Розділ 3 СТАРОДАВНЯ ФІЛОСОФІЯ: СТАНОВЛЕННЯ ТРАДИЦІЙ

Коло питань: Ірраціонально-духовна традиція давньоіндійської філо­

софії. Буддизм. Ірраціонально-прагматична традиція давньокитайської філософії. Конфуціанство. Даосизм. Раціонально-теоретична традиція давньогрецької фі­лософії.

Філософія виникає майже одночасно в трьох несхожих ⅛⅛T культурах: давньоіндійській, давньокитайській та дав­ньогрецькій. Духовна культура цих народів своєрідна, а отже, своєрідний їхній світогляд. Його специфіку виражає насамперед міфологія. Саме з міфології черпали свої ідеї ранні філософські вчення. Раціоналізація міфу є одним із джерел філософської думки. Тоді, коли людина піднімається до впорядкування жит­тя і світу на засадах раціонально-логічного мислення, міфологія з її образними оповідями поступається місцем філософії. Вона, на противагу міфологічному образному мисленню, постає у формі раціонально-поняттєвого знання. Тому філософію розуміли як "мислення в поняттях".

Виокремлення філософії в самостійну форму знання було зумовлено вступом зазначених вище культур в еру цивілізацій- ного розвитку. Перехід до державного життя та поява публічної влади зумовили структуризацію суспільства, а відтак потребу в нових вартісних регуляторах соціального життя, оскільки ритуали втратили свою актуальність.

Цивілізація стимулювала також раціоналізацію прак­тичного життя, внаслідок чого людина нагромаджувала інструменталістське знання. Тому вартості, які репрезентувала міфологія, втрачають свій таємничо-магічний ореол, бо людина отримала інструментарій їхнього відтворення: раціонально- технологічне знання. Тепер життя виявляло себе як дія, опосе­редкована словом (розумом).

Завдання філософії полягало в тому, щоб з'ясувати люд­ський сенс цивілізаційних здобутків і перспектив. Філософія постала як поняттєво-теоретичний спосіб осмислення та розв'язання суперечностей між культурою і цивілізацією, між духом етносу та способом його життя.

Свою проблематику філософія черпала з міфологічного світогляду та науково-практичних здобутків цивілізації (мате­матики, астрономії, фізики, медицини тощо), а також із соціо- нормативних вартостей, зумовлених появою держави, права, органів управління та примусу, міст тощо). Змінювався спосіб життя, а звідси інтерес до проблеми буття культури та цивіліза­ції, пізнання універсальних основ буття або мовою стародавніх філософських учень - першопочатку, першооснови, первня.

Першооснова (Єдине, первень) - це творча сила, загальне, що містить у собі свою причину і мету. Завдяки ідеї першопо­чатку міфологічне питання: Хто створив світ? трансформу­валося у філософське: Що таке світ і чому існує світ? Світ і людина відтепер постають як результат прояву Єдиного.

Оскільки філософія є теоретичним виразом і розв'язанням світоглядних проблем, то варто розглянути характерні риси та зміст міфологічного світогляду (образу світу і людини) в стародавніх культурах.

Давня Індія була одним із осередків духовної культури, де виникла філософія. Здавна про Індію говорили як про країну мудреців. Індійська інтелектуальна думка дивує своєю таємни­чістю і наполегливістю людських зусиль зрозуміти самого себе і духовно вдосконалити себе.

Розвиток філософської думки в Давній Індії охоплював кілька періодів:

Ведичний період (ХУ-УІ ст. до н. е.). Давньоіндійський міфологічний світогляд презентують Веди (із санскриту - священне знання). Вони - найдавніші літературні пам'ятки арійської культури. Це збірки всього наявного тогочасного знан­ня, що виражали специфіку бачення аріями світу та людини. Веди містили в собі гімни на честь богів, молитви, жертовні формули й обряди, магічні заклинання, поезію тощо.

Найдавніша поміж Вед - Рігведа, яка містить 1028 гімнів на честь головних богів арійського пантеону - Індри, Агні, Варуни, Мітри та інших. Близько трьох тисячоліть гімни передають із уст в уста без будь-яких змін. І сьогодні культурні традиції Вед мають незаперечний авторитет для кожного індуса.

Епічний період (VI-II ст. до н. е.). До цього періоду нале­жить формування епосу "Рамаяна", "Магабгарата", написання філософського твору "Бгаґавадґіта". У той період з'явилися ко­ментарі до Вед, які одержали назву Упанішад. Дослівно "upani- sad" означає сидіти біля ніг учителя, отримуючи від нього на­станови і повчання. В Упанішадах, справді, чимало повчань, які орієнтують індивіда на подвижництво, чесність, правдивість, ненасильство стосовно всього живого, приборкання пристрас­тей, співчуття до ближнього тощо. Водночас Упанішади містять диспути і діалоги брахманів, в яких є елементи філософування. Моральні настанови Упанішад, як ціннісні засади поведінки, знайшли свій розвиток у філософських ученнях. Адже саме в цей час формуються всі філософські вчення Давньої Індії.

Період сутр і схоластики (ІІ ст. до н. е. - ІІ ст.). Слово "сутра" етимологічно означає "нитка" і буквально перекла­дається як низка коротких заміток на пам'ять. Оскільки філо­софські диспути були усними, то була потреба лаконічно фор­мулювати думки щодо різних проблем та їхнього розв'язання. Отже, сутри - це збірки своєрідних афоризмів. їхнє розуміння було неможливе без коментарів. Тому виникають коментарі, які набули більшого значення, ніж самі сутри. Кожна філософська система мала свої сутри.

Розглянемо риси давньоіндійського світогляду, які зумо­вили філософське осмислення людини й світу. Особливістю давньоіндійського світобачення є відсутність дихотомії світу і людини. Вона зумовлена особливістю природного середовища. Завдяки благодатному клімату (середньорічна температура +24 С), тут життя реалізується у відкритому бутті, а не під пок­ровом даху і стін у створеному людиною просторі дому. Тому в світогляді немає поділу на дім і простір, на Я і не-Я (світ). Буття плавно переходить у життя людини і навпаки. Життя тут тотожне буттю^[51].

Індивід (Я) тут не прагне до експансії в світ, його менталь­ності притаманна пасивність у практичному житті.

Свобода індивіда від природного примусу зовсім не означає суспільного хаосу. Головним життєвим принципом індусів, що забезпечує гармонію світу й людини, є: живи сам та іншим жити не заважай. Згідно з давньоіндійським світоглядом, кож­на людина має своє призначення, свою "орбіту” існування - дгарму. Вона, як природний закон, задає поведінку та стиль життя людини, коло її обов'язків та відповідальності. Сліду­вати дгармі - означає вільно і повно реалізувати себе в межах головного морального закону, який керує життям Усесвіту. Крім того, людина в індійському космосі підпорядкована ще й кармічному закону (закон відплати за діяння), який зумо­влює перманентне існування її душі в потоці сансари - непе­рервного народження, смерті та наступного перевтілення. За міфологічними уявленнями, душа вічна, тоді як тіло - смертне. Коли тіло гине, душа "переселяється" в інше людське тіло або в тіло тварини чи рослини. Карма визначає порядок перевті­лення, який залежить від поведінки людини, доброчинності, жертвоприношення богам і дотримання дгарми своєї касти. Недотримання дгарми веде до перевтілення в тварину чи рос­лину, тоді як дотримання забезпечує наступне перевтілення душі у вищій касті.

Такі світоглядні настанови істотно впливали на поведінку індусів. Все, що відбувається в житті, є неминучим наслідком попередніх помислів і вчинків. Космос цілісний, а тому немає зовнішніх сил, які б втручалися у життя. Зусилля людини ма­ють спрямовуватися не на боротьбу, а на дгарму, на досягнення праведного життя. Річ у тім, що космос є заданим порядком, гармонією, а кожне нове життя вносить дисгармонію. Відно­вити гармонію можна через особистий дух. Пізнай себе, за­глибся в себе, очисти свій дух, - ще один принцип індуського світогляду.

