Магія: епістемний аналіз

Магія є ранньою і грубою фазою в розвитку людського інтелекту, через яку на шляху до релігії і науки пройшли всі раси

Дж. Дж. Фрезер

Сила Логосу, відкрита Гераклітом і зафіксована назавжди в Євангелії від Іоанна («Спочатку був Логос (Слово), і Логос (Слово) був у Бога, і Бог був Логос (Слово)»), привертала увагу не тільки філософів, які прагнули стати володарями знання про початкові основи буття.

Чаклуни, маги на початку третього тисячоліття заробляють чимало, і справа не тільки в наївності і науковій «цнотливості» тих, хто приходить до них за їхнім знанням («словом»). Цікавість, яка існує до екстрасенсових феноменів і телевізійних шоу, позбавляє сумнівів щодо таких занять.

Однак всупереч образу, який здобула магія в історії західноєвропейсь­кої культури, вона демонструє здатність вписатися в сьогоднішню ситу­ацію культурних орієнтацій. У давнину вважалося, що магічне слово і дія можуть привнести в наше життя могутні сили, до яких потрібно ставитись дуже обережно. Але чим приваблива магія сьогодні, що в ній шукають? Те ж саме, що і в давнину — спосіб покращати своє становище в житті, мож­ливість зазирнути в майбутнє, уберегтися від ворогів. Тут цілком звичайні мотиви людських дій і амбіцій. Те ж саме можна знайти і в науці, культурі, політиці, в економічному житті. Але йдеться про те, наскільки магія відповідає ірраціональним спрямуванням людського пізнання й світоглядним орієнтаціям. Не менш цікава і проблема позитивного, яке може бути і ре­ально є в магії — чаклунстві, окультизмі та інших «соціально периферій­них» видах аналогічної діяльності. І хоча вони завжди знаходилися під прицілом раціональної науки, тим не менше тяжіння до цих видів діяль­ності завжди існувало.

Важливе значення для розуміння сутності поставленої проблеми має виявлення сутності магічного світоспоглядання. Українські народні казки (як і інші) свідчать, що для народної свідомості було цілком можливим звернення до різноманітних магічних процедур з метою одержання багат­ства, перетворення людей на тварин і навпаки, пошуку втраченого, ліку­вання, досягнення влади тощо. Фольклор, як і міфотворчість, не дає точ­ного відтворення тих мисленнєвих структур і процедур, які практикують­ся магією, оскільки не виступає різновидом пізнавальної, навіть поза і до­наукової діяльності. Він є різновидом духовного освоєння світу, в якому пізнавальний момент має не первинний, а вторинний, антуражний харак­тері. Через це передається загальне життєвідчуття, яке психологічно схи­ляє до прийняття магії як речі виправданої і необхідної.

Для сучасної людини природа є самодостатньою реальністю, вона повністю підкоряється закономірностям, які можна дослідити науковими засобами, тому немає потреби звертатися до чогось надприродного. В дав­нину люди по-іншому сприймали навколишній світ. Вони були твердо пе­реконані, що в основах світобудови знаходяться не безликі «закони приро­ди», а таємничі особистісні сили, з якими можна вступати в спілкування. Вважалося, що в глибині наявної природи існує ще й інша реальність - «природа невидима», яка відкривається особливим особистостям і в особли­вих станах свідомості. «Фундаментальна відмінність у ставленні сучасної і давньої людини до оточуючого світу, — відмічає Г. Франкфорт, — полягає в наступному: для сучасної людини світ явищ є насамперед «Воно», для давньої — і також для примітивної людини — він є «Ти»... Світ для пер­вісної людини постає не пустим або бездушним, але наповненим життям. Це життя проявляється в особистостях — у людині, звірі та рослині, в кож­ному явищі, з яким стикається людина, — в ударі грому, у раптовій тіні, страшній і незнайомій лісовій галявині, в камені, який несподівано вда­рить, коли спіткнутись на полюванні... «Ти» не може споглядатися з розу­мовою абстрагованістю, воно переживається як життя, котре зустрілося з іншим життям: воно занурює всю істоту людини в двосторонні відношен­ня»².

До світу як «Ти» можна ставитися по-різному. В деяких вченнях вся дійсність пронизана єдністю особистої волі (іслам, індуїзм). їх світоро­зуміння не узгоджується з магією, оскільки центром духовно-морального життя людини і народу є Божа воля виражена в множині супутніх релі­гійних правил і установок. Маг прагне до самоствердження, підкорення своїй волі природних процесів і психіки інших людей, до одержання благ і досягнення влади. Тут зовсім не гарантується узгодження особистої волі з волею Бога і відповідними моральними нормами. «Маг не просить вищу силу, не шукає доброго ставлення, мінливої і свавільної надприродної істоти, не схиляється перед грізним божеством. Але влада його, якою б ве­ликою він би її не вважав, ніяким чином не є владою довільною і безмеж­ною»³. Він володіє нею тільки тією мірою, наскільки строго наслідує при­родним законам, як він їх розуміє. Зневажати ці закони і правила, не вра­ховувати їх — означає наражати себе на небезпеку.

У міру переходу від язичницьких культів до ортодоксальних релігій магія поступається своїм впливом щодо оволодіння природними стихіями, оскільки вони асоціюються з богами. Але магія залишається як мистецтво оволодіння духами природних стихій. Воно необхідне в тих ви­падках, коли чисто релігійне відношення з ними виявляється практично неадекватним. Адже тільки магія може протистояти і земній дійсності, і паралельним світам, які заселені самими різними істотами, доступними для тих, хто володіє здатністю особливого внутрішнього бачення. Речі, ри­туали, словесні заклинання стають засобами впливу на демонів і досягнен­ня бажаних цілей. «Світ для мага — це гігантська система зв'язків і відно­шень, в яку вміщено все суще — окремі речі, земля, вода, повітря, росли­ни, тварини, люди, демони, боги. Всі вони вийшли з одного і того ж вели­кого всепороджуючого лона — Праматері всього буття, і підкорені все- охоплюючій Долі — великій світовій необхідності»¹*. Отже, той хто вважає себе магом і здійснює відповідні до цього дії, в емпіричному і теоретично­му плані виконує світоглядну роль.

Поняття «маг» суперечить поняттю «жрець», оскільки між їх носіями існує постійний конфлікт. Жрець, хранитель віри, поклоняється Богу як найвищій реальності та встановлює з ним стосунки любові, довір'я і слух­няності. Маг не намагається змусити Бога служити своїм цілям, звідси випливає й відмінність у світорозумінні. Релігія, яка шукає прихильності Бога, вважає, що «хід природних подій якоюсь мірою еластичний та мінливий і що можна вмовити або змусити всемогутні і надприродні істо­ти для нашої користі вивести його з русла, в якому все звичайно відбу­вається. Припущення про еластичність і мінливість природи безпосеред­ньо суперечить принципам магії і науки, які вважають, що природні про­цеси жорсткі і незмінні в своїй течії, тому їх неможливо вивести з свого русла ні проханнями і молитвами, ні погрозами і залякуванням»^. Релігія фундаментально протилежна магії і науці. Однак магія часто має справу з духами (особистими агентами), що й ріднить її з релігією. Якщо світові за­кономірності жорсткі і незмінні, єдине, що залишається людині — це «вписатися» у Великий порядок світобудови, ні в чому його не порушува­ти і всіляко підтримувати. Таким же чином повинна служити й влада в суспільстві. Ясно, що це означає для людини подвійний гніт — природою і суспільством. Релігія при цьому проникається магічним духом, через що двох названих форм рабства потрібно додати й третю — рабство духовне. Магія не звільняє від рабства, вона звільняє від залежності власного стра­ху перед невідомим, оскільки з'єднує людину з тим, що є вищим за неї.

Аналізуючи магію, Дж. Дж. Фрезер вказує на її постійний зв'язок із суспільними силами і духовно-культурним прогресом. Він вводить в обіг поняття «суспільна магія». Її витоки знаходяться в тому часі й у тих ситу­аціях, коли відбувається процес перетворення мага в суспільного діяча. Найбільш здібні представники цієї професії завдяки своїм вмінням дося­гають найбільших почестей і найвищої влади.

Магія невід'ємна від усього історичного процесу взаємодії людини з природою. Зокрема, саме в магії тема підкорення світу культивувалася найсильніше. Ця проблема набула своєї актуальності під час екологічної кризи. Дослідження виявило, що ідеї підкорення природи в систематично­му вигляді не було ні в античній науці і філософії, ні в середньовіччі, ні навіть у науці епохи Відродження. Вона виявилася в науці Нового часу і закріпилася в ідеології раціоналізму вже надовго. Було також помічено, що наука Нового часу і магія якийсь час були на диво близькі між собою — одні і ті ж імена фігурували в обох областях⁷. І хоча спільнота вчених про­вела досить чітке розмежування магії і науки, проте магічна ідея підкорен­ня світу залишилася пріоритетним завданням науки в цілому.

