хвороба до смерті» пише, що мовою людей смерть — це кінець усьо­го, і поки є життя, є надія. Однак для «християнина смерть — зовсім не кінець всього, і не звичайний епізод в єдиній реальності, якою є вічне жит­тя; вона містить нескінченно великі надії, чим несе нам життя, навіть на­повнене здоров'ям і силою»38. Разом з тим християнин — єдиний, хто знає, що таке смертельна хвороба. Він одержує з християнства сміливість, якої так не вистачає природній людині. Отже, сміливість завжди людині дарована, а нескінченний страх перед єдиною небезпекою робить всі інші страхи неіснуючими. А жахливий урок християнина — це те, що він вчить­ся розпізнавати «смертельну хворобу»^^. Отже, страх не зникає, він існує перед смертю — остаточною межею жахливого.

Подолання страху відбувається завдяки вченню про віру в загробне життя. «Духовне буття, — писав архієпископ Сергій Старгородський, — пе­реживає свою тлінну оболонку і продовжує своє існування за межами до­мовини; сама ця оболонка, будучи віддана землі, піддається тлінню, коли- небудь знову оживе і одержить нове буття»40.

В європейському середньовіччі до страху перед смертю долучався страх перед світом мертвих, який перебував у свідомості людей так само реаль­но, як і світ живих. Персоніфікація потойбічного світу, його активне «втручання» в життя на Землі, аж до реальної появи мертвих перед очима живих, з одного боку, посилювали страх, жах перед загробним світом, а з другого — надавали цьому світу знайомих рис, наближаючи психологію двох іпостасів буття.

Відомий медієвіст А. Гуревич зауважує: «Смерть, за уявленням середнь­овічних людей, не була завершенням, повним кінцем людського існуван­ня. Я маю на увазі не ту очевидну для християнина істину, що після завер­шення життя тіла залишається безсмертна душа. Важливо інше: зв'язок між людьми і смертю не переривається, померлі мають здатність спілкува­тися із живими. Мертві зберігають зацікавленість у світі живих, відвідують його, з тим, щоб владнати свої справи або покращати своє становище на тому світі. Світ померлих впливає на світ живих. З свого боку і світ живих здатен рішуче впливати на участь покійників. Нарешті, в світі іншому в певних випадках виявляються люди, які померли лише на короткий час і потім повертаються цо життя»⁴⁴.

Про взаємозв'язок двох світів свідчить наведена в праці А. Гуревича се­редньовічна історія, коли запрошений мрець прийшов у гості. Він не їв і не пив, мовчав, але, залишаючи дім, запросив господаря на восьмий день прийти туди, де вони перший раз зустрілись — цвинтар. Господар покаяв­ся в гріхах і прийняв причастя, але був змушений прийти на зустріч. Рап­товий сильний вітер переніс його в чудовий пустий замок, де він зустрів за банкетним столом того ж покійника. Той заспокоїв, що нічого поганого йому не буде, але надалі нехай він так легковажно не веде себе з померли­ми.

У праці Ф. Таубаха «Index Exemplorum» наводиться 240 прикладів по­яви покійників в світі живих, причому у фізичному вигляді. Ця тема була підхоплена літературою. Достатньо згадати повість О. Пушкіна «Трунар». її герой трунар Андріян запросив своїх клієнтів (покійників) на новосілля. Який же був його жах, коли ввечері, повернувшись з гостей, він побачив у себе вдома повно гостей, котрих він впізнав як своїх бувших клієнтів- покійників. Спілкування зі страшними гостями привели його до втрати свідомості і почуттів. Потім виявилося, що це був всього-на-всього сон, але сам факт звернення до цієї теми говорить про визнання письменником можливості існування заупокійного існування. Теж саме стосується повісті М. Гоголя «Страшна помста», в якій також мерці постають з могил.

3.2.6.