Космос (світобудова) в давньоіндійському світогляді - це царство ілюзії, що позначається поняттям "майя". Майя - ма­рево, омана, що, як пелена, приховує істинну сутність життя. Вона прив'язує людину до чуттєвих проявів життя, змушуючи її забути про свою духовну природу. Тоді як буття космосу потребує духовних зусиль кожного для утримання цілісності належних до нього світів: рослинного, тваринного, людського, суспільного і божистого. Космос переповнений життям і кожне життя презентує Бога-Брахмана. Тому не треба метушитися, бо ненароком можна завдати шкоди іншому життю. Навпаки, потрібно вдивлятися крізь пелену майї, поки вона не зникне як димка. Тоді розум досягне благодатного знання Брахману. Призначення мудреця якраз і полягає в тому, щоб не метуши­тись та інших зупиняти, вдивлятися, вслухатися в життя, щоб угледіти за ним первень буття, істе (Єдине). Саме тому філо­софію в Давній Індії називали даршани (вбачання, вдумливе споглядання, інтуїтивне осягнення істини).

Неповторність світогляду індусів зумовила особливості дав­ньоіндійської філософії. Відсутність у світогляді індусів дихото­мії Я і не-Я, світу і людини виявна в даршанах в існуванні єди­ного космо-психо-логосу (образу світу-людини). Космос постає як прояв духовного абсолюту - брахмана. Всі речі мають основу в ньому, але він не є творцем космосу. Космос є еманацією^[54] брахмана. Він нероджений і нетлінний, вічний і невимірний. В Упанішадах стверджується: "Воістину, Брахман - це безсмертя, Брахман - попереду, Брахман - позаду, справа і зліва, він про­стирається вверх і вниз, Брахман - все це, величне"^[55]. Брахман проймає світ (іманентний світу) і водночас є за його межами (трансцендентний світу). Чуття і розум лише фіксують прояв брахмана, але не осягають його. Отже, брахман ірраціональний, а відтак ірраціональна давньоіндійська філософія, що бере його за першооснову буття світу й людини.

Брахман, як духовна основа світу, виявляє себе в усьому як атман. Він - владика всіх істот, їхня душа. В душі людини брах­ман теж виявляється як атман. Кожен атман відокремлений і має свої способи поєднання з брахманом (їжа, одяг, космети­ка, асана, ритм, дихання тощо). Це - нераціональні способи наближення до брахмана. Та найважливіший спосіб поєднання з брахманом - це шлях знання та самопізнання, проте це не лише слово, а й спосіб життя та поведінка.

Буття наскрізь психічне, бо все живе має душу, яка пере­буває в потоці сансари - неперервного народження і перевті­лення. Водночас існування космосу потребує психічних зусиль кожного: ритм буття, стабільність світу залежить від правиль­них думок, слів, молитов, жертвоприношень. Світогляд індусів практично недіяльний, але духовно активний: втручатися в космос можна лише словом.

Філософські вчення Давньої Індії виникають із соціальних проблем, які постали при переході від общинного життя до державного, що супроводжувалося закріпленням кастового поділу суспільства. Кастове суспільство ендогамно і професій­но замкнуте. Належність до касти визначалась народженням і наслідуванням професійної діяльності. Кожна каста мала свою традиційну діяльність. Розумовою працею монопольно займалися брахмани, військовою - кшатрії, ремеслом, торгівлею і землеробством - вайшьї, а фізичною - шудрі. Лише чоловіки трьох вищих каст проходили обряд посвячення та через нього долучалися до знання, а тому їх називали двічі народженими. Шудрі та жінки всіх каст не мали доступу до знання, а тому, згідно з існуючими законами, вони нічим не відрізнялися від тварин.

Змінити професійну діяльність у жодний спосіб було не­можливо. Так само як неможливо було змінити соціальний статус, тобто перейти із однієї касти в іншу, через одруження. Лише беззастережне дотримання дгарми своєї касти давало змогу людині сподіватися на наступне народження у вищій касті. Кастова регламентація життя індійця обмежувала твор­чу самореалізацію в реальному житті, а звідси і світоглядна орієнтація на втечу від світу.

Згідно з індійським світоглядом, душа знаходиться в потоці перевтілень, а тому її страждання перманентні та є неминучими наслідками попередніх станів духу. Життя як страждання - головна проблема філософських учень Давньої Індії. Духовно­практична мета філософії - це порятунок душі (звільнення її від страждання) засобами такої поведінки, що підпорядковуються певним вартостям.

Головний шлях порятунку - це досягнення гармонії брах­мана й атмана. Наближення до брахмана рівнозначне інтуїтив­ному осягненню мудрості життя і слідування їй повсякчасно. Давньоіндійська філософія ірраціональна, бо для неї пошук істини - це "споглядання її душею, розчинення в ній за до­помогою внутрішньої сили, духовне оволодіння нею шляхом ототожнення себе з об'єктом пізнання"^[56].

Плюралізм філософських учень зумовив потребу в їхній систематизації. Всі давньоіндійські філософські вчення поділя­ють на ортодоксальні (астіка) та неортодоксальні (настіка). Перші строго слідували авторитету Вед, другі відходили від Вед, критикували їх. Ортодоксальні: вайшешика, веданта, йога, міманса, ньяя, санкх'я. Неортодоксальні: буддизм і джайнізм. Незважаючи на плюралізм філософських шкіл, вони толеран­тно співіснували, що зумовило їхню обґрунтованість та енцик­лопедичний підхід до ідей інших систем.

Всі філософські вчення послуговуються одними і тими ж поняттями: брахман, атман, карма, дгарма, сансара, агімса, майя тощо - у вирішенні головної проблеми життя - подолати страждання. Подолати страждання - це вийти з потоку сансари і злитися з брахманом. Цей шлях у різних даршанах отримав свою інтерпретацію. В ортодоксальних філософських ученнях: санкх'я, ньяя, вайшешика, веданта, йога - це слідувати кармі та дгармі за наявності переповненості життя. Бо саме так під­тримується гармонія Всесвіту. Це - відсутність свободи вибору в реальному житті індуса. Це надто стомливо, виснажливо, нудотно, так що хочеться вийти з потоку сансари, звільнитися (досягнути мокшу). Але вийти з потоку сансари можна лише на стадії бога. Наблизитись до Абсолюту (брахмана) - озна­чає не пізнати його, не зрозуміти, а ліквідувати перепони, що перешкоджають перебуванню в Істині. Тому ці філософські вчення розробляють прийоми, що дають змогу людині вир­ватися із марноти життя. Це не втеча від життя, а втеча від марноти життя. Вона досягається шляхом очищення думки від чуттєвого світу, роздумів і відчуженості, зосередженості на собі, чому сприяють різні пози тіла (асана), контроль за диханням у філософії йога тощо.

Неортодоксальні вчення - буддизм і джайнізм - виника­ють у час розпаду великих монархій (VI ст. до н. е.). Боротьба князівств породжувала страждання та невпевненість людей. А філософія буддизму і джайнізму давала оптимістичний сві­тогляд та визначала бажану поведінку людини в соціумі. Їх­німи засновниками були Будда і Магавіра - реальні історичні особи. Будда походив із царського роду Гаутами, а Магавіра - з роду кшатріїв. Порізно вони пройшли майже однаковий шлях духовного самовдосконалення. Після тридцяти років, вони полишили усталений спосіб життя, усамітнились у лісі, почали аскетично жити, поки не досягнули стану прозріння. Поступово навколо них згуртувалися учні та утворилися школи, що почали поширювати свої вчення.