У самій магії основою переконання, що саме вона і є джерелом ідеї підкорення світу, виступає констатуюча сила слова у вольовому зосеред­женні мага — суб'єкта діяльного впливу на світогляд і свідомість спільноти.

Сила Слова співмірна з реалізацією волі до влади. Остання набувала в історії різних видів: це і претензії на божественне достоїнство (фараони, персидські царі, римські імператори тощо), і на оволодіння силами духов­но-демонічного світу, і на соціальну владу. Вона є своєрідним виявом інте­лектуальної активності людини, що сприяло перемогам на шляху розвит­ку і розповсюдженню цивілізації в цілому, вважає Дж. Дж. Фрезер. Сюди ж потрібно віднести і підкорення природної реальності, котра є чужою і не підлягає відразу владі людини. Але тільки від природи можна отримати всілякі блага, тому потрібно брати від неї все, що можна. В цьому плані пізнання таїн природи відбувається через «магію як дію впливу над приро­дою» (М. Бердяев). У магічних діях прихована та духовна тенденція, яка укорінена вже в початкових інтенціях людства: поставити себе в центр світобудови і змусити служити собі ЙОГО СИЛИ 8.

Проте сила магічної, як і іншої дії, ніколи не була односпрямованою. В багатьох релігійно-космополітичних і філософсько-етичних вченнях гово­риться про воздаяния за здійснене — чи то у вигляді давньоіндійського «закону карми», чи біблійного «гніву Божого». Сучасні екологи апелюють до принципу «ніщо не проходить даремно». Що цілком є закономірним, адже покарання за насилля над природою вписується в хід космічного процесу, як він уявляється з давніх часів. Сьогодні це виражається в містично-апокаліптичному очікуванні удару природи у відповідь як роз­плату за те по суті магічне-корисне ставлення до природи, послідовно здійснюване науково-технічною цивілізацією^. Але є надія, що покарання за хижацько-споживацьку експлуатацію природи і за всі злочини стане по­чатком духовного оновлення, засобом переходу людства на зовсім нові шляхи розвитку. Однак це тільки надія.

Аналізуючи магічне світорозуміння і пов'язаної з ним мотивації діяль­ності, при всій виправданості ідеї, що магія — першоджерело підкорення природи, необхідно враховувати й інші моменти. По-перше, підвищену емоційність, високий накал переживань, пов'язаних з незвичністю, фанта­стичністю події чи явища, розгубленістю і страхом перед існуванням невідомого й могутнього світу, який сам може здійснити неочікувані й не- пербачувані впливи на людину і середовище її існування. Саме надприрод­не, непізнане, ірраціональне задає тон, спрямованість і «логіку» своїх відношень з людиною. У розв'язанні конфлікту багато залежить від люди­ни, в даному випадку від мага як активного суб'єкта дії: від його поведінки, розуміння, вміння «спілкуватися» з природними і надприродними силами. Внаслідок такого емоційно-ірраціонального «спілкування» утворюється повнота, сила, енергія суб'єктивно-ціннісного переживання, яке проек­тується на надбудову символічних картин «можливих світів» або абстракт­них «можливостей світу»¹⁰.

По-друге, магія — це досить розмаїта область діяльності, в ній можуть ставитися різні цілі залежно від ситуації, часу і місця. Вже цитований Дж. Дж. Фрезер вказує, що трансформація магії у «суспільну магію» було одним з тих шляхів, яким найбільш здібні люди прийшли до вищої влади, що ста­ло внеском у звільнення людства від рабського підкорення традиції і при­вело його до більш вільного життя, до більш широкого погляду на світ. Ця послуга не мала. «Магія проклала дорогу науці, тому ми змушені визнати, що хоча чорнокнижність принесла багато зла, воно разом з тим стало й джерелом великого блага. Магія була дочкою заблудження і одночасно — матір'ю свободи та істини»¹ L

Звичайно, ідея Дж.Дж. Фрезера про магію як безпосереднє джерело суспільного прогресу викликає багато заперечень. Її потрібно сприймати як один із можливих шляхів підкорення природи і ствердження в ній лю­дини. За умови, шо ми долучаємо до нього моральні, культурні, духовні передумови прогресу і його внутрішні виміри, а також чисто соціальні ас­пекти, пов'язані з демократією, правопорядком, свободою ініціативи. За­няття магією пов'язуються із питаннями підкорення, завододіння владою, упускаючи при цьому морально-духовні основи життєдіяльності людини. Ці чинники і виокремлюють магію в особливий вид і спосіб діяльності, який має не тільки суспільний характер, але й визначає такий вид світоглядного відношення до світу, як релігія. В цьому і виокремлюється протиставлення ірраціонального раціональному. Адже «підкорення природи», як «суспіль­на магія», за своєю суттю є раціональними діями, байдужими до краси та величі світобудови, до проявів людської душі. В західноєвропейській куль­турі одним із варіантів такого відношення була ідея панування над приро­дою, яка має своїми коренями біблійні витоки і відрізняється від раціонального і магічного підкорення світу саме своєю духовною спрямо­ваністю. Якщо для стародавньої магії підкорення природи було самоціллю (звідки було перенесено на науку), то біблійне розуміння взаємовідношен­ня людини і природи є засобом здійснення космічної місії людини — до­лати сили хаосу, зла і смерті, які панують в природному світі, і розкривати в ньому ті його творчо-продуктивні можливості, які не реалізуються без діяльного впливу людини. Але цей вплив тим більш визначальний, чим більше людина силою свого духу піднімається над «тваринною» природою (Г. Сковорода).

Питання про співвідношення магії і філософії конкретно ніколи не ставилося, оскільки остання вже з часів античності назавжди пов’язала се­бе з мудрістю — Софією. Однак найближче до магізму, як не парадоксаль­но, знаходиться філософський матеріалізм. Адже магічне світоспоглядан­ня в своїх самих давніх формах і сучасних так званих «примітивних на­родів», глибоко пронизано вірою у верховне значення великого світового порядку, пов'язаного з глобальною, космічною необхідністю, котра зрос­тає, виникає з якихось темних глибин вже транссвітового буття. По суті, і функції мага в світовому цілому зводяться до підтримки і відтворення цьо­го великого порядку магічних операцій й обрядів^. Власне, це є цілком реальною, соціально-психологічною дією, свого роду «соціальною те­рапією». Але визнання необхідності такої функції є симптомом неусвідо- мленої або невисловленої обережності мага, що без ритуально-магічної підтримки світ може «зсунутися» зі свого місця».

У магізмі є своя власна релігійна компонента, яка може бути виражена як визнання світового порядку і світової необхідності вищої реальності. Цим підтверджується його внутрішня спорідненість з язичництвом, в яко­му досить велика питома вага невизначеної жіночої світової стихії — Вели­кої Праматері всього живого або світового всепороджуючого лона. Коли Фалес заявив, що все народжується з первісних світових сил, він фактично ввів у своє філософське вчення одну з основних ідей суто язичницького світорозуміння. Так само і матеріалізм, апелюючи до матерії як жіночої першооснови світового буття (наприклад Дж. Бруно), яка породила з себе увесь видимий нами світ, котрий рухається із «залізною необхідністю», ли­ше відтворює в термінах новоєвропейської філософії те, що вже давно бу­ло відомо в стародавні часи.

В історичному плані значно більший інтерес виявляє не стільки схожість між стародавнім магізмом, язичництвом і матеріалізмом, скільки взаємодія магічного мислення з подальшим розвитком філософської дум­ки. Виокремлюються два особливо значних періоди: становлення антич­ного неоплатонізму і філософії епохи Відродження. Античний неопла­тонізм III—IV ст. н. е. став не тільки підсумком усієї античної філософії і культури. Він вперше спробував осмислити феномен магії і ввести її у сфе­ру філософського мислення. Основним для неоплатоників став дуалізм земного і небесного світів з людиною як посередником між ними: силою свого розуму вона досягає небесного світу і стає причетною божественній природі, залишаючись у той же час на Землі. Увесь язичницький політеїзм і магічний пандемонізм знаходить своє місце в просторі між вказаними дво­ма світами, які формуються її причетністю до вищого світу, може ово­лодіти будь-якими силами нижчого рангу¹-*.

