ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ (МОЖЛИВІСТЬ НЕМОЖЛИВОГО)

Філософія шляхом міркування і співбесіди розкриває сенс щасливого життя і, в свою чергу, користується останнім як своїм джерелом.

Епікур

Філософія... Магія цього слова знову і знову привертає увагу кожної людини, яка вважає себе причетною до відповідальності за долю цього світу.

Філософія завжди незвична для буденної свідомості, чим і пояснюється постійний інтерес до неї, оскільки незвичною є і людина, яка її репрезен­тує. В одному з своїх філософських есе Х.Л. Борхес зауважує, що думки Па­скаля пробуджують в його друзів думки. Кожна «річ у світі може бути по­штовхом для думки, але вона (річ) не може обумовити вирішення тієї чи іншої проблеми. Думка ж Паскаля є його властивістю як суб'єкта, і формула «мис­лячий очерет» допомагає зрозуміти людину — Паскаля»?- Отже, вся справа полягає в мисленні, в якому міститься «вся гідність» (Б. Паскаль) людини. Проте мислення — це не всезагальна здатність до відображення, якою во­лодіє свідомість, а прерогатива тих представників духовної культури, які вже понад двох з половиною тисячоліть несуть горде для себе, шановане для багатьох і ненависне для «люмпенів від культури» ім'я «філософ». У кожному конкретному випадку взаємовідносин суб'єкта з дійсністю, як свідчить історія розвитку духовності, вирішальне слово належить мисли­телю.

Проте повага до філософії, нехай і прихована, залишалася, оскільки тільки вона несла в собі те «щось», яке відкривало двері у таємничий світ людського буття. Звичайно, препарована до примітивної схеми, скалько­ваної з «Анти-Дюрінга» Ф. Енгельса і поданої в ідеологемах єдиного для всіх 820 вузів СРСР підручника, філософія викликала навіть відразу, оскільки не виконувала роль «факела», що показував «дорогу до храму» істини (яку шукали). Але багатство змісту філософії залишало за нею зна­чення «неопалимої купини», яка вабила до себе і гуртувала тих, хто хотів по-справжньому зрозуміти сутність оточуючого, а ще більше — таїни лю­дини. Ще більше приваблював образ філософа, який окреслив у біографії Г. Сковороди його учень і друг М. Ковалинський: «Хто постає між вічністю і часом, світлом і пітьмою, істиною і неправдою, добром і злом і хто має пе­реважне право вибирати істинне, добре, досконале, все це здійснюючи на­справді, в будь-якому місці, бутті, становищі, званні, мірі, — той мудрий, той праведний». З Образ філософа-мудреця, універсальної особистості, кликав до джерел, внаслідок чого література з філософії (серія «Философ­ское наследство», що видавалась з 60-х років XX ст. у СРСР), користува­лась великим попитом і була дефіцитом.

Сьогодні, незважаючи на різного роду демократичні перетворення, за­клики до національно-духовного відродження, філософії знову відводить­ся роль незаконнонародженого спадкоємця. Складається враження, що для новоявлених «батьків» українського суспільства, котрі закликають до входження в цивілізаційне суспільство, філософія заважає цьому процесу. Об'єктивною підставою таких закликів є диференціація наукового знання, що породжує все більш поглиблену професіоналізацію діяльності людини, яка зводить її до вузького «поля діяльності» («професійного кретинизму»).

Свідченням такої трагічної «гри» є, зокрема, неухильне зменшення кількості годин на філософію у ВНЗах країни, старанно впроваджуване Міністерством освіти і науки України. їх місце займають численні спец­курси, в першу чергу з економічних дисциплін, похапцем взятих з на­вчальних програм ВНЗів Заходу. Герой фільму «Вікно у Париж» з болем констатує: «Раніше ми готували будівника комунізму, сьогодні — бізнес­мена, а в підсумку отримуємо невігласа, шахрая і негідника». «Торжеству­юча посередність» дочекалась свого зоряного часу — інтенсивної «пере­плавки» неосягнутих нею (а тому особливо ненавидимих) «духовних цін­ностей у товар» (Б. Брехт).

«Одномірність» життя породжує «стихію безхребетного слова» (М. Ліфшиць), яке втратило пафос змісту Слова-Логосу (слова розумного).

Негативістський висновок про самоліквідацію філософії допускає можливість її трансформації в щось інше: вузько зрозумілу, повністю по­вернену в минуле історію філософії; або в чисте вчення про мислення; або — шляхом зростання з релігією і підкорення їй — в теософію; або у філософію науки (що здебільшого резюмується позитивістською тезою: наука — сама собі філософія); або, нарешті, і це один із найрозповсюдже- них варіантів знищення філософії — перетворення її — через глобальну ідеологізацію — у служницю політики. Все це — різні версії розпредмет- нення філософії, її краху, вичерпаності.