Як у ранньому буддизмі, так і джайнізмі головна увага зо­середжена на концепції аскези, як умови правильного життя задля звільнення душі від карми. Обидві школи спочатку пе­ребували в опозиції до кастової системи суспільства. Згодом джайнізм примирився з нею, а потім і сам перетворився на релігійну касту, яка й до сьогодні існує в Індії. Вона не чисельна, але досить впливова.

Філософія буддизму через три сторіччя трансформувалася і стала світовою релігією за межами Індії. Канонізоване вчення Будди містить трактат "Тіпітака" (“Три корзини"), написаний у І ст. до н. е. У кожній "корзині" можна віднайти відповідь на будь-яке питання, яке цікавить релігійну людину: правила по­ведінки і життя, моральні настанови, метафізичні, космологічні та есхатологічні основи буття світу.

Своє сходження до духовного просвітлення Будда розпо­чав із усвідомлення тотальності страждання, яким пронизана світобудова (майя). Скрізь панує безлад і страждання, все тлу­миться, жадає, вбиває. Так само і людина бореться, страждає і спричиняє страждання інших, так що лише вбивство робить можливим життя. Вся людська діяльність виявляє цю безжаліс­ність.

Усамітнившись і досягнувши просвітлення, Будда запропо­нував спосіб пом'якшити всезагальну боротьбу. Людина може відмовитись від причетності до цього космічного безладу, якщо зосередиться на власному духовному вдосконаленні.

Головні положення філософії буддизму відомі як "чотири благородні істини":

- Світ переповнений стражданнями - народженням, старістю, хворобами, смертю. Фактичне життя, невільне від бажань і пристрастей, завжди супроводжується страждання­ми. До того ж жодні жертви богам цьому не зарадять, тобто не позбавлять страждань.

- Причина людських страждань зумовлена жагою ба­жань.

- Проте є можливість звільнитися від страждань шляхом згасання бажань, яке веде до усунення пристрастей, а отже, і страждань.

- Для цього треба слідувати благородним шляхом.

Призначення філософії - регулювати життя і направляти людську діяльність через самовдосконалення людської душі. Бо Будда був переконаний: все, чим є людина, є результатом її ду­мок. Буддизм орієнтує на радість, безтурботність, задоволення собою, виходячи із згасання бажань. Вони пов'язують людину з життям, узалежнюють від усього. Цивілізація витворює штучні бажання і тим самим посилює потік (гонію) життя, а отже, і страждання. Стримати "гонію" цивілізації може культура духу. Буддизм і джайнізм орієнтує на стримування перенасиченості життя: не витворювати працею, дією надмірність бажань. Буд­дизм заставляє задуматись людину над питаннями: чого вона так метушиться? Чого бажає? Яка мета її життя? Найперший ворог людини - це її бажання, що втягують у зв'язки і залеж­ність від усіх. Будь-яка потреба - це рабство. Тому в буддизмі немає культу молитви і жертвоприношень, немає Бога, як в ортодоксальних філософських ученнях. Енергія потрібна на гальмування цивілізації, яке досягається через очищення духу, мудрість і вихід у нірвану.

Нірвана ірраціональна, вона не піддається визначенню. Це - шлях, ідеал, спосіб життя. Нірвана - це стан згасання, затухання бажань і пристрастей, який досягається тільки через духовне самовдосконалення. Тому в буддизмі та джайнізмі вихід із сан- сари в нірвану можливий на стадії людини. Запорука цього - йти правильним шляхом, який передбачає правильні погляди (знання чотирьох істин), правильну рішучість (воління змінюва­ти своє життя відповідно до засвоєних істин), правильну мову (утримуватися від брехні, наклепів, безсенсовних розмов), пра­вильні вчинки (не заподіювати зла), правильний спосіб життя (жити чесною працею), правильну увагу (позитивну налашто- ваність), правильну пам'ять (блокування повернення до старих ідей, навичок, дій), правильну насолоду (боротися зі спокуса­ми). Той, хто подолав у собі зло, ниці пристрасті, той досягає просвітлення і стану нірвани (безтурботного самозаглиблення й самоспоглядання, припинення страждань).

Така світоглядна орієнтація давньоіндійської філософії зу­мовлена тим, що цілісність і гармонія космосу задані, а дисгар­монію вносить цивілізація. Сенс нірвани - перебування в істині, згасання примарного бажання, а не просто його знищення. Це - перемога над собою, над своїми пристрастями і бажаннями, що досягається шляхом самовиховання. В буддизмі постійно наголошується, що ворожнечу ворожнечею не долають. Головна мета буддизму - вгамовувати бажання помсти та не­зичливості, бо саме вони найшкідливіші для здоров'я людини. Будда радить бути стриманим у їжі, остерігатися спиртного, стримувати всі почуття, не гніватись і не шаленіти, не перей­матися ні собою, ні іншими тощо. Якщо почуття завмирають, згасають, то водночас тане межа між світом і Я, здійснюється повернення до буття як цілісності. Нірвану сам Будда розумів і як вид інтенсивної діяльності, а отже, і як повноту життя, а не втечу від нього. Впродовж 45 років після просвітлення він подорожував, проповідував і створював братства буддистів.

Давньоіндійська філософія започаткувала ірраціонально- духовну традицію, де важливу роль відігравало інтуїтивне вба­чання, вчування, переживання, вживання, дослухання до буття і прагнення наблизитися до Істини (Нірвани чи Брахмана), розчинитися в ній.

Давньокитайський міфологічний світогляд викладений у "П'ятикнижжі": "Книзі пісень" ("Ши-цзин"), "Книзі історії" ("Шу-цзин"), "Книзі перемін" ("І-цзин"), "Книзі обрядів" ("Лі цзи"), "Літописі" ("Чунь-цю"). Ці твори є результатом колек­тивної творчості, а тому їхнє написання охоплює не одне сторіч­чя. Так, Книгу пісень (Ши-цзин) створювали від ХІ до VI ст. до н. е. Це - збірка давньокитайської народної поезії, культових пі­сень, містичних пояснень про походження ремесел тощо. Вона стала взірцем для китайської поезії в її подальшому розвитку. Книгу історії (Шу-цзин) оформили на початку І тисячоліття до н. е. в збірку опису історичних подій. Однак найважливі­шою вважали Книгу перемін (І-цзин). Її створювали в той же період, що і Книгу пісень, приблизно ХІІ-VI ст. до н. е. В її текстах простежується перехід від міфологічного мислення до філософського. Тут подано перші уявлення про людину і світ, які потім будуть теоретично виражені у філософії.

Більшість дослідників міфологічного мислення Китаю вва­жають, що китайці були надто практичними (прагматичними) людьми, що зумовило нерозвиненість їхньої міфології. Тоді як у цивілізаційному розвитку вони випереджали інші народи. Так, давньокитайські вчені знали періодичність сонячних затемнень, мали астрономічний календар, глибокі математичні, біологіч­ні та медичні знання. На засадах багатовікового досвіду вони розробили ефективну систему обробітку землі, що містила певну черговість культур, трипільну парову систему, збагачення ґрунтів добривом тощо.

За давньокитайським міфологічним світоглядом, світ по­стає першопочатково як Хаос, який впорядковують дві космічні сили: Ян та Інь. Вони символізують світло і темряву, тепло і хо­лод, чоловіче і жіноче начало. Впорядкований світ є цілісністю Неба, Піднебесної і Землі. Небо визначає все, що відбувається в Піднебесній. Воля неба невідома нам. Небо - всемогутнє, воно і породжує космос, і знищує його. Отже, Космос виникає з хаосу як Воля Неба. Все в Піднебесній символізує волю Неба. Тому природу сприймали цілковито одухотворено, навіть інертні речі мають своїх духів-демонів. Так, і душі померлих продов­жують існувати в інших формах і впливати на долю живих.