Це був перший в історії синтез філософії і магічного світоспоглядання, котрий приніс хоча далеко не повне, але все ж таки звільнення від «гніту» детермінізму космічної необхідності. Філософія є звільняючою силою для людини, адже вона розкриває в її душі ту свободу, котра дається знанням і розумінням. «Філософія містить вимогу: здобути сенс життя як найвищу ціль поза всіх цілей в житті — показати смисл, який охоплює ці цілі, — здійснити, немовби перериваючи життя, цей смисл в теперішньому — слу­жити через теперішнє майбутньому — ніколи не зводити якої-небудь лю­дини або людини взагалі до засобу»¹'¹. В цьому смислі філософування є ко­мунікацією між абсолютно вільними і рівними людьми. Мета філософу­вання — стати справжньою людиною завдяки розумінню буття.

Основне коло проблем античної філософії зводиться до наступного: яка та реальність, в якій перебуває людина? Яке її походження? Яке місце в ній людини? В чому мета і сенс життєвого шляху людини на Землі? Саме ці питання і вносять у життя людини певний дух звільнення, навіть якщо на них не вдається знайти такі відповіді, які задовольняли б найбільш гли­бокі сподівання людської душі. Ті варіанти вирішень запропонованих ан­тичністю, не дали справжньої відповіді на такі питання. Християнство за­пропонувало свої — зовсім інші, але не менш глибокі відповіді та рішення. Але в середні віки спроба поєднати язичництво і християнство була не­можливою, і врешті-решт дієва сила запропонованих християнством рішень була багато в чому втрачена. Результатом стало повернення до ан­тичної спадщини, посилення інтересу до класичної літератури, риторики, мистецтву філософування. Це сприяло певною мірою поверненню до магії.

Областю контактів і взаємодій у сфері перехрещення магії і філософії знову стає неоплатонізм — через своєю ірраціональну спрямованість, відмо­ву від раціонального способу мислення. Проте це вже був не античний, а ре­несансний неоплатонізм, який дещо змінився під впливом середньовічної

християнської культури і філософської думки. Був відновлений і образ магії, яка набула цілком респектабельних для ренесансної культури рис і мала неабиякий успіх. Середньовічна магія вважалася «демонічною», тому не могла одержати широкого соціального визнання і була приречена не тільки на підпільне існування, але й на переслідування. Як альтернатива була запропонована «природна магія», котра перенесла свій інтерес з де­монічних сил на природні закономірності. Стародавня магія являла собою всезагальний зв'язок речей і явищ у вигляді вчення про «симпатії» та «ан­типатії», які знаходяться в основі світових взаємодій і відношень людини з природою і невидимими світами, паралельними нашому світу. «Природ­на магія», не заперечуючи старої, розробляла теми «організованості» кос­мосу, його ієрархічної організації, вітальності та психологізму в основах світового буття тощо¹

Важливого значення набуло також залучення піфагорейських ідей «гар­монії Всесвіту», метафізичної цінності краси в світобудові, таємничої функції любові як духовної основи останнього. Б. Вишеславцев, аналізую­чи проблему магії уявлення і Ероса, говорить, шо Ерос (любов Божествен­на) є «народження в красі». Ерос спрямовується лише до того, що пережи­ває як своє рідне, бажане, як собою породжене. Йому нічого не можна нав'язати, надати із зовні, як розумну мету, як закон. Сила позитивного образу в душі є чимось дивовижним. Вона стає справжнім дивом і джере­лом усього дивовижного. Коли цей образ проникає в підсвідомість, тут по­чинається справжня магія — магія уявлення¹6. Набули розвитку ідеї щодо «символів» як знаків взаємовпливів, взаємоналежності духовних аспектів космосу й видимих матеріальних речей та процесів: рослин, тварин, міне­ралів, зміни пір року тощо. Така магія могла обходитись і без звернення до демонології. Однак її опоненти часто заявляли, що і при цьому все ж таки залишаються канони впливу демонізму на мотивацію діяльності «природ­ного мага».

На такого роду критику неоплатоніки відповідали, що споглядання не­бесного (вищого) світу, яке практикується ними, приносить душі той «внутрішній мир», який дозволяє зберігати контроль над пристрастями і тим самим гарантує від переродження (перетворення) мотивації діяльності в демонічну і деструктивну. Опоненти тут заперечували: сама претензія не­оплатоніків на причетність до вищої реальності та «його рівність» вже є джерелом зазіхань на панування над світом. Воно власне і веде до розвит­ку демонічної гордині в душі кожного, хто їй внутрішнє підкоряється.

Проте неоплатонізм — елітарна філософська культура. Отже, для «про­стого (пересічного) мага» немає особливих гарантій того, що він «не ско­титься» в демонізм, спокуса якого завжди залишається, коли шукають за­собів для оволодіння природою або людьми. Щоб така спокуса перестала бути фатально небезпечною, потрібно дуже глибоке переродження приро­ди людини, яке зачіпає її «Я» як джерело прагнень до самоствердження. Необхідно нагадати твердження Й.Г. Фіхте, що сутність «Я» є нескінченне прагнення; в своїй дії і бажанні «Я» завжди зустрічає межу, перепону; без такого обмеження, такого почуття кінечності і не було б прагнення. Разом з тим прагнення є заперечення кінечності, заперечення обмеження, вихід за межі кожної нової межі, яка утворюється; без такого відчуття свободи від будь-якої даної кінечності також не було б прагнення¹?. Ця думка як ідея нескінченного процесу обґрунтовується в німецькому ідеалізмі. Од­нак Відродження не стало вирішувати цю проблему.

У ренесансному світорозумінні в широкий обіг увійшов ідеал індивіда як «мага, який користується магією і каббалою для керування світом, для контролю над власного долею за допомогою науки»¹8. «Маг» ренесансно­го зразка немовби прагне «увібрати» світ у себе і оволодіти духовними і психічними силами космосу, шоб змусити їх працювати в бажаному на­прямку. Це, звичайно, також вимагає значної зміни душі самої людини, щоб привести її в стан «адепта», але це зміна не тотожна духовному пере­творенню.

Магія, таким чином, не настільки споріднена з філософією, як це мо­же видаватися. Вони відрізняються за способом пізнання і оволодіння світу. При всій привабливості слова «магія», все ж таки вона поступається привабливій силі філософського знання. Філософія має магічну силу тя­жіння, яка залучає до себе тих, хто шукає вищі смисли. Але магія, обмеже­на певними ритуалами і традиціями, не може стати і бути філософією. М. Бердяев писав, що «магія» має глибоку спорідненість із природознавст­вом і технікою. Магія і була «надприродознавством», «надтехнікою», єди­ним ключем до всіх природних таємниць. «Природознавство і техніка за­були своє походження. Природничі науки з їх прикладною практикою, подібно магії, прагнуть влади над природою. Сучасна наука, подібно до магії, прагне здобути філософський камінь і виробляти золото, добувати життєвий еліксир і продовжити їм життя, та багато чого іншого. Жадобу вигідного оволодіння природою і видобування з неї того, що дає силу лю­дині, сучасна наука одержала в спадок від темної магії» *9. Отже, подібність магії і науки М. Бердяев вбачав у спільності їх цілей та інтересів, якою б значною не була різниця в засобах, які вибираються.

Друга схожа риса — у світорозумінні, у визначенні «законів природи», у тім, що вичерпує природне буття. Причинно-наслідковому баченню світу наукою відповідає в магії уявлення про великий світовий порядок, який все собі підкорює і сам підкорений Долі. «На думку Дж. Дж. Фрезе­ра, аналогія між магією і наукою є обгрунтованою. В обох випадках допу­скається, що послідовність подій цілком визначена, вона повторюється і підкоряється дії незмінних законів, прояв яких можна точно виміряти і пе­редбачити (що завжди намагаються зробити і маг, і вчений). З природних процесів вилучаються («виганяються») мінливість, непостійність і випад­ковість. Як магія, так і наука відкривають перед тим, хто знає причини ре­чей і може доторкнутися до «таємних причин», що приводять у рух вели­чезний і складний механізм природи, перспективи, котрі здаються без­межними. «Звідси та привабливість, якою обидві володіли для людського розуму, і той могутній стимул, який вони давали накопиченню знань. Че­рез пустелю розчарувань у теперішньому вони ваблять втомленого дослідника вперед до нескінченних звершень в майбутньому. Магія і наука немовби піднімають людину на вершину високої-високої гори, де за гус­тими хмарами і туманами виникає бачення небесного граду, далекого, але який сяє неземним багатством, потопає в світлі мрії»^⁰.