Проте історія свідчить, що філософія, попри всі суперечливі повороти суспільно-політичного розвитку і пов'язані з ними крайнощі та дефор­мації, ніколи не вичерпувала своїх творчих потенцій. Подібні до сьогоден­ня ситуації вона неодноразово й успішно переживала, з новою силою стверджуючи необхідніс'ь свого існування. Досить згадати саркастичне попередження Еразма Роттердамського про загрозу торжества глупоти над розумом, «велике поновлення» і класифікацію наук Ф. Бекона, де філо­софія набуває нової предметності, «універсальний сумнів» Р. Декарта, який встановлює основоположність Cogito в бутті людини, гносеологічні інверсії (від Д.

Отже, незважаючи на постійні утиски і спроби усунути філософію з «поля» духовної культури, вона постійно доводить неминучість свого бут­тя. Чим більших звершень буде досягати комп'ютерно-інформативна ре­волюція, внаслідок чого людина все більше буде залежати від об'єму стан­дартизованих і формалізованих розумових операцій, тим нагальнішою бу­де потреба в поверненні до реалізації творчих можливостей власного інте­лекту, до нових синтезів у відкритті себе як Людини.

Перспективи філософії невід'ємні від суспільних орієнтацій. Суспіль­ству, побудованому на принципах бюрократичного адміністрування, де посади роздаються як нагороди за «вірність», де людина може діяти тільки «за командою» зверху, де панує репродуктивне мислення, де «псевдо» - тільки префікс до «плюралізму», «демократії», «свободи» тощо — такому суспільству філософія не потрібна. Втілюючи в собі, як найважливіший структуруючий компонент, ідею міри, принцип «пізнай себе» як основу духовно-моральної цілісності, філософія органічно пов'язана з нормою, а не з патологією суспільного життя. Майбутнє суспільства неможливе без глибокого самоусвідомлення, без обґрунтованих цілераціональних дій. Аналіз і осмислення динаміки тих процесів (наприклад, глобалізації), які постають новою реальністю, обумовлюють актуалізацію філософських підходів до їх усвідомлення, а разом з тим — нові можливості розвитку філософських дискурсів.

Виникнення нових контурів економічних і політичних зв'язків, що пе­ретворюють людину в безликий атом і ставлять віч-на-віч із «зачумленим буттям» (Б. Паскаль), робить філософську рефлексію чи не єдиним засо­бом виходу із жорсткої детермінації такої ситуації.

Зростання рівня матеріального забезпечення і побутового обслугову­вання породжує «комфортабельну демократичну несвободу» (Г. Маркузе), а з нею — «втрату совісті внаслідок дозволяючих задоволення прав і сво- бод, що веде до розвитку щасливої свідомості, котра готова погодитися із злочинами цього суспільства».^ Але людина навіть в силу інстинкту (куль­турного) не змириться з подібним станом речей. Адже питання, поставле­не Тертуліаном'. «Звідки ми і куди йдемо?», знову і знову буде вимагати своєї нової відповіді.

Так звана «криза» сучасної філософії обумовлена її повільною транс­формацією. Більшість викладачів у вищих навчальних закладах виклада­ють філософські дисципліни відповідно до старих схем просвітницько- раціоналістичого характеру. Ці схеми побудовані на догматиці утопічних ідеалів, абстрактність яких позбавляє можливості включення філософсь­кого знання у внутрішній світ особистості. Вивчення філософії відповідно до затвердженої (?!) програми зводиться в кращому випадку до схоластич­ного тлумачення проблем, які втратили свою актуальність і є «зовніш­німи» до світогляду особистості. Тому завдання філософії — сприяти індивідуалізації, більш предметно відповідати запитам тих, хто дійсно мо­же мислити і хоче діяти. Сенека вважав філософію мистецтвом життя, втіленим у філософському єднанні думки і дії. «Філософія ж, — пише він, — вчить діяти, а не говорити. Вона вимагає від кожного жити по її за­конах, щоб життя не розходилося зі словами... Перший обов'язок мудрого і перша ознака мудрості — не допускати розбіжності між словом і ділом і бути завжди самим собою»?. Для того, щоб стати мудрим, потрібно не про­сто продумати, але й прожити всю повноту свого знання, переболіти вла­сним і, що важливо, загальнолюдським досвідом. У такому контексті і можна здійснити покликання філософа — носія її мудрості.