У міфологічному світогляді китайців окреслено головну проблему, на яку вони постійно натрапляли у повсякденному житті, - це проблему зла. Звідки воно? Хто причетний до зла в Піднебесній: Небо чи люди? Чому безневинні страждають, а ви­нуватці зла - не покарані? Розкриваючи ці світоглядні пробле­ми, російський філософ Арсеній Чанишев наводить цитати із "Книги історії". Зокрема, невідомий автор, звертаючись до волі Неба, пише: "Нехай той, хто вчинив зло, за нього і відповідає! Але той, хто не причетний до зла - чому ж він має страждати?" Небо справді всемогутнє, і людина повністю залежна від нього. "Небо не лише дає життя людському роду, а й закони життя". Тож напрошується висновок, що джерелом зла є Небо (бог). Але бог не може бути причиною зла. Отже, "зло в Піднебес­ній від людей". Як зауважує А. Чанишев, у давньокитайському міфологічному світогляді зароджується примітивна теодицея (виправдання бога), згідно з якою бог не причетний до зла в Піднебесній^[57].

Традиційний світогляд китайців визначали численні ри­туали, так звані китайські церемонії. Вони визначали стосунки між різними соціальними прошарками. Ритуалізовані були і стосунки між живими та мертвими, зокрема духами предків. Все життя для китайців проходило як безперервне звітування перед духами предків, яким систематично приносили жер­тви. Соціальна нерівність на рівні міфологічного світогляду виявлялася у тому, що жертву духам землі й неба мав право приносити тільки правитель (Ван) - син Неба.

Стійкий культ предків орієнтував на дотримання традицій та негативне ставлення до нововведень. А звідси і світогляд­ний принцип невтручання, тобто схвалення того, що є, без бажання що-небудь змінювати. Цей принцип виражає любов китайців до життя та його проявів. Тому світогляд китайців зорієнтований на адаптацію до світу, а не на його перетво­рення.

Головний світоглядний принцип: "Живи для інших, слі­дуй обов'язку". В Піднебесній все залежить від людей. Так, зокрема, природні та соціальні явища залежать від поведінки людей. Гармонію досягають через підпорядкування індиві­дуальної волі, волі Неба. Проте цей принцип не є вимогою примусу, а орієнтує на вміння "плисти за течією", "трима­ти вітрила за вітром", "обирати слушний момент". Річ у тім, що давньокитайське суспільство було строго ієрархізоване, в якому обов'язки особи визначали її соціальним становищем: правитель-держслужбовець, батько-син, старший-молодший брати, чоловік-дружина, друг-друг. А тому моральна поведінка людини є результатом не примусу, а виконання ритуалів, по­шанування влади, батьків, культу предків. Саме ці принципи й отримують обґрунтування в давньокитайській філософії.

Перші філософські школи виникають у VI ст. до н. е. Це був період, який називають "золотим віком китайської філо­софії". На той час вільно і творчо співіснували шість головних філософських шкіл: конфуціанство, моїзм, легізм, даосизм, школа інь-ян, школа імен.

Розвиток філософії був зумовлений переходом Китаю від патріархально-родових відносин до державного устрою. Дав­ньокитайська держава мала чітку ієрархію: на вершині пірамі­ди - монарх (Ван) із необмеженою владою, далі - чиновницький апарат управління з успадкуванням державних посад, а в її основі - простий люд (землероби). Система управління була деспотичною^[58], позаяк закони встановлював монарх, а тому ніхто не був захищений від його свавілля.

Об'єднання Китаю в єдину державу супроводжувалося бо­ротьбою царств, яка породжувала соціальний безлад і неста­більність. Насильницьки захопивши владу, кожен правитель прагнув до відновлення порядку на засадах китайських тра­дицій. Отож, духовно-практичним завданням філософії був пошук шляхів мудрої організації суспільного життя. Фі­лософія орієнтувала на те, щоб у Піднебесній був порядок, на повернення людини в гармонію з Цілим (соціумом). Влада є виявом волі Неба, осягнення її і є призначенням філософії. Життя людини тут підпорядковано стабільності соціуму, вона повинна жити для суспільства, пристосувати своє життя до вимог суспільства. Тому давньокитайська філософія космосо- ціологічна.

Основа стабільності соціуму криється в мудрій поведінці індивіда. Досконало мудрий дотримується природності речей і не наважується самовільно діяти. Наприклад, Конфуцій ува­жав, що суть правителя подібна до вітру, а суть простих людей подібна до трави. Коли вітер дме над травою, вона не може вибирати і схиляється. Отже, життя суспільства складається на основі традиції панування-підкорення. Формування такої поведінки індивіда в різних філософських ученнях обґрунто­вують по-різному.

Серед головних шкіл давньокитайської філософії найвпли- вовішим було конфуціанство, що виникло на рубежі VI-V ст. до н. е. Його засновник Кун Фу-цзи (551-479 до н. е.) був радником при імператорові царства Лу. Залишивши добровільно держав­ну службу, він протягом багатьох років мандрував, займався впорядкуванням "Книги пісень", писав коментарі до "Книги перемін" і "Літописів" царства Лу.

Головні ідеї конфуціанства подано в священній книзі "Лунь юй" ("Міркування і бесіди"). її підготували учні Конфуція на ос­нові бесід із ним. У ній зібрано моральні істини у формі повчань. Кожний освічений китаєць ще в дитинстві вивчав напам'ять цю книгу та керувався її настановами впродовж життя.

На думку дослідника китайської філософії В. Малявіна, бесіди Конфуція з учнями насправді є діалогом, сусідством двох поглядів, двох рівнів розуміння. Через діалог розкривається не універсальна істина, а унікальна, неповторна правда твор­чого оновлення життя. Це - правда "пристрасного мовчання" мудреця, який живе одним життям зі світом і вимовляє слово лише для того, щоби воно пролунало, залишаючи пам'ять про чудесну зустріч мовчазних Небес і невгамовного галасу Землі^[59]. У бесідах Конфуція істина не народжується - вона оберігається вчителем.

За Конфуцієм, космос тотожний соціуму, державі. Для нього держава - це велика сім'я, де мають панувати взаємна любов і користь. Що необхідно для досягнення загального бла­га? - Процвітання держави. Що необхідно для процвітання держави? - Добробут народу. Що необхідно для добробуту народу? - Благоустрій у сім'ї. Що необхідно для благоустрою в сім'ї? - Умиротворення серця, заспокоєння самого себе.

Згідно з Конфуцієм, усталеність державного життя зале­жить від волі Неба. Воно - вища сила, що стежить за спра­ведливістю в Піднебесній. Небо і творить, і руйнує світ. Небо, як воля, - ірраціональний початок. А отже, ірраціональна і філософія.

Благочинне соціальне життя - результат слідування волі Неба, його законам (ритуалу) - лі. Небо у Конфуція - це доля, фатум, дао (шлях). "Не знаючи волі (неба), не станеш благород­ним. Не знаючи ритуалу (лі), не утвердиш себе в суспільстві"^[60]. Конфуцій наголошував, що бути людяним означає перемогти себе і повернутися до ритуалу. Ритуал визначає поведінку лю­дини на кожному рівні ієрархічної драбини та дає змогу індиві­дові пристосуватися до соціальних структур. Згідно з ритуалом, правитель завжди повинен бути правителем, слуга - слугою, батько - батьком, син - сином. Для дотримання субординації і порядку Конфуцій запропонував принцип справедливості та виправлення імен (і). За цим принципом, людина повинна чинити так, як зобов'язує її становище та ритуал.

Послідовник конфуціанства Сюнь-цзи (313-238 до н. е.) так пояснював виникнення та призначення ритуалу. Людина від природи має бажання та прагне їх задовольняти. Коли в цьому прагненні людина не знає міри, то неодмінно виникає супер­ництво та заворушення. Вани-пращури мали відразу до заво­рушень, тому вони створили норми ритуалу й обов'язку, щоб, згідно з ними, розшарувати людей і задовольняти їхні бажання та прагнення. Ритуали потрібні, щоб бажання не перевищува­ли (можливості) речей (для їхнього задоволення) і щоб речей завжди було вдосталь для задоволення бажань, щоб бажання та речі відповідали один одному і взаємно зростали^[61].