Докази про подібність магії і науки, незважаючи на аргументованість, вказують скоріше на схожість зовнішню, ніж внутрішню. У магії і науки все ж таки різні витоки. Наука народжується західноєвропейською гу­маністично орієнтованою культурою, де цінності істини, добра і краси бу­ли центральними. Самі наукові дослідження у часи Декарта і Ньютона визнавалися такими, що мають моральне значення. Магія ж має корені в давнині, котра ледве видніється, з тією темною архаїчною свідомістю, від якої наука Нового часу звільнила людину і створила зрештою сучасну лю­дину. «Згубний недолік магії, — на думку Дж. Дж. Фрезера, полягає не в загальному визнанні законовідповідної послідовності подій, а в зовсім не­правильному уявленні про природу окремих законів, котрі цією послідовністю керують»^!. Аналіз прикладів застосування асоціацій різних магій показує їх необхідність для функціонування людського інте­лекту. «їх правильне застосування дає науку; їх неправильне застосування дає незаконно народжену сестру науки — магію. Тому стверджувати, що будь-яка магія по необхідності хибна і безплідна, є банальністю і ледве не тавтологією: адже якщо вона буде істинною й ефективною, це була б вже не магія, а наука. Людина була з самого раннього періоду своєї історії за­лучена в пошук загальних принципів, за допомогою яких можна поверну­ти собі на користь порядок природних явищ»22. Нагромаджені в процесі багатовікового дослідження принципи (їх достатньо багато), поділяються на ефективні і пусті (шлак). Перевірені, істинні принципи входять в склад природних наук, а магія складається здебільшого із хибних принципів.

Світорозуміння прибічників магії не перекладається на мову сучасної науки, котра вивчає природний світ як реальність, що підлягає повним за­кономірностям і в принципі може бути осягнута людиною. В магізмі, і в язичницькій міфолопї, розум поступається місцем містичному знанню. Ос­таннє, як відомо, має суто індивідуальне значення, особистісний вимір. На противагу цьому природні закономірності не залежать від волі і бажань окремої людини, оскільки є об'єктивними і здатні відтворюватися при контрольованих умовах. В магії ж багато залежить від особистої обдарова­ності її адепта, його харизми, стану свідомості та ряду інших моментів^, в цьому плані вона споріднена з містичним досвідом, і, таким чином, з філо­софією, але в першу чергу з особистістю мислителя — творця системи і пізнання, концепції, ідеї.

Звідси виникає переконання, що подібне розуміння реальності і пізнання настільки звужує можливості науки, що вона виявляється не здатною проникати в ті глибини, котрі доступні емоційному переживан­ню, містичному прозрінню або художній творчості. Тому необхідно допов­нювати раціональне емоційним, логічне інтуїтивним, а наукове — естетич­ним. І це має сенс, адже існує таке явище, як уявна повнота акту діяльності свідомості. Це явище має місце в тих випадках, коли потреби суб'єкта не можуть бути задоволені відповідним предметом, потреба не переростає в мотив, але тим не менше суб'єкт за рахунок відображення або творчого конструювання неадекватного даній потребі об'єкта емоційно переживає ситуацію так, начебто задоволення потреби здійснилося; нерезультативна дія супроводжується результативним переживанням результату²⁴ На такій основі досягається уявна гармонізація свідомості з реальністю.

У цьому випадку виникає цілий ряд сумнівів щодо можливостей склад­ного і стійкого симбіозу язичницького ідолопоклонства, окультно- магічної практики і міфології. Однак магічна діяльність, котра містить в собі «містичні осяяння» і прозріння, «знімає» суперечність між началом і кінцем у функціональній системі дій свідомості в тих випадках, коли «за­мкнути» цю систему об’єктивно обумовленими актами свідомості не вияв­ляється можливим, але через ті чи інші причини (суб'єктивні, пізнавальні, методологічні, раціональні тощо) нагальна потреба в цьому існує, і хоча дійсна єдність цілісної системи діяльності свідомості підміняється уявною єдністю, натомість одержують очікувану і бажану чуттєво-емоційну інфор­мацію як основу пізнання і душевно-духовного стану.

Абсолютизація магічно-окультного осягнення дійсності «блокує» ду­ховний розвиток особистості і пригнічує внутрішнє життя («душевний ро­зум»), Магічний умонастрій, найпевніиіе, не сумісний із вищими цінностями культури, із наукою. Однак потреба нового діалогу між окультно-магічни­ми формами осягнення дійсності та раціональним осмисленням світу на­укою й філософією вимагає діалогу. Дж. Дж. Фрезер довів близьку спорідненість магії науці й релігії. Проблема співмірності філософії й магії дещо складніша, оскільки необхідно подолати ряд опосередковуваних ла­нок. Те, що роз'єднує магію і науку, має безпосереднє відношення і до магії й філософії, оскільки в тому й другому випадку між цими способами осягнення дійсності існує відмінність. Те, що споріднює магію й науку, є ме­жею роз'єднання між ними і філософією. Магія і філософія єдині в своєму прагненні проникнути в трансцендентні сфери людської свідомості, до­сягнути й відчути «струми» високого духовного напруження на межі когнітивного і ціннісного.

І філософію, і магію поєднує їх творчо-імпровізаційна природа, те, що раціональні образи творяться суб’єктом також в актах ірраціонального відтворення. Магія як спосіб осягнення дійсності через свою природу здатна каталізувати інтеграційні процеси в філософії, включеної в систему духовної культури. Однак філософія завжди залишиться тією недосяжною вершиною, приваблива сила якої знову і знову буде кликати до себе тих, хто вважає себе гідним її підкорити. А магія — один із щаблів на цьому шляху. Вона не може дати того стану, істинного щастя і блаженства, яке полягає, як вважав Б. Спіноза, в мудрості й пізнанні істини.

Література

^Найдыш В.М. Мифотворчество и фольклорное сознание// Вопросы философии. - 1994. - № 2. - С. 45.

^■Франкфорт Г. В предверии философии. Духовные искания древнего человека. — М., 1984.-С. 25-27.

^Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь. Исследования магии и религии. — М., 1980. — С. 61. Василенко Л. И. Магия: старое зло или новое благо?// Вопросы философии. — 1994. — № 2. - С. 27.

5Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь. Исследования магии и религии. — М., 1980. — С. 64. ^Там само. — С. 58—59.

7Василенко Л.И. Магия: старое зло или новое благо? — С. 29.

^Светлов Э. Магизм и Единобожие. — Брюссель, 1971. — С. 77.

Василенко Л.И. Магия: старое зло или новое благо? — С. 29.

^Найдыш В.М. Мифотворчество и фольклорное сознание. — С. 49.

¹ ^Фрэзер Дж.Дж. Золотая ветвь. Исследования магии и религии. — М., 1980. — С. 60-61.

V-Василенко Л.И. Магия: старое зло или новое благо? — С. 30.

¹³Там само. — С. 31.

^Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1981. — С. 500. ^Василенко Л.И. Магия: старое зло или новое благо? — С. 31.

^Вышеславцев Б.П. Этика преображенного Эроса. — М., 1994. — С. 52—53. ¹⁷Там само. — С. 139.

№ Василенко Л.И. Магия: старое зло или новое благо? — С. 32.

Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. — М., 1989. — С. 515. ^Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь. Исследования магии и религии. — С. 61—62.

жлая — —-------------- ¹ w » ~ ич » _>загального прагнення до мудрості, то астроло­ги не виявляли тут скільки-небудь помітного прагнення.

Філософія, що прагне виявити вищу мудрість, звертається до джерел і повідомлень, які не підвладні буденній свідомості. А що могло бути більш загадковим, ніж небо? Діоген Лаертський, оповідаючи життя і вчення Ана­ксагора, пише: «Говорять, він напророчив падіння небесного каменя при Егоспотамах — за його словами, камінь цей впав з сонця. (Від того й Ев- рипід, його учень, в своєму «Фаетоні» називає сонце золотою брилою). А прийшовши одного разу в Олімпію, він сидів у кожусі, неначебто чекав до­щу, — і дощ пішов... На питання, для чого він народився на світ, він відповів: «Для спостереження сонця, місяця і неба»⁴. Філософія не ставить проблему прямої довіри до пророцтв, передбачень, а намагається їх переос­мислити, виявити значимість для знання, яким повинна керуватися мудра людина. Прагнення до вищих смислів виокремлювало зоряне небо в окре­му сферу — не небожителів, а духовного буття — Логосу, Нуса, Деміурга.