Образ філософії може бути повним лише тоді, коли вона буде цікавою. Для цього (якнайшвидше) потрібно позбавитися «методологізмів», надмірного цитування, повтору відомих істин (на зразок «буття первинне, свідомість вторинна»), за що в свій час звинувачував філософів Еразм Рот- тердамський. Інтерес до філософії найбільш цілісно виявляється тоді, ко­ли в основних моментах вона буде відтворювати «одісею людського духу». Історія завжди наближає творчу, шукаючу людину до предмета вивчення. Поза тим, це дозволяє з'ясувати дійсну велич міркувань видатних мисли­телів минулого та їх значення для сьогодення, зрозуміти, що доля творця і творення нероздільні. Особистість філософа пронизує всю «інфраструкту­ру» його вчення, що й надалі буде атрибутом образу філософії. Реалізація цього завдання найкраще може бути здійснена через призму антропо­логічно-екзистенціального дискурсу того чи іншого філософського вчення.

Один із концептів сучасних філософських студій — егологія, котра вио­кремлює значимість духовного в самоздійсненні особистості. Цей аспект і надалі дозволяє вбачати у філософії елітарно-духовну діяльність. Не роз­судково-раціональну, а інтелектуально-«софійну». Поступившись ос­танніми десятиліттями перед тиском бездуховності, філософія може за­вдяки «софійності» пережити свій новий Ренесанс. Важливо, що в цьому контексті розповсюджене на Заході поняття «інтелектуал» не адекватне добре знайомому і призабутому поняттю «інтелігент». Останнє якраз відповідає образу філософа, «дерзання духа» (А. Лосев) якого передбачає самовладання, моральну самовідданість, саморегуляцію, що обумовлює особисту гідність, незалежність суджень, власну унікальність і духовну цілісність. Елітарність філософського знання не применшує його автори­тету і значимості. Навпаки: спроба навчити філософії усіх (відповідно до марксистської тези про нову філософію, яка знаходить у пролетаріаті ма­теріальну зброю, а він в ній — духовну) довела безпідставність міфологеми про «однаковість» розумових здібностей. У 1735 р. київський архієпископ, головний духівник України Рафаїл Заборовський у своїй інструкції-наста- нові «Jeqes academicae...» чітко задекларував у першому пункті, щодо Києво-Могилянської академії: «Повинна прийматися для здобуття знань будь-яка вільна людина будь-якого звання й стану, хоч би звідкіля вона прийшла, тільки б визнавала східну християнську віру і мала здібності до навчання»^. Отже, і для філософії потрібні здібності, вона — не «поле для всеобучу», оскільки пов'язана з продуктивно-мисленнєвою, інтелектуаль- но-«софійною» діяльністю, і не може нав'язуватися згідно з тоталітарним принципом: «не хочеш — змусимо, не вмієш — навчимо».

Вітчизняна філософія повинна зберегти свій статус «квінтесенції» ду­ховної культури. Людина, затиснута в «лешата» уніфікованої, запозиченої зі Заходу «масової культури», розрахованої на примітивні мистецькі смаки невибагливої буденної свідомості (втім, вона також «втомилася» від убогих серіалів, нав'язливої реклами, бульварної інформації газет, беззмістовних телепрограм тощо), прагне до іншого — піднесеного, цікавого, гуманного, духовного. Воно може бути досягнутим завдяки філософії, котра попри все зберігає інтерес до себе як «останньої інстанції» у виявленні сенсу життя, смислу існування світу. Позбавлена фантомів догматизму минулого ук­раїнська філософія повинна стати тим особливим способом світоосягнен- ня, яке дасть змогу вийти за «горизонт», за рамки наявного буття, його ру­тинності та суєтності, за межі будь-яких детермінацій (насамперед — своїх власних), будь-яких довільно встановлених «табу». Майбутнє філософії — на шляхах звільнення від всіх і всіляких «ідолів». «Філософія починається там, — говорив М. Бахтін, — де закінчується точна науковість і почи­нається інонауковість. Її можна визначити як метамову всіх наук (і всіх видів пізнання і свідомості)»^. Своєрідна трансцендентність філософії не абсолютна, а внутрішньосутгєва, іманентна буттю, адекватна його ди­намічній натурі, яка постійно поповнюється. Акцент на цьому дозволить перемістити вектор філософських досліджень на виявлення «помежових», ірраціонально-екзистенційних основ людського життя.