Дотримання ритуалу полягає в шанобливому ставленні до життя та смерті. Народження людини - початок, смерть - кінець. Якщо від народження до смерті людина зуміла збе­регти добродійність, то вона повністю виконала свій земний обов'язок. Тому, за вченням Сюнь-цзи, досконала людина ша­нобливо ставиться до початку життя і поважно до його кінця - смерті. Ті, хто всю увагу зосереджують на житті й не турбують­ся про смерть, вибрали для себе аморальний шлях. Річ у тім, що смерть приходить один раз, людина не повертається після смерті. Тому підданий вшановує правителя, а син - батька, бо в цьому вони висловлюють свої почуття до кінця.

Для досягнення соціальної стабільності та усунення міжу­собної ворожнечі серед знаті Конфуцій висунув цілу низку етичних правил: повагу до батьків (сяо), повагу до старшого брата (ді), вірність правителю і своєму господарю (чжунь) та інші.

Пошанування та підпорядкування старшим є визначаль­ною рисою давньокитайського світогляду. Шанування батька, повага до старшого брата - необхідна умова доброчинності (де) й порядку (лі) в Піднебесній. Так само і відносини підданого і правителя, підлеглого і начальника мають бути такими ж, як взаємини сина й батька, молодшого й старшого брата. Коли люди в Піднебесній дотримуються ритуалу, в країні панує по­рядок, коли не дотримуються - настає безлад.

За природою своєю всі люди рівні, наголошував Конфуцій. Виховання та набуті навички роблять їх різними. Виховання - це передача взірців гідної поведінки через засвоєння ритуалу. У процесі виховання людина пізнає "правильний шлях" (дао), яким має йти, щоб жити у згоді зі собою та іншими людьми. Успішність цього шляху визначають правила "взаємності", "золотої середини", "людинолюбства". В поведінці людина має дотримуватися правила гуманності (жень). Людяність - головна з вимог, які ставить суспільство до людини. А філософія конфуціанства презентує принципи гуманності:

- Допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів до­сягнути.

- Не роби іншим того, чого не бажаєш собі^[62].

За вченням Конфуція, вихована людина - благородна, вона до всього ставиться згідно з обов'язком; діє за ритуалом, у сло­вах стримана, у вчинках правдива. В книзі "Лунь юй" подано вичерпну характеристику благородної людини через про­тиставлення ницій людині.

Благородна людина чинить згідно з обов'язком та зако­ном, ница - думає, як би ліпше влаштуватися і мати вигоду. Благородний - вимогливий до себе, тоді як ниций - до людей. Благородному можна довірити великі справи. Він живе у зла­годі з іншими людьми, але не наслідує їх сліпо. Ница людина, навпаки, сліпо йде за іншими, але не живе з ними у злагоді. Їй не можна довіряти великих справ. Благородній людині легко прислужитися, але важко принести їй радість (бо вона радіє лише належному), ницій важко прислужитися, але легко при­нести радість. Благородна іде на смерть задля людинолюбства і належного, ница закінчує життя самогубством у рівчаку.

У конфуціанстві виховання почуття обов'язку перед сус­пільством і дотримання норм ритуалу та системи законів є гарантами стабільності суспільства. Коли людина живе не для себе, а для суспільства, згідно з обов'язком, тоді порядок наповнюється доброчинністю (де). Однак ідеал порядку для Конфуція в минулому, що зумовлює консерватизм суспільного і особистого життя. Хоча все тече, "час біжить не зупиняючись", але потрібно турбуватися, щоб все залишалося незмінним. Ідеалізуючи минуле, Конфуцій наголошував, що у давнину вчилися для самовдосконалення, нині для того, щоб стати ві­домим поміж людьми.

Визнаючи державну владу як волю Неба і необхідність при­мусу, конфуціанці віддавали перевагу переконанням, тради­ціям, ритуалу.

На противагу конфуціанству, що орієнтувало підданих на дотримання ритуалів, легісти (законники) здійснили пере­орієнтацію на дотримання законів - фа. їхня мета - могутня унітарна держава, яка спирається на силу династій правителів, сильне військо і сільське господарство. Тому уявлення конфу­ціанців про державу як велику сім'ю, де панує любов і взаємна користь, вони замінили уявленнями про державу як бездуш­ний механізм примусу. Стабільність державного життя вони вбачали не в переконанні та слідуванні ритуалу, а у правовому примусі та покараннях.

В основу соціального вчення легістів покладено переко­нання про недобру, злу природу людини. Людина корислива і шукає в житті лише вигоди. Призначення держави не вихо­вувати, а законодавчо регулювати егоїстичні інтереси людей. Легісти прагнули обґрунтувати силу законів як єдину природну основу життя суспільства.

Наприклад, Шан Ян, законник-практик, запропонував імператорові Цінь Ши концепцію деспотично-монархічного правління, в якій не тільки карали винних, а жорстоко пере­слідували за незначні провини, сіяли розбрат між людьми та прищеплювали взаємну підозру.

Свою позицію Шан Ян будував на переконанні, що добро­та і людинолюбство, яке поширюють державці, спричиняють недобрі вчинки. Натомість справжнє доброчинство можна за­провадити на основі покарань. Що більше в державі буде жорс­токого покарання, то краще для народу. Держава має постійно втручатися в особисте життя, вистежувати і карати за провини. Доноси один на одного мають стати нормою життя. Тільки у такий спосіб можна створити сильну державу.

Звичайно, в такій державі філософія не потрібна. Понад те, філософія шкідлива для держави, позаяк пропонує лю­дям незрозумілі та суперечливі взірці поведінки, сіє сумніви і розбрат, заважає управлінню державою. Таку позицію займав законник Хань Фей-цзи. На його думку, філософи і книжни­ки розбещують народ, підривають виконавську дисципліну. Держава потребує не тисячі думок, а одностайності мислення. Потрібно пробуджувати не сумління, а страх. Імператор пови­нен оточувати себе таємничістю та викликати страх, інакше він не матиме вірних чиновників і покірного народу.

Йдучи за порадами легістів, імператор Цінь Ши запровадив єдине законодавство для об'єднаного Китаю, єдину грошову одиницю, уніфіковані одиниці виміру, єдине письмо та завер­шив будівництво Великої китайської стіни. Проте ці позитивні цивілізаційні зміни супроводжувалися фізичним знищенням філософів та їхніх праць. Так, радник Лі Си, колишній учень конфуціанця Сюнь-цзи, запропонував імператору законопро­ект, на підставі якого філософію заборонили, бо свобода мірку­вань посягала на авторитет правителя. За цим законопроектом були заборонені всі філософські вчення, крім легізму. Вилучали не лише філософські, а й літературні та історичні книжки. Ті, хто не виконував цього указу, були заслані на каторжні роботи. До речі, згодом стратили і самого автора цього законопроекту - Лі Си - та три гілки його роду.

Недивно, що імперія Цінь проіснувала лише п'ятнадцять років. Нова династія Хань, прийшовши до влади, відновила традиції, піднесла конфуціанство в ранг державної ідеології Китаю. Але це вже було своєрідне неоконфуціанство, в якому гармонійно поєднувались ритуал (лі) і закон (фа). У досягненні стабільності суспільного життя вже не було ні переваги риту­алу, ні переваги закону, а, навпаки, здійснювалось їхнє поєд­нання^[63].

Обґрунтувати стабільність соціального життя як шлях віч­ної рівноваги та постійності прагнула школа даосів. Засновни­ком філософії даосизму вважають Лао-цзи. Він написав лише одну книгу “Дао де цзин", яка стала основою для подальшого розвитку даосизму.