Увага до зоряного неба виділяла Фалеса як найпершого філософа. Він перший став займатися астрономією, передбачив затемнення сонця, від­крив Малу Ведмедицю, розрахував, що розмір Сонця складає одну сімсот двадцяту частину сонячного кругового шляху, а розмір Місяця — таку ж частину місячного шляху. Разом з тим, він перший, хто оголосив душу без- смертнокА Завдання, яке стоїть перед філософією — відкрити можливості людини через мислення — основи пізнання. «Мислення — найбільше до­стоїнство, і мудрість полягає в тому, щоб говорити істинне і щоб, прислу- ховуючись до природи, поступати з нею відповідно»^, — стверджує Ге- ракліт. Адже тільки образ думок людини є її божество. Звідси вимога Со­крата: «Пізнай себе» визначає місце філософії порівняно з діяльністю деміургів.

Завдання людини — пізнавати, мислити, міркувати, виявляти через них свою силу, волю, бажання. Пророцтва, які астрологія дає людині, ма­ють нормативний, визначальний характер. Філософське ж знання має інший характер й інше призначення. Прикладом може бути нескінченно перетлумачений «Едіп», який можна зрозуміти і так: намагання уникнути пророцтва потрібно було засновувати не на вірі в божественний оракул, а на раціональному міркуванні, які й могли врятувати його й народ. Едіп — благородний муж, а не запальний авантюрист. Тому його злочин в іншому. З чистими думками і благородними намірами він прагне уникнути зла (згідно з пророцтвом, вбити батька й одружитися з матір'ю). Готовий до самопожертви, він залишає дім, де виріс, і тих, кого вважав своїми батька­ми, залишив престол, прирік себе на бідування і негаразди мандрівного життя. Він все розумно розсудив, але не знав тільки, що не знає самого себе. Саме своє незнання осягає Едіп у трагічному пізнанні і цим відкриттям він до глибини душі приголомшений. Ось де знаходилася його загибель, його неправда, його гординя. Покараний Едіп за надію на свій розум, тобто за суто раціональну орієнтацію. Помилка його в тому, що зневажив у собі ірраціональні відчуття, голос «демонія»; розум зробив свою справу і байду­же спостерігав за трагедією. Вона стала закономірним результатом не співмірності раціонального та ірраціонального, тобто між знанням суєтним і божественним, істинним⁷.

Астрологія не прагнула з самого початку до знання істинного, але ви­користовувала його різні форми, насамперед математику. Застосування до техніки гадання по зірках математичної мови (в основному мови геометрії) забезпечило її формальну раціоналізацію і відкрило можливості уніфікува­ти, строго організувати і зробити оглядним величезний масив практично­го і теоретичного досвіду. Все це стало можливим повного мірою з появою раціональних астрономічних моделей небесної динаміки (Евдокс Кні- дський, біля 406 — біля 355 рр)^. Гадання по зірках, що спиралося на точні, «високо» раціоналізовані уявлення про влаштування зоряного неба, яке здійснювалося за допомогою математичних методів, отримало право на титул «логії»9. Така раціоналізація дійсно відкрила можливість по-науко­вому уточнювати ідею зв'язку земних і небесних подій, враховувати най- тонші нюанси цих зв'язків. Так з'явилася можливість неперервно удоско­налювати центральну ідею астрології разом з удосконаленням математи­ки, астрономії і, що особливо важливо, постійно контролювати точність астрологічних передбачень. Інша проблема — як використала цю мож­ливість астрологія. Але застосування точної мови астрономії, математики і техніки гадання по зірках перетворило цю техніку в духовне утворення, в багатьох відношеннях подібного до науки.

Проте тільки подібного'. І хоча, наприклад, у Давньому Римі астрологів називали математиками, але прямого ототожнення все ж таки не відбува­лося навіть за часів розповсюдженості різного роду гадань і пророцтв. Це особливо яскраво видно з міркування Секста Емпірика'. «Нам потрібно провести дослідження стосовно астрології, або математики, але не тієї, ко­тра складається в прямому смислі з арифметики і геометрії, і не тієї здат­ності до пророцтв, котра існує в учнів Євдокса, Гіппарха і подібних їм і яку, як відомо, деякі називають астрономією»Ю- Вона дає можливість спос­терігати природні явища, передбачати засуху, дощі, пошесті, землетруси тощо. Інша справа астрологія як наука про гороскопи; прикрашаючи себе тріумфальними назвами (математика, астрономія) вона, з одного боку, приносить різноманітну шкоду людям, а з іншого — зміцнюючи в нас укорінені забобони, не дозволяє в той же час діяти згідно із здоровим глуз­дом» ¹L

Скептик Секст Емпірик аргументовано критикує астрологію як науку (зокрема, її посилання на долю), адже оскільки з того, що відбувається, од­не відбувається через необхідність, друге через випадок, третє залежно від нас самих, то астрологи, якщо вони прагнуть до значущого пророцтва, по­винні обов'язково робити свої передбачення або за допомогою того, що здійснюється через випадок, або того, що залежить від нас. Але якщо ці пророцтва відбуваються за допомогою сили необхідності, то вони не ма­ють ніякої користі для життя, оскільки необхідне здійсниться поза нашим бажанням. Пророцтво було б корисним, якби воно мало відношення до відхилення від необхідності. Якщо воно здійснюється через випадковість, то є нестійким і кожного разу відбувається по-різному; отже, неможливо пе­редбачити того, що повинно відбутися. Стосовно того, що залежить від нас, то це також неможливо, оскільки неможливо робити передбачення віднос­но того, що з самого початку не має попередньої причини^. Таким чином, претензії на передбачення і тим більше пророцтво, з якими виступають представники астрології, безпідставні. Секст Емпірик закликає знищити гороскопи, а з їх зникненням перестане існувати й астрологія.

Філософське заперечення астрології не зняло її з порядку денного. Очевидно, що вона не поверхове знання, а має під собою певну ґрунтовну базу — основу її тривалого і небезуспішного існування. Через це потрібно мати на увазі, що термін «астрологія» використовується як для астрологіч­ної теорії, так і практичної астрології, тобто для побудови астрологічних прогнозів, призначених для конкретних людей або спільнот. У центрі ува­ги астрології — небесні тіла: в переміщенні «зірок» вбачає астролог «земні», людські смисли.

Астрологічна теорія містить у собі досить значний масив точних і об'єк­тивних даних про небесні тіла, характер їх руху, траєкторіях і взаємному розташуванні. Це досягнення астрономії і математики, але до початку XX ст. саме астрологи видавали постійно уточнювані таблиці та календарі (ефемериди), в яких вказувалися всі можливі рухи небесних тіл для кожно­го року, збагачуючи тим самим запас знань загально астрономічного ха­рактеру. Разом з тим ці знання мають і деякі особливості.

Насамперед астрономо-астрологічна сцена, на якій розгортається зо­ряний аналог земних подій і доль, побудована за геоцентричним принципом. Після М. Коперника цю позицію стали обгрунтовувати тим, що в центрі ас­трологічного космосу стоїть Людина, і відповідно, її обитель — Земля. Пла­нети Сонячної системи як найбільш активні та динамічні фактори впливу переміщаються по небу приблизно в одній площині. Тому астрологічний космос постає як величезний диск («колесо»), в центрі якого перебуває Земля, а зовнішній обід складає досить вузька смужка неба з 12 сузір'ями Зодіаку, які повільно переміщаються; на їх фоні швидко рухаються планети.

На фоні зодіакальних сузір'їв планети Сонячної Системи (як вони ба­чаться з Землі) утворюють складні фігури, котрі постійно змінюються. Су­купна взаємодія цих планет, «вплетена» в дію зодіакального зоряного фо­ну, і визначає можливі шляхи розгортання земних ситуацій. Власне астро­логічним завданням є точне та строге визначення сумарного характеру (якості) і сумарної інтенсивності (кількості) такої сукупної взаємодії. Ро­биться це через оцінку інтенсивності та смислу кожного діючого фактора окремо і разом.

Математична модель неба — друга важлива складова астрологічної те­орії. Коло Зодіака градується (360°), потім ділиться на 12 рівних частин по 30° (що відповідає 12 зодіакальним сузір'ям); кожна частина в свою чергу ділиться на три частини (деканати) тощо. На цю модель Неба, побудовану за строгими правилами астрологія проектує реальну картину динаміки не­бесних тіл (як вона бачиться з Землі). Астролог отримує можливість вира­ховувати майбутнє протікання небесних подій в їх відношенні до земних, і тим самим вираховувати земні події. Формалізована модель Зоряного Неба з її строго градуйованими орбітами і математично заданою топологією, зі строгою розміреністю впливів робить Слово Всесвіту, яке артикулює також і наше земне буття, чітким^. Але для розуміння смислу висловленого потрібно ще розуміти й значення слів, які вимовляються. А це вже справа астролога, який, орієнтуючись на запити суспільства чи окремих осіб, мо­же тлумачити Слова Неба, виступаючи не магом, священиком, а вченим, який розуміє смисл того, про що говорять зірки.