Філософія вже своїм ім'ям заворожує, оскільки «любов до мудрості» обіцяє відкрити незнайомий, але цікавий «новий світ». Мудрість приваб­лює, вона звільняє від буденності, вона не зовнішня, запозичена інформо- ваність, а самостійно виплекане і вистраждане відання про головне, осно­воположне. З глупотою людина зустрічається мало не щодня, бо її більше, вона переважає у всіх сферах життя, в яких переважає тілесність («чуттєвість» — Еразма Роттердамського, «тварність» — Г. Сковороди). Практика викладання філософії у негуманітарному ВНЗ свідчить, що сту­денти (звичайно, ті хто хоче вчитися, відкривати для себе світ культурно- духовного буття) тягнуться до філософської мудрості,.до того нового, що вона відкриває. Виявляється, що це найцікавіший предмет, завдяки якому можна переосмислити не тільки своє ставлення до дійсності, але й зро­зуміти специфіку свої професії, зрештою, замислитися над своїм призна­ченням у житті. Є багато нарікань з боку студентів, що на її вивчення відводиться замало часу. Адже філософія виступає тим наріжним каменем, рубежем, з якого починається відлік себе як особистості: «до» і «після» її вивчення. Тому філософія повинна демонструвати таку глибину розмислу і широту бачення («не дивитись, а бачити»), яка по-новому відкриває себе та «Іншого» в їх гуманістичній іпостасі. Самосвідомість зрощена з світопізнанням, а світова всеєдність фокусується у свободі людського ду­ха. Філософія повинна реалізовувати свою природу як самоосяжну ре­флексію, котра перманентно моделює буття людини, що знаходиться в стані вічного становлення і повернення до себе.

Шляхи розвитку філософії і науки багато в чому відмінні. В науці має місце загальний історичний прогрес: більш пізні вчення опираються на своїх попередників і можуть в цілому піти далі них, досягнути більш висо­ких результатів. Попередні погляди творчо асимілюються з наступними, входячи в них у діалектично «знятому» вигляді, як моменти нової, більш всеохоплюючої системи.

В історії філософії такого загального, наскрізного поступального руху немає. Тут велику роль відіграє глибинна індивідуація вчень, шкіл і на­правлень, лідери яких накладають на них свій неповторний відбиток і котрі не випадково носять їх ім'я. Звичайно, і наука зовсім не безлика, і там корифеї задають тон, але міра цього впливу, характер зв’язку суттєво інші. Якщо суспільна потреба обумовлює черговий поворот у розвитку науки, необхідність тих чи інших новацій, вони закономірно здійснюються, якщо не одними, то іншими вченими, які йдуть за ним. Інакше — у філософії. Доля творіння і твооця тут нероздільні. Особистість великого філософа пронизує всю «інфраструктуру» його вчення. Платон і Арістотель жили в одну епоху, так само як Декарт і Спіноза, Фіхпге і Гегель, але їх погляди, хо­ча і пов'язані, зіставні, разом з тим зовсім самостійні і своєрідні; це — різні системи, виношені і вибудовані цілком індивідуально, в єдиному числі. Одна з них виражає при всій історичній детермінованості й універсаль­ності узагальнень духовний світ Платона, інша — Арістотеля, одна — Ско­вороди, інша — Канта та ін. Не можна сказати, що Сократ, який вніс бага­то нового у філософію, у всьому перевершував своїх попередників — Ге- ракліта і Демокріта, так само як Шеллінг — Спінозу, або Гегель — Фіхте. У кожного — своє. Кожний виконав свою роль і займає своє місце в історії, що зрозуміло, не виключає їх зв'язку, спадкоємності.

Філософія є найбільш смислозмістовною сферою розподілу духовної праці: і всезагальною наукою (наукою про всезагальне), і загальнотеоре­тичним світоглядом, формою суспільної свідомості, і квінтесенцією ду­ховної культури в цілому; одне не виключає іншого. Не можна бути справжнім філософом, не будучи мислителем. Звідси витікає, що філо­софія — це не тільки спеціальність (професія), але й покликання. У силу цього вона має дещо спільне з мистецтвом. Це — насамперед — особлива значимість феномена споглядання як першоспілкування людини зі світом (котрий включає, поряд із спостереженням, також переживання, творче уявлення, умонастрій, почуття співпричасності до Універсума), моменти образно-метафоричного і символічного пізнання.