Головне поняття давньокитайської філософії - "дао". Поняття-образ "дао" використовували і конфуціанці, і легіс- ти. Однак для них дао - це шлях розвитку Китаю. Для даосів "дао" - прабатько всього існуючого. Воно - першопочаток і закон світобудови. Дао розлите повсюдно, воно повсюдно діє, не зазнаючи перешкод.

Дао визначає весь хід подій у Всесвіті та суспільстві. Завдяки йому все існуюче народжується і не припиняє свого розвитку. Всі речі не лише походять із дао, а й завершують своє існування в ньому. "У світі велике розмаїття речей, але всі вони поверта­ються до свого початку"^[64], подібно до того, як гірські потічки течуть до річок і морів.

Дао безтілесне, воно туманне і невизначене. Проте в його туманності й невизначеності заховано сутність речей. Дао поєд­нує в собі потенції двох універсальних сил світового процесу - "інь" і "ян". Самостійно вони не існують, лише їхня взає­модія, взаємопроникнення та взаємодоповнення визначають істотність всього існуючого. Дао внутрішньо притаманна власна сила - "де", що є причиною всіх змін і розвитку. Через "де" дао виявляється в речах завдяки впливу "інь" і "ян".

Дао багатозначне. Воно - і шлях, і метод, і закономірність, і правда, й істина. Воно визначає весь хід подій у Піднебесній, і все слідує його вічним законам. Ні небо, ні земля не в змозі зробити будь-що довговічним, а тим паче - людина. Через це вона служить дао. "Людина слідує (законам) землі. Земля слідує (законам) неба. Небо слідує (законам) дао, а дао слідує самому собі"^[65].

Дао, як першооснова світу, невичерпне, невидиме і непізна- ване. Воно суперечливе, позаяк перебуває в стані спокою, і вод­ночас у ньому все відбувається. Спокій є виявом стану гармонії. Її втіленням є повернення до суті, до постійності та природності життя. Згідно з вченням даосів, потрібно менше говорити, а слідувати природності.

У соціальному житті природність виявляється через постій­ність існуючого та утримання від втручання. Недіяння є вищим принципом соціального життя. Так, досконало мудрий прави­тель надає право всьому йти своїм природним шляхом - дао. Він не лише не втручається, але й не заважає дао. Інакше кажучи, дао досконало мудрого - це діяння без боротьби. На думку Лао цзи, хто діє, той зазнає поразки. Хто чимось володіє - загубить. Ось чому досконало мудрий є бездіяльним, і він не зазнає невдач. Він нічого не має і тому нічого не губить. А тому найкращий прави­тель той, про якого народ знає лише те, що він існує.

Для пересічного китайця слідувати принципу недіяння - означає, що царства є і нехай залишаються, правителі є і нехай будуть. Головне, щоб життя проходило без зусиль і боротьби. Люди повинні слідувати правилу постійності, все робити для людей і все віддавати іншим. Нехтування цим правилом при­зводить до безладу в суспільстві і, як наслідок, до лиха. Тому практика життя - це діяння через недіяння і мовчання. Жити без боротьби, сприймаючи все як є і нічого не змінюючи, такий головний принцип даосизму.

Ідеал людини у даосизмі - досконало мудрий. Він не вважає правим тільки себе, тому може володіти істиною; він не про­славляє себе, тому має заслужену славу. Він нічому не протидіє, тому він непереможний у Піднебесній.

Досконало мудрий правитель, який служить дао, не підко­ряє інші країни за допомогою військ, бо це може обернутися супроти нього. Там, де пройшли війська, ростуть терен і колюч­ки. Після великих воєн настають голодні роки. Тому розумний правитель уникає боротьби.

Шлях вічної постійності та рівноваги, на думку Лао цзи, не потребує того, щоб піддані були освічені. Складно управ­ляти народом, який багато знає. Тому управління народом за допомогою знань приносить країні одні нещастя, тоді як без них - веде країну до щастя. Тож потрібно повернутися до пер­вісних часів, за яких не було письма, а народ в'язав вузлики на пам'ять^[66].

Якщо давньоіндійська і давньокитайська філософія запо­чаткувала духовно-практичну традицію, то греки - теоретичну, як засадничу в раціональній експансії світу. Східні філософії задавали способи духовного вдосконалення кожної людини, орієнтуючи не на зміну, а постійне відтворення соціального й природного порядку. Натомість грецька філософія орієнтува­ла на розумовий розвиток людини задля опанування світом, перетворення його відповідно до її потреб та інтересів.

Докорінна відмінність філософської традиції, яку започат­кували греки, зумовлена, з одного боку, специфікою суспільних форм життя, а з іншого, - своєрідністю міфологічного світогляду. Греки чи не єдиний народ, який мав рафіновану міфологію з чіткою ієрархією пантеону богів та героїв як посередників між Олімпом і людьми. Для греків міфологічні боги не особистості, а принципи тих чи тих ділянок матеріально-чуттєвого космосу. Вони уособлюють античні закони. Наприклад, бог Посейдон, - зазначає А. Лосєв, - це узагальнення всього того, чим є море, що в ньому твориться і що з ним відбувається. Він - управитель всієї морської сфери і свідомий формотворець всього морського^[67].

Підтвердження тому, що кожен бог є формотворчим ін­телектом у своїй галузі, можна віднайти в поемі "Теогонія" Гесіода, натурфілософських поемах Емпедокла й Парменіда. Таке уявлення про пантеон богів (їхня інтелектуалізація) було зумовлене переходом від родоплемінних відносин до рабовлас­ницьких із чітким розмежуванням фізичної та інтелектуальної праці. Грецький поліс складався із рабів - носіїв фізичної праці, яких розглядали як речі, і рабовласників як формотворчий інтелект, що спрямовує працю рабів.

Космос (природа) в міфології складається із зоряного Неба, Землі та Підземелля. Його розглядають як замкнуту сферу за аналогією з родовою спільнотою. Оскільки в родовій общині все життя має циклічну форму, то і в космосі все повертається на круги свої, здійснюючи певний цикл. Космос натуралістич­но-пантеїстичний. Він живий, одухотворений, оскільки ним управляють боги-інтелекти.

Грецькому світогляду притаманна дихотомія людини і при­роди. Водночас у греків чітко виявна близькість до природи. Це зумовлено тими природними умовами, в яких вони жили. Блакитне небо, чарівне море, сонячна погода вабили людину своєю красою. Проте життя вимагало людських зусиль (тво­рення). Земля тут не настільки родюча, щоб людина могла жити без систематичної праці, але й не настільки бідна, щоб людська праця не винагороджувалася. Все це сприяло тому, що греки вбачали в природі вияв краси, гармонії, розуму. А звідси естетичний характер їхнього світогляду. У філософії ідея естетизму постане у формі ідеалу людини (мікрокосмосу) як втілення добра і краси та ідеалу природи (космосу) як втілення порядку і гармонії, на противагу хаосу.

Космос, як порядок, постає із хаосу завдяки діяльності. Під космосом греки розуміли організоване буття, як світобудову, на противагу хаосу. Для греків світ - місто-поліс (від гр. polic - місто-держава). Життя тут реалізується в дії, яка диференці­йована на фізичну працю та інтелектуальну її організацію. За­звичай поліс нараховував 300 тис. жителів, де приблизно 100 тис. було рабів.

Стабільність життя при активному втручанні людини в природу антична філософія вбачала в розумі людини. Жити мудро - означало жити розумно, у злагоді з природою. Впоряд­ковує космос людський розум, що узгоджує свої дії з космічним розумом (логосом, необхідністю). Гармонія індивідуального та космічного логосу досягається завдяки пізнанню.