Третя складова теоретичної астрології — рівень астрологічного знання. Вона подана у вигляді серії особливого виду гіпотез, які в термінах сучасної методології науки можуть бути названі метамовними або інтерпретатив- ними. Динаміка зоряного неба цікавить астрологів постільки, оскільки во­на говорить щось про земні справи. Астрологія — наука не про зірки, а про людей Наприклад, переміщення Марса із сузір'я Риб у сузір’я Тільця утво­рює кут 30° з Венерою і має значення не для небесних тіл, а для нас, для тих, кому астролог читає книгу Неба, повідомляючи тим самим щось важли­ве, смисложиттєве.

Саме ці гіпотези задають первісну предметність астрології, а матема­тичний апарат та астрономічні знання слугують лише їх уточненню. Вони власне і є гіпотезами про природу і характер астрологічного зв'язку земних і небесних подій. Різного ж роду математичні й астрономічні структури слугують лише їх уточненню. Таким чином, в астрології можна точно вста­новити, який земний смисл має дія тієї чи іншої планети у відповідному оточенні. Але ні строгі виміри місцезнаходження планет, ні чіткі матема­тичні розрахунки їх взаємовідношень не уточнюють умов реалізації власне смислового боку їх впливу на земні справи. В цьому — безвідповідальність і беззмістовність астрології, оскільки людина в кінцевому рахунку зали­шається сама собою, і всі надії на позитивне розташування зірок тонуть у математичних розрахунках, випадкових впливах інших планет тощо. Філософія не застосовує точних розрахунків, до яких тяжіє кожна людина конкретної діяльності, і тому в ряді випадків математичний й астро­номічний апарат астрології видається більш привабливішим. Смислова ірраціональність «поклику Буття» (М. Гайдеггер) поглинається марністю раціональних сподівань.

Основний авторитет астрології ґрунтується на інтеграції, яка може в дохідливій формі витлумачити синтез астрономічних і математичних знань, посилаючись авторитетом таїни Зоряного неба. Інтерпретація, як відомо, є мисленнєвою процедурою, за допомогою якої формально ор­ганізованій системі знаків, котра нічого не означає (у цьому випадку та­кою постає система небесних тіл стосовно до земних подій), приписують­ся життєві значення. Через це формальна система стає змістовною, яка ос­мислено говорить нам щось про наші земні справи. Але при найближчому розгляді виявляється, що основні інтерпретативні гіпотези астрології так і не виводять її формальну систему на рівень, який допускає яку-небудь об'єктивну перевірку в правилах точного природознавства. Хоча метамова астрології багата й різноманітна, проте її основу утворюють гіпотези, які приписують об'єктивним небесним процесам суто об'єктивні смисли^. А це, як відомо, зовсім інша реальність, особливість і специфіка якої в тому, що вона не підлягає перевіркам та експериментам. У цьому, зокрема, одна із найважливіших причин привабливості філософії: саме прагнення філо­софські мислити, здійснювати вчинок мислення, можливо як вільне, індивідуальне. Інакше суб'єкт не мислить сам, а тільки «вміщує» в свідо­мість чужу думку або її імітацію. Любов до мудрості передбачає особистісні зусилля осягнути істину (ніхто інший за нас не може цього зробити)^. І як тільки людина починає здійснювати зусилля, то предмет мислення має другорядне значення. Так, як сталося з астрологією, яка не розкриває Істини, оскільки вона — єдина. Це і є сенс суб’єктивності.

Щоправда, в «суб'єктивній реальності» є цілком матеріально-конкрет­на сторона. Наприклад, якщо оцінки «щастя», «любов», «сенс життя» ре­лятивні, можуть постійно змінюватися, залежать від часу, місця тощо, то такі події, як шлюб, сім'я, народження дитини, її стать, смерть тощо фор­муються досить чітко і визначено. Але будучи «вплетеним» у «тканину» життя, де основним все ж таки є смисловий бік, то навіть такі очевидні об­ставини людського буття, як народження і смерть, набувають багатознач­ності й умовності. В своїх інтерпретаційних структурах астрологія завжди орієнтувалась насамперед на особистісно-смисловий підтекст людських взаємовідношень, які завжди невизначені в своїй багатозначності.

Наприклад, в астрологічних гіпотезах планета Марс постає як носій ак­тивного мілітаристського чоловічого начала. Така сутність його впливу на земні справи. Однак агресивність Марса може зменшуватися, якщо під певним кутом до нього розташована жіноча Венера, або він наближається до сузір'я прохолодних Риб; але якщо Марс потрапляє в сузір'я сильного Лева, то його вплив буде особливо інтенсивним і він буде покровительст- вувати воїнам, катам, лікарям тощо. І так з усіма планетами. Завдяки подібним інтерпретативним гіпотезам еволюції небесних тіл постають як аналоги розгортання життєвих ситуацій, в яких діють окремі люди, групи, держави, народи. Цю ж саму структуру міжособистісних відношень можна проектувати на самопочуття, стан здоров'я, комерційну діяльність. Ця структура в цілому універсальна і дозволяє в принципі співвідносити не­бесні еволюції з будь-якими людськими справами, якщо вони будуть по­дані в аспекті міжособистісних відношень. Але ці гіпотези, пророцтва, пе­редбачення повністю позбавлені точності, визначеності стосовно умов їх реалізації, такої необхідної для теорій і гіпотез науки. І ніякі математичні розрахунки не можуть нічого уточнити в характері діяльності зірок, оскільки йдеться про переживання горя, радості, успіху, втрати... Мірку­вання астрологів завжди недостатньо визначені. Однак вони достатньо виз­начені, щоб їх зрозуміла людина, хоча б поверхово залучена до відповідної традиції. Причому не тільки зрозуміла, але й взяла як орієнтир для своєї діяльності.

Експериментально-емпіричним шляхом неможливо довести істин­ність чи хибність інтерпретаційних гіпотез астрології. Але для людини, крім одвічного прагнення побачити своє краще майбутнє (в очікуваних подіях і фактах життя), поза раціонально-науковою аргументацією, є й інші типи доведень. Зокрема, аргументація від традиції^. В давнину, на­приклад, планету Марс присвячували війні, Венеру — любові, Нептуна — морю тощо. За цими переконаннями стоїть певний тисячолітній досвід, сповнений ірраціональних відчуттів. Цей досвід використовують усі види духовної діяльності, в тому числі й наука. Адже стосовно земних, життєво- практичних інтерпретацій небесних подій, астрологія не спирається ні на раціональні аргументи, ні на досвідне чи логічне обгрунтування, тому її провіщення не можуть бути науковими. Астрологія пропонує, таким чи­ном, аргумент від Переказу, Традиції, Міфу, Віри.

Сам по собі факт орієнтації на традицію, яка від покоління до по­коління передає ірраціональний досвід, ніяк не дискредитує його. Адже багато чого ми пізнаємо зовсім не з наукових концепцій і приймаємо зовсім не завдяки раціональним обґрунтуванням. Є культурні змісти, котрі зовсім не вміщаються в раціональні форми. «Людина культури по самій суті інтуїтивна, ірраціональна, вона несе в собі величезний тягар духовно- культурних цінностей зовсім несвідомо, не помічаючи його немислимого об'єкта і ваги»¹?. Але більшість культурних функцій виконує тільки розум, завдяки якому формується об'єктивне знання про світ, тобто формує обра­зи, які порівняно з реальністю можуть бути оцінені як істинні чи хибні. Вони приймаються чи заперечуються саме по цьому параметру. Традиція має свої аксіологічні параметри, свої культурні функції і свої форми вста­новлення адекватності світу.

Традиція безпосередньо пов'язана з людським спілкуванням, взаємо­відношеннями в суспільстві, і тому завжди емоційно-суб'єктивна. Жива традиція обов'язково повинна включатися в постійне повсякденне світовідчуття людей. Вона досягає цього завдяки своїй виключній гнуч­кості, завдяки тому, що допускає в своєму досвіді наявність суперечливих, але взаємодоповнюючих положень, надаючи можливість включати в те чи інше положення людську діяльність. На двозначність традиції спирається техніка різних «мантій», гадань, пророцтв ясновидців. Усі вони врахову­ють включення «об'єкта» гадання в його процес, конкретизуючи тим са­мим досвід традиції. Аналогічним чином конкретизує свої інтерпретаційні гіпотези й астрологія. Наприклад, відповідно до давньої традиції, Марс в опозиції Сатурну — щастя правителю, а в опозиції Юпітеру — загибель для країни. Але при цьому правителю і країні надається можливість самому за­думати, що є в цій ситуації щастя, а що - загибель.