Якщо наука складає фундамент філософії, то філософія є її логіко-гно- сеологічною пропедевтикою і разом з тим універсально-проективним підсумком. їй в цьому смислі належить перше і останнє слово. Відомий вчений А. Фрідман, порівнюючи філософію і науку, писав, що світ фізика «нескінченно вужче і менше світу — всесвіту філософа...».¹®. Ось чому виз­нання філософії наукою не означає, що вона є тільки наукою і нічим іншим. Вони тісно взаємопов'язані, в цілому єдині, але не тотожні. Філо­софія, крім власного теоретичного відображення і пояснення (причому досить специфічного, своєрідного) природної та соціокультурної дійсності, включає — і це головне — її узагальнене тлумачення і власне людське духовно-моральне та естетичне відношення до неї.

Філософія — особливий тип (спосіб) світоосягнення, який характери­зується сміливим проривом за горизонт, виходом за межі наявного буття, його буденності та суєтності, за межі будь-якої обмеженості (насамперед - своєї власної), будь-яких довільно установлюваних «табу». Ця її позаме- жовість, або своєрідна трансцендентність не абсолютна, а внутрішньо- буттєва, іманентна буттю, адекватна його динамічній природі, що постійно самопоновлюється. Це і дозволяє філософії, поєднуючи свою близькість до інших сфер знання з певною самостійністю, дистанційністю від них, бути об’єднуючим, координуючим і загальноорієнтаційним нача­лом у духовному житті, культурі. Вона відіграє та надалі буде відігравати найважливішу роль у зведенні воєдино різних наук і галузей знання, у по­доланні роз’єднання природничих і гуманітарних наук, у пошуках і об­грунтуванні синтезу видів творчості, здійсненні зв'язків між наукою і мис­тецтвом, між ними і мораллю.

Людина завжди знаходиться в бутті, а філософія — форма міркувань про начало буття. Тому вона завжди залишиться необхідним актуалітетом для людини. Про це свідчить сьогодні реальний діалог (спілкування) су­часних різноманітних філософських систем, у всіх їх розбіжностях і взаємозапитуванні. Поза тим філософія сприяє подоланню кризи розуму, що пізнає, а також виявленню дистанції між розумінням і пізнанням. Важ­ливим є і те, що філософія — як форма розуміння, спосіб мислення певної епохи не «знімається» в сучасній думці, але бере участь у ній в усій своїй самобутності. У М. Гайдеггера — це сучасність досократиків; у X. Гадаме- ра — діалог з Платоном, Кантом і Гегелем', в українській філософії — живе спілкування з джерелами античної філософії і апофатичним неопла­тонізмом; у структуралізмі — ретельне виготовлення формальної матриці загального спілкування логік.

Свого часу великий Б. Паскаль підкреслював: «....Вся наша гідність — в здатності мислити. Тільки думка звеличує нас, а не простір і час, в яких ми — ніщо. Будемо старатися мислити гідно. У цьому — основа моральності»^. Тільки через філософське мислення людина розкриває поглиблене ро­зуміння індивідуально загальних смислів буття і одночасність (співзвуч­ність) культур. Простіше кажучи — проблему людини і людського.

Філософія — не тільки розвинена культура здатності мислити, але й ба­жання, «спрага» цієї культури мислення, бажання філософської мови, жа­га спілкування здатних до філософування розумів. Проблеми сучасного суспільно-культурного, цивілізаційного розвитку свідчать, що базисні визначення філософії дають змогу зрозуміти сьогодення під новим, більш гострим кутом зору.

Доречно допустити, що визнання всеохоплюваності, принципової відкритості та фаустівської незаспокоєності філософії, її діяльнісного ха­рактеру і функціонально-динамічної «позамежовості» або іманентної трансцендентності, проективності буде набувати надалі нової гостроти і відкриє нові горизонти для духовного саморозвитку людини. Майбутнє філософії — на шляхах звільнення від усіх і всіляких «ідолів», відкриття людиновимірного сенсу життя.

Література

^Библер В.С. Что есть философия? // Вопросы философии. — 1995. — № 1. — С. 165.

Борхес ХЛ. Новые расследования. — СПб., 2000. — С. 142.

^Стадниченко В. Наш перший розум // Вітчизна. — 2002. — № 11—12. — С. 15.

Лапенков В. До и После (Околосовременные размышления) // Звезда. — 2002. — №6. - С. 219.

^Мунье Э. Манифест персонализма. — М., 1999. — С. 487.

Лапенков В. До и После (Околосовременные размышления). — С. 219.

⁷Сенека Луций Анней. Нравственные письма к Луцилию. —М., 1977. — С. 37. ^Стадниченко В. Наш перший розум. — С. 21.

Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М., 1971. — С. 364.

^Фридман А.А. Мир как пространство и время. — М., 1965. — С. 6.

¹¹ Паскаль Б. Мысли. — М., 1995. — С. 137.