А звідси головний світоглядний принцип: пізнай себе. Космос, як породження Розуму, гармонійний. Дисгармонія постає як результат невігластва. Тому орієнтація на пізнання себе означає: розвивай свій розум, щоб здійснювати мудру експансію світу та водночас підтримувати його в стані порядку.

Потреба в пізнанні та знанні стала актуальною особливо в епоху демократії (друга половина V ст. до н. е.). Розквіт міст- полісів стимулював розвиток освіти вільних громадян. Її здій­снювали професійні вчителі, яких називали софістами. Вони навчали риторики, політики, судочинства та інших практич­них знань. Софістів називали вчителями мудрості. Проте під мудрістю вони розуміли вміння, здатність доводити все, що вони вважали необхідним і вигідним. Користуючись мистец­твом риторики, вони заперечували очевидні істини та обґрун­товували абсурдні твердження.

Водночас софісти сприяли розвитку логічного мислення, утверджували логічну доказовість суджень. До того ж завдяки їхній діяльності філософське мислення Давньої Греції пере­орієнтувалося від космосу до людини, її знання та пізнання.

Світоглядну орієнтацію на людський розум вперше чіт­ко висловив Сократ. У філософській праці Платона "Апології Сократа" він стверджує, що мудрість навіть наймудріших поля­гає в усвідомленні того, як мало вони знають, і що дельфійське прислів'я "Пізнай себе" необхідно тлумачити як "пізнай свою обмеженість", подолай цю обмеженість із допомогою розу­му. Звертаючись до афінян, Сократ наголошував, "що справді мудрим є тільки Бог і цим віщуванням він учить, що людська мудрість мало що варта або навіть нічого, і, здається, він має на увазі не Сократа, а користується моїм іменем лише заради прикладу, неначе б говорив: "З вас, люди, наймудріший той, хто, як Сократ, зрозумів, що насправді нічого не варта його мудрість"^[68].

Сократ (469-399 до н. е.) - перший афінський філософ, який народився в Афінах, тут жив і філософував. Його вва­жають родоначальником раціонально-поняттєвої філософії, незважаючи на те, що він не залишив письмового викладу свого філософського вчення. Сократ принципово не записував своїх промов і дискусій, бо був переконаний, що написане слово є блідим відбитком живої і натхненної мови людини, наділеної знанням. У діалозі "Федр" Платон передав розуміння Сократом письма, яке він порівнює з живописом. "Витвори живопису стоять немов живі. А коли їх про щось запитаєш, вони по­важно мовчать. Так само й написані твори. Тобі здається, що вони мислять і говорять, а якщо, бажаючи чогось навчить, їх запитати про щось із того, що в них сказано, то вони завжди твердять одне й те саме....Написании твір...не знає, до кого промовляти, а до кого - ні. А коли його зневажають і незаслу- жено ганьблять, він потребує допомоги свого творця, бо сам не в спромозі себе захистити чи собі допомогти"^[69].

Свої погляди Сократ викладав усно: під час бесід і дискусій. Його вчення дійшли до нас у переказах його учнів, у письмо­вих творах наступників і трактатах філософів, які жили після нього.

Сократ філософував на афінських вулицях і площах. Тут, на афінських вулицях, він відкрив поняття як інтелектуальний інструментарій пізнання. Філософ вважав, що процес пізнання полягає у перетворенні уявлень у поняття. Уявлення мають конкретний характер і постійно змінюються. Поняття ж ма­ють загальний характер, позначають сутність речей, а тому не змінюються.

Наголошуючи на необхідності поняттєвого знання, Сократ так пояснює свою позицію співрозмовнику: "Хоч би про що, хлопче, ми розмірковували, треба виходити від однієї засади: слід знати, про що розмірковуєш, інакше розмірковування приречене на цілковиту невдачу. А більшість людей так і не помічає, що не знає суті предмета. Не домовившись щодо неї спочатку, немовби вона вже відома, вони за це розплачуються під час подальшого перебігу розмірковування. Тому вони ані між собою, ані з іншими не можуть дійти згоди"^[70].

За Сократом, поняття стають метою пізнання. Саме розум дає загальне й необхідне знання, виробляючи поняття. Якщо немає понять, то немає і знання. Згодом Аристотель так оцінив внесок Сократа в духовну скарбницю людства: він є нова­тором стосовно двох проблем - вперше застосовує індуктивне судження і дефініцію понять.

Сократ ніколи не претендував на те, що йому відома незапе­речна істина. Він лише привертав увагу співбесідника до певного питання, змушував його подумати, поміркувати і вже самому відкрити істину, а не отримувати її готовою. Наприклад, у діа­лозі "Лахес" філософ запитує двох афінських полководців, що таке мужність. Лахес, не задумуючись, відповідає, що мужній той, хто відбиває напад ворога і не тікає з поля бою. В ході бесіди Сократ з'ясовує, що це визначення не охоплює всі прояви муж­ності. Він наголошує, що мав на меті запитати про мужність не лише піхотинців, а й кіннотників, не лише про військову мужність, а й мужність витримувати хвороби чи бідність. Інакше кажучи, Сократ ставив питання: що таке мужність взагалі, яке поняття мужності, щоб воно виражало істотні ознаки всіх можливих ви­падків мужності? Не маючи готової відповіді, філософ пропонував своїм співбесідникам разом шукати істину.

Сократ був щиро переконаний, що мудрості неможливо на­вчити так, як учать ремеслу. Мудрою людину робить самопізнан­ня, яке допомагає взяти уроки з досвіду власного життя. Люди по- різному ставляться до свого досвіду, до того ж із схожих життєвих ситуацій роблять різні висновки. Як життєву мудрість, їх можна передати близькій людині хіба що в тісному і дружньому спілку­ванні. Філософ пропонує "набиратися розуму", залучаючи людей до своїх бесід. У ході дружніх бесід і відбувається самопізнання. Причому Сократ постійно переконував своїх співрозмовників, яка це найскладніша справа - пізнати самого себе.

Пізнати самого себе - це віднайти поняття моральних чеснот, які спільні для всіх людей. На думку Сократа, знання загального і необхідного є основою доброчинності людини. Доброчинність є тільки одна, бо тільки один є розум, що все пізнає і визначає як справедливе і несправедливе, істинне й неістинне. Тому так важливо засвоїти знання, оволодіти понят­тєвим знанням. Він був переконаний, що людина чинить зло через незнання, бо ніхто не чинить зла свідомо. Якщо людина знає, що таке "добро", "краса", "справедливість" тощо, то вона і буде діяти відповідно до знання. За спогадами Ксенофонта, Сократ вів бесіди про найсуттєвіші людські турботи: про шану­вання батьків і про вірність друзям, про необхідність виховання і навчання ремеслу та дбайливе господарювання, про красу й любов тощо. Отож, сенс доброчинного життя полягав у сліду­ванні добру, правді, справедливості, відповідно до здобутого знання. Крім того, доброчинність є основою щастя людини, бо те, що добре, не може не принести людні щастя, насолоди і користі. Сам філософ не лише у такий спосіб обґрунтував щастя людини, а й жив так, як філософував.

Із сократівського ототожнення знання і доброчинності випли­вав дуже важливий висновок: людина, індивід, не народжується морально досконалою, довершеною істотою, а стає такою лише в процесі самопізнання, навчання, завдяки особливій турботі про душу. Сократ переконаний, що кожна людина має в своїй душі зерно мудрості - істинне знання, яке лише треба відкрити в собі, пізнати себе. Тому шлях доброчинності - це шлях пізнання. Згідно з філософом, пізнання ґрунтується на двох принципах:

- Я знаю, що я нічого не знаю, а інші й того не знають.

- Пізнай самого себе.