На побутовому рівні така багатозначність перетворюється в самодо­статній засіб пророцтва, практично відриваючись від традиції. Це сто­сується, наприклад, гадання на картах, тиражування гороскопів, які ігно­рують індивідуальну для кожного розкладку планет. Справжня астрологія прагне не поривати із змістом традиції. Тому ступінь багатозначності аст­рологічних пророкувань зменшується. Зокрема завдяки тому, що астро­логія спромоглася напрацювати свою власну письмову мову, вона спора­дично займається історико-культурною обробкою свого концептуального і формально-математичного апарату, забезпечуючи доступ до реального досвіду традиції.

Свою безпосередню мету астрологія завжди бачила не у відображенні дійсності «як вона є», не пояснення світу, а впливу на долі окремих індивідів і спільнот (унікальних «об'єктів»). Тому при обговоренні й оцінюванні ас­трологічних текстів астрологи бачать завдання не стільки в аналізі, скільки в практичному удосконаленні засобів по успішному залученні до змісту традиції, яка включає не тільки природничо-наукову інформацію. Успіх досягається далеко не шляхом раціонального уточнення умов астро­логічного передбачення, а як раз завдяки їх «розмитості», «аморфності», двозначності. В зв'язку з цим астрологія одержує можливість робити люди­ну співучасником своїх пророцтв, причому переводить її участь у практич­ний план. Вона надає можливість «об'єкту» передбачення стати «суб'єктом», можливість реального вільного вибору, тобто можливість ре­ально діяти, враховуючи Слово Зірок*⁸. Тим самим людина «включає» в спектр реальної діяльності ірраціональні смисли своїх відчувань, певний сакральний досвід, що робить її унікальною, активною по виконанню Волі Неба. Що в підсумку надає можливість виявляти власну ініціативу. Адже людина завжди схильна прислухатися до «внутрішнього голосу», пов'язаного з вищими силами, які володіють надлюдськими силами і трансцендентними можливостями.

Ірраціональність ініціативи суб'єкта свої витоки черпає в астро­логічних вченнях Давнього Вавілону, в яких не акцентувалася божествен­на сутність зірок, котрі правильно і регулярно кружляли по небу. Безпе­речна божественна природа приписувалася лише тим небесним тілам, які своїм відхиленням від руху по строгих правилах демонстрували, що в них живе цілком самостійна сила. Так ведуть себе на нашому небі планети. Оскільки увага зміщувалася із тих знамень, що ритмічно повторювалися (по яких починалася оранка, збір урожаю, розливи річок), на знамення аритмічні, відкривалася можливість передбачити події не обов'язкові, унікальні (перемога або поразка у війні, доля царств і царів, людей).

Небесні тіла постали як своєрідний алфавіт, літери якого, розташовую­чись у різному порядку і різній послідовності, утворювали слова, а «гра» їх багатомірних комбінацій розгортала перед уважним читачем складний, унікальний за змістом текст. Але текст завжди незавершений, недомовле­ний, який допускав корекцію, виникнення нових смислів, текст, в утво­ренні якого поряд з Небом брав участь суб'єкт. Той, хто прагнув у май­бутнє, який очікував подій і хотів або наблизити, або уникнути їх. Ініціати­ва, яка виникає в процесі спілкування із Небом — це можливість уникну­ти передбачених астрологією подій, тобто визначених зірками.

Філософія ніколи не підтримувала астрологію, оскільки вона вбачала інший шлях і призначення людини. Стоїки, єдина школа в античності, яка підтримувала астрологію, різко виступили проти теорії ініціатив: знання про свою долю людина одержати може, але воно дозволяє йому лише муж­ньо зустріти неминуче. Однак астрологія не могла прийняти цю логічно неминучу тезу, адже вона можлива лише тоді, коли орієнтована на співу­часть у долі свого «об'єкта».

Змінювалися епохи, а разом з ними - уявлення про сферу участі астро­логії в практичних справах людей. На Сході в давнину вважалося, що зірки турбуються тільки про долю царів і царств. У Греції більшу повагу завойо­вує астрономія, яка може принести користь у повсякденних справах. Так було з Фалесом (VII—VI ст. до н.е.), який по зірках вирахував майбутній урожай маслин, що дозволило йому незабаром розбагатіти. Греків ціка­вить Небо як Логос, Світовий Закон, якому підпорядковуються всі, в тому числі й земні справи. В імператорському Римі астрологія займає важливе місце серед різних окультних наук. Враховуючи політичну кон'юнктуру, астрологи дійшли висновку, що тільки один імператор позбавлений впли­ву зірок. Християнство ставилося до астрологів як до язичницьких чор­нокнижників, небажаючи ділитись авторитетом Бога, який тільки один міг впливати на долю людей і розпоряджатися нею. Крім пам'яті про те, що Понтій Пілат був сином астролога, всі пророцтва визначалися б «Апо­каліпсисі».

У контексті гуманізму епохи Відродження по-новому проявляється інтерес до астрології. Вона співіснує поряд з астрономією, але переважає натурфілософська тенденція, де пріоритет віддається дослідницькому по­шуку самої людини, незалежного від Неба і Зірок. Поза тим, пробудження активності людини, акцент на тому, що її доля — в її руках, і все залежить від «вірт?» — доблесті (Н. Макіавеллї), відсторонювало астрологію на дру­гий план. Еразм Роттердамський в «Похвалі глупоті» звинувачує матема­тиків у тому, що вони морочать голови «менш вченим» різними фігурами, будуючи з них «щось на зразок лабіринту, оточивши його зі всіх боків літе­рами... Чимало серед цих лицарів є й таких, що віщують майбутнє по зірках, обіцяють чудеса, яких і маги неспроможні творити. Але най- дивніше те. що є люди, які їм вірять!»²⁰. Ця тенденція і надалі залишається в філософії, яка в досягненнях видатних мислителів завжди орієнтована на можливості людини, а не зірок.

Проте зоряне небо стає одним із символів таїни, яка ніколи не може бу­ти підвладною «гордому розуму» (Б. Паскаль). У всякому випадку, з «таїни зоряного неба і морального закону всередині нас», як визначив І. Кант. починається нова, ірраціонально-трансцендентна лінія філософування. В центрі її перебуває людське «Я». Достатньо згадати, що юному Вольтеру астрологи пророкували смерть у 32 роки. Відсвяткувавши своє шістдеся­тиріччя, філософ висміяв їх у гострому памфлеті. Хоча біографи встанови­ли, що 32-річний Вольтер, ображений відомим дуелянтом графом де Роган, який майстерно володів усіма видами зброї, змушений був викликати йо­го на дуель. Граф виклик прийняв, і, по суті, смерть Вольтера була цілком ймовірною, оскільки на відміну від пера шпагою він володів ледве-ледве. Але раптом напередодні дуелі Вольтер був заарештований і ув’язнений. Так що пророцтво було правильним і не відбулося по щасливій випадко­вості. Хоча це відповідає основному постулату прихильників астральних сил: «Зірки провіщають, але не диктують» проте все ж таки не смерть, а життя Вольтера визначила його активна натура, різноманітна діяльність. яка виявила ряд можливостей виходу з одномірної дороги начебто визна­ченої долі.

Потрібно враховувати, що активній діяльності сприяє астрологія, яка попри все орієнтує насамперед на людину — суб’єкта традиції і знань. То­му так чи інакше допускала для нього можливість довільної дії. Адже за та­кої умови астрологічні знання про зірки набувають конкретного значення для людей, зачіпаючи їх смисложиттєві, практичні інтереси. В самій дії зірок і в невизначеності буття людини з часу її народження завжди знахо­дилося достатньо місця, щоб надати їй можливість самій реально взяти участь у формуванні своєї долі.

З гносеологічної точки зору сутністю астрології, її конструктивним принципом є суперечність між теорією ініціатив і теорією гені тур (горо­скопів). Завдяки такій внутрішній двозначності астрологія й одержує мож­ливість розбудити ірраціональні сили і помисли людини в її існуванні за допомогою не таких вже складних вирахувань і не занадто широких знань з природознавства. Згідно з астрологією зірки рухаються за своїми закона­ми, але в їх русі прослуховуються і єдині для Всесвіту ритми, яким підко­ряється також і людське буття. Ні астрономічні, ні фізичні описи руху зірок не дають змоги повністю вловити такі ритми. Ці описи охоплюють лише деякі загальні аспекти реальності, залишаючи осторонь саме головне для людини — її смисловий пласт.