За Сократом, вся справа пізнання має своєю передумовою знання про незнання, яке викликає збентеження душі, створю­ючи передумови для запитування. Всяке запитування й жага до знань передбачають знання про незнання. Однак дійти усвідом­лення свого власного незнання є непростою справою. Річ у тім, що кожна людина перебуває під владою усталених думок. Тут потрібне мистецтво, яке дає змогу протистояти панівній думці. Таким мистецтвом є діалектика - вміння вести бесіду.

Діалектика, на думку філософа, - це метод логічно-послі­довного ставлення питань для того, щоб викликати в опонента суперечність із самим собою (до визнання власного знання про незнання). До речі, Сократ керував розмовою з тактом і благо­родством, не дратував співрозмовника незрозумілими висло­вами, а ненав'язливо підводив його до прийняття істинного погляду чи переконання. Діалектика для нього - це і мистецтво утворення понять як вироблення думок, спільних для співбесід­ників. Тому в діалектиці він використовує індукцію і метод виключення третього, як взаємодоповнюючі.

Діалектика, як метод здобування поняттєвого знання, за формою поділяється на іронію і маєвтику, а за змістом - на індукцію та визначення^[71]. Вона містить два ядра - деструктивне і конструктивне. Іронія дає змогу виявити у поглядах бесідника суперечності, нелогічність, некритичне ставлення до себе й до­вести, що він помиляється. А маєвтика є способом народжен­ня істини в дискусії. Отож, діалектика - метод здобуття знань власними зусиллями. Шукати істину треба в дискусії, в діалозі, піддаючи критиці загальноприйняте, доки всі не прийдуть до такого знання, що визнають істинним.

Сократ убачав своє головне завдання в тому, щоб спрямову­вати співбесідника на дорогу істини, або ж на розкриття змісту тих понять, які є недостатньо чіткими. У цьому йому допомагає індуктивне мислення, що спрямовує думку від одиничних, ок­ремих суджень до загального - від уявлень до понять.

Моральна людина повинна знати, що означає бути добро­чинним і що таке доброчинність взагалі. А звідси, за Сократом, і моральні чесноти людини: поміркованість - знати як побороти пристрасті; хоробрість - знати як побороти небезпеку; справед­ливість - знати як слідувати законам божим та людським. Названі чесноти - це передусім норми взаємин між людьми, що гаран­тують свободу громадянина грецького поліса. Вони є результа­том розумового самовдосконалення людини. Саме розум, що обмежує людські бажання й пристрасті, постає як sophia. Отже, навчання - це спосіб освоєння мудрості життя. А звідси і раціо­нально-теоретична традиція грецької філософії.

Для афінян завжди було проблемою: корисна чи небез­печна філософія? Своєю інтелектуальною діяльністю Сократ будив афінян від духовного сну, байдужості та самовпевненості. Він був переконаний, що немає нічого ціннішого, ніж оця його служба Богові: "Адже я нічого іншого не роблю, тільки ходжу й переконую кожного з вас, молодого й старого, турбуватися передовсім якнайдужче не про тіло й не про гроші, а про душу, щоб вона була якнайкраща"^[72].

Закономірно, що до такої мудрої людини, як Сократ, дуже прихильно ставилася афінська молодь, яку він любив і навчав. Він мав чимало приятелів та учнів, серед яких були й відомі діячі: Алківіад, Крітій, Ксенофонт, Хармідес та інші. Однак заслужену славу Сократові приніс його найвідоміший учень - філософ Платон.

Проте цілком зрозуміло, що Сократ мав і чимало опонен­тів, які не поділяли його поглядів або ж взагалі вороже до нього ставилися. Дехто вважав, що діяльність філософа несе моральну і політичну небезпеку для Афін. А троє афінян - оратор Лікон, поет Мелет і демократ Аніт - звинуватили Сократа в тому, що він не поважає богів, яких шанує місто, вводить нові божества і серйозно деморалізує молодь, і кара йому за це - смерть.

Захищаючись у суді від обмов і наклепів, Сократ наголо­шував: "Я вас поважаю і люблю, афіняни, але буду слухатись радше Бога, аніж вас, і поки я дихаю, і поки в мене буде сил, не перестану філософувати, намовляти й переконувати кожного з вас, кого тільки зустріну, кажучи те саме, що своїм звичаєм кажу: "Чоловіче добрий, як афінянин, як громадянин великого міста, прославленого мудрістю й могутністю, чи не соромишся ти турбуватись про гроші, аби мати їх якомога більше, про сла­ву й почесті, а натомість про розум, істину, про душу свою не дбаєш і не стараєшся, щоб була вона якнайкраща?" І якби мені хто з вас заперечував і твердив, що дбає, то я не відпущу його і не відійду від нього зразу, а буду його розпитувати й переко­нувати, і якщо помічу, що в нього дійсно немає доброчесності, а він тільки говорить, що вона є, картатиму його за те, що він найбільші цінності ні за що має, а безвартісне високо цінує. Так чинитиму я з кожним, кого тільки зустріну, з молодим і старим, із чужинцем і своїм земляком, а надто з вами, афінянами, тому що ви мені ближчі по крові"⁷⁵.

З гідністю Сократ вів себе у суді: не просив і не благав суддів, а переконував. Навіть під загрозою смерті філософ не вважав за можливе будь-кому поступатись на шкоду справедливості.

Розділ 3.

Стародавня філософія: становлення традицій 107

Для нього найбільше важило не зрадити себе, бути гідним сво­го божистого призначення. Він звільняється від страху смерті завдяки оптимізму, опертому на силу знань і віру в пізнання та доброчинність. Однак його духовна велич, незламна воля і зневага до смерті не зупинили суддів. Їхній вердикт - смерть.

Драматичні останні хвилини життя Сократа доніс до нас його учень Платон у діалозі "Федон". Смерть зустрів Сократ як справжній мудрець, перед заходом сонця, провівши останні дні свого життя у дискусіях зі своїми улюбленими учнями. У бесідах філософ стверджував: кому дорога мудрість, того не лякає подих смерті. Вона страшить лише тих, хто любить ба­гатство і славу. Тому Сократ, покидаючи світ (друзів і тутешніх правителів) не впадав у відчай і не нарікав, бо вірив, що й там знайде повелителів і друзів не менш добрих, ніж тутешні. "Він умирав так мужньо і достойно, повідає Федон, що мені здалося, начебто він і в Аїд іде не без божественної волі, і що там, в Аїді, буде щасливіший, ніж будь-хто інший"^[73].

Рання філософія репрезентує різноманітні світоглядні парадигми. Давньоіндійська філософія постала як обґрун­тування світоглядної орієнтації людини на втечу від світу, давньокитайська - пристосування до світу, а давньогрецька - активне перетворення світу задля опанування ним.

Які особливості давньоіндійського міфологічного світогляду? Які світоглядні принципи давньоіндійського світогляду?

Які етапи в розвитку філософської думки в Стародавній Індії? Яка головна проблематика давньоіндійської філософії?

Які особливості давньокийського міфологічного світогляду? Які світоглядні принципи китайського світогляду?

7. У чому відмінність філософії конфуціанства від легізму та даосизму?

8. Які особливості давньогрецького міфологічного світогляду?

9. Чому Сократа вважають засновником давньогрецької філософії?

10. Який метод філософування започаткував Сократ?

1. Гачев Г. Образы Индии. М.: Наука, 1993. 390 с.

2. Кондзьолка В. Нариси історії античної філософії. Львів: ВЦ ЛНУ імені Івана Франка, 1993. 259 с.

3. Открытие Индии. Философские и эстетические воззрения в Индии ХХ века. М.: Художественая литература, 1987. 611 с.

4. Переломов Л. Конфуцій “Лунь юй". М.: Восточная литература, 1998. 326 с.

5. Платон. Діалоги. К.: Основи, 1999. 395 с.

6. Чанышев А. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие. М.: Высш. школа, 1981. 374 с.

7. Читанка з історії філософії. Кн.1: Філософія стародавнього світу. К.: Довіра, 1992. 207 с.