Рухаючись природничо-науковим шляхом, можна уточнювати наші уявлення про єдині для людини і для зірок ритми. Прийнявши загальну ідею зв’язку земних і небесних подій, можна експлікувати зміст традиції за допомогою спостереження і експерименту так, щоб виявились залежності та ситуації, які повторюються і відтворюються. Сьогодні цей шлях інтен­сивно проробляється: серйозне підтвердження одержали гіпотези О. Чи- жевського про вплив ритмів сонячної активності на організм тварин і лю­дини. З виходом людини в космос став утворюватися комплекс наукових дисциплін, де в експериментальному контексті постає стародавня ідея про вплив зірок на земні справи.

Таким чином, заперечувати значимість зоряних ритмів на організм, психіку, мотивацію вчинків людини було б необачно. Астрологія враховує такого роду впливи, але її не влаштовує масовий ефект їх дій, оскільки в рамках передбачень і пророцтв, побудованих лише на такого роду знан­нях, неможливо вирахувати траєкторію окремої долі. Вона втрачає свою ірраціональну привабливість. Чим більше астрологія прагне бути схожою на науку, тим менше цікавою вона стає для людини.

Досвід реалізації життя по зірках — це досвід не тільки об'єктивного (фізичного) буття людей. Це також досвід реалізації їх сумісно-осо- бистісного, ціннісного, осмисленого життя, де магнітні бурі, перепади ат­мосферного тиску, метеоритні дощі, кометні загрози, зумовлені космічни­ми ритмами, звичайно, відіграють свою роль, але зовсім не визначальну. Саме цей досвід — «ритмізації смислового боку життя по зірках і прагне на­самперед зберегти астрологічна традиція, адже такий досвід може транслю­ватися тільки традицією, а не статистичними таблицями або формулами»²².

Астрологічна традиція демонструє своєрідний психологічний і соціально-культурний механізм самонаведення (виявлення ірраціональ­них орієнтацій на «буття як турботу»). Концептуальні структури астрології підтримують ці процеси, які, пронизуючи масив смислових інтерпре- таційних гіпотез, надають їм своєрідної метафоричності. В свою чергу во­на полегшує проникнення астрологічних уявлень у буденну свідомість і тим самим актуалізує ірраціональну орієнтацію на «можливість неможли­вого» (Н. Аббаньяно). Зокрема, не всі знають, що саме з астрології проник­ли в повсякденну мову слова «екзальтація», «депресія», «аспект», «діамет­ральні протилежності», «ретроград» тощо²³.

Своїми культурними функціями астрологія не відрізняється від багать­ох інших гуманітарних наук, сутність яких зводиться до соціальної і пси­хологічної регуляції шляхом залучення до традиції. Але так само, як ці на­уки, астрологія досить чутлива до зовнішніх соціокультурних обставин, котрі легко порушують внутрішній баланс її протилежних методологічних орієнтацій.

Факт існування астрології пояснюється, попри все, ностальгією за зірками, від яких все більше і більше віддаляється сучасна людина в своїх нескінченних клопотах економічного буття. Це, звичайно, не дозволяє до­статньою мірою залучитися до змісту тисячолітнього досвіду і проникнути в раціональні структури до такого рівня, щоб перед нами розкрилася сутність і мудрість астрологічної традиції. Однак нашої ностальгії цілком достатньо для того, щоб зробити раціональні структури ідейним виразом незадоволених потреб, які живлять цю ностальгію. «Жити, — розмірковує Сіоран, — означає вірити і надіятися, тобто обманювати інших і самого се­бе. Всі люди не можуть досягати успіху однаково: обману кожного з них властива різна плідність... Одне обдурене вдається, і тоді воно перетво­рюється в релігію, вчення або міф, здобуваючи масу адептів; в іншого до­ля виявляється не такою щасливою, і тоді воно сприймається як маячня, як споглядальна теорія або художній твір. Тільки нерухомі речі не додають нічого до того, чим вони є: камінь не обманює і ним ніхто не цікавиться, а життя постійно винаходить і творить, так як життя є романом для житгя»24.

Зірка — не камінь. Як і зоряне небо, вона сповнена глибинних соціокультурних смислів. Вічність зірок, як ірраціональна нескінченність нездійсненного буття, є однією з ймовірностей вийти за межі замкненого кола буденності, з «острова» звичайного життя в океан нових сподівань, очікуваних надій, нездійснених мрій. Тут і виявляється співмірність філо­софії ірраціонального з «можливістю неможливого», яке надає астрологія.

Проте на цьому їх тотожність і закінчується. Існує астрологічна леген­да, що якийсь Астролог, людина щиро віддана своїй професії, зробив од­ного разу те, що взагалі робити астрологу не варто — склав гороскоп для себе, причому забажав дізнатися про час своєї смерті. І вийшло так, що зірки точно і недвозначно відповіли йому на це питання. Весь відпущений йому час Астролог перепровіряв вирахування, уточнював спостереження, шукав неточності. Однак зірки були невмолимі. І прийшов День. Але час йшов, а смерть не наступала. Ми можемо лише здогадуватися, що відбува­лося в цей час в його душі. Фактом, проте, стало те, що до кінця дня Аст­ролог повісився. В славу гороскопа? — Безперечно. Але чи став він жерт­вою власної віри і психологічного самонаведення, яке протікало по синер­гетичному принципу, або зірки виявилися невмолимими, — на це питан­ня одержати відповіді неможливо. А оскільки це неможливо зробити, аст­рологія знаходиться в своїй власній культурній ніші, бо здатна виконувати цілком успішно головну культурну функцію — здатна служити одним із механізмів саморегуляції людської діяльності.

На відміну від астрології основна проблема філософії — свобода волі: чи визначається все суще в світі природною причинністю, або дії відбува­ються по свободі волі людини. Якщо дії або думки людини відбуваються не за її волі, а за об'єктивними причинами, то вона не здатна вважати, що це в ній щось чи хтось діє або мислить. Заперечуючи свободу волі, вона зму­шена заперечувати власне існування як особистості, здатної чогось хотіти, щось вирішувати, щось вибирати. Але філософія завжди прагне до особи­стості! Не зірку в далекому Космосі шукає Діоген. а на Землі Людину! Тільки через неї можна вирішити проблему особистісного буття і відповісти на запити власного «Я».

Література

Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации // Вопросы философии. — 1992. — № 12. — С. 21.

Мантія (грец. montion — плащ, покривало) — у цьому значенні — закрита, таємна, са­кральна діяльність, яку здійснюють окремі, посвячені індивіди.

^Пружинин Б.И. Астрология: наука, псевдонаука, идеология? // Вопросы филосо­фии. - 1994. - № 2. - С. 14.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. — М., 1979.-С.106.

⁵Там само. — С. 70.

^Таранов П.С. Анатомия мудрости. 106 философов. Жизнь. Учение. Судьба: В 2 т. — Симферополь, 1995. — Т. 1. — С. 124.

7Васильева ТВ. Афинская школа философии. — М., 1985. — С. 36—38.

^Пружинин Б.И. Астрология: наука, псевдонаука, идеология? — С. 14.

^...логія (грец logos — слово, учення) — друга частина складних слів, яка відповідає по­няттю «наука».

^Секст Эмпирик. Соч. в 2 т. - М., 1976. — Т.2. — С 174.

^иТам само.

¹²Там само. — С. 180—181.

^Пружинин Б.И. Астрология: наука, псевдонаука, идеология? — С. 16

¹⁴Там само. — С. 17.

^Шрейдер Ю.А. Загадочная притягательность философии (субъективные заметки) // Вопросы философии. — 1996. — № 7. — С. 172.

^Пружинин Б.И. Астрология: наука, псевдонаука, идеология? — С. 18.

¹⁷Яржембовский С. Мир в поле зрения «третьего глаза» (В защиту интуитивизма) // Звезда. — 2002. — № 6. — С. 234.

^Пружинин Б.И. Астрология: наука, псевдонаука, идеология? — С. 20.

¹⁹Там само. — С. 21.

Еразм Роттердамський. Похвала Глупоті. Домашні бесіди. — К., 1993. — С. 69.

²¹ Таранов П.С. Анатомия мудрости. 106 философов. Жизнь. Судьба. Учение: В 2 т. — Т. 2.-С. 318.

^Пружинин Б.И. Астрология: наука, псевдонаука, идеология? — С. 22—28.

²³Там само.— С. 23.

^Сиоран. Искушение существованием. — М., 2003. — С. 77—78.

3.5.